Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський/2/14
| ◀ Розділ XIII. Про славетну пригоду з зачарованим човном | Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський пер.: М. Іванов Частина друга Розділ XIV. Про те, що трапилося між Дон-Кіхотом і прекрасною мисливицею |
Розділ XV. Що розповідає про багато видатних речей ▶ |
|
Досить засмучені й у поганому настрої підійшли до своїх тварин рицар із зброєносцем, а особливо Санчо. Його брало за душу, коли в нього брали гроші, і, віддаючи їх, він немов оддавав свої очі. Не кажучи ні слова, посідали вони верхи й од'їхали від славетної ріки: Дон-Кіхот, — заглиблений у думки про своє кохання, а Санчо — про своє звеличення. Тепер, здавалося йому, був він дуже далеко від нього, бо, дарма що дурний, він, проте, добре розумів, що вчинки його пана всі, або більшість їх, були безглузді, і він чекав лише нагоди, щоб, не заходячи в остаточні розрахунки й не прощаючись, покинути його та податись додому. Але доля повернула все зовсім інакше, ніж він гадав.
Сталося так, що другого дня на світанку, виїжджаючи з лісу, Дон-Кіхот побачив луг і в кінці його багато люду, а наблизившись, зрозумів, що то мисливці з соколами. Ще під'їхавши, він помітив серед них великої вроди даму на надзвичайно білім коні в зеленій збруї і на срібнім сідлі. Сеньйора теж була в зеленім убранні, такім розкішнім і багатім, що здавалася втіленою розкішшю. В лівій руці вона тримала сокола, і з цього Дон-Кіхот зрозумів, що вона значна сеньйора і веде в полюванні перед, як воно й насправді було. Отож він сказав Санчові:
— Поїдь, синку Санчо, і скажи цій дамі на коні із соколом, що Рицар Левів цілує їй руки і просить у її ясновельможності дозволу поцілувати їх і насправді та служити їй, скільки буде його сили та її волі. І дивись мені, Санчо, говори як слід та не оправляй доручення своїми приказками.
— Знайшли оправника! — відповів Санчо. — І це таке ви кажете мені, що не вперше вже в своїм житті їде як посол до вельможних високородних сеньйор!
— Крім посилання до сеньйори Дульсінеї, я не знаю інших випадків, коли ти був послом, принаймні з мого доручення, — зауважив Дон-Кіхот.
— Це правда, — мовив Санчо, — але акуратного платника не турбує його застава, і в господі, де всього досить, не баряться з вечерею. Я хочу сказати, що мені нема чого говорити або попереджати мене, бо я до всього готовий і всього потроху доходжу.
— Я вірю цьому, Санчо, — відповів Дон-Кіхот. — Час тобі добрий!
Санчо поїхав на всю ходу свого Сірого і, під'їхавши до вродливої мисливиці, зліз з осла, став перед нею навколішки і сказав:
— Прекрасна сеньйоро, отой рицар, що ви бачите, це мій пан, Рицар Левів на ймення, а я — його зброєносець; дома ж зовуть мене Санчо Панса. Цей Рицар Левів, що звався давніше Рицарем Сумного Образу, послав мене сказати вашій ясновельможності, що він просить вас погодитись благословити його здійснити його бажання, яке, каже він, і я гадаю, полягає лише в тім, щоб служити вашій незмірній пишноті і вроді, і з цього вам буде користь, а йому — величезна втіха та милость.
— Безумовно, добрий зброєносцю, — відповіла дама, — ви виконали доручення вашого пана за всіма правилами, що їх вимагають такі послання. Встаньте з землі, бо не личить зброєносцеві великого Рицаря Сумного Образу — про нього ми вже багато чули — стояти навколішках. Підведіться, друже, і скажіть вашому сеньйорові, що я і мій чоловік, герцог, з великою радістю вітатимемо його в нашім загороднім будинку тут неподалік.
Санчо встав, вражений як вродою ласкавої сеньйори, так і її вихованістю та чемністю, а найбільше тим, що вона знала про його пана Рицаря Сумного Образу і не назвала його Рицарем Левів, певне, тільки тому, що той недавно прибрав це ім'я.
Герцогиня спитала його:
— Скажіть, брате зброєносцю, цей сеньйор ваш не той, про якого надруковано історію під назвоюВигадливий ідальго Дон-Кіхот Ламанчський і який обрав дамою своєї душі якусь Дульсінею Тобоську?
— Той самий, сеньйоро, — ствердив Санчо. — А його зброєносець, який бере або повинен брати участь у тій історії і якого звуть Санчо Панса, — це я.
— Я дуже рада, — мовила герцогиня. — Ідьте, брате Пансо, і перекажіть вашому панові, що він буде бажаний гість у моїм маєтку і що більшої приємності ніщо не може мені справити.
Санчо, дуже задоволений з такої милої відповіді, вернувся до свого пана і своїми селянськими словами переказав йому все, що говорила вродлива сеньйора. ДонКіхот по-молодецькому вмостився на сідлі, уперся в стремена, поправив на голові шолом і, стиснувши шпорами Росінанта, ніби переможець який, поїхав цілувати руку герцогині, що покликала до себе чоловіка й оповідала йому про зустріч з нашим рицарем.
Герцог та його дружина читали вже першу частину історії Дон-Кіхота, знали про його витівки і дуже охоче и нетерпляче жадали познайомитися з ним. Вони вирішили погоджуватися з усім, що він казатиме, поводитися з ним, як з мандрівним рицарем, і весь час, що він пробуде в них, додержувати церемоній, про які вони дізналися з рицарських книжок, що їх вони обоє залюбки читали.
Тимчасом під'їхав Дон-Кіхот і, піднявши забрало, лагодився злазити з коня. Бачивши це, Санчо хотів піддержати йому стремено, але, на лихо, злазячи з осла, заплутався ногою в мотузці свого сідла і повиснув на ній, ударившись обличчям і грудьми об землю. Дон-Кіхот, звикши, щоб йому тримали стремено і гадаючи, що Санчо вже коло нього, усім тулубом наполіг уперед і потяг за собою сідло з Росінанта, а воно, певне, було погано стягнуте попругою. І сідло, і рицар упали на землю; це дуже збентежило Дон-Кіхота, і він почав крізь зуби клясти Санча, який усе ще не міг звільнитися з мотузки.
Герцог звелів мисливцям допомогти і рицареві, і зброєносцеві, і Дон-Кіхот, забившись падаючи, підвівся і хотів схилити коліна перед герцогом і його дружиною. Але той ні в якому разі не погоджувався на це і, зійшовши сам з коня, обняв Дон-Кіхота й сказав:
— Мене сум бере, сеньйоре Рицарю Сумного Образу, що, тільки ви вступили в мої володіння, з вами скоїлася неприємність, яку ми зараз бачили, але недбайливість зброєносців часто спричиняється й до гірших випадків.
— Ту прикрість, що мене спіткала, відважний принце, — відповів Дон-Кіхот, — не можна вважати за неприємність, хоч би я впав аж на самий спід у безодню, бо, вийшовши звідти, я маю честь бачити вас. Мій зброєносець краще вміє язиком ляпати, ніж підтягати попругу та сідло, щоб воно міцніше трималося. Але хоч що зо мною станеться, чи лежу я, чи стою, чи на ногах, чи верхи, Я завжди до послуг сеньйори герцогині, вельмиповажної дружини вашої, господині вроди і всесвітної принцеси ввічливості.
— Обережно, мій сеньйоре Дон-Кіхот Ламанчський, — сказав герцог, — маючи в серці сеньйору Дульсінею Тобоську, не слід вихваляти інших красунь.
Санчо тимчасом визволився із своїх пут, опинився вже тут і перше, ніж пан встиг будьщо відповісти, сказав:
— Не можна заперечувати і треба ствердити, що сеньйора Дульсінея Тобоська дуже вродлива, але заєць здіймається там, де його найменше чекають, і я чував, ніби так звана природа подібна до ганчаря, що робить посуд з глини; а хто одну гарну посудину може зробити, той робить і дві, і три, і цілу сотню. Кажу це до того, що моя сеньйора герцогиня, справді, ні в чому не поступиться моїй господині Дульсінеї Тобоській.
— Уявіть собі, ваша ясновельможність, — сказав Дон-Кіхот, звертаючись до герцогині, — ні один мандрівний рицар у світі не мав такого штукаря-зброєносця, як мій базікало; і ви самі це побачите, якщо захочете, щоб я прослужив вам хоч кілька днів.
— Мені дуже подобається, що Санчо такий штукар, — відповіла герцогиня, — бо це свідчить про його розум. Жарти й веселощі, як добре знає ваша милость, несполучні з дурним розумом, а якщо добрий Санчо любить жарти та дотеп, я стверджую, що він і розумний.
— І базікало, — додав Дон-Кіхот.
— Тим краще, — відповів герцог, — бо небагатьма словами не можна сказати багато смішного. Щоб нам не гаяти часу, ми просимо вас поїхати з нами до нашого замку, великий Рицарю Сумного Образу…
— Рицар Левів, хотіли сказати ваша ясновельможність, — виправив Санчо. — Бо Сумного Образу вже нема. Образ буде лев'ячий.
— Отже, я прошу сеньйора Рицаря Левів до мого замку, — повторив герцог. — Там вас вітатимуть, як належить вітати таку значну особу, а герцогиня і я, звичайно, так приймаємо всіх мандрівних рицарів, що приїздять туди.
Тимчасом Санчо поправив сідло та добре підтягнув попругу на Росінантові, і всі попрямували до замку. Герцогиня звеліла Санчові бути коло неї, бо його слівця дуже її потішали.