Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський/2/16
| ◀ Розділ XV. Що розповідає про багато видатних речей | Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський пер.: М. Іванов Частина друга Розділ XVI. Про відповідь Дон-Кіхота своєму ганьбителеві та про інші важливі й цікаві події |
Розділ XVII. Де оповідається, як знято чари з незрівнянної Дульсінеї Тобоської, що становить одну з найвизначніших пригод цієї книги ▶ |
|
Дон-Кіхот підвівся і, тремтячи всім тілом, наче був наллятий живим сріблом, хапаючись і заікуючись, заговорив:
— Місце, де я нині, присутні тут особи і пошана, з якою я завжди ставився і ставлюся до вашої милості, зв'язує руки моєму справедливому гнівові. Тому, а також знаючи, як і всі знають, що рясоносці, подібно до жінок, озброєні самим лише язиком, я теж з такою зброєю стаю на бій з вашою милостю, від якого я певніше міг би сподіватись доброї поради, аніж підлої обмови.
Доброзичливі та щирі зауваження треба робити в інших обставинах і іншим способом. Ганьблячи мене привселюдно й так суворо, ви, щонайменше, перебрали міру доброзичливої науки, бо вона краще діє лагідністю, ніж брутальністю, і не личить, заплющивши очі, називати грішника божевільним і дурнем, не довідавшись навіть, у чому його провина. А коли це не так, скажіть мені, через яке саме безглуздя, що ви його в мені побачили, засудили й заплямували, мушу я повернутись додому й заходитись коло господи, жінки та дітей, хоч ви й не знаєте, чи я їх маю? Хіба ж для того, щоб нерозважливо встановлювати рицарські закони та висловлюватись про мандрівних рицарів, досить здобути освіту між чотирьох стін десь у школі, де ви бачите світу на двадцять чи тридцять миль округи? Чи не гадаєте ви, що то даремна праця та змарнований час — блукати по світу, шукаючи не втіх, а тернів життя?
Якби самі рицарі або ті, кого я вважаю за славних і великих, або люди доброго роду вважали мене за божевільного, то така думка становила б для мене невиправну образу. А якщо я божевільний тільки для якихось учнів, що ніколи не ставали на рицарську путь і не йшли нею, то це байдужісінько мені.
Рицар я є, рицарем і помру, якщо на це буде воля всевишнього. Дехто йде шляхом гордого честолюбства, інші — низького, підлого підлещування; деякі обирають путь обману та лицемірства, а дехто — справжньої справедливості. А я під проводом своєї зірки прямую вузькою стежкою мандрівного рицарства, виконуючи свої обов'язки, і нехтую своїми вигодами, але не сумлінням. Я виправляв помилки, карав зухвалість, перемагав велетнів. Мої наміри завжди звернені на добро — допомагати всьому гарному й не робити ніякого лиха. Скажіть тепер, ваші ясновельможності, герцог і герцогине, чи слід того, хто так думає, робить і каже, називати небагатим на розум?
— Добре, їйбогу, — сказав Санчо, — і не кажіть більше нічого, ваша милость. Краще вже не сказати, не подумати, не переконати. Тим більше, коли цей добродій заперечує, що в світі були мандрівні рицарі, то не дивно, що він не знає й того, про що говорить.
— А ви, брате, — спитав священик, — певне, той Санчо Панса, що, переказують, вам пан обіцяв острів і на ньому губернаторство?
— Так, це я, — відповів Санчо, — і заслужив цього не менше, як хто інший. Я з тих, про яких кажуть: до добрих людей притулився, та й сам добрим ізробився. Притулився я до доброго сеньйора і, пробувши з ним кілька місяців, зроблюся, як другий він. Хай живе він, хай живу я, і хай ніколи не бракує йому імперій для царювання, а мені — островів для порядкування!
— І напевне не бракуватиме, друже Санчо, — сказав герцог, — бо я ім'ям сеньйора Дон-Кіхота доручаю вам керувати одним із моїх островів, яких я маю чимало.
— Схили коліна, Санчо, — порадив Дон-Кіхот, — і подякуй його милості за добродійство.
Бачивши, що Санчо так і зробив, священик підвівся дуже люто й сказав:
— Ваша милость нерозважливі так само, як і ці два божевільні. Та й чому не бути їм божевільними, коли ті, хто в здоровому розумі, беруть за приклад їхнє безумство? Доглядайте їх, ваша милость, а я тимчасом піду додому, щоб не гудити того, чого не можу виправити.
І після цих слів він пішов, дарма що його просили герцог і герцогиня, хоч герцог не дуже й настоював, бо йому заважав сміх, викликаний безрозсудливою люттю священика.Герцогиня помирала зо сміху, слухаючи Санча, який здавався їй втішнішим та божевільнішим за свого пана; та й багато кому тоді здалося б так.
Нарешті Дон-Кіхот заспокоївся, обід закінчився і в їдальню ввійшло чотири дівчини, одна з срібним тазом, друга теж із срібним глеком, третя несла на плечах два розкішні білі рушники, а четверта принесла круглий кусок неаполітанського мила. Дівчина, що несла таз, підійшла до Дон-Кіхота і підставила його під бороду нашому рицареві, а той, гадаючи, що в цих місцях був звичай мити замість рук бороду, покірно, і слова не сказавши, витягнув свою шию.
Зараз же з глека полилась вода, і дівчина, що несла мило, почала намилювати йому бороду і миттю вкрила йому білою, як сніг, піною не тільки підборіддя, а й усе обличчя, навіть очі, які він мусів був заплющити.
Герцог та герцогиня, яких не попереджено про цю витівку, самі зацікавлені, чекали, чим кінчиться таке надзвичайне вмивання.
Після того, як усе обличчя нашого рицаря на три пальці вкрилось піною, дівчина, що мила бороду, удала, наче в глеку немає вже води, і звеліла принести свіжої, кажучи, що сеньйор Дон-Кіхот почекає. Дон-Кіхот скорився і лишився сидіти, являючи собою якнайкумеднішу постать, що мимоволі викликала сміх. Усі присутні, а їх було багато, дивилися на його витягнену, смагляву шию, на заплющені очі та на вкриту милом бороду, і то було диво й доказ їхнього розуму, що вони зуміли не сміятися.
Дівчата, що вигадали цей жарт, спустивши очі, не зважувалися глянути на своїх панів, а ті вагалися між гнівом і сміхом, не знаючи, чи покарати їх за зухвальство, чи нагородити за завдану їм утіху. Кінець-кінцем, дівчина, що ходила по воду, вернулась, умивання кінчилось, і Дон-Кіхотові витерли бороду й обличчя. Дівчата, віддавши йому низенький реверанс, збиралися вже виходити, коли це герцог покликав їх і, щоб не образити Дон-Кіхота, звелів помити бороду й собі, сказавши до дівчат:
— Ідіть помийте й мене, тільки глядіть, щоб вистачило води.Розумна та дотепна дівчина підставила йому, як зробила це й дон Кіхотові, таз під бороду, швиденько намилила, витерла та обсушила її, і, віддавши реверанс, всі вони пішли. Потім уже довідалися, що герцог поклявся покарати їх за зухвалість, але скасував свою постанову, коли вони і його помили з милом.
Санчо дивився на ці церемонії умивання і казав сам собі:
— Ось коли б у цій країні був звичай зброєносцям теж мити бороду так, як рицарям! Моїй бороді воно було б дуже потрібно, а якби поскребти її ножем — ще краще.
— Що ви там самі собі кажете, Санчо? — спитала герцогиня.
— Я, сеньйоро, завжди чув, що при дворах інших принців після їжі дають воду на руки, а не миють їм бороди, і через те кажу, що добре, коли хто довго живе. Балакають, правда, що, довго живши, доводиться зазнати багато лиха, та я гадаю, що отак умитись багато приємніше, ніж прикро.— Не турбуйтеся, друже Санчо, — сказала герцогиня. — Я звелю, щоб мої служниці помили вам не тільки бороду, а й усього, якщо це треба буде.
— Досить поки й самої бороди, — відповів Санчо, — а далі — як бог дасть.
— Чуєте, дворецький — сказала герцогиня, — чого хоче добрий Санчо? Ідіть і цілком виконайте його бажання.
Дворецький відповів, що він готовий служити сеньйорові Санчо і пішов обідати, взявши і його з собою, а Дон-Кіхот, герцог і герцогиня залишилися коло столу, розмовляючи про різні речі, але тільки про такі, що так чи інакше стосувалися до військових справ та мандрівного рицарства.
Герцогиня попросила Дон-Кіхота описати й змалювати вроду та риси обличчя сеньйори Дульсінеї Тобоської, яка, згідно з тим, що казали про її красу, мала бути найвродливішим створінням на землі й навіть у цілій Ламанчі.
Почувши про бажання герцогині, Дон-Кіхот зітхнув і промовив:
— Я, безперечно, зробив би це, якби образ її не викреслило з моєї пам'яті нещастя, що оце спіткало мене. Воно таке велике, що мені легше оплакувати, ніж описувати його. Ви повинні знати, ваші ясновельможності, що, поїхавши недавно поцілувати їй руки й дістати від неї благословення та дозвіл на цей третій від'їзд, я знайшов її не таку, як шукав. Я знайшов її зачаровану й обернену 3 принцеси на селянку, з красуні — на потвору, з запашного створіння — на смердюче, з статечної — на грубіянку, з світла — на темряву; одне слово, з Дульсінеї Тобоської — на селянку з Саяго[1].
— Боже милий! — скрикнув герцог. — Хто ж був той, що зробив стільки зла світові? Хто відібрав у неї красу, що так визначала її, спритність, що прикрашала її, скромність, що давала їй славу?
— Хто? — перепитав Дон-Кіхот. — Та хто ж може це бути, як не якийнебудь зломисний чарівник, один з багатьох, що ненавидять і переслідують мене? Це кляте кодло народилося, щоб затьмарювати та нищити подвиги добрих і надавати блиску та звеличувати вчинки лихих. Чарівники переслідували мене, переслідують і переслідуватимуть, поки не вкинуть мене та мої рицарські подвиги в глибоку безодню забуття. Вони шкодять мені й ранять мене в тім місці, де, знають вони, я найбільше відчуваю біль, бо відібрати у мандрівного рицаря його даму — значить одібрати в нього очі, якими він дивиться, сонце, що світить йому, і підпору, що підтримує його. Я багато разів казав уже й повторюю знову, що мандрівний рицар без дами подібний до дерева без листя, до будівлі без фундаменту, до тіні без тіла, яке її кидає.
— Більшого вже нічого не скажеш, — мовила герцогиня, — але якщо вірити історії сеньйора Дон-Кіхота, яка нещодавно вийшла в світ з ухвали всього людства, то з неї, коли не помиляюся, виходить, ніби милость ваша ніколи не бачили сеньйори Дульсінеї; і що сеньйора не існує, а є лише фантастична особа, породжена та витворена вашою уявою і яку ви прикрашаєте всіма чеснотами та досконалістю собі до смаку.
— З приводу цього можна багато говорити, — відповів Дон-Кіхот. — Тільки бог знає, чи є в світі Дульсінея, фантастична вона чи не фантастична. Це — такі речі, що їх ніяка допитливість не може дослідити до кінця. Я не породив і не витворив моєї сеньйори. Я бачу її таку, якою вона мусить бути, з усіма тими прикметами, що можуть уславити її на цілий світ: вродливу без цяточки, статечну без чванливості, люблячу, але скромну, чемну через своє виховання і високого роду, бо при благородній крові врода вилискує та сяє на вищих щаблях досконалості, ніж у красунь низького походження.
Розмова герцога, герцогині й Дон-Кіхота дійшла саме до цього місця, коли вони почули багато голосів та шум у палаці, а незабаром у залу вскочив Санчо, дуже збентежений, з ганчіркою замість серветки на шиї, а слідом за ним багато кухарчат та інших ще менших прислужників. Один з них тримав у руках невеличкий таз з водою, брудний колір якої доводив, що то були помиї.
Він ішов слідом за Санчом, якомога силкуючись підставити цей таз під бороду, а друге кухарча удавало, що хоче помити його.
— Що це таке, хлопці? — скрикнула герцогиня. — Чого вам треба від цього доброго чоловіка? Хіба ж ви не знаєте, що його обрано на губернатора?
— Цей сеньйор, — відповіло друге хлопча, — не хоче вмиватись за нашим звичаєм так, як умивався вже мій пан герцог та його сеньйор рицар.
— Ні, я хочу, — сказав Санчо, виявляючи великий гнів, — але хочу, щоб рушники були чистіші, вода світліша, а ваші руки не такі брудні, бо, кінець-кінцем, між мною і моїм паном не така вже ріжниця, щоб його слід було мити ангельською водою, а мене — якимись чортячими помиями. Добра річ — звичаї різних країн і палаців, але тоді тільки, коли вони не роблять нам прикрого. Умивання, що тут у вас заведене, гірше за самобичування. Борода в мене чиста, і я зовсім не маю потреби освіжатися, а тому, хто підійде до мене й захоче чи то вмивати, чи тільки торкнутися однієї волосинки на моїй бороді, я дам такого стусана, що й кулак вгрузне йому в череп. Всі ці церемонії та намилювання нагадують більше погані жарти, ніж увагу, що виказують гостям.
Герцогиня аж заходилась сміхом, слухаючи лютого Санча, але Дон-Кіхотові не до вподоби було бачити його з такою брудною ганчіркою, оточеного кухарчатами, і він, низько вклонившись герцогам, ніби прохаючи дозволу заговорити, спокійно сказав усій юрбі:
— Слухайте ви, сеньйори рицарі, покиньте цього дядька та йдіть туди, звідки прийшли, або куди хочете. Мій зброєносець такий самий, як і інші, а цей таз — непотрібна для нього посудина. Ідіть собі, як я раджу, і дайте йому спокій, бо ні він, ні я не розуміємось на таких жартах.
Санчо підхопив слова Дон-Кіхота й продовжував:
— Спробуйте тільки ще поглузувати з мене, селюка, і я не стерплю цього. Нехай сюди принесуть гребеня або чого хочуть та пошкребуть мені бороду. Якщо там знайдеться щось образливе для чистоти, я дозволю постригти себе навхрест.
Герцогиня, не перестаючи сміятись, відповіла:— Санчо Панса цілком має рацію й завжди її матиме. Він чистий і, як сам каже, не має потреби вмиватися. А якщо наш звичай йому не до вподоби, — хай він робить, як знає. Тим більше, що ви, слуги чистоти, самі дуже брудні та неохайні і, скажу, надто нахабні. Ви зважились принести такій великошановній особі замість таза та глека з чистого золота та рушників з голландського полотна дерев'яні корита та кухонне ганчір'я. Отже, ви злі і підлі негідники, що не можете сховати своїх заздрощів до зброєносців мандрівних рицарів.
Кухарчата і навіть дворецький, що прийшов разом з ними, подумали, що герцогиня говорить серйозно, швидко зняли з Санча ганчірку і, збентежені та засоромлені, подались до кухні. Санчо, побачивши, що визволився з цієї, як він гадав, превеликої небезпеки, підійшов до герцогині і, ставши перед нею навколішки, сказав:
— За те, що ваша милость зробили мені, я можу віддячити тільки бажанням самому зробитися мандрівним рицарем і служити вашій світлості, поки буду живий. А тимчасом я простий селянин, Санчо Панса на ймення, маю жінку, маю дітей і коли щось з усього цього може стати в пригоді вашій ясновельможності, я виконаю ваш наказ раніше, ніж ви встигнете його дати.
— Видно, що вас навчено ввічливості в школі справжньої ввічливості, Санчо, тобто що ви виховувались під доглядом сеньйора Дон-Кіхота, — сказала герцогиня. — Щасти, боже, такому панові — проводиреві рицарства і такому слузі — зірці відданості всіх зброєносців. Підведіться, друже Санчо, і я нагороджу вашу чемність, попросивши сеньйора герцога призначити вас якнайшвидше губернатором, що він уже й сам вам обіцяв.
Розмови на цьому припинилися. Дон-Кіхот пішов відпочити після обіду, а герцогиня запропонувала Санчові зайти до неї, якщо він не дуже хоче спати, і перебути деякий час із нею та її служницями в прохолодній залі. Санчо відповів, що хоч він і звик спати влітку по обіді чотири-п'ять годин, але силкуватиметься цього дня не спати й однієї години і виконає її розпорядження, щоб віддячити за її ласку.
- ↑ Селяни з Саяго були тоді найбільш темні й затуркані в Іспанії.