Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський/2/18
| ◀ Розділ XVII. Де оповідається, як знято чари з незрівнянної Дульсінеї Тобоської, що становить одну з найвизначніших пригод цієї книги | Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський пер.: М. Іванов Частина друга Розділ XVIII. Де оповідається про зроблені Дон-Кіхотові вказівки, як зняти чари з Дульсінеї, та про інші незвичайні пригоди |
Розділ XIX. Де оповідається про надзвичайну й неуявленну пригоду дуеньї Долоріди, по-інакшому графині Тріфальді ▶ |
|
Мисливці наші побачили, що до них у супроводі приємної музики під'їздить колісниця, подібна до тих, що звуться тріумфальними; запряжена вона була трьома парами сірих мулів, під білими полотняними попонами. На кожному мулі сиділа людина теж у білому вбранні покутника і з палаючим факелом у руках. Колісниця була вдвоє, а може й утроє більша від тих, що проїхали раніше, а по боках її й спереду їхали ще десятеро в білому, як сніг, одягові, і всі з запаленими факелами — видовище, що дивувало й одночасно наганяло жах.
На колісниці на високому троні сиділа німфа; на ній було тисяча покривал з сріблястої тканини, а незчисленні золоті пелюстки мінилися на ній та надавали всьому вбранню, якщо не розкішного, то хоч блискучого вигляду. Її обличчя було вкрите тонесеньким прозорим серпанком, і крізь нього при світлі безлічі вогнів можна було бачити, яка вона вродлива та молода. Здавалося, їй було не більше як двадцять, але й не менш як сімнадцять років; поруч неї сиділа якась постать в убранні з довгим шлейфом і з чорним серпанком на голові. Коли колісниця порівнялася з герцогом і Дон-Кіхотом, флейти й арфи на колісниці замовкли, і постать, відкинувши серпанок показала своє обличчя — обличчя самої смерті, кістляве й таке бридке, аж Дон-Кіхот нахмурився, Санчо перелякався і навіть герцоги відчули якийсь страх. Ця жива смерть підвелася й почала повільно й не дуже виразно проказувати такі слова:
Я — той Мерлін, що, як книжки казали,
Діавола собі за батька мав
(Брехня, яку і час вже ствердив),
Володар магії, монарх могутній.
В печерах хмурих і відлюдних,
Вивчаючи уважно малюнки,
Знаки та зміст фігур і цифр магічних,
Почув я голос жалісний і ніжний
Прекрасної з Тобоса Дульсінеї.
Довідавсь я, що важную сеньйору
Обернуто в простісіньку селянку;
Пожалкував її і вирішив допомогти.
О, ти, зразок для рицарів, що носять
Важкий, із криці, в діамантах панцер!
Розумний і відважний Дон-Кіхот,
Ламанчі слава і Іспаньї честь,
До тебе я кажу. Щоб незрівняна
3 Тобоса Дульсінея мала знову
Колишній образ свій, повинен Санчо,
Твій зброєносець, неодмінно дати
Три тисячі і триста батогів
Своєму рицарському тілу.
Так вирішили всі, що через них
Її обернуто в селянку, а мене
Тебе про вирок цей послали сповістити.
— Клянуся чим хочете, — сказав тут Санчо, — що я не дам собі не тільки що трьох тисяч батогів, а навіть і трьох, як і не вдарю себе тричі ножем. Хай йому біс, такому способові здіймати чари, а крім того, я не знаю, що спільного є між моїм тілом та чаруванням. Їйбогу, якщо сеньйор Мерлін не вигадає чогось іншого, щоб одвернути з сеньйори Дульсінеї чари, доведеться їй лягти зачарованою в труну.
— Ось візьму я тебе, дон мерзотнику, часником напахчений, — відповів на це Дон-Кіхот, — прив'яжу до дерева й голому, як мати породила, дам не три тисячі триста, а шість тисяч шістсот батогів, та таких, що ти не одкрутишся від них і трьома тисячами триста хитрощів. Не заперечуй мені ані слова, а то я з тебе душу витрясу!
— Ні, так не можна, — сказав Мерлін, що чув їхню розмову. — Добрий Санчо, повинен бити себе з власної волі, а не з примусу, і коли захоче, бо певного терміну не встановлено. Але йому дозволяється зменшити вдвоє число батогів, якщо він дозволить, щоб його хто інший бив, хоч би у того була й важкенька рука.
— Ні чужа, ні своя власна, ні важка, та й ніяка взагалі рука не торкнеться до мене, — відказав Санчо.Ледве кінчив Санчо ці слова, як срібляста німфа, що сиділа поруч Мерліна, звелася на ноги, скинула тонкий серпанок з обличчя, що здалося всім надзвичайно вродливим, і вільно, як чоловік, і не дуже жіночим голосом сказала, звертаючись до Санча Панси:
— О, безталанний зброєносцю, людино з серцем з коркового дерева і з камінними тельбухами! Якби тобі, негіднику, наказали кинутися сторч головою з високої башти; якби тебе, вороже роду людського, просили з'їсти дванадцять жаб, двадцять ящірок, тридцять гадюк; якби тебе переконували забити твою жінку та дітей гострим разючим ятаганом, то не дивно було б, коли б ти злякався й відступив. А здіймати галас з приводу трьох тисяч трьох сот батогів, тимчасом як кожен школяр, хоч який кволенький, дістає стільки ж щомісяця! Це дивує, обурює й жахає всіх, хто має жалісливу душу й чує твої слова чи почує їх згодом. Втупи, о, нікчемна й груба тварино втупи, кажу, свої очі переляканого пугача в зіниці моїх очей, подібних до сяйливих зірок. Дивись, як струмки сліз з них роблять борозни, рівчаки й стежки по чудових ланах моїх щік. Пожалій мене, облудне й лихе страховище, бо мої квітучі літа — мені ж бо тільки дев'ятнадцять і не минуло двадцяти років — марніють і гинуть під корою цієї звичайної селянки. Я з'явилася сюди тільки з великої ласки, що зробив мені присутній тут сеньйор Мерлін. Він гадав, що тебе зворушить моя врода, бо сльози засмученої красуні із скелі роблять бавовну, а з тигрів — овець. Бий, бий своє гладке тіло, бундючна тварино, смиряй свій дух, що спонукає тебе тільки їсти та їсти, і поверни ніжність моїй шкірі, лагідність моїй удачі і вроду моєму обличчю. А якщо ти не хочеш слухатись і скоритись для мене, то зроби це для бідного рицаря, що стоїть біля тебе, для свого пана.
Я бачу вже, як його душа дійшла йому до горла і сидить на порозі рота пальців на десять од губ, чекаючи твоєї доброзичливої або суворої відповіді, щоб або вернутися назад до шлунку, або виплигнути з рота.
Дон-Кіхот, почувши таке, помацав себе за горло і сказав, звертаючись до герцога:— Їйбогу, сеньйоре, Дульсінея каже правду, і я почуваю, як душа стоїть мені впоперек горла, ніби куля,
— Що ви скажете на це, Санчо? — спитала герцогиня.
— Те, що й казав, сеньйоро, — від батогів я викриваюся.
— Відрікаюся, маєш сказати, Санчо, — виправив його герцог.
— Дайте мені спокій, ваша ясновельможність, — відповів Санчо. — Мені не до тонкощів чи там зайвої літери. Мене так непокоять удари батогом, які має дати мені хтось чи я сам, що я просто не знаю, що роблю і що кажу. Але хотів би я довідатись у моєї господині сеньйори Дульсінеї, де це вона навчилася так просити? З'являється й просить, щоб я оббілував себе, а взиває мене бундючною твариною і ще багато лайливих слів додає. Чи не з бронзи часом моє тіло? Хіба ж то моя справа — одвертати від неї чари? Хіба вона принесла мені кошик з білизною, сорочками, хустками або шкарпетками, — хоч я й не ношу шкарпеток, — щоб ублагати мене? Ні, вона принесла самі лайки, хоч і добре знає поширену тут приказку, що навантажений золотом осел легко видирається на гору; і що подарунки ламають скелі; і бога проси, а молотом стукай; і що одне „бери“ краще, ніж два, „я дам“. А ось і сеньйор, мій пан, що, замість того, щоб сказати мені щось приємне і зробити мене м'яким, наче вовна чи бавовна, обіцяє прив'язати мене голого до дерева та подвоїти число батогів. Крім того, ці сеньйори мусять пам'ятати, що вони просять бичуватися не тільки зброєносця, а й губернатора. Нехай вони повчаться просити й благати та поводитись чемно, бо люди не завжди бувають у гарному настрої. Я он ніяк не заспокоюсь, що в мене подерлося зелене вбрання, а вони причепилися, щоб я лупцював себе.
— Але, друже Санчо, — сказав герцог, — ви, мабуть, не здобудете губернаторства, якщо не будете м'якший за стиглу фігу. Чи добре буде, коли я пошлю до остров'ян немилосердного губернатора, якого не зворушують ні сльози зажурених панночок, ні прохання розважливих, могутніх і одвічних чарівників та вчених? Одне слово, Санчо, — або ви дасте самі собі батогів чи їх дасть вам хто інший, або не будете губернатором.— Сеньйоре, — відповів Санчо, — чи не дали б ви мені два дні поміркувати? Це було б мені зручніше.
— Ні в якім разі, сказав Мерлін, — на цьому місці і негайно питання треба розв'язати. Або Дульсінея вернеться до Монтесіноської печери й до свого попереднього стану селянки, або її одвезуть на Єлісейські поля, де вона чекатиме, поки всі удари батогом будуть зроблені.
— Ну, Санчо, — сказала герцогиня, — віддячте сеньйорові Дон-Кіхоту за хліб, що ви в нього їли; йому ми всі повинні служити й дякувати за його добрі наміри та рицарські вчинки.
Санчо не відповів просто на ці слова, а спитав у Мерліна:
— Скажіть мені, ваша милость, сеньйоре Мерлін: той бісів поштар привіз моєму панові від сеньйора Монтесіноса звістку й наказав чекати його тут, поки він приїде та з'ясує, як вичарувати сеньйору Дульсінею Тобоську; а ми й досі не бачили ще ні Монтесіноса, ні будького подібного до нього.
— Діавол, друже Санчо, — відповів Мерлін, — неук і величезний шахрай. Я послав його шукати вашого пана від свого імени, а не від імени Монтесіноса, що сидить у своїй печері й чекає, чи, краще сказати, сподівається, що з нього теж здіймуть чари. Якщо він вам щонебудь винен, або ви маєте про щось із ним побалакати, я пришлю його до вас. Тимчасом згоджуйтесь на батоги і, повірте мені на слово, це дасть користь не тільки вашій душі, але й вашому тілу. Душі — через те, що ви зробите добре діло, а щодо тіла, то, я знаю, ви повнокровний і спустити трохи крові вам не пошкодить.
— Багато лікарів є на світі, — відповів Санчо. — Дійшло до того, що й чарівники вже стають лікарями. Ну, якщо всі мені це кажуть, — хоч я сам іншої думки, — я ладен дати собі три тисячі батогів з такою умовою, що я можу бити себе коли й скільки захочу. Ніхто не має права встановлювати час або день, а я й собі силкуватимуся виплатитися з боргу якнайшвидше, щоб дати світові змогу тішитися вродою сеньйори Дульсінеї Тобоської, а вона ж здається, справді гарненька, всупереч тому, що я гадав раніше. Слід також умовитися, що я не повинен бити себе в кров, і такі удари, що тільки мух ганяють, теж треба зараховувати. Отже, коли я помилюся в лічбі ударів, сеньйор Мерлін, знаючи все, мусить подбати про правильний рахунок і сказати мені, скільки ще не вистачає чи скільки лишку.
— Про лишок нема чого й казати, — відповів Мерлін, — бо тільки но дасте собі останнього батога, зараз же і раптом із сеньйори Дульсінеї зійдуть чари, і вона з'явиться до вас, щоб подякувати й нагородити вас за добре діло. Отже, не турбуйтеся ні про лишок, ні про нестачу.
— Тоді, — сказав Санчо, — я ладен узяти на себе цю покуту на зазначених умовах.
Не встиг Санчо закінчити свої слова, як знову заграли кларнети й гримнули незліченні постріли з рушниць. Дон-Кіхот кинувся на шию Санчові, обсипаючи його тисячами поцілунків у лоб і в щоки, а герцог, герцогиня й усі, хто при цьому був, виявляли превелике задоволення. Колісниця рушила, і вродлива Дульсінея, проїжджаючи, схилила голову перед герцогами, а Санчові віддала низенький реверанс.
Тимчасом заходив веселий радісний ранок. Польові квітки випростались і порозкривали свої маківки, кристалева волога струмків дзюрчала по білих і сірих гальках та несла свою данину до річок, що її чекали. Весела земля, чисте небо, прозоре повітря — кожне нарізно і все разом свідчило про те, що наступний день буде ясний і світлий. Герцоги, задоволені полюванням і тим, що їхні наміри так щасливо і вдало виконано, вирушили продовжити свої жарти, бо вони завдавали їм більше втіхи, ніж звичайна дійсність.