Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський/2/27
| ◀ Розділ XXVI. Про бурхливий кінець губернаторування Санчо Панси | Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський пер.: М. Іванов Частина друга Розділ XXVII.Про те, що трапилося з Санчом дорогою, та про інші речі, цікавіших за які бути не може |
Розділ XXVIII. Де оповідається про те, як Дон Кіхот розлучився з герцогом, і про те, як на Дон-Кіхота сипонуло стільки пригод, що одна переганяла другу ▶ |
|
Затримавшись у дорозі, Санчо не міг того самого дня приїхати до замку герцога, хоч йому лишилося не більше як півмилі, коли його застала ніч, досить темна та мовчазна. Але це було влітку, і, не дуже турбуючись такою затримкою, Санчо трохи збочив з шляху, щоб спокійніше чекати ранку.
Проте, його нещасній та щербатій долі заманулося, щоб він, шукаючи кращого притулку, із своїм Сірим упав у глибоку й дуже темну яму, між кількома старовинними будівлями.
Пролетівши трохи більше як два сажні, Сірий уже дістав дна, а Санчо опинився коло нього, ні трохи не подряпавшись і не пошкодившись. Обмацавши все своє тіло та затримавши в собі подих, щоб пересвідчитися, чи він цілий, Санчо помацав також і стіни ями, щоб дізнатися, чи не можна вийти з неї без сторонньої допомоги, але впевнився, що вони скрізь були рівні й без жодного виступу. Це завдало Санчові великого суму, а надто коли він почув, ак жалібно та тоскно зітхає осел, що й справді дуже потерпів.
— Ой, — сказав Санчо, — які несподіванки трапляються на кожному кроці з тим, хто живе на цім мізернім світі! Хто подумав би, що той, хто вчора сидів на троні острівного губернатора, пануючи над своїми слугами, сьогодні опиниться, мов похований, у ямі, не маючи біля себе ні ліків, ні слуг або васалів, що подали б йому допомогу? Ми мусимо померти тут з голоду, мій осел і я, якщо не помремо раніш, я — з горя, а він — од ран. Ой, нещасний я, до чого довели мене моє божевілля та вигадки! Коли небу буде завгодно, щоб мене знайшли, коли звідси витягнуть мої чисті, білі кістки, а поруч — кістки мого доброго Сірого, то з них, мабуть, довідаються, хто ми. Ті, принаймні, хто знав, що Санчо Панса ніколи не розлучався із своїм ослом, а осел його — з ним. Ще раз кажу — нещасні ми, бо наше лихо не хотіло, щоб ми померли дома, серед своїх рідних, що закрили б нам очі перед смертю. О, мій товаришу і друже, як погано заплатив я тобі за твою віддану службу! Пробач мені та, як тільки вмієш, благай долю, щоб визволила нас з цієї жахливої пригоди, в яку ми з тобою потрапили, а я за те обіцяю вквітчати твою голову лавровим вінком, як поетові, та давати вдвоє більшу порцію корму.
Санчо Панса скаржився, а осел слухав його й не подавав ніякого голосу так тяжко й погано було бідолашному. Цілу ніч бідкався та жалівся Санчо, а коли настав день і при світлі його він побачив, що вибратися з цього колодязя без сторонньої допомоги — найнеможливіша з неможливих речей, — він почав кричати, сподіваючись, що хтось його почує. Та він кричав немов у пустині, бо навкруги не було ні однієї людини, ніхто не чув його галасування, і під кінець він став вважати себе за померлого.
Сірий лежав догори ногами; Санчо допоміг йому звестися на ноги, на яких той ледве тримався, вийняв з торбинки шматок хліба, дав його ослові, і, коли Сірий виявив своє задоволення з приводу цього, Санчо сказав, немов осел міг його зрозуміти: „хліб заспокоює всякий біль“.
Побачивши в стіні ями отвір, куди, здавалося, пролізла б людина, якби зігнулася та скорчилася, Санчо підійшов ближче, сів навкарачки і поповз усередину. Сонячне проміння, що проходило крізь, сказати б, дах і давало світло в печеру, дозволяло бачити її великі розміри, а придивляючись, можна було помітити, що цей хід поширювався далі в ще більшу печеру.Такі спостереження примусили Санча вернутися до осла, взяти камінь і заходитись розкопувати стіну. Через недовгий час отвір так поширився, що в нього вільно міг увійти осел, і Санчо, взявши за оброть свого Сірого, пішов печерою, шукаючи з неї виходу. Іноді він ішов у цілковитій темряві, іноді без світла, і ніколи — без остраху.
Пройшовши так близько півмилі, Санчо зауважив, що в печеру з якогось боку проходить світло, здавалося, денне. Це стало йому за ознаку, що шлях, яким він, на його думку, прямував до того світла, нарешті кінчається.
Тут кинемо його й повернемося знову до Дон-Кіхота.
Трапилося, що, виїхавши одного ранку повправлятися, Дон-Кіхот пустив Росінанта повним кар'єром, і той так близько підійшов до отвору печери, що, коли б наш рицар не потягнув щосили за поводи, він упав би в яму. Проте, Дон-Кіхотові пощастило вдержати коня і не впасти. Зацікавившись, він під'їхав ще ближче і, не злазячи з коня, зазирнув у це провалля. Роздивляючись, він почув голосний крик з ями, а почавши прислухатися пильніше, зміг зрозуміти, що хтось каже:
— Гей, там, нагорі, чи є хто, що чує мене? Чи немає там жалісливого рицаря? Хай допоможе він живцем похованому грішникові, нещасному колишньому губернаторові.
Дон-Кіхотові здалося, що це голос Санча, і, здивований та вражений, він спитав:
— Хто там унизу? Хто це скаржиться?
— Хто ж може бути і хто міг би скаржитись, як не безпорадний Санчо Панса, губернатор за свої гріхи та на своє лихо острова Баратарія, колишній зброєносець славетного рицаря Дон-Кіхота Ламанчського.
Почувши таке, Дон-Кіхот здивувався і схвилювався вдвоє більш, бо йому спало на думку, що то, мабуть, тужить душа померлого Санча, і охоплений такими гадками, він сказав:
— Заклинаю тебе всім, чим можу заклинати: скажи мені, хто ти єси? Якщо ти засмучена душа, скажи, чого тобі треба, то моє діло допомагати й охороняти всіх, хто потребує допомоги.
— Виходить, — відповіли йому, — ваша милость є, певне, мій сеньйор Дон-Кіхот Ламанчський, а щодо вашого голосу, то це річ цілком безперечна.
— Я і є Дон-Кіхот, — сказав наш рицар, — і мій обов'язок допомагати й охороняти не самих тільки живих, а й померлих, а тому скажи мені, хто ти?
— Присягаюся чим завгодно вашій милості, сеньйоре Дон-Кіхот Ламанчський, що я ваш зброєносець Санчо Панса й ніколи ще не помирав. Покинувши своє губернаторування через силу причин (про них довго довелося б оповідати), я вночі впав у цю яму, де й досі сиджу разом з моїм Сірим, і хай він не дасть мені збрехати, бо з багатьох ознак видно, що він тут.
Здається, осел зрозумів те, що казав Санчо, бо вмить почав ревти так голосно, що ревіння його залунало по всій печері.
— Чудовий свідок, — сказав Дон-Кіхот. — Я пізнаю його голос, наче це моя дитина, і твій голос, Санчо, теж. Зачекай, я зараз поїду до герцогового замку, він тут недалеко, і приведу людей, що витягнуть тебе з ями, куди ти впав через свої гріхи.
— Їдьте, ваша милость, — відповів Санчо, — і вертайте швидше, бо я більше не можу почувати себе живцем похованим і, крім того, помираю з переляку.
Дон-Кіхот покинув його і поїхав до замку, де розказав про пригоду Санча герцогам. Вони хоч і зрозуміли, що Санчо впав в одну з печер, що були в цій місцевості з давніх-давен, але здивувалися, як він міг покинути губернаторство, не попередивши їх. Кінець-кінцем, принесли канати та мотузки, послали людей і на превелику силу витягли Санча і його осла з темряви на сонячне світло. Побачивши його, один студент сказав:
— Всі погані губернатори мали б покидати свої губернії так, як цей грішник покидає глибини безодні, виходячи звідти мертвий од голоду, зблідлий і, гадаю, з порожньою кишенею.
Санчо почув його слова й одповів:
— Вісім чи десять днів тому, брате наклепнику, почав я губернаторувати на острові, яким мені дано керувати, і на протязі їх і години не був ситий хлібом. Там мене пе
До стор 285 реслідували медики, а вороги потрощили мені кістки. Я не мав нагоди ні стягати податків, ні брати хабарі. Якщо ж це так — а так воно і є — я не заслужив, здається мені, покидати острів таким способом.
— Не хвилюйся, Санчо, і не зважай на те, що ти чуєш, бо воно ніколи не скінчиться — сказав Дон-Кіхот. — Май чисте сумління, і хай собі люди говорять, що хочуть. Прив'язати язика лихословові — це те саме, що бажати зачинити воротами поле. Коли губернатор покидає посаду забагатівши, кажуть, що він злодій, а коли покидає її бідний, кажуть, що він дурень.
— Ну, мене, напевне, матимуть скорше за дурня, ніж за злодія, — мовив Санчо.
Розмовляючи так, оточені хлопцями й усяким людом, Дон-Кіхот і Санчо прибули до замку, де на галереї їх чекали вже герцог із герцогинею, але Санчо не схотів іти до них, поки не поставив у стайню свого Сірого. Тільки після цього Санчо підійшов до герцогів і, схиливши перед ними коліна, сказав:
— З бажання вашої світлості, сеньйори, і не маючи ніяких заслуг, я поїхав керувати островом Баратарія. Я приїхав туди голий і голий його покинув. Був я добрий чи поганий губернатор, про це свідки скажуть, що схочуть. Я розв'язував справи, роз'яснював сумніви і весь час помирав з голоду, бо так бажав Педро Ресіо з Тіртеафуера — острівний і губернаторський лікар. Вночі нас атакував ворог, дуже стурбував нас, а потім, як кажуть жителі острова, завдяки могутності моєї руки, острів звільнено й здобуто перемогу. Дай боже їм здоров'я, якщо вони не брешуть. Одне слово, за цей час я скуштував вагу обов'язків губернатора і переконався, що плечі мої не можуть їх витримати. Перше ніж мене обдурило губернаторство, я вирішив сам обдурити його, і вчора вранці покинув острів таким самим, як і застав, з тими самими вулицями, будинками та дахами, що були в ньому, коли я туди в'їздив. Я нічого ні в кого не позичив, не брав участі ні в яких підприємствах і, хоч хотів видати кілька корисних законів, не видав ні одного, бо гадав, що коли їх не додержуватимуть, то не варт їх і видавати. З острова я виїхав з самим лише Сірим, упав у яму, блукав по ній, поки вдень побачив вихід, але вийти ним було так важко, що я лишився б там до кінця світу, якби небо не послало мені мого сеньйора Дон-Кіхота. Отже, мої сеньйори, герцог і герцогиня, ось ваш губернатор Санчо Панса; він погубернаторував десять днів і зрозумів, що не тільки губернаторство на острові, а й керування цілим світом нічого не дає. Певний цього, я цілую ноги вашим милостям, a наслідуючи дітей, що кажуть, граючи: „стрибай і пусти мене“, стрибаю з губернаторства й переходжу на службу до мого сеньйора Дон-Кіхота, де я їм свій хліб, хоч і в турботах, але досхочу. Мені ж, коли я схочу їсти, однаковісінько, чи куріпок мені дадуть, чи моркви.
На цьому Санчо закінчив свою промову, а Дон-Кіхот увесь час дуже хвилювався, боячись, що Санчо скаже щонебудь недоладне. Почувши, що той говорив так недовго, він дуже зрадів, а герцог, обнявши Санча, сказав, що його бере великий сум, бо Санчо занадто швидко покинув губернаторство. Одночасно герцог обіцяв йому в своїх володіннях іншу посаду, менш важку, але прибутковішу. Герцогиня теж обняла Санча й звеліла дати йому добре поїсти, бо видно було, що він приїхав дуже побитий і ще більше змучений.