Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський/2/31
| ◀ Розділ XXX. Про те, що трапилося з Дон-Кіхотом, коли він в'їжджав до Барселони, і про інші речі, в яких правдивого більше, ніж розумного | Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський пер.: М. Іванов Частина друга Розділ XXXI. Що розповідає про пригоди з зачарованою головою і про інші нісенітниці, які не можна не розповісти |
Розділ XXXII. Де мова йде про пригоду, що завдала Дон-Кіхотові неприємності більше, ніж усе, що трапилося з ним досі ▶ |
|
Хазяїн Дон-Кіхота звався дон Антоніо Морено. Це був заможний дворянин, який, бачивши в себе Дон-Кіхота, почав шукати невинних способів примусити його виявити своє безумство. Насамперед він звелів роззброїти Дон-Кіхота, вивести його в його вузькому, жовтуватого кольору, вбранні на ганок, що виходив на одну з головних вулиць міста, і показати людям та хлопцям, які розглядали нашого рицаря, немов ту мавпу. Перед ним знову проїздили вершники в розкішних костюмах, убрані так неначе спеціально для нього, а не з нагоди свята.
Цього дня у дон Антоніо обідали кілька його друзів, що вшановували Дон-Кіхота й поводилися з ним, як з мандрівним рицарем, і він, гордіючи та пишаючись, не пам'ятав себе з задоволення. Дотепи Санча були такі влучні, що всі слуги і всі слухачі немов прилипли до його рота. За столом дон Антоніо сказав Санчові:
— До нас дійшло, любий Санчо, що ви дуже любите пиріг з курятиною і фрикадельки і, коли їх дають вам забагато, ховаєте лишки за пазуху до завтра.
— Ні, сеньйоре, це не так, — відповів Санчо, — бо я більш охайний, ніж ненажера, і присутній тут сеньйор мій Дон-Кіхот знає, що нам не раз доводилося живитися цілий тиждень жменею жолудів чи горіхів. Правда, коли мені, бува, дають телицю, то я біжу з мотузкою, тобто їм те, що мені дають. Але хто скаже, що я — знаменитий жерун і нехлюй, напевне, дасть маху. Я висловився б з приводу цього інакше, якби не бачив за столом шановних бороданів.
— Безперечно, — ствердив Дон-Кіхот, — про стриманість та охайність, з якими їсть Санчо, можна було б написати й вирізьбити на бронзових дошках, щоб пам'ять про це навіки залишилася в прийдешніх сторіччях. Правда, голодний він трохи нагадує ненажеру, бо їсть поспішаючи і жує обома щелепами враз. Але він завжди охайний, а, губернаторуючи, навчився їсти так манірно, що брав вилкою виноградини і навіть гранатові зерна.
— Як, — здивувався дон Антоніо, — Санчо був губернатором?
— Так, — одповів Санчо. — На острові, що звався Баратарія. Десять днів керував я ним якнайкраще, утратив спокій і навчився зневажати всі губернаторування в світі. Я втік звідти, впав у печеру, де вже думав, що загину, і врятувався звідти якимось дивом.Дон-Кіхот докладно розповів про всі пригоди губернаторування Санча, чим дуже потішив слухачів. Коли зняли скатертину, дон Антоніо, взявши Дон-Кіхота за руку, провів його, до окремої кімнати, де не було іншої окраси крім стола, здавалося, з яшми, підтримуваного яшмовою ж ніжкою, а на нім стояла голова, певне, з бронзи. Дон Антоніо пройшов з Дон-Кіхотом через усю кімнату, кілька разів обійшов круг столу й нарешті сказав:
— Тепер, сеньйоре Дон-Кіхот, переконавшись, що нас ніхто не слухає і не чує і що двері зачинені, я хочу розповісти вашій милості про одну з найнезвичайніших пригод, чи, краще сказати, — одну з найдивніших новин. Тільки те, що я скажу вашій милості, ви повинні заховати в найдальших закутках таємниці.
— Я присягаюся в тому, — відповів Дон-Кіхот, — і для більшої вірності накрию ще це камінною плитою. Я б хотів, щоб ваша милость, сеньйоре дон Антоніо, знали, що розмовляєте з людиною, яка хоч і має вуха слухати, зате не має язика говорити. Отже, ваша милость упевнено можете перелити зміст ваших грудей у мої й уважати, що вкинули його в безодню мовчання.
— Покладаюсь на вашу обіцянку, — мовив дон Антоніо, — я здивую вашу милость тим, що ви маєте почути й побачити. Разом з тим, я дам деяке полегшення й собі, бо мені важко ні з ким не ділитися моїми секретами, яких не можна довірити кожному.
Дон-Кіхот здивовано чекав, до чого приведуть такі підготування. По цих словах дон Антоніо взяв його за руку, кілька разів провів нею по бронзовій голові та яшмовому столу і навіть по його ніжці, а тоді сказав:
— Цю голову, сеньйоре Дон-Кіхот, зробив і скомпонував один з найбільших чарівників та чаклунів, що будьколи існували на світі. Гадаю, він був поляк родом і учень славетного Ескотільйо[1], про якого розповідають стільки дивного. Той чарівник жив тут, у мене, і за тисячу ескудо, які я дав йому, зробив цю голову, що має властивість одповідати на все, про що її питають на вухо. Але по п'ятницях вона мовчить, а сьогодні у нас п'ятниця, і нам
——————
- ↑ Ім'я відомого тоді шахрая.
307
Дон-Кіхота вразили властивості та здібності голови, і він не повірив був словам дон Антоніо. Але до спроби лишалося вже мало часу, і тому він тільки подякував дон Антоніо за те, що той поділився з ним такою великою таємницею. Вони залишили кімнату, двері якої дон Антоніо замкнув ключем, і ввійшли до зали, де були інші дворяни, яким Санчо розповів уже про багато подій та пригод, що трапилися з його паном.
Того ж вечора Дон-Кіхота повезли на прогулянку, при чому на нашім рицарі був не панцер, а хатнє вбрання і довгий плащ з рудого сукна, під яким спітнів би й лід.
Слуги дістали наказ розважати Санча так, щоб він не виходив з дому. Дон-Кіхот їхав не на Росінанті, а на великім, повільнім мулі, оздобленім багатою збруєю. На плащі, ззаду, непомітно для нього, прикріпили пергамент, де великими літерами стояв напис: „Це — Дон-Кіхот Ламанчський“. З самого початку прогулянки напис звертав на себе увагу всіх зустрічних, і слухаючи, як вони читають: „Це — Дон-Кіхот Ламанчський“, наш рицар вельми дивувався, що всі, хто тільки дивиться на нього, знають його ім'я. Повернувшись до дон Антоніо, що їхав поруч, Дон-Кіхот сказав:
— Великі привілеї має в собі мандрівне рицарство, бо воно надає слави тим, хто до нього належить, і поширює її по всій землі. Дивіться, чи це не так, сеньйоре? Навіть хлопці з вашого міста знають мене, хоч ніколи не бачили.
— Це правда, сеньйоре Дон-Кіхот — відповів дон Антоніо. — Як вогонь не можна сховати або втаїти, так і чеснота не може бути невідома, а відвага, що виявляється у воєнних вправах, переважає своїм сяйвом та блиском усі інші достойності.
Прогулянка тривала далі; але натовп дорослих і хлопців, що читали напис, примусив дон Антоніо одірвати пергамент, удаючи, ніби він здирає щось інше.
Настала ніч, вони повернулись додому, де їх чекав бал з дамами, на який дружина дон Антоніо, вельможна й весела, вродлива та розумна сеньйора, запросила своїх прия
До стор. 314 тельок, щоб ушанувати Дон-Кіхота й самим розважитися його ніколи ще нечуваним божевіллям. Багато їх прийшло, подано розкішну вечерю, і десь о десятій годині почався бал.
Серед дам дві були трохи жартівливої та глузливої вдачі, і вони так часто запрошували Дон-Кіхота до танку, що викрутили йому не тільки тіло, а й душу. Варт було б подивитися на постать нашого рицаря, довгого, витягненого, худорлявого, жовтого, у вузькому вбранні, незграбного і, головне, вайлуватого.
Нарешті, стомлений та знеможений такими довгими танцювальними вправами, він сів на підлогу серед зали. Дон Антоніо звелів однести його в постіль, і Санчо, що перший підійшов підводити свого пана, сказав:
— На лиху годину танцювали ви, сеньйоре. Чи не думаєте ви, що всі мандрівні рицарі — танцюристи? Запевняю вас, помиляєтесь ви, коли так думаєте. Дехто краще зважиться вбити якогонебудь велетня, ніж стрибатиме в повітря. Я міг би ще заступити вашу милость, якби треба було танцювати селянські танки (бо я танцюю, як сокіл), але в бальних танках я й кроку зробити не вмію.
Розсмішивши всіх цими та іншими міркуваннями, Санчо відніс і поклав свого пана на ліжко.
Другого дня дон Антоніо визнав за вчасне зробити спробу з зачарованою головою, і з Дон-Кіхотом, Санчом, двома своїми приятелями та двома сеньйорами, що на балі так утомили Дон-Кіхота й ночували у дружини дон Антоніо, зачинився в кімнаті, де була голова. Він розказав їм про її властивості, просив зберігати таємницю і сказав, що сьогодні вперше піддає спробі зачаровану голову. Ніхто, крім двох приятелів дон Антоніо, не знав секрета того зачарування. А якби дон Антоніо не відкрив його наперед, то й вони дивувалися б, як і інші; інакше й не могло бути так хитро й мудро було влаштовано цю штуку. Перший підійшов до голови сам дон Антоніо і тихим, але чутним голосом, попросив:
— Скажи мені, голово, — бо ж ти маєш таку властивість, — про що я тепер думаю?
І голова, не ворушачи губами, голосно й виразно відповіла так, що її почули всі:— Я не знаю про думки.
Почувши це, всі були вражені, а особливо тому, що ні в кімнаті, ні коло столу не було ні однієї людини, яка могла б відповісти.
— Скільки нас тут? — знову спитав дон Антоніо.
І той самий голос дав відповідь:
— Ти, твоя дружина, двоє твоїх друзів, дві її приятельки, славетний рицар, що зветься Дон-Кіхот Ламанчський, та його зброєносець Санчо Панса.
Всі знову здивувались і з переляку у всіх наїжилося волосся. А дон Антоніо, відійшовши від голови, промовив:
— Мені досить цього, щоб переконатися, що мене не обдурив той, хто продав мені тебе, о, мудра голово. Нехай тепер підходить хтось інший і питає, про що схоче. Підійшов Дон-Кіхот:
— Скажи, ти, що відповідаєш, — мовив він, — чи дасть певні наслідки бичування Санча, мого зброєносця? Чи будуть зняті чари з Дульсінеї?
— Бичування Санча посуватиметься вперед поволі, — відповіла голова. — Чари з Дульсінеї будуть зняті належним способом.
— Більше я й знати не хочу, — заявив Дон-Кіхот. — Побачивши, що чари з Дульсінеї знято, я вважатиму, що враз досяг бажаного щастя.
Останній підійшов Санчо й спитав таке:
— Чи не дістану я часом, голово, другої губернії? Чи виб'юся колись із злиденного становища зброєносця? Чи побачу знову свою жінку та дітей? На це йому відповіли:
— Губернаторуватимеш у своїй хаті, якщо повернешся до неї, побачиш і жінку, і дітей, а кинувши служити, перестанеш бути зброєносцем.
— Добре! — скрикнув Санчо. — Все це міг би сказати я й сам.
— Тварюко, — розсердився Дон-Кіхот, — чого ж ти оце хочеш? Чи недосить тобі, що відповіді голови пасують до запитань?
— Так, досить, — мовив Санчо, — тільки я хотів би, щоб вона висловлювалась зрозуміліше й говорила більше.Тут припинилися запитання та відповіді, але не припинилося здивовання, що охопило всіх, крім двох приятелів дон Антоніо, які знали розгадку.
А розгадка була ось у чому. Дон Антоніо Морено, бачивши в Мадріді таку саму голову, замовив собі, на зразок її, цю, щоб розважати і вражати тих, хто не знав її секрета. Дошка столу була дерев'яна, пофарбована під яшму. Так само зроблено й ніжку. Голова, що нагадувала бюст римського імператора, була побронзована й порожня всередині, як і дошка столу, куди її вроблено так щільно, що не можна було бачити й сліду злуки. Порожня всередині була й ніжка столу, переходячи в груди та горло голови. І все це з'єднувалося з кімнатою під приміщенням, в якому стояла голова. Для цього крізь порожняву ніжки, дошки і грудей та горла статуї проходила бляшана трубка, захована так, що ніхто не міг її бачити. У нижній, що відповідала верхній, кімнаті сидів той, хто мав одповідати, приклавши рот до трубки. Отже, голос, як по рупору, ішов знизу вгору, слова звучали виразно та ясно, і обман ніяким способом угадати було не можна. Один з племінників дон Антоніо, розумний і дотепний студент, відповідав; і через те, що дядько попередив його, з ким увійде до горішньої кімнати, йому легко було точно й зараз же відповісти на перше запитання. На решту він одповідав навгад і як людина розумна — розумно.