Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський/2/35
| ◀ Розділ XXXIV. Де говориться про те, що бачитиме той, хто його читатиме і чутиме той, кому його читатимуть | Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський пер.: М. Іванов Частина друга Розділ XXXV. Про те, як Дон-Кіхот вирішив стати пастухом і хотів жити на вільнім повітрі, поки не мине обіцяний ним рік, і про інші справді цікаві та гарні пригоди |
Розділ XXXVI. Про щетинувату пригоду, що трапилася з Дон Кіхотом ▶ |
|
Якщо багато думок непокоїли Дон-Кіхота перед тим, як його скинуто з сідла, то ще більше їх непокоїли його після падіння.
— Слухай, Санчо, — мовив Дон-Кіхот, звертаючись до вірного зброєносця, — ти не бичуєш і не караєш свого тіла (хай його вовки з'їдять!) та вважаєш за краще зберегти це тіло для черви, ніж зняти чари з бідної сеньйори Дульсінеї.
— Сеньйоре, — відповів Санчо, — правду сказати, я зовсім не розумію, як це я, лупцюючи себе, можу здіймати чари. Це однаково, що сказати: „коли у вас болить голова, помажте собі коліно“. Принаймні, я можу заприсягтись, що ні в одній історії про мандрівних рицарів, хоч скільки їх читала ваша милость, не сказано, що можна зняти чари бичуванням. Але будь-що-будь, а я надаю собі батогів, коли мені буде охота й вільний час.
Так розмовляючи, вони доїхали до того місця, де їх потолочили бики, і Дон-Кіхот, пізнавши його, сказав Санчові:
— Ось лука, де ми спіткали гарненьких пастушок та бравих пастухів, що хотіли поновити й наслідувати пастушу Аркадію. Це — нова й розумна думка, і, наслідуючи її, я хотів би, Санчо, щоб ми обернулися на чабанів, принаймні, на той час, що я мушу провести насамоті. Я куплю кілька овечок і все, що чабанам треба; я зватимуся пастухом Кіхотісом, a ти — пастухом Пансіно. Ми блукатимемо по горах, лісах, ланах, співаючи тут, зітхаючи там, і питимемо кришталеву воду з криниць чи з прозорих струмків, чи з повноводих річок. Дуби щедро даватимуть нам свої солодкі плоди, верби даватимуть нам холодок, а троянди — свої пахощі. Просторі левади будуть нам килимами, гаптованими тисячею квіток, ми дихатимемо прозорим і чистим повітрям, а вночі нам світитиме місяць і зорітимуть зірки. Пісні даватимуть насолоду, сльози — радощі; Аполлон буде постачати нам вірші, Амур — вигадки, і ми вславимося не тільки тепер, але й на майбутні часи.
— Такий побут мені дуже подобається, — сказав Санчо. — А особливо через те, що, як побачить нас бакалавр Самсон Карраско та цирульник Ніколас, вони теж захочуть до нас пристати і зробитися чабанами. Аби тільки це й священикові на думку не спало.
— Добре сказав ти, Санчо, — відповів Дон-Кіхот. — Тоді бакалавра Самсона Карраска, якщо він зробиться чабаном (а так воно, безперечно, й буде), можна буде звати Самсоніно або пастух Карраскон, а цирульника Ніколаса — пастух Нікуласо. Не знаю, яке ім'я придумати для священика, мабуть, уже таке, що відповідатиме його посаді — назвемо його пастухом Куріамбро[1]. А як ми житимемо, Санчо друже! — І що вже тієї музики ми наслухаємося! Чиримії, саморанські гачти, бубни, рабелі![2] А що, як серед цієї різноманітної музики залунають ще звуки альбогів?[3] То ж тоді матимемо майже всі пастуші інструменти, зібрані докупи.
Через те, що вже заходила ніч, вони збочили з шляху і пізно та бідно повечеряли, всупереч бажанням Санча, який знову згадав злидні мандрівного рицарства в горах та в лісах, що їх іноді заступають розкоші по замках і в таких домах, як у дон Діего де Міранда або у дон Антоніо Морено. А втім, він згадав, що ні день, ні ніч не можуть тривати завжди, і провів цю ніч сплячи, а пан його пильнуючи.