Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський/2/36
|
Ніч була досить темна. Місяць хоч і був на небі, та не в такім місці, де його можна було бачити, бо сеньйора Діана[1] іноді йде гуляти до антиподів[2] залишаючи в темряві гори й долини. Виконуючи приписи природи, Дон-Кіхот заснув першим сном, не знаючи другого, цілком відмінно від Санча, що ніколи не засипав удруге, бо його перший сон тривав од вечора й до ранку, що свідчило про його добре здоров'я та невелику кількість турбот. А Дон-Кіхота так посіли турботи, що він розбудив Санча й сказав йому:
— Дивує мене, Санчо, байдужість твоєї вдачі. Мабуть, ти зроблений з мармуру чи з бронзи, де нема ніякого руху й жодного почуття. Я пильную, коли ти спиш; плачу, коли ти співаєш; зомліваю з голоду, коли ти ледащієш та важнієш од об'їдання. Дивись, яка ясна ця ніч та в якій відлюдній місцевості ми перебуваємо. Це ж запрошує нас перемагати наш сон пильнуванням. Заклинаю тебе життям твоїм, підведися, одійди трохи набік і з доброї волі дай собі відважно триста чи чотириста батогів у рахунок тих, які здіймуть чари з Дульсінеї. Я прошу й благаю тебе про це, не бажаючи битися з тобою, як тоді, рукопаш, бо руки в тебе, я знаю, важкенькі. По тому, як ти відбатожиш себе, решту ночі ми проведемо — я, оспівуючи мою розлуку, а ти свою вірність — і таким способом розпочнемо пастуші вправи, яким будемо віддаватися в нашому селі.
— Сеньйоре, — відповів Санчо, — я не монах, щоб прокидатися від сну та батожити себе. Не думаю я також, щоб після страшного болю від батожіння легко було перейти до умлівання над музикою. Дайте мені, спати, ваша милость, і не чіпляйтесь до мене з бичуванням, бо інакше я заприсягнуся, що не торкнуся волосинки не лише на моїм тілі, а й на моїм плащі.
— О, загрубіла душе! О, немилосердний зброєносцю! О, марно витрачений хліб та неоцінені милості, які я тобі робив і хотів ще зробити! Завдяки мені ти був губернатором і маєш підстави сподіватися стати графом або дістати який інший відповідний титул; і це все здійснилося б не пізніше, як через рік, бо…
— Я цього не розумію, — мовив Санчо. — Розумію тільки, що коли сплю, я не маю ні страху, ні надій, ні праці, ні слави. І добре зробив той, хто винайшов сон: плащ, який укриває всі думки людські; страву, що позбавляє голоду; воду, що вгамовує спрагу; вогонь, що зогріває моря; холод, що зменшує спеку; і нарешті — загальновживану монету, за яку можна все купити; терези й гирі, що рівняють чабана з королем, простака з розумним. Єдине погане в сні, це, я чув, те, що він подібний до смерті, і між мерцем та тим, хто спить, ріжниця дуже невелика.
— Я ніколи не чув, Санчо, щоб ти говорив так вишукано, як сьогодні, — сказав Дон-Кіхот, — і звідси бачу, яка правдива та приказка, що ти любиш наводити: не з тим, з ким народився, а з тим, з ким пасешся.
Під цей час вони почули глухий шум і страшенний гамір, що ширився по всіх околишніх долинах. Дон-Кіхот звівся на ноги й ухопився за меч, а Санчо заховався під Сірого, загородившися з обох боків зброєю та в'ючним сідлом, і тремтів так само, як радів Дон-Кіхот. Гамір щохвилини збільшувався й наближався до обох наполоханих людей, або принаймі до одного, бо відвага другого нам уже відома.
Річ у тім, що тими шляхами й на той час кілька чоловік гнали на ярмарок понад шістсот свиней, що своїм вереском та хрюканням оглушили Дон-Кіхота з Санчом, які не могли зрозуміти, що воно таке. Череда, розтягнувшись на великий простір, наблизилась і, хрюкаючи, не виявляючи поваги ні до Дон-Кіхота, ні до Санча, перебігла по них, зруйнувала Санчові траншеї й перекинула не лише Дон-Кіхота, а й Росінанта. Череда, хрюкання, швидкість, з якою пробігли нечисті тварини, утворили на землі мішанину з сідла, зброї, Сірого, Росінанта, Санча й Дон-Кіхота.
Санчо через силу підвівся й попросив у свого пана меч, кажучи, що хоче вбити з півдесятка цих сеньйор — негречних свиней, бо тепер він уже знав, хто вони такі. Але Дон-Кіхот одповів йому:
— Кинь їх, друже! Ця ганьба — кара за мої гріхи. Небо справедливо карає переможеного мандрівного рицаря тим, що його жеруть шакали, жалять оси й толочать свині.
— То це, певне, теж кара небесна, — мовив Санчо, — що зброєносців переможених рицарів кусають мухи, їдять воші й катує голод. Якби ми — зброєносці — були сини рицарів, яким служимо, або близькі їхні родичі, то воно, може, було б і нічого, що за їхню провину нас карають аж до четвертого коліна. Але що ж спільного у Пансів з Кіхотами? Тепер влаштуємося зручніше та доспимо ту невеличку частину, що лишається від ночі. А там почне світати, і все піде на краще.
— Спасибі, Санчо, — відповів Дон-Кіхот, — бо ти народився, щоб спати, а я — щоб пильнувати. Під той час що лишається до ранку, я дам волю моїм думкам і висловлю їх чудовими віршами, які я вночі, без твого відома, склав у своїй голові.
— По-моєму, — мовив Санчо, — думки, що породжують вірші, — маловажні. Віршуйте ж, ваша милость, скільки хочете, а я спатиму, скільки зможу,
І, звившися на землі клубком, він заснув міцним сном.
Настав день, і сонце промінням своїм торкнулося очей Санча. Той прокинувся, полежав трохи, глянув на розгром, що його вчинили свині в його запасах, і вилаяв череду та ще декого. Нарешті, обоє рушили далі в розпочату подорож.