Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський/2/37
| ◀ Розділ XXXVI. Про щетинувату пригоду, що трапилася з Дон Кіхотом | Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський пер.: М. Іванов Частина друга Розділ XXXVII. Про те, що трапилося з Дон-Кіхотом та його зброєносцем Санчом, коли вони їхали додому |
Розділ XXXVIII. Про те, як Дон-Кіхот і Санчо приїхали додому та про інші події, що прикрашають цю велику історію і надають їй правдивості ▶ |
|
Переможений і гнаний долею їхав Дон-Кіхот додому, засмучений тим, що Санчо не бичує себе і тим самим не знімає чар з Дульсінеї.
— Санчо, друже, — звернувся до нього Дон-Кіхот, — щиро кажу, що дам тобі все, що належить, коли б ти зажадав платні за ті батоги, які здіймуть чари з Дульсінеї. Скажи, Санчо, скільки ти хочеш, і швидше починай батожити себе, а гроші візьмеш готівкою й своєю власною рукою, бо моя скарбниця в тебе.
Почувши таку пропозицію, Санчо витріщив очі, наставив вуха і, давши згоду в душі, сказав своєму панові:
— Тепер я ладен виконати бажання вашої милості, бо воно й мені корисне, а любов до дружини й дітей робить з мене жаднюгу. Скажіть, ваша милость, скільки ви дасте мені за кожен удар, що я собі зроблю?
— Якби заплатити тобі, Санчо, відповідно до величності та якості цих ліків, то на це не вистачило б усіх скарбів Венеції та золотого піску в Потосі. Виходь з розрахунку моїх грошей, що у тебе, і признач сам ціну за кожен удар.
— Цих ударів, — відповів Санчо, — три тисячі триста з гаком. З них я дав уже собі п'ять, а решта лишається за мною. Зарахуймо в гак ці п'ять ударів і будьмо говорити за три тисячі триста. Кладучи за один удар по квартильйо, — а менш я не візьму, хоч би весь світ цього хотів, — маємо три тисячі триста квартильйо; три тисячі становлять одну тисячу п'ятсот півреалів, тобто сімсот п'ятдесят реалів, а триста квартильйо становлять сто п'ятдесят півреалів, чи сімдесят п'ять реалів. Додавши їх до сімсот п'ятидесяти реалів, матимемо вісімсот двадцять п'ять реалів. Я й візьму їх із тих грошей вашої милості, що у мене, і вернуся додому вдоволений і багатий, хоч і вибитий.
— О, люб'язний Санчо, — скрикнув Дон-Кіхот, — а які вдячні ми будемо тобі з Дульсінеєю! Коли вона стане тією самою, що раніш (а інакше й бути не може), її лихо стане щастям, а моя поразка — величезним тріумфом. Але слухай, Санчо, коли ти почнеш свою покуту? Якщо ти поквапишся, я дам тобі ще сто реалів.
— Коли? — спитав Санчо. — Цієї ночі неодмінно. Нехай ваша милость подбає про те, щоб ми були на вільному повітрі, а я вже пошматую своє тіло.
Зайшла ніч, якої Дон-Кіхот ждав, як закоханий, що не може примирити час та свої бажання. Опинившися серед розкішних дерев, трохи подаль від шляху, вони розсідлали Росінанта й розвантажили Сірого, а потім розташувалися на зеленому лужку та повечеряли запасами Санча. Повечерявши, Санчо зробив з вуздечки Росінанта та з оброті Сірого цупкий та гнучкий батіг і відійшов кроків на двадцять до купки букових дерев. Дон-Кіхот, побачивши, як бадьоро й рішуче він іде, сказав:
— Дивись, друже, не побийся на гамуз! Роби перерву між батогами. І не дуже поспішай. Я хочу сказати, не бий себе так завзято, щоб не позбавити себе життя раніше, ніж ти дійдеш бажаного числа. А щоб ти не помилився, я стоятиму осторонь та рахуватиму удари. Нехай же тобі небо сприяє, як і варт того твій добрий намір.
— Справний платник не турбується за заставу, — відповів Санчо. — Я батожитиму себе так, щоб тільки заподіяти біль, а не вбити себе, в чому і полягає суть цього дива.
Він одразу роздягся до поперека, вхопив вуздечку й оброть та почав батожити себе, а Дон-Кіхот — рахувати. Давши собі шість чи вісім батогів, Санчо подумав, що жарт таки важкий, а ціна за нього дуже мала, а тому він спинився й сказав своєму панові, що помилився, бо кожен удар треба сплачувати не чвертю, а півреалом.
— Бий далі, Санчо друже, і не занепадай духом, — сказав йому Дон-Кіхот, — я подвоюю ціну.
— Тоді, — відповів Санчо, — помагай боже, і нехай сипляться удари!
Але шахрай перестав бити себе по плечах і почав батожити дерево, зітхаючи час від часу так, ніби з кожним зітханням у нього виходила душа. Лагідний Дон-Кіхот, боячись, що Санчо заподіє собі смерть і через таку нерозважливість не зможе здійснити його бажання, сказав:
— Припини на цьому справу, друже. Ліки здаються мені дуже жорстокими, і краще не заживати їх відразу багато. Ти, якщо я не помилився, дав собі вже більше як тисячу ударів, досить поки. Кажуть, що осла можна навантажувати, та не переобтяжувати.
— Ні, ні, сеньйоре, — відповів Санчо, — про мене не казатимуть: гроші дістав, а діла катма. Одійдіть трохи, ваша милость, і дозвольте мені дати собі ще тисячу ударів. Тоді ми за два рази кінчимо всю справу, і в нас ще й лишок буде. - Коли ти в такому гарному настрої, — сказав Дон-Кіхот, — то роби собі, а я відійду.
Санчо знову взявся до своєї праці так завзято, що незабаром зняв кору з багатьох дерев — так дуже він гатив. Наприкінці, щосили шмагнувши по букові, він гукнув:
— Тут помре Самсон і всі, хто з ним!
Дон-Кіхот, почувши його жалісний голос і силу надзвичайного удару, підбіг до Санча, вхопив той батіг з вуздечки та оброті і сказав Санчові:
— Доля не дозволить, Санчо друже, щоб заради моєї втіхи ти стратив своє життя, потрібне тобі для підтримки дружини й дітей. Нехай Дульсінея трохи потерпить, а я чекатиму, поки ти наберешся нових сил і кінчиш цю справу всім на радість.
— У час добрий, і хай буде так, коли цього бажає ваша милость, — відповів Санчо. — Киньте мені тепер на плечі свій плащ, бо я спітнів і не хочу застудитися, як то буває з новими покутниками.
Дон-Кіхот так і зробив і, лишившись у самому камзолі, накрив Санча, що заснув і спав, поки його розбудило сонце. Вранці рушили в дальшу путь і кінчили її того ж таки дня в одному селі за три милі звідти. Спинилися вони в заїзді, що його Дон-Кіхот не прийняв уже за замок з глибоким ровом, баштами, гратами та підйомними мостами, бо після того, як його перемогли, він до всього ставився розсудливіше.