Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський/2/38
| ◀ Розділ XXXVII. Про те, що трапилося з Дон-Кіхотом та його зброєносцем Санчом, коли вони їхали додому | Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський пер.: М. Іванов Частина друга Розділ XXXVIII. Про те, як Дон-Кіхот і Санчо приїхали додому та про інші події, що прикрашають цю велику історію і надають їй правдивості |
Розділ XXXIX. Про те, як Дон-Кіхот захворів, та про його смерть ▶ |
|
Увесь той день вони перебули в сільському заїзді, чекаючи ночі: один — щоб на вільнім повітрі кінчити свою покуту, а другий — щоб бачити це закінчення, яке мало здійснити його бажання.
Ніч наш рицар провів під деревами, щоб дати Санчові змогу відбути покуту, що той s зробив тим самим способом, як і минулої ночі, тобто куди більше коштом кори букових дерев, ніж на шкоду своїй спині, яку він оберігав так, що удари батогом неспроможні були б зігнати й мухи, якби вона сиділа на ній.
Обдурений Дон-Кіхот лічив удари й не пропустив жодного, підрахувавши, що разом з батогами минулої ночі вони становлять три тисячі двадцять дев'ять. Здавалося, сонце встало раніше, щоб бачити цю жертву, і під його світлом вони поїхали далі.
Дон-Кіхот нетерпляче чекав дня, сподіваючись натрапити по дорозі на свою сеньору Дульсінею в її справжньому образі. Цілий день він раз-у-раз підходив до кожної жінки, які зустрічалися дорогою, і пильно придивлявся, чи то не Дульсінея Тобоська, бувши певен, що обіцянки Мерліна не можуть бути брехливі. З такими думками та бажанням з'їхали вони на горбок, звідки видно було їхнє село, і Санчо, тільки побачивши його, став навколішки й промовив:
— Розплющ свої очі, сподівана батьківщино, і глянь на свого сина Санча Пансу, що повертає до тебе, хоч і не який багатий, але дуже вибитий батогами. Візьми в обійми і прийми також свого сина Дон-Кіхота, що був переможений чужою рукою, але й сам переміг себе; а це, як він мені каже, найбажаніша перемога. Я везу з собою гроші, і хоч мені й дали добрих батогів, зате я добре проїхав верхи.
— Кинь ці дурниці, — сказав Дон-Кіхот, — та вступимо правою ногою в наше село. А там ми вже дамо волю своїй уяві й складемо план пастушого життя, яким маємо жити.
В'їжджаючи в село, Дон-Кіхот побачив, що коло однієї клуні сперечаються два хлопці; один з них казав другому:
— Не турбуйся, Перікільо, однаково ти її не побачиш усе своє життя.
Почувши таке, Дон-Кіхот звернувся, до Санча й мовив:
— Чи чув ти, друже, як цей хлопчисько сказав: „ти не побачиш її все своє життя”?
— Ну, добре, — відповів Санчо, — а нам яке діло до того, що він каже?
— Як? — відказав Дон-Кіхот. — Хіба ж ти, не бачиш, що ці слова, коли їх пристосувати до моїх намірів, свідчать про те, що я ніколи не побачу Дульсінеї? Санчо хотів відповісти, але йому перешкодив заєць, за яким бігло багато мисливців і гончаків, а він тікав цим полем і з переляку хотів заховатися між ногами у Сірого. Санчо схопив його голими руками і віддав Дон-Кіхотові, а той сказав:
— Поганий знак! Заєць тікає, гончаки женуть його; не з'явиться Дульсінея.
— Чудний ви, ваша милость! — мовив Санчо. — Скажімо, цей заєць є Дульсінея Тобоська, а ті гончаки — злі чарівники, що обернули її на селянку. Вона тікає, я її впіймав і віддаю вашій милості, а ви тримаєте її в своїх обіймах та голубите. Який же тут поганий знак, чи яке лихо це віщує?
Хлопці, що сперечалися, підійшли подивитися на зайця, і Санчо спитав у одного з них, за віщо вони посварились. Той, що казав: „не побачиш її все життя“, відповів, що він забрав у другого клітку з цвіркунами й не збирається повернути її ніколи. Санчо вийняв з кишені чотири квартоси, дав їх хлопцеві за клітку, а клітку віддав Дон-Кіхотові, мовивши:
— Ось, сеньйоре, зламано й знищено ті віщування, які, на мою думку, стосуються наших справ, як торішній сніг. Якщо пам'ять мене не зраджує, я пригадую, наш священик казав, що розумні люди не звертають уваги на такі дурниці. Та й ви самі, ваша милость, колись говорили, що тільки дурні надають ваги віщуванням. Немає рації ще на цьому спинятися; рушаймо далі та їдьмо додому.
Наблизившись, мисливці попросили віддати їм зайця. Дон-Кіхот оддав, потім вони поїхали далі й на майдані зустріли священика та бакалавра Карраска.
Священик і бакалавр одразу впізнали їх і пішли назустріч, широко розкривши обійми.
Дон-Кіхот зліз з осла й міцно притиснув їх до грудей, а хлопці, що від їхніх рисячих очей нічого сховати не можна, підбігли до них і казали один одному:
— Ходіть сюди, хлопці, дивіться, який гарний у Санча осел. А кінь Дон-Кіхота став ще худіший, ніж був колись.
Оточені хлопцями, в супроводі священика й бакалавра, вони попрямували до садиби Дон-Кіхота, де їх коло дверей зустріли ключниця й небога, до яких дійшли вже чутки про приїзд нашого рицаря.
І добрі небога та ключниця дали йому поїсти, поклали його на ліжко й пильнували його як могли краще.