Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський/2/5
|
Майже опівночі Дон-Кіхот і Санчо вирушили з ліска та в'їхали в Тобосо, де панувала глибока тиша, бо всі мешканці хропли вже, як кажуть, на всі заставки. Ніч була досить видна, хоч Санчо й бажав, щоб вона була якнайтемніша і щоб хоч морок допоміг його дурному розумові. По всьому місту чути було тільки гавкання собак, що оглушало Дон-Кіхота і хвилювало серце Санча. Врядигоди розлягалось ревіння осла, хрюкання свиней та нявкання котів, і всі звуки здавалися голоснішими через загальну тишу. Закоханий рицар, хоч і взяв це за погане віщування, сказав, проте, Санчові:
— Доведи мене до палацу Дульсінеї, сину Санчо: мабуть, він відчинений.
— До якого там палацу я вас поведу? — сказав Санчо. — Клянуся сонцем, що я бачив її величність у простісінькій халупі.
— Може, то була якась прибудова до її пищного палацу, куди вона ходила із своїми служницями, щоб трохи розважитися, як це звичайно буває з великими сеньйорами та принцесами.
— Сеньйоре, — відповів Санчо, — нехай уже по-вашому буде, щоб я визнав, на злість собі самому, будинок сеньЙори Дульсінеї за палац, алеж чи слушний тепер час, щоб двері його були відчинені? Чи добре ж буде грюкати молотком[1] у двері, щоб нас почули та відчинили тепер, і переполохати всіх людей?— Насамперед, нам за всяку ціну треба знайти палац, — сказав Дон-Кіхот, — а потім уже я скажу тобі, що нам слід робити далі. А зараз, дивися, Санчо, або мене очі зраджують, або та темна велика будівля повинна бути палацом Дульсінеї.
— Тоді ведіть самі, ваша милость. Може, воно й так, але я не повірю цьому, навіть коли побачу на власні очі і помацаю руками.
Дон-Кіхот поїхав уперед і за якісь двісті кроків натрапив на темний будинок з високою баштою, в якому відразу впізнав не палац, а головну церкву міста.
— Це церква, Санчо, — сказав, Дон-Кіхот.
— Та бачу ж, — відповів Санчо, — і благаю бога, щоб вона не стала нам за домовину, бо, поперше, вештатися по кладовищах такої пори не віщує нічого доброго, а подруге, скільки я пам'ятаю, дім цієї сеньйори стоїть у завулку, а не на майдані.
— Що ти плетеш, пришелепуватий? — скрикнув Дон-Кіхот. — Де це ти бачив, щоб палаци великих панів стояли по завулках?
— Сеньйоре, — відповів Санчо, — в кожній країні свої звичаї і можливо, що тут, у Тобосі, палаци будують якраз по завулках. Дозвольте мені пошукати його, мабуть я потраплю і знайду десь у закутку цей палац, хай би його собаки з'їли! Скільки ми бігаємо, розшукуючи його.
— Ти мусиш з пошаною говорити про речі, які стосуються до моєї сеньйори, — сказав Дон-Кіхот, — відбудьмо наше свято в мирі і не кидаймо вслід за відром коромисла.
— Я так і хочу, — відповів Санчо, — та як його стриматись, коли ваша милость бажає, щоб я впізнав цей палац темної ночі, бачивши тільки раз, а самі ви не можете знайти його, хоч бачили безліч разів?
— Ти нагониш на мене розпач, Санчо! Хіба ж я не казав тобі тисячу разів, що за все своє життя я ніколи не бачив незрівняної Дульсінеї і ніколи не ступав на поріг її палацу? Я закохався в неї з самих чуток, бо багато чув про велику славу, яку має ця вродлива розумна дама.
— Тепер я чую, — сказав Санчо, — і скажу, що не бачив її точнісінько так, як і ваша милость її не бачила.— Не може цього бути! — відповів Дон-Кіхот. — Ти ж сам казав мені, що бачив, як вона віяла пшеницю, і привіз навіть відповідь на мій лист.
— А ви не звертайте уваги на це, — сказав Санчо, — Я бачив її і привіз відповідь теж з самих чуток і можу впізнати сеньйору Дульсінею так само, як дати стусана небу.
— Санчо, Санчо, — сказав Дон-Кіхот, — буває час, коли можна жартувати, а інколи жарти, зовсім не до речі. Якщо я кажу, що не бачив і не розмовляв із господинею моєї душі, то це ще не значить, що й ти мусиш казати те саме, хоча б насправді воно було навпаки.
Поки вони так розмовляли, їх обминув хтось із двома мулами, і з брязкоту плуга, що тягнувся по землі, вони догадалися, що це селянин, який, уставши вдосвіта, ішов орати своє поле.
Тимчасом селянин підійшов, і Дон-Кіхот спитав його:
— Чи не можете ви, друже, сказати, де тут палац незрівняної Дульсінеї Тобоської?
— Сеньйоре, — відповів хлопець, — я не тутешній і кілька день тому найнявся до одного заможного селянина. Ось напроти живуть місцеві священик та паламар, і кожен з них може дати вашій милості відомості про сеньйору принцесу, бо в них є список усіх мешканців Тобоса. Хоч, скільки я знаю, тут немає ні однієї принцеси. Є, правда, багато таких поважних сеньйор, що кожна з них може вважати себе за принцесу в своїй господі.
— І серед них, приятелю, мусить бути і та, про яку я тебе питаю.
— Може бути, — відповів хлопець. — Ну, бувайте здорові, бо вже світає.
І, вдаривши своїх мулів, він пішов у поле, не чекаючи інших запитань.
Санчо, бачивши, що його пан вагається і чимсь вражений, сказав:
— Сеньйоре, швидко розвидниться, і не гоже, щоб сонце застало нас на вулиці. Виїдьмо краще з міста, і хай ваша милость сховається десь поблизу в гайку, а я вдень вернуся сюди і винишпорю все, поки знайду будинок або палац моєї сеньйори; нещастя буде, коли я його не розшукаю. Коли ж я його знайду, я побалакаю з її милостю й повідомлю, де та як лишилася ваша милость, чекаючи її розпоряджень і наказів, щоб побачитися з нею, не пошкодивши її честі та славі.
— Ти висловив тисячу розумних думок небагатьма словами, Санчо, — сказав Дон-Кіхот. — Ходімо, сину, пошукаймо, де б я міг сховатися; а ти вертайся, знайди, як ти говориш, мою сеньйору, побачся й побалакай з нею. Від її розуму та великодушності я жду тисячі дивних ласк.
Санчові кортіло швидше вивести свого пана з Тобоса, щоб не виявився його обман з відповіддю Дульсінеї на лист, який Дон-Кіхот писав у Сієрра-Морені, і він поспішився виїхати. Вони незабаром вирушили й за дві милі знайшли гайок, у якому Дон-Кіхот спинився, а Санчо повернувся до міста побалакати з Дульсінеєю, і підчас цього посольства з ним трапилися речі, які вимагають нової уваги й нової довіри.
- ↑ У старовину біля дверей чи воріт прив'язували молоток і ним стукали, коли хотіли, щоб їм відчинили.