Вина і кара/Часть I/VII
| ◀ VI | Вина і кара пер.: Михайло Подолинський Часть перша VII |
Часть друга, I ▶ |
|
Двері, як і тоді, отворились на вузоньку щелинку і знов двоє острих і недовірчивих очей уставилось на него з темноти. Тут Раскольніков помішався і зробив було важну похибку.
Боячись, що старуха настрашиться того, що вони самі, і не надіючись, щоб вид його її осмілив, він вхопив за двері і потягнув їх до себе, щоби старуха якнебудь не задумала запертися. Видячи теє, вона не шарпнула дверий до себе назад, але і не випустила ручки замку, так що він ледви не витягнув її враз з дверми на сходи. Коли-ж побачив, що вона стоїть в дверях на поперек і не дає йому перейти, він пішов просто на неї. Баба відскочила в переляку, хотіла, видно, щось сказати, та якось начеб не змогла і гляділа на него великими очима.
— Здорові були, Олено Іванівно, — почав він як мож найвеселійше, але голос не послухав його, перервався і задрожав, — я вам… річ приніс… та ось ліпше ходім сюди… до світла…
І відіпхнувши її, він просто, без запрошення, увійшов в кімнату. Старуха побігла за ним; язик її розвязався.
— Господи! Та чого вам?… Хто ви такий? Чого вам треба?
— Але-ж змилуйтеся, Олено Іванівно… знакомий ваш… Раскольніков… ось застав приніс, про котрий говорив вам колись тут… — І він наставив її застав.
Старуха поглянула на застав, однак зараз таки впилась знову очима просто в очи незнакомого гостя. Вона дивилась довго, злосливо і недовірчиво. Минуло близько мінути; йому показалось навіть в її очах щось в роді насмішки, немов би вона вже всего догадалась. Він почув, що мішається, що йому майже страшно, так страшно, що здається, якби дивилась вона так, не говорячи ні слова, ще з пів мінути, він би втік від неї.
— Та чого ви так дивитесь, невже-ж не пізнали? — промовив він нараз, також зі злобою. — Хочете, беріть, а ні, — я куди инде пійду, мені спішно.
Він і не думав отсе сказати, а так само нараз вимовилось.
Старуха опамяталась і рішучий тон гостя її видимо осмілив.
— Та чого-ж ти, батечку, так нагально… Що се таке? — запитала вона, дивлячись на застав.
— Срібна цигарничка, адже-ж я говорив ще тоді.
Вона простягнула руку.
— Та чого ви такий якийсь блідий? Ось і руки дрожать? Купався, чи що, батечку?
— Горячка, — відповів він коротко. — Поневоли станеш блідий… коли їсти нічого, — докинув він, заледви вимовляючи слова.
Сили знов покидали його. Але відповідь показалась правдоподібною; старуха взяла застав.
— Що таке? — запитала вона, ще раз уважно оглянувши Раскольнікова і важучи застав в руці.
— Ну… цигарниця… срібна… подивіться!
— Та воно якось, начеб і не срібна… Ех, то накрутив!
Вона взялась розвязувати шнурочок, обернулась до вікна, до світла (всі вікна в неї були заперті мимо духоти), та на кілька секунд цілком його покинула і станула до него задом. Він розстебнув пальто і висвободив топір з петлиці, все-ж таки ще не виймив цілком, а лиш придержував правою рукою під одежею. Руки його були страшно слабі; сам він чув, як вони з кождою хвилею, чим раз більше охлявали і деревеніли. Він боявся, що не вдержить і випустить топір… відразу голова його начеб ходором заходила.
— Та що він тут наплентав! — з досадою скрикнула старуха, і стала звертатись до него.
Ні одної хвилинки не мож було тут тратити більше. Він виймив топір зовсім, замахнув його обома руками, ледви себе памятаючи, і майже без приложення сили, майже машинально опустив на голову обух. Сили його тут начеб не було. Але скоро лиш він раз опустив обух, зараз і вродилась в нім сила.
Старуха, як і завсігди, була з непокритою головою. Ясне з сивиною, ріденьке її волосся, після звичаю вимащене маслом, було заплетене в тоненьку кіску і підібране під кусок рогового гребеня, що сторчав на заді її голови. Удар вцілив в саме тімя, чому поміг її малий зріст. Вона скрикнула, але дуже слабо, і нараз вся осіла на поміст, хоч і вспіла ще підняти обі руки до голови. В одній руці все ще держала „застав”. Тут він із всеї сили ударив раз і другий, завсігди обухом і завсігди по тімю. Кров хлинула мов із виверненого казана і тіло повалилось горілиць. Він відступив, дав упасти і зараз таки нагнувся до її лиця: вона була вже мертва. Очи були випялені, наче хотіли вискочити, а чоло і ціле лице були поморщені і викривлені судорогою.
Він положив топір на долівку, біля мертвої і зараз пошукав їй в кишени, пильнуючи не запачкатись текучою кровю — в тій самій правій кишени, з котрої вона оноді винимала ключі. Він був при всіх змислах, памороки і завороту голови вже не було, але руки завсігди ще дрожали. Він нагадав опісля, що був навіть дуже уважний, раз-враз пильнував не запачкатись.
Ключі він скоро виймив: всі як і тоді, були в одній вязці, на одній сталевій обручці. Таки зараз він вибіг з ними в спальню. Се була дуже маленька кімнатка з спорим „кивотом” образів. Біля другої стіни стояло велике ліжко, дуже чистеньке, з шовковим із кусників зшитим, ватовим покривалом. При третій стіні була комода.
Дивна річ: що лиш він почав прибирати ключі до комоди, що лиш він почув їх брязкіт, начеб дрощ перейшла по нім. Йому нараз знов захотілось кинути все і втікати. Та се було тільки одну хвилинку; втікати було пізно. Він навіть усміхнувся на себе, коли втім друга трівожна думка ударила йому в голову. Йому нараз привиділось, що старуха бути може ще жива і ще може прочуняти. Кинувши ключі, комоду, він побіг назад до тіла, вхопив топір і розмахнувся ще раз над старухою, всеж таки не вдарив. Сумніву не було, що вона мертва. Нагнувшись і оглядаючи її знову близше, він побачив ясно, що череп був розтрісканий і навіть трошечки подався на бік. Він хотів оглянути пальцем, однак відтягнув руку, та і без того було видно. Крови тимчасом натекла ціла калюжа.
Нараз він завважав на її шиї шнурочок, шарпнув його, але шнурочок був міцний і не перервався; до того він ще намок в крови. Він попробував витягнути те, що висіло на нім із-за пазухи, та щось не пускало. В нетерпячці він замахнувся вже знов топором, щоб рубнути по шнурку, таки по тілі, але не посмів, і з трудом, замаргавши руки і топір, по двомінутній бабранині, розрізав шнурочок, не дотикаючись топором тіла, і зняв; він не помилився — мошонка. На шнурочку були два хрестики, кедровий і мідний, а кромі того емайльовий образок; і тут же враз з ними висіла невеличка шкіряна, затовщена мошонка з сталевою обвідкою і кільцем. Мошонка була дуже твердо набита; Раскольніков всунув її в кишеню, не оглядаючи, хрестики зложив старусі на грудь і, вхопивши сим разом і топір, метнувся назад в спальню.
Він спішив страшенно, ухопив ключі і знову почав возитися з ними. Але якось завсігди надаремне, не вкладувались вони в замки. Не те, щоб руки його вже так дрожали, лиш він заєдно помилявся; і бачить приміром що ключ не той, не підходить, а таки пхає. Аж ось він нагадав і порозумів, що сей великий ключ з зубчатою бородою, котрий тут таки теліпаєсь з иншими маленькими, доконче мусить бути зовсім не від комоди (як і перше вже йому на гадку приходило), а від якої-небудь скринки, і що в отсій то скринці може бути усе і заховане.
Він оставив комоду і зараз таки поліз під ліжко, знаючи, що скринки звичайно ставлять старухи під ліжками. Так і було: він побачив спору скринку, над аршин довгу, з випуклим віком, обиту червоним сафіяном з понабиваними по нім сталевими цвяхами. Зубчастий ключ якраз здався і отворив. Зверху, під білим простиралом, лежала заяча шубка, крита червоним сукном; під нею було шовкове одіння, відтак шаль, а далі в глибину, здавалось, лежало лиш саме дрантя. Перш всего він взявся було витирати о червоне сукно шубки свої замащені в крови руки.
— Червоне, ну а на червонім крови не знати, — прийшло йому між иншим у голову, однак зараз він опамятався: — Господи! Чи я з розуму сходжу? — подумав він в переляку.
Та лиш трохи він попорпався між отсим дрантям, аж ось із під шубки виховзнувся золотий годинник. Він взявся тепер усе перевертати. Дійсно, між лахами були перемішані золоті річи, — навірно самі застави, викуплені і невикуплені, — як: нараменники, ланцюшки, сережки, шпильки і таке инше. Деякі були в футералах, инші просто обвинені в газетний папір, але акуратно і старанно, в подвійні аркуші і обвязані зверху тасємками. Щоб не теряти часу, він взявся таки зараз набивати ними кишені штанів і пальта, не перебираючи і не розвиваючи паперів і футералів; однак він не встиг богато набрати…
Нараз йому почулось, що в кімнаті, де була старуха, ходять. Він зупинився і притих мов мертвий. Але усе було тихо, значить йому причулося. Аж ось виразно почувся легкий крик, або начеб хтось тихо і відривисто застогнав і замовк. Опісля знову мертва тишина, з мінути або зо дві.
Він сидів навкучки біля скринки і дожидав, ледви-не-ледви переводячи дух, відтак нараз зірвався, вхопив топір і вибіг із спальні.
Серед кімнати стояла Лизавета, з великим клунком в руках і дивилася задеревівши на убиту сестру, ціла біла як полотно і якби не в силі крикнути. Коли побачила його, як вибіг, вона задрожала мов листок тонким дрощом, і по цілому лици її перебігли судороги, припідняла руку, отворила рот, але все таки не скрикнула; лиш поволи, взад, почала відсуватись від него в кут, пильно із близька вдивляючись в него, та все ще не кричачи, начеб їй духу не доставало, щоб крикнути.
Він кинувся на неї з топором; губи її скривились так жалібно, як у дуже маленьких дітей, коли вони починають чого небудь жахатись, упірно дивляться на лякаючий їх предмет і збираються закричати. І до сеї степени отся безталанна Лизавета була непорадна, прибита, налякана раз на завсігди, що навіть руки не підняла боронити собі лице, хоч се був найконечнійший і найприроднійший рух в отсю хвилю, бо топір був просто піднятий над її лицем. Вона лиш дрібочку припідняла свою вільну ліву руку, далеко не до лиця і звільненька простягнула її до него, вперед, начеб відпихаючи його.
Удар влучив просто в череп вістрєм і відразу перерубав усю верхню часть чола, майже до тімени. Вона так і повалилась на землю. Раскольніков відразу стратив голову, ухопив за її клунок, кинув його знову і побіг у передню кімнату.Страх обгортав його чим раз більше і більше, особливо після сего другого, цілком несподіваного душегубства. Йому хотілось чим скорше втічи з відсіля. І колиб в отсю мінуту він був в стані правильнійше бачити і судити; колиб тілько міг порозуміти усі трудности свого положення, усю розпуку, усю невиносимість і мерзість його; поняти притім, скільки трудностей, а може бути і злочинств остається ще йому побороти і доконати, щоб вирватись відси і дібратись домів, — то дуже правдоподібно він кинув би усе, і таки зараз пішов би сам на себе донести до суду, і не від страху навіть за себе, а від одної тільки відрази та від омерзіння перед тим, що він зробив. Омерзіння особливо піднималось і росло в нім з кождою мінутою. Нізащо на світі не пішов би він тепер до скринки і навіть в кімнату.
Але якась розсіяність, ніби аж задумчивість, стала мало-помалу опановувати його: хвилями він начеб забувався або, ліпше сказати, забував головне і застановлявся над дрібницями. Все-ж таки коли заглянув в кухню і побачив на лавці ведро, на половину повне води, він догадався вимити собі руки і сокиру. Руки його були окровавлені і липкі.
Сокиру він впустив вістрєм просто в воду, схопив лежачий на вікні, на розколеній тарілці, кусок мила і став таки в ведрі вимивати собі руки. Вимивши їх, він виймив і топір, вимив зелізо, і довго, зо три мінуті, вимивав дерево, де закрівавилось, помагаючи собі навіть милом. За тим усе обтер хустами, котрі тут сушились на мотузі, простягнутім через кухню, і потім довго, з увагою, оглядав топір при вікні. Слідів не лишилось, тільки топориско ще було мокре.
Старанно вложив він топір в петлю під пальтом. Опісля скільки позволяло світло в досить темній кухни, оглянув ще пальто, штани і черевики. Знаку на перший погляд не було ніякого; лиш на черевиках були плями. Він намочив шматку і витер черевики. Однакож він знав, що не добре оглядає, що може бути таки найдеться дещо впадаюче в очи, чого він не бачить. В задумі станув він серед кімнати. Страшна убиваюча думка родилась в нім, — думка, що він сходить з розуму і що в отсю хвилю він не в силі ні судити як слід, ні себе боронити, що цілком, бути може, не те треба-б робити, що він тепер робить…
— Боже мій! Треба втікати, втікати! — пробурмотів він і кинувся до передпокою. Але тут дожидало його таке перераження, якого певно він ще ні разу не зазнав.Він стояв, глядів і не вірив своїм очам: двері, зверхні двері, з передпокою на сходи, ті самі, в котрі він передше дзвонив і увійшов, стояли отвором, та ще на цілу долоню відхилені: не замкнені на ключ, не засунені засувкою, увесь час, за увесь сей час! Старуха не заперла за ним, може бути з осторожности. Але Боже: адже-ж він бачив опісля Лизавету! І як міг, як міг він не догадатись, що увійшла же вона куди небудь! Адже-ж не крізь стіну.
Він метнувся до дверий і засунув засувку.
— Та ні, знов не те! Треба іти, іти…
Він відсунув засувку, отворив двері і став слухати вниз сходів.
Довго він надслухував. Десь там далеко, надолі, напевно під ворітьми, голосно і пискливо кричали чиїсь два голоси, спорили і зневажались:
— Що се вони?… — Він дожидав терпеливо.
Наконець відразу все притихло, мов би відрізав: розійшлись. Він вже хотів вийти, аж ось нараз о поверх низше з шумом отворились двері на сходи і хтось почав сходити долів, виводячи якусь нуту.
— Як се вони безнастанно гомонять! — блисло в його голові.
Він наново примкув перед собою двері і переждав. Наконець все замовкло, ні душі. Він вже зробив було крок на сходи, та ось знову почулось чиєсь нове ступання.
Се ступання озвалось дуже з далека, ще десь на самім початку сходів, але він дуже добре і виразно памятав, що зараз від першого кроку він тоді почав чомусь там підозрівати, що се без сумніву сюди на четвертий поверх, до старухи. Чому? Чи се ступання було таке особливше, характеристичне? Кроки були тяжкі, рівні, не спішні. Ось вже він перейшов перший поверх, ось піднявся знову; чим раз чутнійше і чутнійше! Почувся тяжкий віддих входячого. От вже і третий поверх почався… Сюди! І нараз зробилося йому, мов би дослівно закостенів, мов би перебував сон, коли сниться, що доганяють, що вже близько, убити хотять, а сам мов би приріс до місця і руками повернути годі.
І наконець, коли вже гість став підниматись на четвертий поверх, що-лиш тепер він цілий відразу здрігнувся і встиг таки швидко і зручно промкнутись назад з сіней в кватиру і зачинити за собою двері. Відтак ухопив засувку, і тихо, нечутно засунув її. Інстинкт помагав йому. Покінчивши усе, він притаївся, не дихаючи, просто біля самих дверий. Незнаний гість був вже також біля дверий. Вони стояли тепер оден проти другого, як передше він проти старухи, коли двері розділяли їх а він прислухувався.
Гість кілька разів тяжко відсапнув.
— Грубий і великий, здається, — подумав Раскольніков, стискаючи топір в жмені.
В самім ділі, мов би все те снилось. Гість ухопив за дзвінок і сильно подзвонив.
Як лиш брязкнув бляшаний звук дзвінка, йому нараз привиділось, що в кімнаті щось ворушиться. Незнакомець брязкнув ще раз, ще підіждав, і нараз, в нетерплячці, із всеї сили став термосити ручку від дверий.
В перестраху дивився Раскольніков на дрогаючу в скоблі засувку і з тупою трівогою дожидав, що ось-ось і засувка зараз подасться. Дійсно, се здавалось можливим: так сильно термосили. Він було задумав притримати засувку рукою, однак той міг би догадатись. Голова його знов починала крутитись.
— Ось упаду! — подумав він, та незнакомий заговорив і він зараз опамятався.
— Та що вони так поглухли, чи може хто передушив їх? Прррокляті! — заревів він як з бочки. — Гей, Олено Іванівно, стара відьмо! Лизавето Іванівно, красото неописана! Отвирайте! У, трекляті, сплять вони, чи що?
І знов розгорячуючись він разів десять раз-по-раз із всеї сили потягнув за дзвінок. Очевидно, се був чоловік повновласний і приказуючий в сім домі.
В саму отсю хвилю коротенькі, поспішні кроки почулись недалеко на сходах. Підходив ще хтось-там. Раскольніков і не зачув зразу.
— Чи справді нема нікого? — звінко і весело закричав підійшовший, просто звертаючись до першого гостя, котрий все ще шарпав за дзвінок. — Як ся маєте, пане Кох!
— Судячи по голосі, здається дуже молодий, — подумав Раскольніков.
— Та чорт їх знає, замок ледви не відірвав, — відповів Кох. — А ви як мене зволите знати?
— Ну ось! А позавчера в Ґамбринусі три партії з ряду виграв від вас на білярді!
— А-а-а!…— Так отже їх нема? Дивно. Глупо впрочім, погано. Куди би старусі виходити? У мене діло.
— Та і у мене, батюшка, діло!
— Ну, що-ж чинити? значить назад. Е-ех! а я було думав грошей дістати! — закричав молодий чоловік.
— Очевидно назад, але чого-ж замовляє? Сама мені відьма час назначила. Адже мені спішно. Та і куди, до біса, їй волочитись, не розумію? Круглий рік сидить шельма, кисне, ноги болять, а тут нараз і гуляти захотілось!
— Чи не спитати-б у двірника?
— Чого?
— Куди забралась і коли верне?
— Гм… до біса… спитати!… Адже-ж вона нікуди не ходить… — і він ще раз потягнув за ручку замку. — А, сказилась би! Нічого чинити, треба іти!
— Стійте! — закричав нараз молодий чоловік, — дивіться: бачите, як двері відстають, коли потиснути?
— Ну?
— Значить, вони не зачинені ка ключ, а на засувку! Чуєте, як засувка брязчить?
— Ну?
— Та як же ви не розумієте? Значить хто-небудь із них дома. Коли би всі вийшли, так зверхи ключем би заперли, а не на засувку з середини. А тут, — чуєте, як засувка брязчить? А щоби замкнутись на засувку з середини, треба бути дома, розумієте? Із всего виходить: дома сидять, та не отвирають!
— Ба! та і в самім ділі! — закричав здивований Кох. — Так що-ж вони там! — І він несамовито став гримати у двері.
— Стійте! — закричав знов молодий чоловік, — не гримайте! Тут щось воно не так… Адже ви дзвонили, гримали, — не відчиняють; значить, вони або обі в обмороку, або…
— Що?
— А ось що: ходімо за двірником; нехай він їх сам розбудить.
— Гаразд!
Оба пустились в долину.
— Стійте! Останьтесь ви тут, а я збігаю вниз за двірником.
— Та чого оставатись?— Та чи мало чого?…
— Та як се?…
— Я-ж учуся на судового слідователя! Тут очевидно, о-че-ви-дно, щось воно не так! — горячо закричав молодий чоловік і бігцем пустився вниз по сходах.
Кох остався, потягнув ще раз злегка за дзвінок і той брязкнув оден удар; потім тихо, наче роздумуючи і оглядаючи, став поратись коло ручки дверий і то притягав то опускав її, щоб переконатись ще раз, що вона лиш на засувці. Відтак стогнучи, нагнувся і став зазирати в замкову дірку, але в ній з середини запханий був ключ і, розуміється, нічого не можна було бачити.
Раскольніков стояв і стискав топір. Він чисто стратив голову і маячив мов в горячці. Він готовився навіть боротись з ними, коли вони увійдуть. За той час, коли вони стукали і змовлялись, йому кілька разів хотілось покінчити усе відразу і крикнути до них із-за дверий. Іноді знов хотілось йому почати зневажати їх, дрочитись з ними, поки не отворять.
— Колиб лише скорше! — блиснуло в його голові.
Час минав, мінута, друга, — ніхто не йшов. Кох став крутитись.
— Однак до біса!… — закричав він нараз і в нетерплячці, покинувши стороження, пустився також вниз, спішачись і стукаючи по сходах черевиками. Кроки затихли.
— Господи, що-ж тепер чинити!
Раскольніков відсунув засувку, отворив двері, нічого не чути, і нараз, цілком вже не роздумуючи, вийшов, замкнув як міг щільно двері за собою і пустився вниз.
І він вже зійшов долі трома закрутами сходів, коли ось почувся сильний шум низше, — куди діватись! Нікуди було скритися. Він пробував навіть вернутись знову у кватиру.
— Гей, дідько, чорт! держи!
З криком вирвався хтось-там внизу з якоїсь кватири, і не те, що побіг, а дослівно злетів вниз долі сходами, ревучи на ціле горло:
— Митьку! Митьку! Митьку! Митьку! Митьку! Біс би тебе пірва-ав!
Крик закінчився нагальним писком; послідні звуки почулись вже на дворі; все затихло. Але в отсю саму хвилю кількох людей, говорячи голосно і часто, почали гучно підниматись горі сходами. Їх було трох або чотирох. Він розпізнав дзвінкий голос молодого.
В повній розпуці пішов він їм прямо на стрічу: нехай буде що буде! Задержать, усе пропало, пропустять, також все пропало: запамятають.
Вони вже сходились; між ними оставались всего ще лиш одні сходи, — та ось нараз ратунок! О кілька ступнів від него, направо, пуста і наостіж отворена кватира, та сама кватира на другім поверсі, в котрій малювали робітники, а тепер як нарочно вийшли. Вони то напевне і вибігли перед хвилею з таким криком. Поміст свіжо вимальований, серед кімнати стоять саґаник і черепок з краскою і з квачом.
Вмиг ока всунувся він в отворені двері і причаївся за стіною, і був послідний час: вони вже стояли на самім коритари. Відтак повернули вгору і перейшли мимо на четвертий поверх, голосно розмовляючи. Він переждав, вийшов на пальцях і побіг в долину.
Нікого на сходах! Під брамою також. Скоро перейшов він підїзд і повернув на ліво вулицею.
Він дуже добре знав, він досконало знав, що вони в отсю хвилю вже в кватирі, що дуже здивувались, видячи, що вона відімкнена, коли перед хвилинкою була зачинена, що вони вже оглядають тіла, та не мине мінути, а вони догадаються, що тут що-лиш був душегуб і встиг куди-небудь спрятатись, промкнутись мимо них, втечи: догадаються напевне і сего, що він в пустій кватирі сидів, поки вони вийшли на гору. А все-ж таки під ніяким позором не смів він приспішити ходу, хоч до першого повороту кроків сто ще оставалось.
— Чи не всунутись би під яку браму і переждати денебудь на незнакомих сходах? Ні, біда! А чи не підкинути-б куди сокиру? Чи не взятиб коляску? Біда, біда!
Наконець ось і переулок; він завернув в него півмертвий; тут він був вже на половину безпечний і розумів се: менше підозрілий, до того тут снувалось богато народу, а він губився в нім як пісочок. Але всі ті перебуті муки так його обезсилили, що він ледви волікся. Піт ллявся з него каплями; шия була ціла мокра.
— Ух! нажльопався! — крикнув йому хтось, коли він вийшов над канал.
Він мало тепер памятав себе; чим дальше, тим гірше. Він памятав однакож, як нараз, виходячи над канал, налякався, що мало народу і що тут замітнійше, і хотів було повернути назад в переулок. Мимо того, що ледви з ніг не падав, він все таки зробив коло і прийшов домів з цілком другого боку.
Не при повній свідомости увійшов він і в ворота свого дому; по крайній мірі він вже пустився на сходи і що лиш тоді нагадав собі про топір. А тимчасом дожидала його дуже важна робота: положити його назад і по можности незамітно. Очевидно, він вже не в силі був розважити, що може бути о много ліпше було би йому зовсім не класти його, а підкинути його, хоч опісля, куди-небудь на чуже подвірє.
Та все пішло якось щасливо. Двері до двірницької кімнатки були зачинені, та не замкнені на ключ, значить: можна було догадуватись, що двірник дома. Але до такої степени вже він стратив спосібність застановитись над чим небудь, що підійшов просто до дверий і отворив їх. Колиб двірник запитав його: „чого вам треба?” він може бути так просто і подав би йому топір. Однакож двірника знов не було і він уложив топір на давне місце під лавою, навіть поліном прикрив, як передше.
Нікого, ні одної душі не стрітив він опісля до самої кімнати; двері до господині були зачинені. Увійшовши до своєї кімнати, він кинувся на диван так як був.
Він не спав, але і не памятався. Колиб хто увійшов тоді до його кімнати, він був би зараз таки зірвався і закричав. Шматки і уривки ріжних думок так і кишіли в його голові; однак він ні одної не міг схопити, ні на одній не міг задержатись, навіть хоч силувався…