Вовчі сини (Логос)/Біла тиша

by Джек Лондон

Вовчі сини Джек Лондон пер.: Ольга Косач-Кривинюк Біла тиша

Вовчий син ▶

• Інші версії цієї роботи див. Біла тиша

Мюнхен: Логос

БІЛА ТИША.

— Кармен не проживотіє більше, як днів зо два.

Мейзон виплюнув крижинку й сумно поглянув на бідну тварину, потім узяв її лапу до рота й знову заходився вигризати лід, що його повно понабивалося їй між пазурі.

— Скільки я не бачив собак з химерними назвами, то завжди вони чорта варті, — промовив він, скінчивши свою роботу і відштовхнув собаку на бік.

— Вони тануть і гинуть під вагою відповідальности за своє гучне ім'я. Чи ти коли бачив, щоб лихо спіткало собаку з простою назвою, як от Касіяр, Сиваш або Гускі? Ні, сер! Глянь лишень на Шукума, он він…

Клац! Худий собака метнувся й мало не вп'явся йому в горло своїми білими зубами.

— А, будеш, будеш ти мені?! — Кінцем пужална Мейзон так затяв тварину поза ухом, що вона впала на сніг, дрібненько затремтіла й жовта слина потекла їй по іклах.

— А що, не казав я тобі? Бачиш, Шукум ще бадьорий. Б'юсь у заклад, що не мине й тижня, як з'їсть він Кармен.

— А я іншої думки, — мовив Мелемют Кід, обертаючи мерзлий хліб напроти огню, щоб він розтанув. — Можу закластися, що ми сами з'їмо Шукума, доки доїдемо. Що ти на це скажеш, Рут?

Індіянка вкинула крижинку до кави, щоб осіла гуща, глянула на Мелемюта Кіда, потім на свого чоловіка, на собак, але нічого не відповіла. Це було так зрозуміло, що ніякої відповіди й не треба було. Як же може бути інакше, коли перед ними двісті миль дороги, мізерних харчів для них самих лише на шість день, а для собак нема нічого.

Всі троє, — двоє чоловіків і жінка, — посідали коло вогню й розпочали свій злиденний полудень.

Собаки лежали запряжені, — бо, спиняючись опівдні, їх не розпрягають, — і заздрісно стежили за кожним шматком їжі.

Сьогодні полуднуємо в-останне, — сказав Мелемют Кід. — І треба добре мати на оці собак, бо вони все лютішають. При нагоді так і кинуться на людину.

— А я колись був головою християнської спілки і вчителював у недільній школі.

Сказавши таке ні сіло, ні впало, Мейзон мрійно задивився на те, як парують його мокасини, але Рут повернула його до притомности, сповнивши його чашку.

— Хвалити бога — маємо досить чаю! Я бачив, як він росте в Тенесі. Чого б я оце тепер не дав за шматок гарячого житняка! Не журися, Руто, вже тобі недовго голодувати та носити мокасини.

На цю мову жінка повеселійшала. Погляд їй сповнився великою любов'ю до її білого пана, до першої білої людини, яку вона бачила в своєму житті, до першого чоловіка, що поводився з жінкою краще, ніж з твариною, чи з худобиною.

— Так, Рут, — провадив далі її чоловік чудною мішаною мовою, бо тільки так вони могли порозумітися. — Почекай-но, ось лише доберемося до Далекої Країни. Сядемо в човен білої людини й поїдемо до солоної води. Так, погана вода, бурхлива вода, великі водяні гори танцюють в гору й вниз увесь час. І так широко, так далеко, ген-ген. Пливеш десять снів, двадцять снів, сорок снів (він полічив доби на пальцях), і все — вода, погана вода. А тоді приїдеш до великого села, повного люду, як от москітів улітку. Віґвами, — ох, такі високі, як десять, двадцять сосон.

Гію, Шукум!

Він безпорадно замовк, глянув з благанням на Мелемюта Кіда, а потім старанно показав, ніби-то ставить двадцять сосон одну на одну, щоб хоч таким чином висловити свою думку. Мелемют Кід усміхнувся весело й глузливо, але Рут широко розкрила очі з дива та втіхи: вона була наполовину певна, що він жартує, і така ласкавість тішила її бідне жіноче серце.

— Далі входиш ти в коробку, і — гурр!! поїхали вгору. — Він підкинув свою порожню чашку в повітря, щоб показати, як то буде, й, зручно піймавши її, гукнув: — гоп! З'їхали додолу. Ох, і чарівники ж там! Ти їдеш до Форту Юкону, а я їду до Арктичного Міста — двадцять п'ять снів — увесь час товстий дріт, — я беруся за того дрота, я кажу «Галло, Рут! Як ся маєш?» — А ти кажеш: «Чи це ти, моя люба дружино?» А я кажу: «Так». — А ти кажеш: «Я не можу спекти доброго хліба, немає соли». Тоді я кажу: «А пошукай лишень у схованці під борошном». Ти шукаєш і бачиш — повно соли. І то ж увесь час ти — в Форті Юконі, а я — в Арктичному Місті. Ох, що то за чарівники!

Рут усміхалася так щиро, слухаючи це чарівне оповідання, що обидва чоловіки зареготалися. Собаки почали гризтися й раптом припинили Мейзонову оповідь про дива Далекої Країни. Собаки гарчали й кусалися; як їх розборонили, Рут налагодила санки, й усе було злаштовано в дорогу.

— А-ну! Лиско! Гей! Рушайте!

Мейзон жваво замахав батогом; собаки заскавчали у запряжці, він підпер сани жердиною, і вони рушили. Рут побігла за другими саньми, а Мелемют Кід, допомігши їй зрушити, їхав позаду. Мелемют Кід був дужий, брутальний чоловік, він міг би вола звалити одним замахом, але йому жалко було бити сердешних собак; він потурав їм, як рідко хто з погоничів, трохи не плакав над їхньою бідою.

— Гей, рушайте-но вже, бідні змучені звірята! — забуркотів він по кількох марних спробах зрушити сани. Але нарешті терплячістю досяг він таки свого: скімлячи з болю, собаки таки рушили й кинулись наганяти товаришів.

Ніхто більше не розмовляв; в такій тяжкій дорозі не можна дозволяти собі цих примх. Зо всіх смертельно-тяжких робіт, найтяжче — мандрувати по Північній Країні. Щаслива та людина, що може стерпіти мовчки день подорожи, та ще невтертим шляхом. А з усякої праці, що надриває серце, найтяжча — протирати шлях. За кождим кроком нога у великій плетеній лижві грузне в сніг аж по коліно. Тоді треба витягати ногу вгору, просто вгору; коли нахилити її хоч трошечки, то напевне станеться нещастя. Лижву треба геть чисто витягти зі снігу, а тоді вже вперед, вниз. Другу ногу теж так само треба витягати просто вгору на пів ярда понад снігом. Хто, мандруючи вперше, не зачепиться лижвою за лижву — а зачепитися так небезпечно — і не впаде на тому зрадливому шляху, той зовсім знесилиться, пройшовши сто ярдів. А хто зможе йти цілий день поруч з собаками поза стежкою, що вони протоптують, той може спокійно залізти у свій спальний лантух з чистим сумлінням та гордий понад усяку уяву. А зже хто мандрує Довгим Шляхом двадцять снів, то це — така людина, що їй можуть позаздрити боги.

День минав, біла тиша наганяла жах на подорожніх, вони мовчки хилилися від своєї праці. Природа має чимало способів довести людині її нікчемність: безнастанна зміна припливу й відпливу, лютування бурі, вдари землетрусу, протяжний гуркіт небесного грому, але найдивніше, найстрашніше це — пасивний спокій Білої Тиші. Нема жодного руху, на мідяному небі — ні хмаринки, найтихіше шепотіння разить, як блюзнірство, людина стає боязка, лякається звуку власного голосу. Вона — єдина жива порошинка — мандрує примарними просторами мертвого світу, тремтить од своєї власної відваги, розуміє, що її життя — все одно, що життя хробака, та й годі. Дивні думки зринають некликані, таємниця всіх речей от-от виявиться. Страх перед смертю, богом, всесвітом сходить на неї — надія на воскресіння й життя, жагуче бажання безсмертя, марна боротьба ув'язненої істоти, — це буває лише тоді, як людина йде сам-на-сам з богом. Так минав день. Річка робила велике коліно, і Мейзон, ідучи попереду, повів свою валку навпростець через вузьку смугу землі. Але собаки спинилися на крутому схилі. Рут і Мелемют Кід підштовхували сани, а проте собаки знов і знов сповзали вниз. Тоді взялися всі разом. Нещасливі, охлялі з голоду тварини напружили свою останню силу. Вгору, вгору, — сани дотягли до верху берега, але собака-передовик смикнув усіх собак за собою праворуч, зачепивши Мейзона за лижви. Сталося лихо. Мейзона звалили, один собака заплутався в посторонках, а сани посунули назад, все за собою знов униз поволікши.

Лясь! Батіг жорстоко бив собаки, особливо ту, що заплуталася.

— Мейзоне, не бий! — заступився Мелемют Кід, — бідна звірина вже геть знесилилася. Почекай, краще припряжімо мої собаки.

Мейзон затримав батога, доки Кід не сказав останнього слова, а тоді довгий бич знову ляснув, аж обкрутився навколо неслухняної тварини.

Кармен, — бо то була вона, — прищулилася в снігу, жалібно заскімлила, а потім перекинулась на бік.

Це була трагічна хвилина, сумна подорожня пригода — собака гине, двоє товаришів ось-ось посваряться. Рут стурбовано поглядала то на одного, то на другого. Мелемют Кід стримався, але ціла безодня докорів була в його погляді. Схилившися над собакою, він перерізав посторонки. Не промовили й слова. Спрягли докупи дві валки й перемогли труднощі. Сани знов їхали дорогою, а ледве живий собака плентався позаду. Доки собака може йти, його не стріляють. Це остання нагода, що їй дасться: доплентатися до табору, а там може й пощастить забити лося. Мейзон вже каявся в своєму гнівному вчинкові але був занадто впертий, щоб признатися: він ішов на чолі валки, і йому й на думку не спадало, яка небезпека зависла в повітрі.

Старий ліс густо поріс у затишній долинці, і тим лісом вони тепер ішли.

За п'ятдесят, чи трохи більше, футів від дороги стояла височезна сосна. З давніх давен стояла вона тут, і споконвіку вирішено її долю, а також, може, й долю Мейзонову.

Він спинився, щоб стягти ослаблого ременя від мокасина. Сани спинилися, а собаки мовчки полягали на сніг. Тиша була чарівнича. Ані найменший подих не ворушив дерев, укритих ожеледдю; холод і тиша довколишніх просторів заморозили серце й скували тремтячі уста природи. Якесь зідхання пролинуло в повітрі, здавалося, що подорожні його не почули, а відчули, як попередження про рух в нерухомій порожнечі. В тім велике дерево, обтяжене роками й снігом, відограло свою останню ролю в життьовій трагедії. Мейзон почув застережливий хрускіт, хотів одскочити, але як тільки випростувався, дістав удар просто по плечах.

Несподівана небезпека, нагла смерть, — як часто доводилося Мелемютові Кідові бачити це! Соснові голки ще тремтіли, а він вже наказав Рут, що робити, і сам метнувся рятувати товариша. Індіянка не зомліла й не заголосила марно, як то зробили б деякі з її білих сестер. З наказу Кіда вона налягла всією своєю вагою на швидко злагоджену підойму, щоб зменшити тиск сосни, і прислухалася до стогону свого чоловіка. Кід же кинувся до дерева з сокирою. Сталь весело дзвеніла, в'їдаючись у замерзлий стовбур; за кожним ударом було чути дроворубове сильне дихання: «гу! гу!».

Нарешті Кід поклав на сніг нещасливу істоту, що була колись людиною. Німа розпука на жінчиному обличчі була тяжча за муку товаришеву. В її погляді мішалася надія з безнадією. Говорили мало; люди з Північної Сторони змалку навчаються, що слова марні, а лише вчинки мають вартість безмірну. При температурі в шістдесят п'ять ступнів під нулем людина не може довго лежати на снігу, щоб не замерзнути. А тому посторонки відрізали, страдника загорнули в хутро й поклали на постіль з гілляк. Перед ним розложили вогнище з того самого дерева, що заподіяло лихо. Позад нього й трохи над ним нап'яли наметом шматок брезенту; він збирав променисте тепло й відбивав його на Мейзона, — цю штуку знають люди, що вчаться фізики з первісного джерела.

Хто дивився у вічі смерті, той знає, коли пролунав останній заклик. Мейзона страшенно поторощило. Це було видко з першого погляду. Праву руку, ногу й спину було йому перебито, тіло нижче пояса було спаралізоване; мабуть, і в середині все було дуже пошкоджене. Він коли-не-коли стогнав, і це була єдина признака життя.

Жадної надії, жадної помочи. Жорстока ніч без жалю повзла повз них, — на долю Рут припадав безрадісний стоїцизм її раси, а Мелемютові Кідові додалися нові зморшки на бронзовому обличчі. Мейзон страждав, властиво, найменше, бо думкою літав у Східному Тенесі, на Великих Димних Горах, переживаючи знову пригоди свого дитинства. Так тужно було слухати звуки його давно забутої південної говірки, як він у маячінні розказував про купання в ставках, про полювання на видру та про наскоки на баштани. Для Рут його мова була незрозуміла, мов китайська, але Кід розумів і почував її так, як може лише той почувати, хто роками був одірваний від цивілізації.

Ранок приніс свідомість поторощеному чоловікові, і Мелемют Кід нахилився близенько, щоб почути його шепіт.

— Пам'ятаєш, як ми лаштувалися до Танани? Навесні, коли рушить крига, тому буде чотири роки. Я ще не дуже кохав її. Так собі лише, — вона була гарненька, і це мене подражнювало. Але, знаєш, тепер я вже дуже високо її ціную. Вона була мені хороша дружина, завжди попліч зо мною в скрутні хвилини. А в праці нема їй рівні. Пригадуєш, як вона стріляла на порогах Лосьового Рогу, щоб ми з тобою могли злізти з тої скелі, й кулі стрибали по воді, як град? А за часів голоду в Нуклук'єто? Або, як вона бігла навзаводи з кригою, щоб принести новини? Нема що казати, вона була мені хороша дружина, краща ніж перша. Ти не знав про ту? Я не розказував тобі, га? Я вже раз скуштував цього там, у Штатах. Через те ж я й тут. Ми з тою вкупі зросли. Я пішов собі, щоб вона дістала шлюбну розлуку. Вона дістала її.

— Але це зовсім не стосується до Рут. Я гадав, що скінчу тут свої справи й подамся на той рік на південь, — з нею вдвох, — але шкода.

— Кіде, не відсилай її назад до її люду. Жінці страх як тяжко вертатися назад. Здумай лише! Мало не чотири роки на нашому салі, квасолі, хлібі й сушених овочах і вернутися до своєї риби та оленини. Негоже, щоб вона, дізнавши наших звичаїв, зрозумівши, що вони кращі за звичаї її народу, вернулася до нього.

— Доглянь її, Кіде… Чому тобі самому не… але ні, ти завжди цурався їх і ти ніколи не казав мені, через що ти прийшов у цю країну. Будь ласкавий до неї і одішли її яко мога швидше до Штатів. Але зроби, розумієш, так, щоб вона могла вернутися, якщо затужить за батьківщиною. А малий… він теж нас зблизив, Кіде. Я таки сподіваюся, що це хлопець. Уяви собі! — плоть од плоти моєї, Кіде. Він не повинен лишатися в цій країні. А якщо це дівчина, то не може лишитися. Спродай мої хутра; за них можна взяти що-найменше п'ять тисяч, та ще й від Компанії мені належить далеко більше. Залагодь мої справи разом зі своїми. Сподіваюся, що суд задовольнить прохання. Доглянь, щоб малий дістав гарну освіту, і понад усе, Кіде, подбай, щоб не пустити його назад, сюди. Цей край не для білої людини.

— Я, Кіде, вже небіжчик. Проживу три, чотири дні що-найбільше. Вам треба йти далі. Ви мусите йти далі! Пам'ятай, це ж моя жінка і мій син… Ах, господи! Сподіваюся, що це буде хлопчик! Вам не можна лишатися при мені… і я, вмираючи, наказую вам іти далі.

— Дай мені три дні, — благав Мелемют Кід. — Може тобі покращає, може щось станеться.

— Ні.

— Лише три дні.

— Ви мусите рушати звідси.

— Два дні.

— Це ж моя жінка й син, Кіде. Ти не повинен просити цього.

— Один день.

— Ні, ні! Я наказую…

— Один лише день. Ми якось перебудемо з тими харчами, що є, а я, може, заб'ю лося.

— Ні… або добре; один день, але ні на хвилину більше. Але, Кіде, не… не лишай мене самого зустрічати смерть. Один постріл, раз потягти за курка. Ти розумієш. Подумай! Подумай! Плоть од плоти моєї, і я не доживу, щоб побачити його.

— Поклич сюди Рут. Я хочу попрощатися й сказати їй, що вона повинна дбати про хлопця й не чекати, доки я помру. Як я їй цього не скажу, то вона ще не схоче йти з тобою. Прощавай, старий, прощавай.

— Кіде! Слухай… ах… копай яму вище скелі, коло спуску. Я там викопав на сорок центів золота з одного заступа.

— Та ще, Кіде… — Кід нахилився нижче, щоб почути останні пригаслі слова, вислов зломлених гордощів людини, що вмирала.

— Мені прикро, що… ти знаєш… Кармен.

Залишивши жінку, що потиху плакала над своїм чоловіком, Мелемют Кід натягнув парку та лижви, взяв під пахву свою рушницю й попростував у ліс. Він звик до тяжких пригод Північної країни, але ще ніколи не доводилося йому виконувати такого жорстокого завдання. Абстрактно це була проста, математична формула: — три життя проти одного, на смерть рокованого. Але тепер він вагався. На протязі п'яти років, завжди попліч, річками й дорогами, в таборах і в копальнях, віч-на-віч зі смертю, на рівнинах, і в повінь, і в голод, все плели вони зв'язок своєї приязні. І такий тісний був той зв'язок, що він часто відчував якісь ревнощі до Рут з першої ж хвилини, як вона стала межи ними. А тепер треба було розтяти той зв'язок власною рукою.

Він благав у бога послати йому лося, одного тільки лося, але вся дичина неначе кудись подалася з цеї країни. Запала ніч, і змучений чоловік ледве брів до табору з порожніми руками й важким серцем. Дике собаче завивання й гострий Рутин крик приспішили його.

Вскочивши до табору, він побачив, що собаки з гарчанням оточили жінку, а вона вимахувала сокирою. Собаки зламали залізного закона своїх панів і накинулися на харчі. Він прилучився до побойовища, взявши рушницю за дуло, і кривава гра природнього добору відбулася зо всією жорстокістю первісних умов. Рушниця й сокира здіймалися й спускалися, влучали й промахувалися, одноманітно й регулярно; звивалися гнучкі тіла з дикими очима й запіненими іклами; і людина, й звірина боролися за перевагу до гіркого кінця. Тоді побиті тварини поповзли до краю світляного кола від огнища, зализуючи рани й голосячи до зірок над своєю бідою.

Собаки зжерли весь запас сушеної лососини; лишилося всього може з п'ять фунтів борошна, щоб харчуватися в дорозі на протязі двох сотень миль у цій дикій пущі. Рут вернулася до свого чоловіка, а Мелемют Кід розрізав теплий тулуб собаки, що йому черепа сокирою потрощено. Все старанно заховали, окрім шкури й тельбухів, а їх кинули його недавнім товаришам.

Ранок приніс нову турботу. Собаки кидалися один на одного. Уся зграя собак кинулася на Кармен, що все ще чіплялася за тонку нитку життя. Собаки не зважали на батога, що стьобав їх. Вони звивалися й скавчали від ударів, але не розійшлися, доки останній найменщий шматок не зник, — кості, шкура, шерсть, усе.

Мелемют Кід узявся до свого діла, прислухаючись до Мейзонового маячіння, а Мейзон знову був у Тенесі, виголошував плутані промови та непритомно вмовляв своїх колишніх братів.

Скориставшися з тої вигоди, що сосни росли близько одна від одної, Кід працював швидко, й Рут слідкувала за тим, як він робив схованку, таку, як часами роблять мисливці, щоб ховати м'ясо від росомах і собак. Він пригнув вершечки двох маленьких сосонок мало не до землі і зв'язав ременем з лосьової шкури. Потім присмирив собак і запріг їх у двоє саней, навантажених усім добром, окрім тих хутр, що в них загорнено Мейзона. Тії хутра Кід щільно закрутив і обв'язав навкруги Мейзона, а кінці шнурків прив'язав до зігнутих сосонок. Один удар його мисливським ножем звільнить сосни, вони випростаються й піднесуть тіло високо в повітря.

Рут чула останню волю чоловіка й не сперечалася. Бідна жінка, — вона добре засвоїла науку слухняности. Змалку вона корилася й бачила, що всі жінки коряться панам світу, й уважала за неприродне, щоб жінка заперечувала. Кід дозволив їй вилити своє горе, коли вона поцілувала чоловіка, — її народ не мав такого звичаю, — потім одвів її до передніх саней і поміг надіти лижви. Наосліп, інстинктивно взяла вона жердину й батога та погнала собаки дорогою. Кід вернувся до Мейзона, що був непритомний; Рут уже зникла, а він усе ще сидів, зігнувшись, біля багаття; чекав, сподівався, молився, щоб його товариш помер.

Прикро на самоті з гіркими думками серед Білої Тиші. Темна тиша — милосердна, вона вкриває людину захистом і сповиває її любов'ю; але яскрава Біла Тиша, ясна й холодна під сталевим небом — не має жалю.

Минула година, дві години, а людина не вмирала. Саме опівдні сонце, не показуючи свого ободка над південним обрієм, кинуло кволий промінь навскіс по небу і він, промайнувши, враз заховався. Мелемют Кід спам'ятався й потягся до товариша. Він глянув навколо. Здавалося, що Біла Тиша глузує, і безмежний жах опанував його. Пролунав гострий звук пострілу; Мейзон злетів у свою повітряну могилу, а Мелемют Кід погнав собак скаженим чвалом, тікаючи снігом.