Вовчі сини (Логос)/Вовчий син

by Джек Лондон

◀ Біла тиша

Вовчі сини Джек Лондон пер.: Ольга Косач-Кривинюк Вовчий син

Люди з сорокової милі ▶

• Інші версії цієї роботи див. Син Вовка

Мюнхен: Логос

ВОВЧИЙ СИН.

Чоловік рідко коли цінує жінку, як слід, аж поки не втратить її. Поки він купається в делікатній жіночій атмосфері, він цього не усвідомлює, але тільки-но жінка зникає, і в житті його знати вже порожнечу, яка зростає безнастанно. Чоловік починає невиразно жадати чогось такого неокресленого, що й сам не може його визначити. Якщо його товариші не досвідченіші за нього, то вони з непевністю похитають головою й дадуть йому міцних ліків. Але жадоба не зникає, — вона дужчає. Чоловік втрачає інтерес до всього, що його оточує в житті, якась недуга його одоліває, і ось, коли порожнеча стає аж надто нестерпуча, раптом здогад осяє його.

Коли таке трапляється на Юконі, чоловік лагодить собі човна, якщо це діється влітку, а коли зимою, запрягає собаки й рушає на південь. Через кілька місяців він, якщо вірить у Північну країну, вертається з жінкою, щоб вона поділяла з ним оту віру, а часом і лихі пригоди. Це виявляє вроджений чоловічий егоїзм. Тут нам пригадується і пригода Скрефа Мекензі, що сталась за давніх часів, коли ще країну не витолочили оті чечаки, що ринули на неї повіддю, і коли Клондайк славився лише лососевим рибальством.

По вухах можна було пізнати, що Скреф Мекензі й народився, й жив при кордоні. На його обличчя поклали тавро двадцять п'ять років безнастанної боротьби з природою в її найдикіших проявах.

Останні два роки, найбурхливіші та найважчі, він шукав золота в затінку полярного кола. Коли хороблива жадоба захопила його, він не здивувався, бо був практична людина й бачив, як інших чоловіків захоплювала така сама недуга. Але він не виявляв ознак своєї хороби, — тільки став іще тяжче працювати.

Все літо він воювався з москітами й мок у річці Стюарт за подвійний запас харчів. Потім спускав плоти з будівельного дерева Юконом за водою, аж до Сорокової Милі, а там поставив собі таку хорошу хатину, що кращої над неї не було в жадному таборі. Вона мала такий привабливий, затишний вигляд, що багато хто хотів затоваришувати з ним, щоб жити в тій хатині. Але він підрізав їхні надії брутальними, дужими й короткими словами і закупив подвійний запас харчів на торговельному пункті.

Як уже зазначалося, Скреф Мекензі був практична людина. Коли він чого-небудь хотів, то звичайно добував його, але, добуваючи, ухилявся від своєї путі не далі, ніж було треба. Хоч він і був сином тяжкої праці та злиднів, та проте не мав охоти мандрувати 600 миль кригою, далі 2000 миль океаном та ще 3000 миль, щоб дістатися до рідного краю, — і все це лише для того, щоб знайти собі жінку. Життя занадто коротке. Отже він зібрав своїх собак, прив'язав чудний вантаж до своїх саней і вирушив просто через вододіл, що на західніх схилах його бере свій початок річка Танана.

Мандрівець він був одважний, а його вовкодави, невибагливі на їжу, могли працювати дужче та мандрувати далі за всяку іншу запряжку на Юконі.

За три тижні він уже увіходив у мисливський табор Стиксів на Танані. Їх здивувала його віддвага, бо вони мали лиху славу: вбивали білих людей за таку дурничку, як гостра сокира, або зламана рушниця. Але він прийшов до них беззбройний, а в його способі поводитися була чарівна суміш покірливости, панібратства, спокою й нахабства. Треба бути дуже спритним і добре знати психологію дикунів, щоб упокорити їх такою різноманітною зброєю. Але він був досвідчений майстер у цій справі, знав, коли треба поступатися, а коли загрожувати гнівно, як Юпітер.

Найперше він привітався з ватагом Тлінґ-Тінегом і вшанував його подарунком кількох фунтів чорного чаю й тютюну, тим здобувши його прихильність і ласку. Потім він пішов до гурту парубків і дівчат, а ввечері врядив «потлач». Сніг утоптали овалом на сто футів завдовшки й чверть того впоперек. Посередині розложили довге вогнище, а з обох боків сніг застелили ялиновим гіллям. Всі вийшли з куренів, і щось із сто індіян того племени заспівали своїх народніх пісень на честь гостя.

За два роки Скреф Мекензі навчився їхньої мови, що налічує тільки декілька сотень слів, так само він переміг їхні горлові звуки й японські ідіоми, будову їхніх речень та почесні й злучні часточки. Отож він і виголосив промову на їхній лад, що задовольнила їхню інстинктивну любов до поезії примітивними засобами красномовства та метафоричними викрутами. Тлінґ-Тінег і шаман відповіли такою ж промовою, а тоді він роздав дрібні подарунки чоловікам, прилучився до їхнього співу й виявив, що він добре знається на газардовій грі в п'ятедесят дві ломачки.

А вони курили його тютюн і були дуже задоволені. Але парубки поводилися задерикувато, серед них прокидався настрій боротьби, що його викликали своїми брехливими вигадками беззубі баби та хихотінням дівчата. Вони бачили на віку не багатьох білих людей, отих «вовчих синів», але зазнали від них страшної науки.

Скреф Мекензі, дарма, що здавався байдужим, однак добре все те помітив. А тому, загорнувшись у своє спальне хутро, все знову обмірковував, обмірковував серйозно і не одну люльку викурив, складаючи план своєї кампанії. Лище одна дівчина стала йому до вподоби — Зарінска, дочка ватага. Рисами, постаттю і поставою вона найбільше наближалася до вродливого типу білої жінки, — була сливе аномалія серед сестер свого племени. Вона буде його, він ожениться з нею і назове її… ага, назове Гертрудою! Зваживши так, він повернувся набік і заснув, — справжній син своєї всепереможної раси.

Це була заморочлива робота й уперта гра. Скреф Мекензі маневрував хитро, з такою байдужістю, що спантеличив Стиксів. Він дуже намагався показати чоловікам, що він гарний стрілець і могутній мисливець, і табор аж дзвенів од хвали, як він застрелив оленя за 600 ярдів. Одного вечора він одвідав Тлінґ-Тінегів курінь з оленячих шкур. Розмовляв там високомовно і роздавав тютюн щедрою рукою. Так само вшанував і шамана; він розумів, що той чарівник має вплив серед народу, а тому хотів зробити з нього спільника. Але цей гідний добродій був людина велика й могутня, і в нього не можна було запобігти ласки. Скреф вписав його до числа безперечних ворогів у майбутньому.

Хоч і не траплялася нагода поговорити з Зарінскою, але погляди, що їх Мекензі крадькома кидав на неї, давали їй на здогад, який у нього намір. Вона зрозуміла його добре, але, кокетуючи, оточувала себе колом жінок щоразу, як він, скориставшися з того, що чоловіки неприсутні, хотів був до неї підступитися. Проте, він не поспішав: знав, що вона мусить думати про нього, а кілька день таких думок лише допоможуть його сватанню.

Нарешті, одного вечора, уважаючи, що прийшла пора, він залишив курне ватагове житло й попростував до сусіднього куреня. Як звичайно, вона сиділа посеред бабів та дівчат; усі шили мокасини й низали намисто. Вони засміялися, як він увійшов, і розпочалася балачка про нього й Зарінску вкупі. Але він без церемонії виштовхнув їх одну по одній з куреня на сніг, і вони поспішилися рознести чутку про цю пригоду по цілому таборі.

Він добре боронив свою справу її мовою, бо вона не знала його мови, і за дві години підвівся, щоб іти.

Отже, Зарінска піде до куреня білого чоловіка? Гаразд! Я піду поговорити з твоїм батьком, бо він, може, іншої думки. Я дам йому багато подарунків, але хай не вимагає зайвого. А коли він скаже ні? Добре! Зарінска все таки піде до куреня білого чоловіка.

Він уже підніс шкуратяну завісу, щоб вийти, аж тихий оклик завернув його назад до дівчини. Вона впала навколюшки на ведмежий килимок, — на її обличчі сяяло правдиве Євине світло, — і соромливо розщібнула його тяжкого пояса. Він глянув униз, вражений, підозріло нашорошив вуха, наслухаючи за найменшим звуком знадвору. Але дальший її рух розвіяв його сумніви, і він утішно всміхнувся. Вона вийняла зі своєї робочої торби піхви з лосьової шкіри, гаптовані яскравими, фантастичними визерунками, потім витягла його великого мисливського ножа, оглянула з пошаною гостре лезо, доторкнулася до нього пальцем і встромила ножа в його нову оселю. Потім пересунула піхву вздовж пояса на її звичайне місце якраз над клубами.

Сцена з стародавніх часів: дама та її лицар. Мекензі підвів її на ноги й торкнувся її червоних уст своїми вусами, — це була чужа їй вовча пестощ. То зустрілися доба каменя з добою заліза.

Аж повітря тремтіло від зворушення, як Скреф Мекензі, з великим згортком під пахвою, відхилив запинало Тлінґ-Тінегового намету. Діти бігали сюди й туди, тягаючи сухе дерево на «потлач», гомін жіночих голосів усе дужчав, парубки похмуро змовлялися гуртками, з шаманового куреня лунали дикі співи замовлянь.

Ватаг був сам зі своєю кислоокою жінкою, але з першого погляду Мекензі пізнав, що його новина вже пристарілася. Тим-то він і одразу приступив до діла, висунувши наперед на видноту вишиті намистом піхви, — признаку своїх заручин.

— О, Тлінґ-Тінегу, могутній ватаже Стиксів, володарю земель на Танані, володарю лососів, ведмедів, лосів і карибу! Білий чоловік стоїть перед тобою; він має поважне на думці. Багато місяців його хатина була порожня, а він самотній. Його серце само себе з'їло в мовчанці і зголодніло за жінкою, щоб вона сиділа біля нього в його хатині й зустрічала його з теплим багаттям і доброю стравою, коли він вертатиме з полювання. Йому вчувалися дивні речі: тупотіння дитячих мокасинів і гомін дитячих голосів. Одної ночи йому з'явилася примара: він побачив Ворона, — твого батька і батька всіх Стиксів. І Ворон так промовляв до самотнього білого чоловіка: «Прив'яжи свої мокасини, надінь свої лижви, навантаж на сани харчів на багато снів і подарунків для ватага Тлінґ-Тінега, бо ти обернешся обличчям у той бік, де серед весни сонце має звичай заходити за землю, і підеш у мисливську країну цього ватага. Там ти даси великі подарунки, — й Тлінґ-Тінег, мій син, стане тобі за батька. В його курені є дівчина, я вдихнув у неї подих життя для тебе. Цю дівчину візьмеш за жінку».

— О ватаже! Отак сказав великий Ворон, і ось я кладу дарунки до ніг твоїх, і ось я прийшов узяти твою дочку.

Старий ватаг загорнувся в хутро, свідомий своєї царської величі, але затримався з відповіддю, а тим часом якийсь юнак уліз до намету й переказав негайний заклик прийти на раду старшин; сказав і зник.

— О, білий чоловіче, якого ми назвали Оленевбивцем, знаний також як Вовк і Вовчий Син! Ми знаємо, що ти походиш од могутньої раси; ми були горді вітати тебе за гостя на потлачі, але король-лосось не парується з собакою-лососем, а так само Ворон не парується з Вовком.

— Ні, це неправда! — скрикнув Мекензі. — Я бачив Воронових дочок у Вовчих таборах, — Мортімерова дружина, Треджідгова дружина, Бернебова дружина, вони прийшли два кригоплави тому, і я чув ще й про інших, хоча мої очі їх і не бачили.

— Сину, твої слова правдиві; але це погана злука, як вода з піском, а сніжина з сонцем. А зустрічав ти Мейзона та його жінку? Ні? Він прийшов десять кригоплавів тому, перший за всіх Вовків. І з ним був могутній чоловік, стрункий, як ива, а високий та дужий, як лисомордий гірський ведмідь, а серце в нього — як повний літній місяць; його…

— Ага, — перебив Мекензі, пізнаючи добре відому в північних сторонах постать, — Мелемют Кід!

— Так, він, — могутній чоловік. Але чи бачив ти Мейзонову жінку? Вона була рідна сестра Зарінски.

— Ні, ватаже, але я чув про неї. Мейзон… далеко, далеко на півночі сосна, роками обтяжена, роздавила його. Але його кохання було велике, й він мав багато золота. З цим золотом і зі своїм хлопчиком вона мандрувала безліч снів до зимового полудневого сонця, там вона досі живе, — там нема ані кусючого морозу, ані снігу, ні сонця в літні півночі, ні ночи в зимові полудні.

Прийшов другий посланець із закликом од ради й перебив його мову. Мекензі, виштовхуючи його в сніг, швиденько скинув оком і помітив, що перед вогнем хитаються постаті, почув ритмічний спів чоловічих басів і зрозумів, що це шаман роздмухує гнів свого народу. Не можна було гаятися далі. Він удався знов до ватага.

— Слухай! Я жадаю твою дитину. А ось, глянь! Тютюн, чай, багато мірок цукру, теплі ковдри, хустки гарні й великі; а осьдечки справжня рушниця й багато куль до неї та пороху.

— Ні, — відповів старий, перемагаючи спокусу, що охопила його, дивлячися на скарби, розкладені перед ним. Он там зібрався мій люд, вони не хотять цього шлюбу.

— Але ж ти — ватаг.

— Але й мої юнаки лютують, що Вовки забрали їхніх дівчат, і їм ні з ким дружитися.

— Слухай, о, Тлінґ-Тінегу! Ще ніч не обернеться, як Вовк поверне своїх собак до східніх гір і рушить до країни Юкона. Зарінска буде втоптувати стежку для його собак.

— Ще ніч не дійде половини, як мої юнаки, може, кинуть Вовкове м'ясо собакам, а його кості лежатимуть у снігу, доки весна не відкриє їх.

Це була погроза, супротивна погроза. Мекензине бронзове обличчя темно спалахнуло. Він заговорив голосніше. Стара жінка, що досі сиділа байдужо, мусіла від остраху відлізти до дверей. Чоловічий спів раптом урвався, стало чути гомін багатьох голосів, він брутально кинув стару на її хутряну постіль.

— Знов я кажу тобі: — слухай, о, Тлінґ-Тінегу! Вовк умирає, міцно стиснувши зуби, і разом з ним заснуть десять твоїх найдужчих людей, — а вони тобі потрібні, бо полювання тільки-но почалося, а мине кілька місяців, і доведеться вже рибу ловити. Та й знов же, яка тобі користь з того, що я помру? Я знаю звичай твого народу: твоя частка в моєму добрі буде дуже мала. Віддай мені свою дитину, все моє добро буде твоє. Та й мої брати ще прийдуть; їх прийде багато, у них несита пелька, і Воронові дочки родитимуть дітей у Вовчих куренях. Мій народ більший, ніж твій. Так судилося. Згодишся — і все це добро буде тобі.

Надворі зарипіли по снігу мокасини. Мекензі звів курка коло своєї рушниці й добув подвійного кольта з-за пояса.

— Погодься, ватаже!

— Але ж мій народ не погодиться.

— Погодься, і добро буде твоє. А я вже впораюся потім з твоїм людом.

— Вовк хоче, щоб було так. Я візьму його подарунки, але попереджаю його.

Мекензі віддав усі речі, але зіпсував непомітно ежектора в рушниці і довершив справу калейдоскопічною шовковою хусткою.

Увійшов шаман з кількома парубками, але Мекензі відважно проштовхався між ними й вийшов.

— Збирайся! — кинув він коротко Зарінсці, проходячи повз її курінь, і поспішився запрягти своїх собак. За кілька хвилин він примчав на раду на чолі свого запрягу і дівчина поруч з ним. Він став на горішньому боці овалу поруч з ватагом. Ліворуч на крок позад себе він поставив Зарінску, — належне їй місце. Можна було сподіватися всього, а тому треба було захищати тил.

З обох боків сиділи, присівши біля вогню, чоловіки й виспівували народньої пісні забутих часів. Милозвучности в ній не було: якийсь чудний уривчастий ритм і набридливі повторення. Вона залякувала, — це слово не зовсім докладно окреслює її. На нижчому кінці під доглядом шамана танцювало з десяток жінок. Він суворо картав тих, що не цілком оддавалися екстазі обряду. Напівзакриті важким, чорним, розпатланим волоссям, що спадало до стану, вони хиталися сюди й туди, їхні постаті звивалися відповідно до того, як безнастанно змінявся ритм.

Це була фантастична сцена, анахронізм. На півдні 19-й вік розгортав роки свого останнього десятиріччя, а тут розцвіталася первісна людина, що лише на п'ядь відійшла від печерної, — то був забутий уламок стародавнього світу. Бурі вовкодави сиділи серед своїх у шкури зодягнених господарів, або гризлися за місце, світло багаття відбивалося в їхніх червоних очах і на заслинених іклах. Ліси в примарному савані спали собі й далі, — байдужі. Біла тиша, на мить одступивши до взлісся, здавалося, знов насувала; зорі танцювали, високо стрибаючи, як звичайно в часи Великого Холоду; а полярні Духи простягали свої світлосяйні шати по небі.

Скреф Мекензі невиразно усвідомлював величність цієї картини, коли погляд його перебігав по загорнених у хутро рядах, шукаючи, кого нема. На хвилину він спинився поглядом на новонародженій дитині, що ссала оголені материні груди. Було нижче сорока, щось близько семидесяти з чимсь ступнів морозу. Він згадав тендітних жінок своєї раси й понуро всміхнувся. А проте з лона одної з таких ніжних жінок народився він, з царською спадщиною, — спадщиною, що дала йому і його братам панування над суходолом і морем, над тваринами й людьми всіх зон. Один проти сотні, серед полярної зими, далеко від своїх, він відчув голос тієї спадщини, — і ось прагнув кохання в небезпеці, і тремтінням проймав його шал боротьби, в якій його чекала смерть або перемога.

Співи й танці припинились, і шаман запалився полум'ям примітивного красномовства. Плутаними образами багатої мітології він хитро впливав на легковірність свого народу. Справа була поважна. Протиставляючи творчі принципи, втілені в во́роні й воро́ні, він поклав на Мекензі тавро вовка, — руїнницького принципу боротьби. Точиться боротьба не лише духових сил, але й люди борються кожен за свого тотема. Вони діти Джелхса — Ворона, прометійного Вогненосця, а Мекензі — Вовк, тобто Диявол. Зробити замирення в цій споконвічній війні, віддати своїх дочок архіворогові — це ж страшна зрада, святокрадство. Шаман без ощадку сипав гострими словами й порівняннями, аби тільки змерзеннити Мекензі, шпигуна-пролазу й чортового посланця. Залунав притлумлений дикий рев з могутніх грудей його слухачів, коли він отак розпросторікувався.

— Так, братове, Джелхс — всесильний! Чи ж він нам не приніс небесний вогонь, щоб ми могли зогрітися? Чи ж не витяг із печер сонце, місяць та зірки, щоб було нам видно? Чи ж не він навчив нас боротися з духами голоду й морозу? Але тепер Джелхс розгнівався на своїх дітей, їх зосталася жменька, й він їм не допоможе. Бо вони забули за нього, робили злі вчинки, йшли лихими шляхами і пустили ворогів у свої оселі, посадовили їх біля своїх багать. І Ворон сумує тому, що його діти такі грішні; але якщо вони стрепенуться й повернуться до нього, він вийде з темряви, щоб допомогти їм. О, браття! Вогнедавець ознаймив свою волю шаманові, і з вуст його ви її почуєте. Нехай юнаки візьмуть дівчат у свої курені; нехай вони вхоплять за горло Вовка; нехай їхня ненависть буде довіку! Тоді їхні жінки стануть плідні, і з нащадків їхніх виросте могутній народ! І Ворон виведе великі племена їхніх батьків і дідів з Півночи, і вони відганятимуть Вовків, аж поки ті не стануть, як попіл торішнього багаття. І Воронові сини знову запанують над усією країною! Оце сповіщає вам Джелхс.

На це віщування Месіїного пришестя Стиски хрипко завили скочивши на ноги. Мекензі вийняв великі пальці з рукавиць і чекав. Стали викликати Лиса й не замовкли, доки не вийшов наперед один молодий парубок і почав промовляти:

— Браття! Шаман говорив мудро. Вовки беруть наших жінок, і наші чоловіки бездітні. Нас лишилася жменька. Вовки забрали наші теплі хутра, а нам дали за них злого духа, що живе в пляшках, і одежу, зроблену не з бобрового або рисячого хутра, а з трави. Вона не гріє, і наші чоловіки помирають од чудних хвороб.

— Я, Лис, не взяв собі дівчини за дружину, а чому? Двічі ті дівчата, що були мені до сподоби, пішли до Вовчого табору. Тепер я знов наскладав хутра бобрів, лосів та карибу, щоб ним здобути ласки в Тлінґ-Тінега й одружитися з його дочкою Зарінскою. Але її лижви вже прив'язані до її ніг, щоб утоптувати стежку Вовковим собакам. Я кажу не тільки про себе самого. Те саме, що я, зробив і Ведмідь. Він теж радий бути батьком її дітей і назбирав багато хутра для цього. Я кажу про багатьох парубків, що ще не знають жінок. Вовки завжди голодні. Завжди вони беруть краще м'ясо на полюванні. Для Воронів лишаються послідки.

— Ондечки Гуґкла! — скрикнув він брутально, вказуючи на одну дівчину-каліку. В неї ноги зігнуті, як березові ребра в каное. Вона не може ані дрова збирати, ані їжу ловцям носити. Та чи ж Вовки її вибрали?

— Так-так! — вигукували його одноплеменці.

— А онде Мойрі. Злий дух перекосив їй очі. Навіть діти лякаються, як побачать її; кажуть, що навіть ведмідь уступається їй з дороги. Та чи ж її вибрали?

Знов залунали ухвальні вигуки.

— Там сидить Пішет. Вона не чує моєї мови. Вона ніколи не чує крику свого немовляти, голосу свого чоловіка, щебету своєї дитини. Вона пробуває в Білій Тиші. Чи цікавилися нею Вовки хоч трошки? Ні! Вони беруть найкращу дичину з полювання, а нам лишаються послідки.

— Брати, так далі не буде! Не пустимо більше Вовків до нашого багаття. Час настав.

Палахнуло світло, північне сяйво, пурпурове, зелене й жовте, злетіло до зеніту, єднаючи обрій з обрієм.

Лис, підвівши голову і руки знявши, дійшов найвищої нестями:

— Гляньте! Духи наших батьків повстали, й великі події стануться цеї ночи.

Він одступив назад, а другий парубок трохи соромливо вийшов наперед, його виштовхнули товариші. Він був вищий на голову за них, груди його були зухвало розкриті на морозі. Він не знав, як почати, й переступав з ноги на ногу. Слова не йшли йому з язика, і йому було якось ніяково. На його обличчя було страшно дивитися, бо колись його наполовину зідрав якийсь страшний удар. Нарешті він ударив себе кулаком у груди, що загули, як бубон, і його голос загримів як прибій в океанській печері.

— Я Ведмідь, Срібне Бістря, й син Срібного Вістря. Ще коли в мене голос був дівочий, я вже забив рися, лося й карибу; коли мій голос завивав, як росомаха в ямі, я перейшов Південні Гори й забив трьох з Білої річки; коли ж він став такий, як рев річки Чінуки, я зустрів голомордого гірського ведмедя й не вступився йому з дороги.

Він спинився, його рука многозначно торкнула гидкі шрами на його обличчі.

— Я не такий красномовний, як Лис. Мій язик замерз, як ота річка. Я не вмію говорити великих промов. У мене мало слів, Лис сказав, що цеї ночи стануться великі події. Мова плине з його язика, як весняні струмки, але він не щедрий на вчинки. Цеї ночи я битимуся з Вовком. Я заб'ю його, й Зарінска сидітиме коло мого багаття. Ведмідь сказав.

Навкруги Скрефа Мекензі знався пекельний галас, але він не поступався. Розуміючи, що нема користи з рушниці на малій відстані, він посунув обидва револьвери, щоб вони були напохваті, й натяг свої рукавиці мало не по лікті. Він знав, що нема надії на рятунок, як нападуться на нього всі разом, але ладен був вмерти, як і похвалявся, міцно стиснувши зуби. Ведмідь зупинив своїх товаришів, одштовхнувши найпалкіших своїм страшним кулаком. Коли галас почав затихати, Мекензі глянув на Зарінску. Вона була чудова. Нахилилася вперед на своїх лижвах, вуста напіврозтулені, ніздрі тремтять, — немов тигриця перед тим, як стрибнути. Її великі чорні очі дивилися на земляків зі страхом і викликом. Напруження її було таке, що вона й не дихала. Одну руку притиснувши спазматично до грудей, а другою міцно стискаючи батога, вона ніби скам'яніла. Мекензі глянув на неї, і тоді їй трохи полегшало. Мускули її ослабли, вона випростувалася, і в одвітному зорі її засвітилося щось більше, ніж кохання.

Тлінґ-Тінег пробував говорити, але гамір людей заглушив його голос. Тоді Мекензі виступив наперед. Лис роззявив був рота для пронизливого зойку, але Мекензі так люто кинувся на нього, що він одхитнувся, і в горлі в нього заклекотіли приглушені звуки. Його невдачу зустрінуто реготом; це втихомирило його товаришів, і вони стали слухати.

— Брати! Білий Чоловік, якого ви прозвали Вовком, прийшов до вас зі щирими словами. Він не брехун, він правду каже. Прийшов, як друг, як той, хто хтів би бути братом. Але ваші чоловіки сказали своє, і час для лагідних слів минув. Перш за все я хочу вказати вам, що в шамана брехливий язик, що він не правдивий пророк, і звістка, яку він ознаймив, то не слово Вогненосця. Його вуха закриті на голос Ворона, він з власної голови тче хитрі вигадки, а з вас робить дурнів. Він не має жадної сили. Коли ви повбивали собак і поїли, коли ви напихали собі шлунки невичиненими шкурами й шматками з мокасин, коли помирали старі чоловіки й старі жінки, коли помирали діти коло висхлих матерніх грудей, коли земля зчорніла й ви гинули, як лосось без води, — коли був голод на вас, то чи послав шаман удачу вашим ловцям? Чи напхав він м'ясом черева ваші? Кажу вам ще раз, — шаман не має жадної сили. Так! Я плюю йому в очі!

Люди, хоча й жахнулися на таке блюзнірство, але не заревли. Деякі жінки полякалися, але серед чоловіків повстало піднесення, немов чекали чуда. Всі дивилися на шамана й Мекензі. Жрець зрозумів, що хвилина критична, він почував, що його влада хитається, й роззявив рота, щоб доводити свого, але відступився перед Скрефовим яросливим наступом, перед його зведеним кулаком і вогнистим поглядом. Мекензі зневажливо зареготався й провадив далі.

— Ну й що? Чи вразило мене громом? Чи спалила мене блискавка? Чи попадали зорі з неба й роздушили мене? Тьху! Я вже скінчив про пса. Тепер казатиму про свій народ, наймогутніший з усіх народів, що панує над усіма країнами. Спочатку ми полюємо поодинці, от, як я полюю. Потім ми полюємо зграями. Нарешті, як стадо карибу, ми проходимо по всій землі. Ті, кого ми беремо до своїх куренів, живуть, хто не хоче, гине. Зарінска — гарна дівчина, повна життя й сили, з неї буде хороша Вовча мати. Хоч би я й помер, вона все ж буде Вовчою матір'ю, бо моїх братів багато, і вони прийдуть по слідах моїх собак. Слухайте, який закон у Вовків: коли хто позбавить життя одного Вовка, то за це головою наложать десятеро. Багато племен уже заплатили таку ціну, а багато ще платитимуть.

— А тепер я поговорю з Лисом і Ведмедем. Здається, їм до вподоби дівчина. Так? Але ж гляньте, я купив її. Тлінґ-Тінет спирається на рушницю. Інші дари за дівчину лежать біля його багаття. Але я буду ласкавий до парубків. У Лиса сухо в роті від довгої промови, — я дам йому п'ять великих папуш тютюну. Тоді йому стане вогко в роті, і він тоді зможе досхочу галасувати на раді. Ведмедя я дуже поважаю і дам йому дві ковдри, борошна двадцять мірочок, а тютюну вдвоє більше проти Лиса; якщо він піде зо мною через Східні Гори, то я дам йому таку саму рушницю, як Тлінґ-Тінегові. Що, нема згоди? Добре! Вовк уже втомився говорити. Лише ще раз прокажу вам закон: коли хто позбавить життя одного Вовка, то за це головою наложать десятеро.

Мекензі усміхався, одходячи на своє місце, але на серці йому була тривога. Була ще темна ніч. Дівчина підійшла до нього, і він уважно слухав: вона розповідала, які штуки вміє Ведмедь виробляти ножем.

Ухвалено битися. Всі розступилися й звільнили біля вогню місце на шістдесят мокасинів. Багато говорили про шаманову поразку. Дехто казав, що він лише не захтів показати своєї сили, але інші згадували минулі випадки й згоджувалися з Вовком. Ведмідь вийшов на середину поля, вийнявши з піхов мисливського ножа руської роботи. Лис звернув увагу на Мекензині револьвери; тоді той зняв свого пояса й надів його на Зарінску і в її руки звірив і рушницю свою. Вона похитала головою, жалкуючи, що не вміє стріляти, — рідко доводиться жінці мати в руках такі коштовні речі.

— Коли небезпека надійде до мене ззаду, гукни, голосно: «Моя дружино!» Ні, так: «Моя дружино!»

Він засміявся, як вона це проказувала, вщипнув її за щоку й увійшов у коло. Не лише зростом і поставою переважав його Ведмідь, але й Ведмедів ніж був довший на яких добрих два дюйми. Скрефові Мекензі доводилося бачити людей на своєму віку, отож він знав, що перед ним стоїть справжній чоловік. Однак він підбадьорився, оком вхопивши відблиск вогня на сталі — цьому символі його непереможної раси.

Раз-у-раз заганяв його Ведмідь то до краю вогнища, то в глибокий сніг, але що-разу боксерськими способами вертався він на середину поля. Ні один голос не заохочував його, тим часом, як його супротивника підбадьорювали хвалою, порадами, осторогами. Але він лише міцніше стискав зуби, коли дзвеніли ножі, цокалися один об одного, і він натискав, або боронився з спокоєм, що походить од свідомости сили. Спочатку він почував жаль до свого супротивника, але цей жаль зник перед первісним інстинктом самооборони, а потому цей інстинкт перетворився на жадобу боротьби. Десять тисяч років культури спали з нього, і він став печерним чоловіком, що б'ється за самицю.

Двічі він штрикнув Ведмедя, одскочивши непошкоджений, але втретє не умкнувся і, щоб урятуватися, вільною рукою ухопив за озброєну руку ворога, і вони зчепилися. Тоді тільки він відчув страшенну силу свого супротивника. Його мускули болісно напружились, аж вузлами взялися, а жили й тужні мало не лускалися від натуги — і все ж ближче та ближче блискотіла руська сталь. Він намагався вирватися, але тільки знесилювався. Коло людей, у хутра затушкованих, усе вужчало; кожен з них прагнув побачити останній удар. Але боксерським трюком, одхилившися трохи набік, Скреф ударив свого супротивника головою. Ведмідь мимоволі відхитнувся назад і загубив рівновагу, а Мекензі швидко підставив йому ногу і, подавшись уперед усією своєю вагою, турнув Ведмедя просто через кол в глибокий сніг. Ведмідь схопився і, заточуючись, вернувся на бойовище.

— О, моя дружино! — голос Зарінски задзвенів, тремтячи від небезпеки.

На звук спущеної тетиви Мекензі низько пригнувся до землі, й стріла з костяним вістрям пролетіла над ним і вгородилася Ведмедеві в груди, той з розгону впав на нього. Мекензі миттю скочив на ноги. Ведмідь лежав нерухомо, а по той бік вогнища стояв шаман і накладав другу стрілу.

Мекензі взяв важкого ножа за кінчик леза. Уривчастим рухом метнув його. Ніж, блискавкою промайнувши над багаттям, аж по самий держак вгородився в горло шаманові. Той захитався і впав у жар ще не дожеврілого вогнища.

— Клац! Клац! — Лис ухопив рушницю Тлінґ-Тінега й надаремне намагався встромити набій у належне місце, але впустив його, почувши, як зареготався Мекензі.

— Еге, Лис ще не навчився гратися цею цяцькою? Він ще жінка. Ходи до мене! Я тебе навчу.

Лис вагався.

— Кажу, ходи!

Лис рушив наперед, як побита собака.

— Так і отак. От і все! — Набій вслизнувся на своє місце; курка звівши, Мекензі приклав рушницю до плеча.

— Лис сказав, що цеї ночи відбудуться великі події, це правда, — відбулися події, та Лисова в них участь була нікчемна. — Чи Лис усе ще хоче взяти Зарінску до свого намету? Чи він хоче піти слідом за шаманом і Ведмедем? Ні? Гаразд!

Мекензі обернувся задоволений і витяг ножа жерцеві з горла.

— Може, є інші парубки, яким кортить? Якщо є, то Вовк кластиме їх по-двоє і по-троє, доки не лишиться жодного. Немає? Гаразд! Тлінґ-Тінегу, я дарую тобі цю рушницю вдруге. Якщо тобі доведеться мандрувати в Юконську Країну, то пам'ятай, що там завжди буде для тебе місце й багато їжі біля Вовкового багаття. Ніч уже обертається на день. Я йду, але можу вернутися. В-останнє нагадую вам Вовчий закон!

В очах їхніх він був якийсь надприродній, коли прилучився до Зарінски. Вона стала на чолі запряжки, й собаки рушили. За кілька хвилин їх поглинув примарний ліс. Мекензі трохи почекавши, вступив у лижви, щоб іти за ними.

— А Вовк забув про п'ять великих папуш?

Мекензі сердито озирнувся на Лиса; але раптом йому стало смішно.

— Я дам тобі одну маленьку папушу.

— Це вже як Вовк уважає, — покірливо мовив Лис, простягаючи руку.