Вовчі сини (Логос)/В далекій країні

by Джек Лондон

◀ Люди з сорокової милі

Вовчі сини Джек Лондон пер.: Ольга Косач-Кривинюк В далекій країні

П'ю за подорожнього ▶

• Інші версії цієї роботи див. У далекій країні

Мюнхен: Логос

В ДАЛЕКІЙ КРАЇНІ.

Коли людина мандрує в далеку сторону, їй треба забути чимало з того, що вона засвоїла, і пристосуватися до життьових обставин нової країни; вона мусить забути колишні ідеали й колишніх ворогів, а часто й перевернути закони, що до того часу керували її поведінкою. Тому, хто має протейську здатність принатурюватися, новина такої зміни може навіть бути за джерело втіхи; але тому, хто вже затвердів у тій колії, в яку вступив, гніт іншого оточення — нестерпучий: він страждає тілом і душею серед нових незрозумілих обмежень. Це страждання раз-у-раз дає себе в знаки, спричиняє різке лихо й призводить до нещастя.

Людині, що не може пристосуватися до нових умовин життя, краще повернутися до своєї країни: якщо вона гаятиметься, то неодмінно загине.

Людина, що покинувши вигоди старої цивілізації, стає віч-на-віч з юною дикістю і первісною простотою Півночи, може сподіватися вдачі обернено-пропорціонально до кількости й якости своїх безнадійно зафіксованих звичок. Вона швидко виявить, якщо вона придатний до цього кандидат, що матеріяльні вигоди важать найменше. Легко змінити добірне меню на грубу їжу, тверді шкуратяні черевики на м'які безформні мокасини, пухову постіль — на снігову. Але дуже важко навчитися належно ставитися до всіх речей і особливо до своїх товаришів. Чемність звичайного життя ця людина мусить змінити на альтруїзм, поступання й толерантність. Так, і тільки так вона може здобути дорогоцінну перлину — справжню дружбу. Не треба казати: «Дякую вам», — це треба дати зрозуміти, не роззявляючи рота, і довести це вчинками. Коротко кажучи, вона мусить змінити слово на вчинок, а букву на дух.

Як тільки чутки про арктичне золото дзвоном пішли по всьому світі, й принада Півночи захопила серця всіх людей, Картер Везербі покинув свою затишну контору, переписав половину своїх заощаджень на жінку, а на решту купив усе потрібне для мандрівки. В його натурі не було романтизму, комерційна неволя здавила всі такі поривання, — просто він утомився від невпинної мотанини й хотів спробувати щастя в великих пригодах, маючи на увазі відповідні прибутки. Він так само, як багато інших дурнів, понехтував старими шляхами, що ними північні піоніри мандрували вже років з двадцять, і поспішився на-весні до Едмонту, де, на своє нещастя, прилучився до якогось гурту людей.

Не було нічого надзвичайного в цій компанії людей, окрім її намірів. І її метою, так само, як і всіх інших гуртів, був Клондайк. Але шлях, що вона визначила на мапі, щоб осягти цеї мети, забивав дух найодважнішим тубільцям, що вродилися й зросли серед пригод північного заходу. Здивувався з цього шляху навіть Жак Батіст, син чіпевської жінки й заволоки француза (його перший немовлячий крик розтявся у наметі з оленячих шкур, на північ од шістдесят п'ятої паралелі, і там його вгамовувала смачна кукла з сирого сала). Хоча він і найнявся до цієї компанії, згодившися допровадити їх аж до вічного льоду, але зловісно хитав головою, коли в нього просили поради.

Персі Кесфертова нещаслива зірка, мабуть, саме сходила тоді, бо й він теж прилучився до цеї компанії аргонавтів. Він був звичайна людина з біжучим рахунком у банку, таким же великим, як і його культурність, а цим багато сказано. Йому не було жадної рації вплутуватися в цю пригоду, — ані найменшої рації в світі, якщо не брати під увагу його надмірної сантиментальности. Помилково вважав він її за справжній дух романтики, що шукає пригод. Але ж і інші люди чинили так само, теж фатально помиляючись.

Перший подих весни застав гурт у дорозі: він простував слідом за кригою річкою Елк. Це була імпозантна флота, бо встаткування її було велике, й провадив її цілий загін лихої слави вояжерів-метисів зі своїми жінками й дітьми. День-у-день працювали вони на човнах і каное, воювалися з москітами та іншою халепою, або ж пріли та лаялися, тягаючи човни волоком. Жорстока праця розкриває людину аж до коріння її душі; і ледве озеро Асабаска зникло на півдні, як кожен із того гурту виявив свою правдиву барву.

Картер Везербі й Персі Кесферт обидва були ледарі й буркуни. Увесь гурт менше скаржився на всякі невигоди, ніж кожен з них. Ні разу не запропонували вони добровільно своїх послуг до тисяча й одного дрібних таборових обов'язків. Чи то треба було відро води принести, чи зайвий оберемок дров нарубати, чи посуд перемити, чи щось потрібне пошукати серед речей, — зараз ці обидва нікчемні паростки цивілізації знаходили в себе звихи або нариви, що вимагали негайної уваги. Вони перші лягали спати, лишаючи силу нескінченої роботи: останні вставали вранці, коли вже всю роботу перед дорогою зроблено, а сніданок ще не починався. Вони перші починали їсти, але були останніми, коли треба було допомогти готувати страву. Перші захоплювали кращі шматки й останні помічали, що захопили чужу пайку. Гребучи веслами, вони хитро лише різали воду за кожним помахом весел і давали човнові плисти за водою. Вони гадали, що ніхто цього не помічає, але товариші лаяли їх нишком крізь зуби й зненавиділи їх, а Жак Батіст одверто глузував з них і проклинав їх з ранку до ночи. Але Жак Батіст — не був джентельмен.

Коло Великого Невільницького озера закупили собак з Гудзонової затоки, й судна ще глибше занурилися в воду під тягарем сушеної риби й консервів. Потім каное й човни попливли за бистрою водою Мекензі, — так флота дісталась до просторів Великої Пустелі. Вважали на кожного їздця, але нездари пливли далі на північ. Біля Великого Ведмедя, пригнічені загальним страхом перед невідомими сторонами, «вояжери» почали тікати. Форт Доброї Надії побачив лише рештки з них, що гнулися під причалом, а там і ці зрадили й повернули човни назад. Зостався лише Жак Батіст. Хіба ж він не пообіцяв мандрувати аж до вічного льоду? Раз-у-раз зверталися до брехливих мап, що їх накреслено здебільша на підставі чуток. Почували, що треба поспішати, бо сонце вже перейшло своє північне літнє стояння й знова вело зиму на південь. Пропливши понад берегом затоки те місце, де Мекензі вливається в Арктичний Океан, вони впливли в гирло річки Літл-Піл. Потім почалася тяжка праця, щоб плисти проти води, і обидва ледарі поводилися ще гірше, ніж коли. Причал, жердина, весло й гак, пороги й переправи, — ці тортури викликали в одного глибоку огиду до великих пригод, а другому вогняними літерами накреслили правдиву повість пригод. Одного разу вони збунтувалися, Жак Батіст почав їх гидко проклинати, й вони звивалися, як гробаки, але метис ще й одлупив їх обох: побитих та скривавлених до праці поставив. Перший раз у житті їм довелося скуштувати мужної руки.

Залишивши свою флоту коло верховин річки Літл-Піл, потратили решту літа на великі переходи через вододіл Мекензі й Вест-Рет. Цей невеличкий потік живить ріку Поркюпайн, що вливається до Юкону там, де цей великий шлях перетинає полярне коло. Але вони програли в своїх перегонах з зимою; отож і довелось, прив'язавши плити до товстого шереху, похапцем вивантажувати своє добро на берег. Тої ночи річка кілька разів замерзала й рушала; другого ранку мороз її скував зимовим сном.

— Мабуть, ми не далі, як за сто миль од Юкона, — зважив Слопер, виміряючи нігтем великого пальця маштаб на мапі. Нарада скінчилася, на ній обидва ледарі нарюмсалися так, що всім набридли.

— Пост Гудзонової затоки давно вже проминули. Більше постів не буде. Мій батько зробив цю подоріж для Хутряної Компанії за старих часів, той шлях дався йому в знаки кількома відмороженими пальцями на ногах, — сказав Жак Батіст.

— Нехай йому чорт! — скрикнув другий з гурту. — Невже більше не буде білих людей?

— Не буде, — впевнено ствердив Слопер, — від Юкона до Давсона всього п'ятсот миль, а звідси близько тисячі.

Везербі й Кесферт застогнали в один голос: — Як довго триватиме така мандрівка?

Метис на хвилину замислився.

— Якщо працювати пекельно, та щоб ніхто не викручався, то десять–двадцять–сорок–п'ятдесять день. З немовлятами (вказуючи на лежнів) нічого певного не скажеш. Може, аж тоді доїдемо, як пекло замерзне, та й то хто зна.

Перестали наготовляти лижви й мокасини. Хтось покликав відсутнього товариша, він вийшов з старої хатини, підійшов до вогню й прилучився до гурту. Ця хатина була одна з таємниць, що їх так багато у собі криють широкі простори півночи. Ніхто не міг сказати, коли й хто її збудував. Дві могили на відкритому місці з високо наложеним на них камінням, може, ховали в собі таємницю тих колишніх мандрівців. Але чия ж рука наклала каміння?

Настала ждана мить. Жак Батіст перестав налагоджувати упряж і притримав у снігу собаку, що пручалася. Кухар, мовчки протестуючи проти перерви в роботі, кинув жменю сала в горщик, де варилася квасоля, а тоді став чекати з увагою. Слопер підвівся на ноги. Його тіло кумедно якось контрастувало з здоровими тілами ледарів. Жовтий і виснажений, бо втік з Південно-Американської малярійної ями, він спинявся в своєму леті через усі земні пояси й міг ще працювати, як інші. Він важив, мабуть, дев'яносто фунтів разом з тяжким мисливським ножем, а його сивувате волосся казало, що молодощі минуле. Молоді м'язи у Везербі або Кесферта були в десятеро товщі за його м'язи, проте він міг загнати їх на той світ за один день подорожі. І цілий той день він усе підбивав своїх сильніших за себе товаришів на тисячомильну й таку жорстоку муку, що її ледве може уявити собі людина. В ньому втілилася метушливість його раси, а стара тевтонська упертість, зміцнена швидкою похапливістю янкі, тримала тіло в покорі у духа.

— Всі, хто згоден далі їхати собаками, як тільки замерзне річка, скажіть — згода.

— Згода! — пролунало вісім голосів, зважаючи таким чином рушити в дорогу, де на протязі багатьох сотень миль доведеться з проклонами терпіти тяжку муку.

— Хто не згоден?

— Я! — вперше ледарі з'єдналися без жадних компромісів задля особистої вигоди.

— Нічого ви з нами не зробите! — додав Везербі зухвало.

— Більшість вирішає! Більшість вирішає! — гукала решта гурту.

— Я знаю, що наша подорож може не вдатися, якщо ви не поїдете, — сказав солодко Слопер, але я гадаю, що як ми добре постараємося, то якось уже дамо собі раду без вас. Що ви на це скажете, хлопці?

Цю думку гучно вітали.

— Але ж, слухайте-но, — несміло почав Кесферт, — що ж мені робити?

— Хіба ти не поїдеш з нами?

— Ні… ні.

— Ну, то чорт з тобою, роби, що хочеш, яке нам діло!

— З вашого дозволу, гадаю, що ви могли б це зважити зі своїм слинявим партнером, — запропонував повільний дакотянин, вказуючи на Везербі. Я певен, що він спитає у вас поради, що робити, коли дійдеться до куховарства, або збирання палива.

— Отже, вирішено! — закінчив Слопер. — Ми рушаємо завтра і станемо табором за п'ять миль, це саме добре, щоб перевірити, чи все доладу, та згадати, чи не забули чого.

Сани стогнали своїми підкованими сталлю полозами, собаки надривалися в упряжі, — вони вродилися в ній, щоб у ній і померти. Жак Батіст спинився поруч з Слопером, щоб в-останнє глянути на хатину. Дим смутно курився з юконського коміна. Обидва ледарі дивилися на них з порога.

Слопер поклав руку Жакові на плече.

— Жаку Батісте, чи ти чув коли-небудь про кількенійських котів?

Метис покрутив головою.

— Гаразд, мій друже й любий товаришу, кількенійські коти билися доти, аж ні шкури, ні шерсти, ні пазурів не лишилося. Розумієш? Нічогісінько не лишлося. Чудово. Ці двоє не люблять працювати. І не будуть працювати. Це вже звісно. Вони будуть зовсім самі в цій хатині цілу зиму, — дуже довгу, темну зиму. Кількенійські коти — чи ж не правда?

Француз у Батісті здвигнув плечима, але індіянин у ньому мовчав. Однак то було красномовне, пророче здвигання.

Спочатку в маленькій хатині все йшло гаразд. Грубе глузування товаришів зробили Везербі й Кесферта свідомими обопільної відповідальности, що впала на них. Окрім того, врешті, не було так багато роботи на двох здорових чоловіків. А відсутність жорстокої руки, тобто бульдога-метиса, викликала в них приємну реакцію. Спочатку кожен намагався випередити другого, й вони виконували дрібну роботу так пильно, що коли б це побачили їхні товариші, що тепер знемагали й тілом і душею на Довгому Шляху, то вони б витріщили очі з дива.

Клопоту було небогато. Ліс з трьох боків щільно підходив до них, а в ньому палива невичерпаний запас. За п'ять ярдів од їхніх дверей спав Паркюпайн, і з ополонки в його зимових шатах дзюрачало джерело кришталево-ясної і аж боляче-холодної води. Але швидко перестало й це їх вдовольняти. Ополонка все замерзала, і доводилося раз-у-раз довго прорубувати її знов. Невідомі будівники так поклали були бокові колоди в зрубі, що їхні кінці, виступаючи, утворили комору позад хатини. Там головним чином зложено харчі. Їжі було втроє більше, ніж треба було для тих двох людей, що мусіли там жити. Але більшість припасу була така, що живила мускули й сухожили, а не лоскотала смаку. Правда, що цукру там було аж надто досить для двох звичайних чоловіків, але ці двоє були сливе як діти. Вони швидко переконалися, яка смачна гаряча вода, як її добре підсолити цукром, і так щедро поливали нею свої оладки з яблук, що вони аж підпливали, а то ще й сухарі намочували в густому, білому сиропі. А то ще й кава, чай і, особливо, сушені овочі дуже багато потребували цукру. Перша суперечка виникла в них з приводу цукру. А це дуже небезпечна річ, коли двоє людей, цілком залежних одне від одного, починають сваритися.

Везербі любив голосно говорити про політику, а Касферт, що звик одрізувати купони, а громадським добробутом не цікавитися, або нехтував цею темою, або потішав себе різними ущипливими увагами. Але кларк був занадто нерозвинений, щоб зрозуміти дотепи, і даремна витрата пороху дратувала Кесферта. Він звик сліпити публіку своїм сяйвом, і його мучив брак слухачів. Він відчував особисту образу і вважав, що в цьому завинив його товариш з баранячою головою.

Вони не мали нічого спільного, нічого, що їх ріднило, — тільки те, що доводилося жити вкупі. Везербі був кларк і за ціле життя не знав нічого іншого, крім своєї канцелярії. Кесферт був мистець, мазав фарбами й написав чимало. Один був людина нижчої класи, що вважала себе за джентльмена, а другий був джентльмен і знав, що він джентльмен. З цього можна зробити висновок, що людина може бути джентльменом і не мати товариського інстинкту. Кларк був розпусник, а той естет, і кларкові любовні пригоди, розказані дуже докладно і головним чином створені в його уяві, впливали на надчутливого артиста, як смердючий струмінь газу з ринви. Він мав кларка за брудну, некулькурну худобу, що її місце в гною зі свиньми, і казав йому це в-вічі; а йому подавалося до відома, що він мазунчик і паразит. Везербі ні за що в світі не міг би визначити, що то таке «паразит», але цим словом він осягав мети, а це, здається, й є головне в житті.

Везербі, помиляючися на кожній третій ноті, співав таких пісень, як «Бостонський волоцюга», «Вродливий юнга», співав годинами, не замовкаючи, а Кесферт плакав з лютости, доки вже не міг довше терпіти й утікав надвір на холод. Але там не було рятунку. Не можна було довго терпіти сильного морозу, а в малій хатині знов тісно було: ліжка, піч, стіл та все інше на простороні десять на дванадцять ярдів. Вже сама присутність одного була особиста образа для другого, і вони понуро мовчали щораз упертіше й довше. Часами досить було якогось погляду чи руху устами в одного, щоб зовсім позбавити рівноваги другого, хоч вони й намагалися зовсім ігнорувати один одного під час отих мовчанок. В душі у кожного з них зростало велике дивування, як це бог міг допуститися такого, щоб створити того другого.

Роботи було мало, й вільний час зробився для них нестерпучим тягарем. Од цього вони, звичайно, ще більше зледачіли. Вони поринули в фізичну летаргію і позбутися її ніяк не могли; вона примушувала їх поставати проти виконування найдрібніших обов'язків. Одного ранку, коли була йому черга варити спільне снідання, Везербі виліз з-під ковдри і, поки його товариш ще хріп, засвітив каганця й розпалив у печі. Вода в казанах замерзла, і в хатині не було води, щоб умитися. Але йому це було байдуже. Поки вода одтавала, він порізав шматочками сало й заходився коло ненависного печіння хліба. Кесферт прокинувся й тихцем стежив за ним, прижмуривши очі. Везербі помітив це, і вони страшенно полаялися й поклали надалі варити окремо кожен сам собі. За тиждень і Кесферт знехтував ранішнє вмивання, але це не завадило йому з'їсти зі смаком сніданок. Везербі злорадо всміхнувся. Згодом дурний звичай умиватися вийшов з їхнього побуту.

Коли запас цукру та інших дрібних ласощів почав дуже вже меншати, то кожен з них, боячися, щоб другий не з'їв його пайки, став, обжираючися, їсти, скільки влазило. Це обжирання вадило ласощам так само, як і людям. Без свіжої городини й без руху їхня кров захиріла, й огидна, червоняста висипка з'явилася на тілі. Але вони не звернули уваги на цю осторогу, і в них почали пухнути мускули й суглоби, тіло почорніно, а рот, ясла й губи неначе вкрилися густою сметанкою. Нещастя не зближувало їх, навпаки, вони з радістю помічали ознаки хвороби в другого, а цинга розвивалася далі.

Вони перестали звертати увагу на свій вигляд і втратили всяку пристойність. Хатина зробилася, як свининець, постелі ніколи не перестелялося, ялинове гілля на них ніколи не мінялося. А все ж не можна було завжди лежати під ковдрами, як їм того хотілося, бо мороз був невблаганний, і піч вимагала багато палива. Волосся на голові й на обличчі в них виросло довге й кудлате, а їхня одежа викликала б огиду в ганчірника. Але вони про це не дбали. Вони були хворі, чужі очі не бачили, а ворушитися було дуже боляче.

До всього цього додався ще новий клопіт, — Північний Жах. Цей Жах — дитина Великого Холоду й Великої Тиші, — народився він під час грудневої темряви, коли сонце спустилося за південний обрій надовго. Жах впливав на них різно — відповідно до особистої вдачі кожного. Везербі посіли грубі забобони, і він зробив усе можливе, щоб воскресити душі тих, що спали з забутих могилах. Вони чарували його, і в його снах приходили знадвору, залазили до нього під укриття й розказували йому про свою працю й турботи, яких натерпілися ще перед смертю. Він одсторонювався од їхнього липкого дотику, коли вони приходили й обвивалися навколо нього своїм замороженим тілом, а як вони починали шептати йому на вухо про те, що буде, то його зляканий крик лунав у хатині. Кеферт не розумів, що діється з Везербі, бо вони вже не розмовляли, і, прокинувшися від того крику, хапався за револьвера. Потім він сидів на своїй постелі, нервово тремтячи й націливши зброю на непритомного Везербі. Кесферт думав, що товариш божеволіє, й став боятися за своє життя.

Його власна недуга не прибрала такої конкретної форми. Невідомий будівник, що склав хатину, колода по колоді, поставив на даху флюгера. Кесферт зауважив, що він завжди показує на південь, і одного разу, розсердився на його впертість, повернув його на схід. Він пильно стежив за ним, але ніколи ані найменший вітрець не подихнув, щоб зворушити флюгера. Тоді він повернув його на північ і поклявся, що не торкне його, доки не повіє вітер. Але повітря лякало його своїм неземним спокоєм, і він часто вставав уночі, щоб подивитися, чи не повернувся флюгер, — десять розділок задовольнили б його. Але ні, — флюгер лишався над ним непорушний, як доля. Його уява розпалювалася, а потім флюгер став його фетишем. Часами простував він у якийсь похмурий край стежкою, що її вказував йому флюгер, і душу його поймав жах. Він перебував у невидимому й невідомому, і тягар вічности мало не розчавлював його. Все на півночі гнітить — відсутність життя й руху, темрява, безмежний спокій дрімливої землі, примарна тиша, що робить з кожного биття серця святотацтво, урочистий ліс, що, здавалось, ховав щось жахливе, невимовне, чого ні слово, ні думка не могли збагнути.

Світ, що його він так недавно покинув, світ з його діловитими народами й великими справами, здавався йому дуже далеким. Виринали часами спогади про торги, галерії, людні вулиці, туалети, громадські обов'язки, про хороших чоловіків та милих жінок, що їх він колись знав, — але це були немов виразні спогади про життя, яким він жив багато століттів тому на якійсь іншій планеті. Реальністю була лише оця фантасмагорія. Стоячи під флюгером, дивлячись на північне небо, він не міг собі уявити, що південна країна справді існує, що в цю хвилину вона вирує життям і рухом. Нема південної сторони, нема чоловіків, що родяться од жінок, ніхто не жениться й не виходить заміж. За цею холодною лінією обрію стелилися широкі пустелі, а за ними пустелі ще безмежніші. Нема сонячних країн, насичених пахощами квіток. Такі речі — це лише давні сни про рай. Сонячні західні краї й запашні східні, усміхнуті Аркадії і благословенні острови розкошів… ха! ха! Його сміх розітнув порожнечу й вразив його незвичним згуком. Це — всесвіт, мертвий, і холодний, і темний, а він єдиний його житець. А Везербі? В такі хвилини Везербі не існував. То був Калібан, потворний привид, прикутий до нього назавжди, кара за якийсь забутий злочин. Він жив зі смертю серед мертвих, пригнічений почуттям власної нікчемности, розчавлений байдужою владою дрімливих віків. Величність усього жахала його. Все було грандіозне, окрім нього, — повна непорушність; ні вітру ні руху, безмежність укритих снігом диких просторів, високість неба й глибина тиші. А той флюгер — коли б він хоч ворухнувся! Хоч би грім ударив, або ліс спалахнув полум'ям! Хоч би небеса згорнулися сувоєм, і засурмили труби судного дня — хоч що-небудь! Що-небудь! Але ні, ніщо не ворушилося. Тиша все обгорнула, й Північний Жах холодними пальцями стискав йому серце.

Одного разу він, як новий Крусо, надибав на березі річки слід — легенький відтиск кроликової лапки на ніжній сніговій корі. Це було велике викриття. Отже, є життя на півночі. Він піде за ним, буде на нього дивитися й втішатись. Він забув про свої попухлі м'язи, занурився в глибокий сніг у екстазі засмаку. Ліс поглинув його, а короткі полудневі присмерки зникли. Але він усе шукав, аж поки, знемігшись, упав виснажений на сніг. Тоді він застогнав і прокляв своє божевілля, він уже знав, що той слід був уява йото мозку. Пізно вночі він дотягся на руках і колінах до хатини, щоки йому поодморожувалися, а ноги якось дивно заніміли. Везербі злорадо скалив зуби, але не запропонував йому помочи. Він колов собі голкою пальці на ногах і розморожував їх коло печі. За тиждень з'явилася мертвиця.

Тим часом кларк мав свій клопіт. Мерці тепер частіш виходили зі своїх могил і рідко лишали його самого, чи то він спав, чи ні. Він уже чекав і жахався їхнього приходу, а, минаючи могилу, завжди здригався. Одної ночі вони прийшли до нього вві-сні й поволокли з хати на роботу якусь. Охоплений жахом невимовним, він опритомнів серед куп накладеного каміння й з божевільним галасом утік до хатини. Але він пролежав там якийсь час, бо й у нього повідморожувалися ноги й щоки.

Часами він скаженів од їхнього настирливого товариства й кидався по хатині, рубаючи порожнє повітря сокирою та розбиваючи все, що трапляло під рукою. Під час цих бійок з привидами Кесферт залазив під свої ковдри й слідкував за божевільним, звівши курок на револьвері, напоготові застрелити його, якщо він підійде занадто близько. Але якось опритомнівши після одного такого нападу, кларк помітив зброю, націлену на нього. В нього зародилася підозра, і з того часу він теж почав боятися за своє життя. Відтоді вони потай стали стежити один за одним, і кожен з острахом озирався, коли другий проходив за його спиною. Цей страх обернувся на манію, що не кидала їх навіть у сні. Через отой свій спільний страх вони, не вмовляючися, цілу ніч не гасили каганця, а лягаючи спати, пильнували, щоб у ньому вистачило лою. Досить було одному зробити найменший рух, щоб збудити другого, і тоді вони вже не засипали, а мовчки, поглядом стежили один за одним і трусилися під своїми ковдрами, натискуючи на курки револьверні.

Північний Жах, психічне напруження та недуга — все це так на них вплинуло, що вони втратили всяку людську подобу й прибрали вигляду диких звірів, зацькованих і розпачливих. Відморожені щоки й носи почорніли. Відморожені пальці на ногах відпадали суглоб по суглобові. Кожен рух завдавав болю, але піч була ненажерлива, вимагаючи своєї данини тортур од їхніх нещасливих тіл. Що-день вимагала вона їжі — справжнього фунта м'яса — і вони лізли на колінах до ліса по паливо. Одного разу, отак плазуючи й збираючи сухий хмиз, вони, один одного не бачивши, заповзли з різних боків у той самий чагарник. Ураз несподівано стикнулися дві мертві голови. Хвороба змінила їх, що й не пізнати. Вони скочили на ноги й з криками жаху кинувся геть на своїх скалічених ногах; а допавшися до хатніх дверей, дряпалися й дерлися, як чорти, аж нарешті зрозуміли свою помилку.

Часами вони приходили до притомности і під час одної такої перерви поділили нарівно між собою цукор, — той головний привід до їхніх суперечок. Поклали свої окремі мішки до комори й заздрісно гляділи їх, бо цукру залишилося вже по кілька чашок, а вони зовсім не вірили один одному. Але одного дня Кесферт помилився. Ледве дибаючи, знесилений хоробою, від якої голова морочилася, а перед очима темніло, доплентався він до комірки з цукерницею в руках і помилково набрав з Везербіного мішка замість свого.

Це сталося в перших днях січня. Сонце незадовго перед тим перейшло найнижчу точку і тепер опівдні кидало смужки розкішного жовтого світла на північне небо. Другого дня після помилки з цукровим мішком Кесферт почувався краще на тілі, як на душі. Як наблизився полудень, і благословилося на світ, він виволікся надвір, щоб повтішатися на скороминущу заграву, що була йому запорукою повороту сонця. Везербі теж почувався трохи краще й собі витягся до нього. Вони поспиралися на сніг під нерухомим флюгером і чекали.

Навколо них була тиша смерти. В інших сторонах, коли природа так затихне, то є надія, що подихне вітер, є сподівання, що якийсь голосок розпочне перервану пісню. Не так на півночі. Двоє людей жили, неначе два привиди, в цьому примарному спокої. Вони не могли пригадати жадної пісні з минулого, не могли закляттям викликати пісні майбутнього. Ця неземна тиша була споконвіку — спокійне мовчання вічности.

Їхні погляди були звернені на північ. За їхніми спинами, за високими горами на півдні, невидиме сонце доходило зеніту на іншому, не їхньому небі. Самотні споглядачі величної картини, вони спостерігали, як поволі займалася облудна зоря. Бліде полум'я почало розжеврюватися й тліти. Воно ставало яскравіше, мінячись червонясто-жовтою, кармазиновою й шафрановою барвами. Зоря стала така яскрава, аж Кесферт подумав, що за нею йде сонце, — чудо, сонце сходить на півночі! Раптом, несподівано, не бліднучи, небо зробилося чисте, як виметене. Вже не було жадної барви на ньому. Світло зникло за дня. Вони перевели дух у півриданні. Але, що це? повітря засяяло часточками іскристого інею, а там, на північ, флюгер ліг на снігу невиразними ринами. Тінь! Тінь! це був якраз полудень. Вони швидко повернули голову на південь. Золотий краєчок визирнув поверх снігових рамен гір, усміхнувся до них на хвилину і зник.

У них на очах були сльози, як вони глянули один на одного. Якась дивна лагідність зійшла на них. Вони відчули непереможний потяг один до одного. Сонце вертається. Воно буде з ними завтра, позавтрього і всі дальші дні. Ті одвідини чим раз довшатимуть, а настане такий час, коли воно ходитиме небом і день, і ніч, не заходячи за обрій. Не буде ночи. Зламаються зимові крижані кайдани; будуть віяти вітри, а ліси шумітимуть у відповідь; земля купатиметься в благословенному сонячному сяйві, відновиться життя. Взявшись за руки, вони вийдуть із цього жахливого сну й помандрують назад до південної країни. Вони несвідомо нахилилися, і їхні руки в рукавицях зустрілися, — бідні, покалічені руки, спухлі й покручені.

Але справдитись отій надії доля не судила. Північ є Північ, і людськими душами керують дивні закони; люди, що не мандрували далекими сторонами, не можуть їх зрозуміти.

За годину після цього Кесферт посадив у піч буханець хліба й почав міркувати, що то зможуть зробити хірурги з його ногами, як він повернеться додому. Тепер рідний край не здавався вже таким далеким. Везербі порався чогось у коморі. Зненацька він вибухнув цілим вихором проклонів і зараз потому якось чудно раптово урвав. Той другий пограбував його цукор з мішка. Однак, справа могла б скінчитися інакше, коли б двоє мерців не вийшли з-під каміння й не вгамували гострих слів у його горлі. Вони вивели його зовсім потиху з комори, і він забув її зачинити. Прийшло довершення, станеться те, про що вони натякали йому в снах. Вони повели його потиху, дуже потиху до купи дров і там дали йому в руки сокиру. Потім допомогли йому відчинити двері до хати і, мабуть, зачинити їх за ним, — принаймі він чув, як двері грюкнули, й клямка голосно впала на своє місце, і він знав, що вони чекають за дверима, чекають, щоб виконав він свій обов'язок.

— Картере! Слухайте, Картере!

Персі Кесферт перелякався, глянувши на кларкове обличчя, і швидко відгородився від нього столом.

Картер Везербі підходив, не поспішаючись і без запалу. Не було на його обличчі ані жалю, ані гніву, а швидше терпеливий, тупий вираз, як у людини, що має виконати певну роботу й береться до того методично.

— Слухайте, в чому річ?

Кларк поступався назад, щоб не дати йому втекти до дверей, але не розтулив уст.

— Слухайте, Картере, слухайте; поговоримо. Ви ж таки добра людина.

Мистець швидко міркував, тоді спритним бічним рухом метнувся до ліжка, де лежав його Сміт і Весон. Не спускаючи очей з божевільного, він поступився назад до лави, стискаючи револьвера.

— Картере!

Порох блиснув просто Везербі в обличчя, але він махнув своєю зброєю й скочив уперед. Сокира глибоко в'їлася внизу у хребет, і Персі Кесферт відчув, що йому зовсім одібрало нижню частину тіла. Тоді кларк упав тяжко на нього, стискаючи йому горло слабкими пальцями. Гострий удар сокирою примусив Кесферта випустити револьвера, і поки його легені намагалися набрати повітря, він несподівано лапав по ковдрі за ним. Потім згадав. Простяг руку до кляркового пояса, де стримів у піхвах ніж, і вони міцно зчепилися в останньому стисканні.

Персі Кесферт відчув, що слабне. Нижня частина його тіла стала безвладна. Нерухома Везербіна вага душила його — душила й тримала на одному місці, немов ведмедя в полапці. Хата почала сповнятися знайомим духом, і він знав що то горить хліб. Але дарма, нехай собі! Вже він ніколи не їстиме хліба. А в коморі є аж шість мірочок цукру — коли б він передчував цеє, то не був би такий ощадний останніми днями. Чи ворухнеться коли-небудь флюгер. Може він сам тепер обертається. Чому б і ні? Хіба ж він не бачив сьогодні сонця? Він піде і подивиться. Ні, не можна поворухнутися. Він не знав, що кларк такий тяжкий.

Як швидко холодне хатина! Вогонь, мабуть, згас. Холод збільшується. Вже, певне, нижче нуля, і двері вже обмерзають зсередини. Він не може цього бачити, але з досвіду уявляє собі оте поступове обмерзання. Нижня завіса досі вже мусить бути біла. Чи звістка про те, що сталося, дійде коли-небуть до людей? Мабуть, прочитають про це, п'ючи каву, і поговорять про нього в клубах. Він собі їх може уявити дуже виразно. «Бідолага Кесферт — скажуть вони — врешті й не поганий хлопець був». — Він усміхнувся на їхню хвалу і пішов шукати турецьких лазень. На вулицях така сама юрба, як і давніш. Дивно що не помічають його мокасинів з оленячої шкури й подраних німецьких шкарпеток. Найняти б візника. А опісля лазні не зле поголитися. Ні, спочатку наїстися. Печені, картоплі й зеленини — яке все свіже! А що ж це тека? Мед у стільниках, рідкий бурштин! Але нащо ж принесли так багато? Ха, ха! він ні за що не з'їсть усього. Почистити черевики! Звичайно! Він ставить ногу на скриньку. Чистій цікаво дивиться на нього, він згадує про свої оленячі мокасини й швидко йде геть.

Гурр! Це напевне флюгер крутиться. Ні, просто дзвонить у вухах. Це все просто дзвін у вухах. Досі мороз уже перейшов за клямку. Більше того, мабуть верхню завісу вкрив. По мохом проконопачених щілинах між колодами в стелі починають з'являтися маленькі морозяні крапки. Як помалу з'являються нові! Ні, не так то помалу. Осьдечки одна нова, а там друга. Дві… три… чотири; так швидко з'являються, що і полічити не можна. Онде дві зрослися до купи, і третя прилучилася до них. От, уже й нема крапок. Вони всі зійшлися докупи й укрили стелю немов полотном.

Гаразд, він матиме товариство. Коли Гавриїл порушить колись північну тишу, вони стануть обоє поруч перед великим Білим Престолом. І бог їх розсудить, бог їх розсудить!

Персі Кесферт заплющив очі й заснув.