Вовчі сини (Логос)/Королева жінка

by Джек Лондон

◀ Мудрий подорожній звичай

Вовчі сини Джек Лондон пер.: Ольга Косач-Кривинюк Королева жінка

Північна одисея ▶

Мюнхен: Логос

КОРОЛЕВА ЖІНКА.

I.

Колись, як Північна Країна була дуже молода, товариських і громадських цнот було мало і були вони дуже прості. Коли тягар хатніх клопотів ставав затяжкий, і настрій при вогнищі обертався в постійний протест проти сумної самотности, південні заволоки, не маючи нічого кращого, платили визначені ціни й брали за себе тубільних жінок. Жінкам це було наче ворота до раю, бо, — треба казати по правді, — білі заволоки краще гляділи їх і краще з ними поводилися, ніж їхні індіянські чоловіки. Звичайно, білі чоловіки й сами були задоволені з такого торгу, та індіянки також. Продавши своїх дочок і сестер за бавовняні ковдри й застарілі рушниці, промінявши свої теплі хутра на рідкий перкаль та погане віскі, сини землі швидко й безжурно піддавалися злим сухотам та иншим хворобам, звязаним з благословенням вищої цивілізації.

Отак за часів тої аркадійської простоти, Кол Ґолбрейс мандрував по тій країні й заслаб на Нижній Річці. Ця пригода значно відсвіжила життя милосердних сестер Святого Хреста, що дали йому притулок і лікували його. Однак їм і не снилося, який горячий трунок уливався в його жили від дотику їх ніжних рук і від лагідного догляду. Кола Ґолбрейса почали турбувати чудні думки, що забирали всю його увагу, доки він не спинив її на місіонерській дівчині Медилайні. Однак він не подав знаку, терпляче чекаючи слушного часу. Він подужчав, як настала весна, а коли сонце попливло по небесах золотим колом, а хвиля життя й радости залила всю країну, він напружив своє ще слабке тіло й поїхав.

Медилайн, місіонерська дівчина, була сирота. Її білий батько не вступився з дороги міднолобому гризлі та й загиб. Тоді її мати, індіянка, не маючи чоловіка, щоб сповнити комору на зиму, спробувала непевного експерименту — дочекатися руху лососів, маючи п'ятдесят фунтів борошна та півстільки сала. Отож дівчинка Чукра й пішла жити до милосердних сестер, відтоді почали її звати иншим ім'ям.

Однак Медилайн мала родичів, з них найближчий був розпусний дядько, що нищив своє здоров'я, випиваючи надзвичайно багато віскі, якого привозили білі люди. Йому що-дня хотілося погуляти з богами, а ноги його шукали найкоротшої дороги до могили. Бувши тверезий, він страшенно мучився. Совісти він не мав. До цього старого гультяя Кол Ґолбрейс удався, як належало, і вони перевели багато слів і тютюну, розмовляючи. Дали вони один одному якісь обіцянки, врешті старий поганин узяв кілька фунтів сушеної лососини та свого човна з березової кори й поїхав до місії Святого Хреста.

Ніхто не знає, що він обіцяв та що набрехав, — сестри ніколи не плещуть язиками, — але, як він вертався, то на його смуглявих грудях висів мідний хрестик, а в човні сиділа його небога Медилайн. Тої ночи було бучне весілля й потлач, і два дні після того ніхто в селі не ловив риби.

Вранці по весіллі Медилайн обтрусила з мокасинів порох Нижньої Річки й попливла зі своїм чоловіком у човні, підпираючись жердиною, на Верхню Ріку, щоб жити в країні, що зветься Нижня. В дальші роки з неї була хороша дружина, вона допомагала чоловікові в його праці й варила йому їжу. Вона утримувала його на простій дорозі, доки він не навчився збирати золотий пісок та пильно працювати. Нарешті він забагатів і збудував хату в Серкл-Сіті. Він такий був щасливий, що хто його відвідував у нього вдома, то позбувався спокою і заздрив страшенно.

Але північна країна зростала, і з'явилися громадські звичаї. Досі Південь надсилав своїх синів, а тепер він виригнув дочок. Вони не були ані сестри, ані жінки, але намагалися вкладати в чоловічі голови нові думки й завести новий лад життя відповідно до свого смаку. Жінки-індіянки вже не збиралися на танці, не водили з галасом посеред площі стародавнього хорошого вірджинського танка, не звеселяли себе «Дені Текером». Вони повернулися до свого природнього стоїцизму і, не скаржучись, спостерігали з хат звичаї своїх білих сестер.

Потім нова навала прийшла через гори з родючого Півдня. Цього разу то були жінки, згодом узяли вони велику силу в тій країні. Їхне слово було закон; їхній закон був криця. Вони хмурилися на індіянських жінок, що стали лагідні й ходили смирні. Були там нікчеми, що соромилися свого подружжя з дочками тої країни й що дивилися з досі їм незнаною огидою на своїх темно-шкурих дітей; але були й инші чоловіки, — вони лишалися вірні й пишалися своїми колишніми робітницями. Коли пішов звичай розлучатися з тубільними жінками, Кол Ґолбрейс зберіг усю свою мужність, але за це довелось йому відчути на собі тяжку руку тих жінок, що прийшли наостанку, знали найменше, однак керували країною.

Одного дня пішла чутка про скарби у Горішній Країні, що лежить ген-ген вище Серкл-Сіті. Собачі запряги принесли новину до Солоної Води; кораблі з золотом перевезли принаду через Північний Тихий Океан; дроти й кабелі співали про цю звістку; і вперше світ почув про річку Клондайк та Юконський край.

Кол Ґолбрейс жив ці роки спокійно. Він був хороший чоловік Медилайні, і вона благословляла його. Але раптом на нього падь якась пала: він відчув невиразний потяг до людей, що були йому рівня, до життя, з якого його вижбурнуто, — те загальне почуття, що люди часом відчувають: вихопитися на волю й зажити знову життьового світанку.

Та ще за водою річкою пливли божевільні чутки про дивовижне Ельдорадо, яскраві описи міста з халуп та наметів і кумедні оповідання про чечаків, що заповіднили всю країну. Серкл-Сіті завмерло. Всі рушили річкою проти води, щоб утворити там новий, дивовижний світ.

Це все занепокоїло Кола Ґолбрейса, і він захтів побачити все на власні очі. І от, одного дня, промивши трохи нарінку, він зважив зо дві сотні фунтів піску на великій вазі компанії і взяв чека на Давсон такої самої вартости. Потім він доручив свої копальні Томові Диксонові, поцілував Медилайн на прощання, пообіцяв вернутися раніш, ніж поплине перша зерняста крига, і взяв квитка на пароплав, що плив річкою проти води.

Медилайн чекала. Вона прождала всі три місяці літнього дня. Годувала собак, багато часу приділяла малому Колові, спостерігала, як згасало коротке літо, і як вирушало сонце в свою довгу подоріж на південь. Вона багато молилася, — як усі сестри Святого Хреста. Настала осінь, і разом з нею з'явився зернястий лід на Юконі, всі королі Серкл-Сіті, крім Кола Ґолбрейса, повернулися до зимової праці в своїх копальнях. Том Диксон дістав листа, бо його люди привезли Медилайні сухої соснини на зиму. Компанія теж одержала листа, бо її собачі запряги навезли Медилайні повну комору найліпших харчів. Компанія переказала Медилайні, що її кредит необмежений.

Споконвіку вважають, що головним чином чоловік винен у жінчиному горі; однак, цього разу чоловіки мовчали й тільки суворо лаяли одного з-поміж себе, що був далеко; навіть жінки не могли дорівняти їм у цьому. Отже, Медилайн почула незабаром чудні оповідання про Колові вчинки, а також про одну грекиню-танцюристку, що бавилася чоловіками, як дитина цяцьками. Та Медилайн була індіянка і, крім того, не мала приятельки, щоб піти до неї по мудру пораду. Вона то молилася, то міркувала, і одного разу вночі, швидка в своїх постановах і у виконанні їх, загрягла собак і зникла з малим Колом, міцно прив'язаним до санок.

Юкон усе ще вільно котив свої хвилі, проте льоду понад берегом усе більшало, і з дня на день річка ставала більше подібна до брудного пасма. Той, хто не має у цій справі досвіду, ніколи не зрозуміє, що вистраждала Медилайн, проїхавши сто миль береговим льодом, і він також не зрозуміє, що то значить проїхати дві сотні миль збитим шерехом, коли річка вже добре замерзла.

Але Медилайн була індіянка, тому вона подолала всі труднощі, і одного вечора хтось постукав до Мелемют-Кідових дверей. Кід нагодував собак, що мало не здихали з голоду, поклав здорового хлопчика до ліжка, а тоді взичив уваги знесиленій жінці. Він стяг з неї закоцюблі мокасини, слухаючи її розповідь, і штрикнув кінчиком ножа по її ногах, щоб дослідити, доки вони відморожені.

Хоч і мужній понад міру, Мелемют Кід мав у собі щось ніжне, жіноче, що могло притягти довір'я гарчливого вовка-собаки, або витягти сповідь з найхолоднішого серця. Але він цього не домагався. Серця сами відчинялися для нього, як квітки для сонця. Було відомо, що навіть сам пан-отець Рубо сповідався йому, а чоловіки й жінки Північної Країни завжди стукали до його дверей, — до дверей, що ніколи не замикалися. Медилайн гадала, що він не може допуститися помилки, або злого вчинку. Вона знала це відтоді, як звязала свою долю з людьми батькової раси; її напівдикому розумові здавалося, що в ньому зосереджена споконвічна мудрість, і що жодна завіса не затуляє від очей його майбутнього.

В країні панували невірні ідеали. Громадські звичаї в Давсоні були вже не такі, як за первісної доби, а швидкий розвій Північної Країни крив у собі й деякі хиби. Мелемют Кід все це добре знав і склав належну ціну Колові Ґолбрейсові. Він знав, що хапливе слово часто може породити лихо; між иншим, мав він намір засоромити чоловіка й дати йому добру науку. Отож наступного вечора покликав на нараду Стенлі Прінса, молодого фахівця у копальній справі, та щасливого Джека Гаррінгтона з його скрипкою. Тої ж ночи Бетлз, що багато чого завдячував Мелемютові Кідові, запріг собак Кола Ґолбрейса, прив'язав молодшого Кола Ґолбрейса до санок і поїхав у темряві до Стюарт-річки.

II.

— Так; один-два-три, один-два-три. Тепер оберніться! Ні, ні! Почни знову, Джеку! Дивіться, — отак!

Прінс виконував рух так, як робив би той, хто веде котильйон.

— Ну, от: один-два-три, один-два-три. Навпаки! О! Оце вже краще. Спробуйте знову. Знаєте, що — вам не треба дивитися собі на ноги. Один-два-три! Менші кроки! Ви-ж не з жердиною йдете. Спробуйте знову спочатку. Так! Так, добре. Один-два три, один-два-три.

Прінс і Медилайн крутилися та й крутилися в нескінченому вальсі. Стола й стільці поодсовували під стіну, щоб було більше місця. Мелемют Кід сидів на тапчані, спершись підборіддям на коліна, уже зацікавлений. Джек Гаррінгтон сидів поруч з ним, цигикаючи на своїй скрипці та слідкуючи за танцюристами.

Це була надзвичайна справа, що до неї взялися ці троє чоловіків і одна жінка, і найдивніше було те, як поважно вони до неї бралися. Ні одного атлета не треновано так суворо до наступних змагань, жодного собаку до запрягу, як вони тренували Медилайн. Але вони мали хороший матеріял, бо Медилайн, неподібно до всіх інших жінок своєї раси, за дитинства не носила важких тягарів і не зазнала важкої мандрівки. Окрім того, вона була гарно збудована, гнучка, як ива, і дуже граційна, але та грація досі не виявлялася. Отож цю зграбність чоловіки хтіли виявити й зформувати.

— Заморока з нею через те, що вона колись навчилася танцювати не так, як слід, — буркнув Прінс до тапчана, посадовивши свою задихану ученицю на столі.

— Вона швидко похоплює, але все ж мені було б лекше її вчити, коли б вона раніш зовсім не танцювала. Але скажи-но, Кіде, що це таке, я ніяк не можу зрозуміти. — Прінс імітував чудні рухи плечима й головою, — Медилайнина вада, що виявлялася під час ходи.

— На своє щастя, вона зросла в Місії, — відповів Мелемют Кід. — Вантаж, — знаєш, ремінь на голову. Іншим індіянкам доводиться зазнавати цього лиха, а вона не носила тягарів, аж поки вийшла заміж та й тоді лише напочатку. Зазнала тоді вона біди зі своїм чоловіком. Вони разом перебули голод на Сороковій милі.

— А чи зможемо ж ми це переломити?

— Не знаю. Може, довге тренування поможе. Та вже якось осягнемо свого; правда, Медилайн?

Вона потакнула головою. Коли Мелемют Кід, що все знає, каже, що так, то так воно й є, та й годі!

Вона підійшла до них, прагнучи почати знову. Гаррінтон оглянув її цілу так, як оглядають коней. Огляд певно був не безнадійний, бо він спитав з раптовою цікавістю:

— А що ж отримав той ваш дядько-жебрак?

— Рушницю, вовняну ковдру, двадцять пляшок гучу. Зламану рушницю. — Це останнє вона вимовила з презирством, неначе їй було огидно, що її дівоцтву склали таку малу ціну.

Вона добре говорила англійською мовою, вживаючи багато виразів свого чоловіка, але все ж чути було індіянську вимову, — звичайну невиразність після горлових звуків. Навіть і це її вчителі взяли на увагу та й осягли добрих наслідків.

Під час наступної перерви Прінс зауважив ще одну річ.

— Слухай-но, Кіде, — мовив він, — та що ж це ми всі собі думаємо? Вона ж не може навчитися танцювати в мокасинах. Взуй-но її ноги в черевички та пусти тоді по навоскованій підлозі — фю!

Медилайн піднесла ногу й непевно подивилася на свої нефоремні хатні мокасини. В попередні зими і в Серкл-Сіті, і на Сороковій Милі вона багато танцювала в такому взутті і нічого незвичайного в цьому не було. Але тепер… ну, коли щонебуть не гаразд, то кому знати, як не Мелемют Кідові.

Мелемют Кід таки й знав і мав метке око. А тому він, надягши шапку й рукавиці, подався горбком униз, щоб скласти візиту пані Епінґвел. Її чоловік Клов Епінґвел був визначний урядовий службовець. Кід звернув увагу на її зграбну малу ніжку одного вечора на балю в губернатора. А до того ще він знав, що вона така сама чутлива, як і гарна, тому було не так тяжко попросити в неї невеликої послуги.

Отож вернувся він, і Медилайн вийшла на хвилину в другу кімнату. Коли вона знову з'явилася, то Прінс зовсім нестямився.

— На бога! — охнув він. — Хто б то міг подумати?! Маленька чарівниця! Та ж моя сестра…

— Англійська дівчина, — перебив Мелемют Кід, — з англійською ногою. А ця жінка походить з народу, що має малі ноги. Мокасини дали змогу її ногам розвинутися, а разом з тим вона не зіпсувала їх у дитинстві, бігаючи за собаками.

Однак ця увага ніяк не зменшила Прінсового захвату. Гаррінгтон комерційний інстикт був уражений і, дивлячись на чудово збудовані ступні й кісточки, він у думці проказував огидну ціну: «одна рушниця, одна ковдра, двадцять пляшок гучу».

Медилайн була жінка короля, — короля, що за свої жовті скарби міг би зовсім вільно купити зо два десятки пишно вбраних ляльок; однак, за все своє життя її ноги не знали іншого взуття, крім вичинених начервоно мокасин з лосьової шкури. Спочатку вона з пошаною дивилася на малесенькі черевички з білого саєту; але швидко зрозуміла той правдиво-чоловічий захват, що сяяв у очах її вчителів. Обличчя їй зачервонілося з гордощів. На хвилину вона сп'яніла від своєї жіночої принадности; потім прошепотіла ще презирливіше: «І поламана рушниця».

Тренування провадилося далі. Що-дня Мелемют Кід виводив жінку на довгі прогулянки, щоб поліпшити її походку й зменшити великі кроки. Не боялася, що її пізнають, бо Кол Ґолбрейс та інші давніші мешканці загубилися, неначе діти, серед численних чужинців, що заповіднили Країну.

Крім того, у північного мороза колючий язик, і ніжні південні жінки, щоб захистити свої щоки від його кусючих цілунків, мусіли вживати полотняних машкар. З закритими обличчями, закуті в білячі парки, мати й дочка, зустрівшись на стежці, могли-б розминутися мов чужі.

Навчання швидко посувалося наперед. Спочатку воно йшло повільно, але потім раптово прискорилося. Це прискорення почалося з того часу, як Медилайн приміряла білі саєтові черевички і таким чином знайшла саму себе. З тої хвилини з'явилася пиха її заволоки-батька, незалежно від природньої самоповаги, яку вона мала мати. Досі вона вважала себе за жінку іншої породи й нижчого племени, яку чоловік з ласки своєї звеличив. Чоловік їй здавався богом, що підніс її за її незначні цноти до свого божеського рівня. Однак вона ніколи не забувала, навіть як народився малий Кол, що вона не з його народу. Так, він був бог, як і жінки з його народу були богині. Вона могла себе протиставити їм, але ніколи вона не рівняла себе до них. Може бути, що близька знайомість породжує презирство; так, чи інакше, але вона нарешті почала розуміти цих непосидючих білих людей і як слід їх цінити. Правда, її мозок був затемний для свідомої аналізи, але вона мала жіночий ясний зір у таких справах.

Того вечера з черевичками вона спостерегла неприхований, щирий захват трьох своїх приятелів, і вперше їй спало на думку порівнювати. Поки що говорилося лише про ступню, про кісточку, але… але порівняння не помогло, звичайно спинитися на цьому. Вона зміряла себе їхньою міркою, і віра в божественість її білих сестер схитнулася. Врешті вони були лише жінки, то чому б їм не піднестися до їхнього рівня! Міркуючи про це, вона збагнула чого їй бракує і, пізнавши свою слабкість, вона набралася сили. Вона так старалася, що її три вчителі часто до пізної ночи чудувалися з передвічної таємниці жіночого єства.

Так наближалися свята. Часами Бетлз присилав з Стюар-ріки звістки, що малий Кол мається гаразд. Час їхнього повороту наближався. Не раз випадковий одвідувач, зачувши танечну музику й ритмічне тупання, входив і заставав лише Гаррінгтона, що цигикав, і двох інших, щоб відбивали такт, або галасливо сперечалися про якесь сумнівне па. Медилайни ніколи не бачили, бо вона стрімголов тікала у дальшу кімнату.

Одного вечора увійшов Кол Ґолбрейс. Якраз перед тим прийшли хороші звістки з Стюарт-ріки, і Медилайн перевершила саму себе, — не лише в поході, рухах і грації танцю, але й в жіночій пустотливості. Чоловіки завели суперечку з нею, і вона блискуче боронилася; сп'янівши від тої хвилини й від почуття власної сили, вона їх дражнила, перемагала, лестила їм або брала під свою опіку — все це з надзвичайним успіхом.

Інстинктивно, мимоволі, вони вклонялися не її красі, або розумові й дотепності, а тому чомусь невиразному в жінці, що йому кориться чоловік, не знаючи, що воно таке.

Кімната аж гула від голосних веселих покликів, коли вона з Прінсом крутилася в останньому, того вечора, танці. Гаррінгтон виводив мудрі фіоритури, а Мелемют Кід, не маючи компанії, хапав мітлу, крутився з нею, мов навіжений; у ту мить двері затряслися від сильного грюкоту, і швидкі погляди помітили, що клямка підноситься. Але їм і раніш таке траплялося. Гаррінгтон не пропустив і ноти. Медилайн стрілою шугнула крізь одчинені двері до дальшої кімнати. Мітла, стукнувши, впала під тапчан, і коли Кол Ґолбрейс з Люї Савоєм стали в дверях, Мелегют Кід з Прінсом, обнявшися, танцювали, як божевільні, шотлянський танець.

Звичайно, індіянки не мають звички мліти від хвилювання, але з Медилайн це замалим не сталося. З годину сиділа вона на підлозі, слухаючи грубі, чоловічі голоси, що громом лунали й перекочувались. Немов звуки з дитинства знайомих мелодій, кожна інтонація, кожна зміна голосу чоловікового зворушували її й хвилювали серце, аж коліна їй підгинались, і вона впала напівнепритомна біля дверей. Добре що вона не бачила й не чула, як він пішов геть.

— Коли ти збираєшся вернутися до Серкл-Сіті? — спитав просто Мелемют Кід.

— Я ще не зважив, — одповів Кол Ґолбрейс.

— Мабуть аж після тото, як рушить крига.

— А як же Медилайн?

Той спалахнув на це питання і миттю очі у землю втупив. Мелемют Кід, якби не так добре знав людей, то відчув би презирство до нього. Але серце йому накипіло проти жінок і дочок, що прибули до цієї країни. Мало їм було того, що посіли вони місця тубільних жінок, так от ще нечистими думками каламутили голови чоловікам і вкривали їх соромом.

— Я гадаю, що з нею все гаразд, — відповів король з Серкл-Сіті, швидко й ніби виправдуючись. — Знаєш, я доручив Тимові Диксонові свої справи, то він і пильнує, щоб вона мала все, що треба.

Мелемют Кід поклав йому руку на плече й так ураз примусив його замовкнути. Вони вийшли. Вгорі над ними північне сяйво, пишний пустин, хизувалося дивними барвами; внизу під ними лежало сонне місто. Далеко внизу гавкнув самотний пес. Король знову почав був говорити, але Кід стиснув йому руку, щоб він мовчав. Звуки множилися. Один по одному собаки відгукувалися, і кінець-кінцем багатоголосне виття сповнило ніч. Тому, хто вперше чує цей тужливий спів, відкривається перша й найбільша таємниця Північної Країни; а тому, хто не раз його чув, він лунає урочистим дзвоном похоронним по загублених зусиллях. Це скарга на муку рокованних душ, бо в ньому вся спадщина Північної Країни, страждання незчисленних поколінь, — пересторога й реквієм для тих, що заблукали сюди з далекого світу.

Кол Ґолбрейс злегка здригнувся, коли виття завмерло в напівпритумленім риданні. Кід виразно вгадував його думки і йшов з ним назад крізь усі тяжкі дні голоду й стражданя; з ним була й терпляча Медилайн, поділяючи йому муки й небезпеки без сумнівів, без скарг. Ретина його мозку тремтіла від натовпу образів, грізних і яскравих, а рука минулого, важко лігши йому на серце, повела його назад.

То був рішучий момент. Мелемют Кід мало не спокусився піти з останнього козиря, щоб виграти гру; але наука тоді була б занадто слабка і він зважив почекати. За мить вони стиснули один одному руку, і сніг закрипів під вишитими намистечком мокасинами, коли король попростував горою вниз.

Знеможена Медилайн тепер нічим не нагадувала те пустотливе створіння, що годину тому заражало своїм сміхом, а яскравим рум'янцем та блискучими очима зовсім запаморочило своїх учителів на якийсь час. Млява й знесилена сиділа вона на стільці так, як її посадовили Прінс і Гаррінгтон. Мелемют Кід сердився. Так нічого не буде. Коли настане час зустрінутися з чоловіком, вона мусить стати віч-на-віч з ним горда й могутня. Конче треба, щоб вона поводилася так, як поводяться білі жінки, бо інакше — перемога не буде перемогою. Він говорив до неї суворо, не добираючи слів, і розказав про всі хиби своєї стати, аж врешті вона зрозуміла, які то простаки чоловіки, й чому жіноче слово для них закон.

За кілька день перед святами Мелемют Кід знову одвідав пані Епінґвел. Вона швидко переглянула своє жіноче ганчір'я, склала довгу візиту до відділу з матеріями в коморі Компанії й пішла з Кідом, щоб познайомитися з Медилайн. Після того таке робилося в Кідовій хаті, чого ще ніколи там не було: краяли, міряли, фастриґували, шили і ще щось невідоме робили; чоловіків-змовників раз-у-раз тоді виганяли з хати. Але їм відчинялися подвійні двері в Опера-Гавсі. Там вони часто схилялися докупи головами так таємничо пили якісь тости, що багато нероб занюшили невідомі джерела незчисленних скарбів, і стало відомо, що багато чечаків, а також один старожитець тримають свої речі напоготові за баром, щоб рушити навздогін у слушний момент. Пані Епінґвел була здібна жінка; одже коли вона перед Різдвом повернула Медилайн знову її вчителям, то та так змінилася, що вони аж ахнули.

Прінс загорнув її в Гудзонську ковдру з шанобливим уклоном, більше справжнім, ніж удаваним. Вона взяла Мелемюта Кіда попід руку і він подумав, що важкенько йому тепер буде знову стати їй за керівника. Гаррінгтонові все ще крутився на думці перелік тих речей, що дано за неї, як викуп; він плентався позаду і всю дорогу, аж до самого міста, і пари з уст не пустив.

Коли вони прийшли до задніх дверей Опера-Гавса, то зняли ковдру з Медилайниних плечей і простелили її на снігу. Виступивши з Прінсових мокасинів, Медилайн ступила на ковдру у нових саєтових черевичках. Маскарад уже розпочався на добре. Вона вагалася, але вони розчинили двері й уштовхнули її до середини. Потім оббігли навкруги, щоб собі увійти передніми дверима.

III.

— Де Фреда? — питали старожитці, а чечаки так само ретельно допитувалися, хто то така Фреда.

Танцювальна кімната гула її йменням. Воно було в кожного на вустах. Сиві люди «старої закваски», поденні копальняні робітники, горді зі свого становища, або поблажливо й красномовно брехали ніжноногим джигунам, — «хлопці старої закваски» на те й створені, щоб гратися правдою, — або, обурені, кидали на них люті погляди: — які вони, мовляв, невігласи. Певне королів сорок з Верхньої і Нижньої Країни було на кону, кожен з них уважав, що він на гарячому сліду, й одважно стверджував своє переконання жовтим піском свого королівства.

Вагареві дали помічника, щоб тарував мішечки, а тим часом кілька завзятих грачів вже закладалися, як на справжніх кінських перегонах.

— Котра Фреда?

Часом думали, що грекиню-танцюристку викрито, але кожнього разу це викриття викликало паніку серед тих, що билися в заклад, і скажені записи нових закладів серед тих, що хтіли себе забезпечити. Мелемют Кід зацікавився цим полюванням, коли гуляки галасливо привітали його появу, бо знали, що він справжній чоловік. Кід мав добре око, що примічало ходу, і добре вухо, що розпізнавало відміну голосу; отож увагу його привернуло чудове створіння, що блискотіло «Північним Сяйвом». Але танцюристку-грекеню навіть його спостережливість не могла викрити. Більшість шукачів золота наче б то скупчили свою увагу на «Російській царівні», вона була найграційніша за всіх у кімнаті, а тому це могла бути лише Фреда Молуф.

Коли танцювали кадриль, знявся радісний галас. Її викрили. На давнішніх балях, у фігурі «всі руки в коло», Фреда робила надзвичайне па з відміною, лише їй властивою. Коли виголосили цю фігуру тепер, «Російська царівна» виявила той виключний ритм ногами й усім тілом. Цілий хор: «я ж вам казав!» струсонув чотиригранні сволоки. Аж ось бачать, що й «Північне Сяйво» і друга маска — «Полярний Дух» — виконують те саме та й не гірше. А коли близнята «Сонячної собаки» й «Морозова Королева» пішли їх слідом, то до вагаря приставили ще одного помічника.

З'явився Бетлз, просто з дороги, якраз у заметню, влетівши морозяною бурею. Його обмерзлі брови обернулися у водоспади, коли він пішов у танець; вкриті льодом вуса, немов прикрашені діямантами, грали веселкою, а швидкі ноги сковзалися на шматках криги, що бовталися на його мокасинах та німецьких скарпетках. Північний танець — річ зовсім незвичайна, бо люди з річок і стежок загубили свою привередливість, яку, може, колись і мали. Лише у вищих служебницьких колах умовності мали силу, а тут касти не мали жадної ваги. Мілійонери й жебраки, собачі погоничі й кінні поліціянти з'єднали руки в фіґурі «дами до середини» і йшли колом, виробляючи надзвичайні викрутаси. Примітивні в своїх розвагах, бурхливі й гострі, вони не виявили жадної непристойности, а швидше суворе лицарство, так саме щире, як найвитонченіша чемність.

Розшукуючи грекиню-танечницю, Кол Ґолбрейс намагався танцювати з «Російською Царівною», бо всі думали, що то Фреда. Однак потанцювавши з нею один танець, він ладен був закластися на свої мілійони, що це не Фреда, й що його рука вже колись оповивала цей стан.

Коли саме й де, — він не міг би цього сказати, але турботне почуття чогось знайомого так гнітило його, що він скерував усю свою увагу на те, щоб викрити, хто вона така. Мелемют Кід міг би допомогти йому, а натомість кілька разів заходився кружляти з «Царівною» в танці і розмовляв з нею палко й потиху. Однак найбільше залицявся до «Російської Царівни» — Джек Гаррінгтон. Один раз він одвів Кола Ґолбрейса набік і сказав йому про свої дивні здогади за те, хто вона така, та ще й напосідався, що таки його правда. Це розпалило короля з Серкл-Сіті, а що чоловіки вдачею своєю не одноженці, то він за новим шуканням забув обох: і Медилайн і Фреду.

Скоро пішла чутка, що «Російська Царівна» не є Фреда Молуф. Цікавість зросла. Це була нова загадка. Вони знали Фреду, хоч і не могли її знайти, але тут була така, що вони її знайшли, але не знали. Навіть жінки не могли її пізнати, дарма, що знали кожну хорошу танечницю в цілій околиці. Багато хто вважав її за жінку з офіційного кола, що зважилася на таку безглузду пригоду. Не мало було й таких, що запевняли, ніби вона напевне зникне перед тим, як зніматимуть маски. Інші ж знов так само були певні, що це кореспондентка канзаської «Зорі» та що вона прибула описати їх по дев'яносто доларів за шпальту. Вагарі тяжко працювали.

О першій годині всі пари зійшлися до залі. Скидали маски серед веселого сміху, неначе тут усі були безжурні діти. Не було кінця ахам та охам, коли здіймалося маску по масці. Блискуче «Північне Сяйво», то була брунатна негритянка, що пранням білизни місцевих житців заробляла до пятисот доларів на місяць. Виявилося, що близнята «Сонячної Собаки» — мають вуса та що це брати, копальняні королі з Ельдорадо. В найцікавішому гурті, що найдовше не здіймав масок, був Кол Ґолбрейс з «Полярним Духом», а проти нього Джек Гаррінгтон з «Російською Царівною». Решта всі вже відкрили обличчя, однак танцюристки-грекині все ще не було. Всі дивилися на цей гурт. Кол Ґолбрейс у відповідь на загальні вигуки зняв маску зі своєї співтанечниці. Перед усіма з'явилося чудове Фредине обличчя, й засяяли її блискучі очі. Здійнявся галас, але враз ущух перед новою таємницею «Російської Царівни», що всіх поривала. Її обличчя все ще прикривала маска, і Джек Гаррінгтон змагався з нею. Танечники кихкали, стаючи навспинячки з цікавости. Він зімняв, раптово знімаючи, її вибірну маску, й тоді… тоді гуляки вибухнули. З них насміялися. Вони танцювали цілий вечір з тубільною затаврованою жінкою.

Але ті, що її знали, — а таких було багато, — раптом змовкли, і шепіт пішов по кімнаті. Кол Ґолбрейс сердито підійшов великими кроками й заговорив до Медилайни чинукською мовою. Але вона лишилася спокійна, неначе забуваючи, що всі погляди стяглися до неї, як до магнету, й відповіла йому по-англійськи.

Вона не виявляла ані страху, ані гніву. Мелемют Кід аж хихотів, тішачись на її добре вихований спокій. Король відчув, що його висміяно, подолано; що його проста жінка-сивашка перевершила його.

— Ходи! — мовив він нарешті. — Ходи додому!

— Прошу вибачити, — відповіла вона, — я обіцялась повечеряти з паном Гаррінгтоном. Та ще й не кінець обіцяним танцям.

Ґаррінттон простягнув руку, щоб повести її геть. Йому не хотілося повертатися спиною, але Мелемют Кід у цю хвилину підійшов ближче. Король з Серкл-Сіті стояв приголомшений. Двічі його рука сягала до пояса, і що-разу Мелемют Кід ладен був кинутися. Однак пара пройшла безпечно крізь двері до їдальні, де продавалося устриці по п'ять доларів за порцію. Юрба голосно зідхнула, всі поділилися на пари і пішли слідом за ними. Фреда запишала губи й пішла з Колом Ґолбрейсом; але вона мала добре серце й меткий язик, а тому зіпсувала йому апетит до устриць. Що вона йому казала, то не має ваги, але він червонів і блід на відміну та кілька разів вилаяв люто самого себе.

В їдальні стояв пекельний гармидер, але він одразу вщух, коли Кол Ґолбрейс підійшов до столу своєї жінки. З тої хвилини, як знято маски, люди, так і сяк гадаючи, чим усе це скінчиться, знов закладалися на велику вагу золотого піску. Усяк, затаївши духа, з цікавістю стежив. Блакитні Гаррінгтонові очі дивилися непохитно, але під скатертиною, що звисала, в нього на коліні, гойдався Сміт і Весон. Медилайн глянула вгору, випадково, без особливої цікавости.

— Чи я… чи я можу просити вас потанцювати зо мною? — спитав заникуючись Король.

Королева жінка глянула до свого запису й потакнула головою.