Вовчі сини (Логос)/Люди з сорокової милі

by Джек Лондон

◀ Вовчий син

Вовчі сини Джек Лондон пер.: Ольга Косач-Кривинюк Люди з сорокової милі

В далекій країні ▶

Мюнхен: Логос

ЛЮДИ З СОРОКОВОЇ МИЛІ.

Коли Здоровило Джім Белден одважився на, здавалося б, невинне твердження, що зернястий лід «досить чудний», він не уявляв собі, до чого це призведе. Так само й Лон Мак Фейн не уявляв собі наслідків, коли казав, що й якорний лід чудний. Не уявляв і Бетлз, коли, вперто заперечуючи існування такої форми льоду, запевняв, що це — нісенітниця.

— І це ти мені говориш таке! — крикнув Лон, — ти, що стільки років прожив у цій стороні й ввесь час їв зі мною з одного горщика!

— Але ж це проти здорового розуму, — правив своє Бетлз. — Аджеж вода тепліша за лід…

— Не велика різниця, як його проломиш.

— А все ж тепліша, бо не замерзла. А ти кажеш, що вона замерзає зо дна.

— Лише якорний лід, Дейвіде, лише якорний лід. Хіба ж тобі ніколи не доводилося плисти річкою: вода прозора, як скло, аж раптом, як хмара на сонце, зернястий лід, булькаючи, зринає та й зринає, аж поки від берега до берега, від краю до краю вкриє річку, як перший сніг.

— Гм, гм! Не раз траплялося, як я, було, задрімаю коло стерна. Але лід завжди йшов з сусіднього бокового рукава, а не зринав зо дна.

— І не було його ані краплі на стерні?

— Не було. І ти такого не бачив. Це ж проти здорового глузду. Це кожен скаже.

Бетлз апелював до всіх, що сиділи навколо печи, але нікому не хтілося встрявати в їхню суперечку.

— Чи проти глузду, чи ні, а я кажу правду. Останнього разу я бачив це разом з Сіткою Чарлі торік, пливучи вниз річкою нижче порогів, знаєш, — коло Форту Надії. Була звичайна осіння година, сонце поблискувало на золотих модринах і на тремтячих осиках; світло іскрилося на кожній хвильці; однак зима й північний синій туман ішли разом. Ти добре все це знаєш. На річці шлярка з льоду, а у вирах товстий лід, повітря дзвенить та іскриться, і ти відчуваєш це всією кров'ю, з кожним віддихом набираючи нову порцію життя. Отоді, мій хлопче, світ робиться малий, й охота мандрувати влазить у п'яти.

— Отож, їду я. Я вже казав, що ми гребли; льоду ніде й сліду не було, — лише у вирах, — коли це індіянин підвів весло й протяг: «Лоне Мак Фейне! Глянь униз! Я чув про це, але ніколи не сподівався побачити». Ти знаєш, що Сітка Чарлі так само, як і я, не в цій стороні народився, а тому ми обоє ніколи не бачили такого.

Отож ми посхилялися над човновими бортами, придивляючися крізь блискучу воду. Було так, як за тих часів, коли я жив з ловцями перлів, спостерігаючи коралеві береги, що виростають неначе сади під водою. То був якорний лід, він чіплявся й наростав гронами на кожній скелі, як ті білі коралі.

— Але ще краще було потім. Зараз, як ми минули пороги, вода стала, як молоко, й укрилася зверху маленькими кружальцями, — так ніби линок іде вгору на-весні, або ніби краплі дощу падають з неба. Це зринав якорний лід. Праворуч, ліворуч, куди не кинеш оком, всюди вода була вкрита тим льодом. І так багато було тої каші, що вона обліпила кору на човні, наліпилася до весел, як клей. Багато разів переїздив я пороги перед тим, багато разів після того, але ніколи не бачив отакого. Раз за життя трапилось мені таке видовисько.

— Плети! — сухо кинув Бетлз. — Думаєш, я повірю твоїм теревеням? Я тобі скажу, що це, мабуть, блискотіння засліпило вам очі, а повітря вкусило тебе за язика.

— Я бачив це на власні очі, коли б тут був Сітка Чарлі, то й він би посвідчив, що це правда.

— Але факти — є факти, їх не обминеш. Це не природньо, щоб вода замерзала з глибини.

— Але ж на власні очі…

— Не гарячися так, — спинив його Бетлз, коли швидка кельтська злість почала зростати.

— То ти мені не віриш?

— Коли вже ти такий упертий, як чорт, то скажу тобі, що таки не вірю. Я вірю насамперед природі й фактам.

— То це ти мені брехні завдаєш? — погрозився Лон. — Спитайся-но краще в своєї жінки-сивашки. Переконайся, що я кажу правду.

Бетлз несподівано спалахнув люттю. Ірландець мимоволі вразив його, бо його жінка була напівбіла, дочка російського торговця хутром, і Бетлз повінчався з нею в православній місії в Нулато, за тисячу миль далі за водою Юконом, а тому вона була вищої касти, ніж звичайні тубілки-сивашки. Це була така тонка північна відміна, що лише північний авантурник міг її зрозуміти.

— Авжеж, кажу, що ти брешеш, — відповів він рішуче.

У ту ж мить Лон Мак Фейн кинув його об землю, шестеро, що сиділи коло вогню, розборонили їх.

Бетлз підвівся, втираючи кров з рота.

— Це мені не вперше діставати й віддавати вдари. Не думай собі, що на цьому справа скінчиться.

— Ніколи в житті ніхто не завдава мені брехні, — була чемна відповідь. — Буде тяжкий для тебе день, коли я допоможу тобі віддати твій борг, ні в якім разі не буду тобі заваджати в цьому.

— Ти ще маєш ту 38-55?

Лон потакнув.

— Ти б добув кращого калібру. А то моя рушниця попробиває в тобі дірки, як волоські горіхи.

— Не бійся. Мої слимачки нюхом чують, куди летіти, дарма, що мають маленькі носики. А коли я матиму приємність бути до твоїх послуг? Біля ополонки гарне місце.

— Не погане. Будь там рівно за годину, тобі не доведеться довго чекати на мене.

Обидва чоловіки надягли рукавиці й вийшли з посту, не слухаючи вмовлянь товаришів.

Пригода була дрібна, однак у таких людей дрібниці живить палкий темперамент і вперта натура, дрібниці розростаються у великі справи. Окрім того розморожування й свердлення грунту було ще справою далекого майбутнього, і люди на Сороковій Милі серед арктичної зими робилися обважнілі від переїдання й примусових лінощів і ставали такі дражливі, як бджоли в кінці літа, коли улики переповнені медом.

Ще не було жодного закону в тій країні. Кінна поліція теж була справа майбутнього. Кожен міряв образу й одміряв кару так, як вона його вразила. Рідко треба було вживати спільних зусиль, і ніколи за всю жахливу історію сельбища не порушувалася восьма заповідь.

Джім Белден-Здоровило поспішно скликав раду. Скрефа Мекензі настановили на голову ради й одрядили посланця до отця Рубо по благословення на все добре. Вони знали, що їх становище парадоксальне. Силоміць не допустити до поєдинку вони могли, але такий вчинок вони вважали за невідповідний, хоч і дуже хотіли, щоб товариші не стрілялися. З одного боку їхня грубо-витесана стара етика визнавала індивідуальну прерогативу вдаром відплачувати за удар, але ж вони ніяк не могли погодитися на те, щоб двоє хороших товаришів, таких, як Бетлз і Мак Фейн, зійшлися в смертному бої. Вони вважали за боягуза того, хто не хоче битися, коли йому виклик кинуто; проте, коли до діла доходило, вони не вважали бійку за справедливу.

Тупотіння мокасина і голосні вигуки, а потому постріл з пістоля перервали їхню дискусію. Двері шпарко відчинилися, й увійшов Мелемют Кід з димним кольтом у руці й веселим блиском в очах.

— Влучив у нього, — він замінив порожню гільзу й додав: — твого собаку, Скрефе.

— Жовтого Зуба? — спитав Мекензі.

— Ні, вислоухого.

— До біса! Туди йому й дорога!

— Вийди та й подивися.

— Врешті це нічого. Здається, він усіх покусав. Сьогодні вранці вернувся Жовтий Зуб, куснув його, а мене мало не повдовив: кинувся на Зарінску, але вона метнула своїми спідницями йому межи очі й викрутилася від нього, лише позбулася тих спідниць та добре викачалася у снігу. А він знов побіг до лісу. Сподіваюся, що вже не вернеться. А в тебе загинули які-небудь собаки?

— Один, найкращий зо всього запрягу. Шукум. Сьогодні вранці він почав кидатися на всіх, але не наробив багато лиха. Кинувся на собак Сітки Чарлі, але вони розтягли його по всьому шляху. А тепер двоє з них утікло й сказилося; як бачиш, це його робота. Якщо ми чогось не вигадаємо, то до весни лишиться мало собак.

— Та й людей теж.

— Як то? Щось трапилося з кимсь?

— Бетлз і Мак Фейн посперечалися, а тепер зійдуться біля ополонки, щоб скінчити цю суперечку.

Розказали йому оту пригоду. Мелемют Кід звик, щоб його товариші завжди слухалися, і тому взявся владнати справу. Швидко склавши план, що чинити, він зясував його товаришам, і вони пообіцяли неодмінно виконати все, що він їм наказав.

— Отже, ви бачите, — закінчив він, — що ми не позбавляємо їх змоги битися, а однак я гадаю, що вони не битимуться, як побачать усю красу нашого плану. Життя — є гра, а люди грачі. Вони гратимуть на все, коли є хоч один шанс на тисячу виграти. Але позбавте їх цього одного шансу, й вони не гратимуть.

Він удався до завідувача Посту.

— Одміряй-но три сажні найкращого півдюймового манільського шнурка.

— Ми встановимо такий прецедент, що люди Сорокової Милі повік будуть його пам'ятати, — пророкував Кід. Потім, обкрутивши шнурка навколо руки, повів своїх товаришів якраз вчасно, щоб зустріти супротивників.

— Яке, в чорта, він мав право приплутувати до цеї справи мою жінку? — гримів Бетлз на всі вмовляння товарищів. — Це зовсім ні до чого не приходилося, — зважив він рішуче. — Це зовсім ні до чого не приходилося, — проказував він раз-у-раз, ходячи сюди й туди та піджидаючи Лона Мак Фейна.

А в Лона Мак Фейна обличчя палало, коли він зухвало кидав виклик церкві.

— Що ж, пан-отче, — гукав він, — я з легким серцем загорнуся в полум'яну ковдру й ляжу на постіль з жару. Ніколи не скажуть, що Лонові Мак Фейнові завдали брехні, а він з'їв образу й рукою не ворухнув! І я не проситиму благословення. Тяжко мені жилося, але серце в мене лишилося на місці.

— Це ж не серце, — завважив отець Рубо, — це гординя спонукає тебе вбити свого ближнього.

— Це вже ваші французькі вигадки, — відказав Лон. А потім, повертаючись, щоб іти, спитав: — А ви відправите панахиду, якщо мені не пофортунить?

Але священик усміхнувся, звернув свої ноги в мокасинах наперед і вийшов на біле лоно мовчазної річки. Протоптана стежка в шіснадцятидюймові санки завширшки йшла до ополонки. По обидва боки лежав глибокий, пухкий сніг. Люди йшли один за одним, мовчки, а священник в чорній сутані надавав походові урочистого, похоронного вигляду. Як для Сорокової Милі, то це був теплий зимовий день; обважніле небо нависло низько над землею, а живе срібло шукало незвичного рівня на двадцятьох ступнях під нулем. Але це тепло не тішило. Не було руху в повітрі горішніх шарів, і хмари зависли нерухомо, похмуро, віщуючи ранній снігопад. А земля, байдужа, не готувалася весну стрічати, тішилася своїм зимовим сном.

Коли прийшли до ополонки, Бетлз, очевидно, знов обміркувавши сварку під час мовчазного ходу, ще на закінчення вигукнув своє: — Це зовсім ні до чого не приходилося! — А Лон Мак Фейн похмуро мовчав. Обурення так його душило, що він не міг говорити.

Коли їхня досада спадала на мить, вони обоє дивувалися на своїх товаришів. Вони сподівалися, що їм чинитимуть опір, і ця мовчазна згода ображала їх. Здається, можна було більшого сподіватися від близьких людей; вони невиразно відчували образу, обурюючись на думку про те, що так багато їхніх братів вийшло неначе на ґаля-виставу, щоб подивуватися, без єдиного слова протесту, як вони застрелять один одного. Так, неначе вони втратили свою вартість в очах комуни. Вчинки товарищів уражали їх.

— Спина до спини, Дейвіде. Чи досить буде п'ятидесяти кроків, чи, може, подвоїти відстань?

— П'ятдесят, — хтось гостро й уривчасто кинув.

Але новий манільський шнурок, вміщений не на видноті і якось випадково обкручений на руці Мелемюта Кіда, привабив бистрий ірландців погляд і пронизав його непевним острахом.

— А нащо тобі шнурок?

— Швидше! — Мелемют Кід глянув на свого годинника. — У мене вдома повна піч хліба, я не хочу, щоб він запався. Та й ноги мені мерзнуть.

Інші чоловіки виявляли свою нетерплячку різними красномовними способами.

— А, нащо ж шнурок, Кіде? Він зовсім новий, хіба ж таки твій хліб такий важкий, щоб витягати його оцим шнурком?

Бетлз у цю хвилину озирнувся. Отець Рубо якраз уявив собі всю кумедність становища та й заховав усміх за рукавицею.

— Ні, Лоне, цей шнурок на людину. — Мелемют Кід при нагоді умів зробити вражіння.

— На яку людину? — Бетлз виявив особисту цікавість.

— На другу людину.

— Про яку це другу ти думаєш?

— Слухай, Лоне, і ти теж, Бетлзе! Ми обміркували вашу дрібну сварку й зробили постанову. Ми знаємо, що не маємо права спиняти вас…

— Ще б пак, хлопче!

— Ми не збираємося. Але це ми можемо зробити й зробимо, — зробимо так, щоб цей поєдинок був єдиний в історії Сорокової Милі, щоб це був приклад для всіх чечаків, що простують сюди Юконом. Хто зостанеться живий, того повісимо на найближчому дереві. А тепер, рушайте!

Лон усміхнувся з сумнівом, а потім обличчя йому проясніло.

— Міряй, Дейвіде, — п'ятдесят кроків, тоді повернись і стріляй, доки один не впаде як слід. Сумління не дозволить їм цього зробити. Все це янківські штучки.

Він рушив, задоволено усміхаючись, але Мелемют Кід спинив його.

— Лоне, чи ти мене знаєш здавна?

— Та вже давно.

— А ти, Бетлзе?

— П'ять років буде в червневу повідь.

— Ну, а чи знаєте ви такий випадок, щоб я не додержав слова? Чи, може, чули про таке?

Обидва чоловіки похитали головами, намагаючися зрозуміти, до чого воно йде.

— Гаразд, що ж ви тоді думаєте про мою обіцянку?

— Та вже ж вона така сама певна як і твоє слово, — мовив Бетлз.

— Така певна, як надія на спасіння душі, — швидко додав Лон Мак Фейн.

— Слухайте! Я, Мелемют Кіт, даю своє слово, — а ви знаєте, чого воно варте: — коли скінчиться поєдинок, то не мине й десять хвилин, як зателіпається на мотузку той, що живий залишився. — Він одступився назад, як це міг би зробити Пілат, умивши руки.

Люди Сорокової Милі зніяковіли й замовкли. Небо спустилося ще нижче, посилаючи вниз кристалічну хмару сніжинок, — маленькі, геометричні фігурки, досконалі, ефемерні, як дихання, однак призначені існувати до повороту сонця з його північної мандрівки. Обидва чоловіки мали в минулому багато заведених, загублених надій — загублених з прокльонами або з жартом на устах, але з непохитною вірою в удачу й щасливий кінець. Але у цій грі такої віри не могло бути. Вони вдивлялися в Кідове обличчя, але це було все одно, що вдивлятися в обличчя сфінксове. Пройшло кілька хвилин, і зростала потреба заговорити. Нарешті виття собаки-вовка порушило тишу, воно долітало звідти, з Сорокової Милі. Сумне виття гучніло, воно аж серце роздирало, а тоді довгим скиглінням завмерло у далечині.

— А нехай тобі чорт! — Бетлз підвів коміра своєї куцини й безпомічно озирнувся навкруги.

— Славну гру закрутив ти, Кіде, — скрикнув Лон Мак Фейн. — Всі прибутки підприємцеві, й ані кришки тому, хто працює. Сам диявол не дасть ради, якщо я вплутаюсь у таке.

Коли сходили на вкритий льодом берег і йшли вулицею до Поста, то дехто, ніби кашляючи, затамовував сміх, а дехто підморгував, вдаючи, що струшує сніг, який налип на віях. Але протягле собаче виття наближалося, і в ньому була нова нота — погроза. Якась жінка гукнула з-за рогу: «Він сюди біжить!» Якийсь індіянський хлопець на чолі кількох зляканих собак мчав навзаводи зі смертю і вскочив у юрбу. А позад нього біг Жовтий Зуб з наїженою шерстю, як сіра блискавка. Всі, окрім янкі, втікли. Індіянський хлопець спіткнувся й упав. Бетлз спинився, схопив хлопця за полу хутра й кинувся до стосу дров, де вже сиділи деякі з його товаришів. Жовтий Зуб, переслідуючи якусь собаку, вернувся. Не скажена, але збожеволіла зі страху звірина, втікаючи, збила Бетлза з ніг і помчала дорогою. Мелемют Кід вистрелив у Жовтого Зуба. Скажена собака перевернулася в повітрі, впала на спину, скочила на ноги, стрибнула і вже була близько Бетлза.

Але Лон Мак Фейн зіскочив зі стоса дров і схопив собаку на лету, перехопивши його в згубливому скокові на Бетлза. Вони покотилися; Лон держав собаку за горло, геть наперед простягши руки, щоб уникнути смердючої слини, що бризкала йому в обличчя. Тоді Бетлз, з револьвером у руці, вигодивши годину, поклав край боротьбі.

— Оце була хороша гра, Кіде, — зауважив Лон, підводячись і струшуючи сніг зі своїх рукавів. — І я маю прибуток за свою працю.

Увечері, тим часом, як Лон Мак Фейн простував у милосердні обійми церкви в напрямку хатини панотця Рубо, Мелемют Кід довго розмовляв про цю дрібну подію.

— А чи ж би ти зробив таке? — чіплявся до нього Мекензі, — коли б вони стрілялися?

— Хіба я коли порушував своє слово?

— Та ні, не в тім річ. Відповідай на запитання. Чи зробив би?

Мелемют Кід підвівся й сказав:

— Скрефе, я сам собі ввесь час ставлю оце запитання.

— Ну, й що?

— Ну, що ж, я й досі не знаю, що відповісти.