Вовчі сини (Логос)/Мудрий подорожній звичай

by Джек Лондон

◀ Пан-отцева прерогатива

Вовчі сини Джек Лондон пер.: Ольга Косач-Кривинюк Мудрий подорожній звичай

Королева жінка ▶

Мюнхен: Логос

МУДРИЙ ПОДОРОЖНІЙ ЗВИЧАЙ.

Сітка Чарлі доконав неможливого. Кожен індіянин знає, може, незгірше за його, подорожній звичай; але він один знає мудрість білих людей, подорожню честь і закон. Однак те знання далося йому не за один день. Первісному розумові тяжко узагальнювати, і лише коли багато фактів часто повторюються, то він осягає розуміння справи. Сітка Чарлі з дитинства постійно вертівся серед білих людей, а вирісши, зважив звязати свою долю з ними, зрікаючись раз і назавжди свого народу. Поважаючи, сливе обожнюючи могутність білих людей і міркуючи над нею, він не одразу збагнув її таємничу суть — честь і закон. І тільки роки, нагороджуючи наочні факти, кінець-кінцем, призвели його до розуміння.

Сам — чужинець, він зрозумів їх краще від білої людини; сам — індіянин, він досяг неможливого.

А від цього повстало якесь презирство до свого люду — презирство, що він звичайно затаював, але тепер воно вибухло різномовним вихорем лайки, що посипалась на голови Ка-Чукта й Ґоугі. Вони корилися йому, як пара кусливих собак, — занадто боязкі, щоб скочити, занадто вовкуваті, щоб ховати свої ікла. Вони були бридкі. Не кращий за них був і Сітка Чарлі. На обличчі у них була лише шкура та кості; вилиці їм вкривали огидні струпи, що тріскалися й замерзали навідміну від морозу; їхні очі похмуро світилися вогнем, що спалахує від розпачу й голоду Таким людям не можна довіряти у країні, де тебе не захищають ні честь, ні закон. Сітка Чарлі це знав, отож він ще десять день тому змусив їх покинути рушниці разом з рештою таборової зброї. Лишилися рушниці тільки в нього та капітана Епінґвела.

— Ану, розкладайте багаття, — наказав він, витягаючи дорогоцінну скриньку з сірниками й приналежні до неї клапті сухої березової кори.

Обидва індіяни понуро взялися збирати сухе гілля та ріща. Вони були знесилені й часто спинялися; як нахилялися, то морочилась голова; а як ішли, заточуючись до багаття, то коліна їм тарахкотіли, мов кастаньєти. Після кожного переходу вони з хвилину перепочивали, неначе хворі, або смертельно зморені. Часами в очах їм світився терплячий стоїцизм німого страждання; а то знову здавалося, що єство їхнє от-от вибухне диким криком: «я, я, я хочу існувати!» — пануюча нота цілого живого всесвіту.

Легкий вітрець подихнув з півдня, щипаючи відкриті частини їхнього тіла й заганяючи мороз вогняними голками крізь хутро й тіло аж у кістки. Коли вогонь добре розгорівся, і навкруги його зробилося коло талого снігу, Сітка Чарлі примусив своїх товаришів, — хоч вони й не хтіли, — допомогти йому нап'ясти заслону. То була дуже проста річ, — ковдра, нап'ята рівнобіжно до вогню з того боку, з якого вітер віє, нахилена градусів на сорок п'ять. Вона захищала від холодного вітру й одбивала тепло назад, донизу, на тих, що сиділи під її захистом. Потім постелили зеленого соснового гілля, щоб не лягати на голому снігові. Коли скінчили цю роботу, Ка-Чукт і Ґоугі взялися до своїх ніг. Їхні замерзлі мокасини дуже підтопталися в довгій дорозі, а гострі шматки криги на річці геть їх порізали. Сивашські шкарпетки були в такому самому стані, коли вони розмерзлися і їх постягали, то мертво-білі кінчики пальців, у різному стані змертвілости, розказали свою просту оповідь про мандрівку.

Лишивши їх обох сушити взуття, Сітка Чарлі подався геть тою дорогою, якою прийшов. Він теж мав дуже велику охоту сісти біля вогню й дати перепочинок своєму змореному тілу, але честь і закон забороняли. З мукою тягся він крижаним полем, що не крок — то протест; кожен м'яз повставав. Часами там, де чиста вода між стрімкими берегами недавно замерзла, він мусів з бідою прискорювати ходу, бо ламкий ґрунт хитався й загрожував уломитися під ним. В таких місцях смерть буває швидка й легка; в нього зовсім не було бажання зазнати ще гіршого.

Його турбота все більшала, аж ураз він побачив за коліном річки двох індіян, що ледве пленталися. Вони заточувалися й важко дихали, неначе несли велику вагу, хоча клунки у них на спині були ледве по кілька фунтів.

Він шпарко розпитався в них, і їхні відповіді ніби заспокоїли його. Він пішов далі й незабаром побачив двох білих, що підтримували жінку, яка йшла по середині. Вони посувалися, неначе п'яні; руки й ноги їм трусилися від знесилля. Але жінка спиралася на них легко, воліючи сама йти. Як Сітка Чарлі вгледів її, радісне сяйво блискавкою промайнуло йому по обличчю. Він мав дуже-дуже велику пошану до пані Епінґвел.

Він бачив чимало жінок, але вперше біла жінка подорожувала з ним. Коли капітан Епінґвел розказав йому про свій намір вирушити в небезпечну мандрівку й запропонував йому найнятися до себе, то він поважно похитав головою; бо це мала бути подоріж по невідомих зловісних просторах північної країни, і він знав, що вона буде з тих мандрівником, що вимучують людські душі до краю. Коли ж він довідався, що й капітанова жінка має мандрувати з ними, то рішуче відмовився будь-як брати участь у цій виправі. Коли б це була жінка з його люду, то він би нєю не клопотався; але ці жінки з Півдня — ні, ні, вони занадто кволі, занадто тендітні для таких справ.

Сітка Чарлі не знав таких жінок, як оця. За п'ять хвилин перед тим йому навіть не снилося, що він згодиться керувати цею виправою; але як підійшла вона до нього зі своїм чудовим усміхом та як заговорила своєю поправною чистою англійською мовою, не просячи й не вмовляючи, то він ураз погодився. Якби її погляд був ніжний, або благав милосердя, якби голос тремтів, якби вона використовувала перевагу жіночої стати, — то він був би твердий, як криця; замість того її ясний проникливий погляд і ясний дзвінкий голос, її цілковита щирість і мовчазне привлащення собі рівности позбавити його розсудливости. Він відчув тоді, що це нової породи жінка. І перше, ніж вони пробули подорожніми товаришами кілька день, він уже знав, чому сини таких жінок панують на землі й на морі, та чому сини його землячок не можуть подолати їх. Ніжна й слабка! День по дневі він спостерігав її, втомлену, виснажену, неприборкану, і ці слова бриніли в ньому, як безнастанна приспівка: Ніжна й слабка! Він знав, що її ноги звикли ходити по гладеньких стежках сонячних країн, що вони не звикли до незручних мокасинів, що їх не цілував холодними устами мороз, він дивився на них і чудувався, як вони все йдуть цілісінький втомлений день.

Завжди вона мала усміх і бадьоре слово для кожного, навіть для найнікчемнішого носія. Коли дорога поважчала, вона неначе ще упертіша стала й набралася більшої сили. Ка-Чукт і Ґоугі завжди хвалилися, ніби вони знають кожну тичку на дорозі, як дитина знає шкуру свого індіянського намету, і ось одного разу мусіли вони визнати, що сами не знають, куди заїхали; саме тоді серед чоловічих прокльонів залунав її лагідний голос. Того вечора вона співала їм доти, аж вони відчули, що їхня втома зникла, і що вони готові зустріти прийдешнє з новою надією. А коли їжі стало бракувати, і кожна мізерна пайка пильно відмірялася, вона повстала проти хитрощів свого чоловіка й Сітки Чарлі та вимагала й одержувала пайку, й не маншу, як інші.

Сітка Чарлі був гордий з того, що знав цю жінку. Якийсь новий скарб, якусь широчінь внесла вона в його життя. Досі він був сам собі за керівника, повертав праворуч або ліворуч, не питаючись ні в кого; зформував сам себе за власними приписами, виховав свою мужність, не зважаючи ні на що, окрім власної гадки. Це вперше він відчув, що хтось інший збудив те найкраще, що дрімало в ньому. Один ласкавий погляд ясних проникливих очей, одне слово подяки ясного дзвінкого голосу, один легенький чарівний усміх на устах — і він годинами йшов щасливий. Це була нова заохота для його мужности; вперше був свідомо гордий з того, що він такий досвідчений мандрівець; вони обоє завжди додавали отухи в знебулі серця своїх товаришів.

Обличчя у двох чоловіків і жінки проясніли, як вони побачили його, бо врешті він був та палиця, що вони на неї спиралися. Але Сітка Чарлі, суворий, своїм звичаєм, ховаючи однаково й турботу, й втіху під залізним зовнішнім виглядом, спитався в них, що там діється з рештою, розказав, де вогонь, і пішов далі назад. Швидко він зустрів самотнього індіянина, що нічого не ніс і кульгав, стиснувши губи; погляд йому був повний муки від болю в нозі, де живе тіло марно боролося зі смертю. Для його зроблено все, що можливо, але недолуга й безталанник мусить згинути; Сітка Чарлі подумав, що йому мало днів залишилося жити. Він не міг довго протягати, отже Сітка Чарлі сказав йому суворо кілька слів на потіху. Далі йшло ще двоє індіянів, що їм він доручив допомагати Джо, третьому білому чоловікові з їхнього гурту. Вони залишили його. Сітка Чарлі з першого погляду помітив затаєну пружність у їхньму тілі й зрозумів, що вони вже скинули його владу. Отже не було йому несподіванкою, коли у відповідь на його наказ іти назад та шукати Джо, блиснули їхні мисливські ножі, вийняті з піхов. Жалюгідне видовисько: троє слабких людей витрачають останню силу в боротьбі серед неосяжної пустелі. Але два скорилися під лютими вдарами рушниці третього й завернулися, як збиті собаки до запрягу. За дві години потому вони прийшли до вогню, де решта гурту притулилася під захистом завіси; між ними йшов, заточуючись, Джо, а позаду — Сітка Чарлі.

— Кілька слів перед сном, товариші мої, — мовив Сітка Чарлі, коли вони з'їли свою мізерну пайку прісного хліба. Він говорив до індіян їхньою мовою, сказавши наперед білим, про що буде говорити.

— Кілька слів, товариші мої, для вашого власного добра, щоб ви ще могли як-небудь пожити. Я вам дам закон. Смерть упаде на голову того, хто його порушить. Ми перейшли Мовчазні гори і мандруємо тепер коло верховин Стюарт-ріки. Мине одна ночівля, а може й більше, може, багато ночівель, але колись ми таки прийдемо до юконських людей, що мають багато їжі. Буде добре як ми вважатимемо на закон. Сьогодні я наказав Ка-Чуктові і Ґоуті протоптувати дорогу, а вони забули, що вони чоловіки й, неначе полохливі діти, втекли. Правда, вони забули; забудьмо й ми. Але надалі нехай пам'ятають. Якщо вдруге станеться таке, то… — він торкнув свою рушницю недбало й грізно.

— Завтра вони понесуть борошно й глядітимуть, щоб білий чоловік Джо не падав у дорозі. Борошно виміряно. Якщо до вечора забракне хоч унції борошна… Розумієте? Сьогодні були ще такі, що забули. Оленяча Голова й Троїстий Лосось покинули білого чоловіка Джо на снігу. Нехай вони надалі не забувають. Удосвіта вони вийдуть протоптувати дорогу. Ви чули закон. Глядіть, щоб ви його не порушили.

Сітка Чарлі не міг додержати суцільної лінії. Від Оленячої Голови й Троїстого Лосося, що протоптували дорогу попереду, до Ка-Чутка, Ґоугі й Джо вона розтяглася більше, ніж на милю. Кожен заточувався, падав, або відпочивав, — робив, як заманеться. Ішли вперед, увесь час безладно спиняючись. Кожен напружував рештки сили й плентався вперед, аж зовсім їх витрачав і тоді якимсь дивом знов з'являлися нові рештки сили. Щохвилини хтось падав і був певен, що він уже не зможе підвестися; і так раз-у-раз, раз-у-раз. Тіло знебувалося, воля перемагала; але кожна перемога була трагедія. Індіянин з одмерзлою ногою вже не міг стояти на ногах і рачкував руками і коліньми. Він рідко спинявся, бо знав, як карає мороз. Навіть уста пані Епінґвел склались в камінний усміх, а її очі, дивлячись, не бачили. Часто вона спинялася, притискаючи руку в рукавиці до серця, задихана, умліваючи.

Джо, білий чоловік, перейшов межу страждань. Він уже не благав, щоб його залишити самого, не просив смерти. Він був радий і спокійний, бо маячня затуманила його болі. Ка-Чукт і Ґоуті брутально тягли його наперед, люто поглядаючи на нього або б'ючи його. На їхню думку, це була найвища несправедливість. Серця їм накипали зненавистю і важніли від страху. З якої речи його кволість має нищити їхню силу? Та ж то смерть, як так робити, а як не робити так… і вони згадували закон Сітки Чарлі й рушницю.

Під кінець дня Джо падав усе частіше, і так важко було його підводити, що вони все далі й далі лишалися позаду. Часами всі троє падали на сніг, так знесилилися індіяни. А тим часом у них на спині було життя, й сила й тепло. В мішках з борошном була можливість існування. Вони не могли не думати про це, і нема нічого дивного в тому, що сталося. Вони впали коло великого бурелому, де тисячі саженів сухого дерева чекали на сірника. Поблизу була ополонка. Ка-Чукт глянув на дерево й на воду, так само й Ґоугі, потім вони глянули один на одного. Не промовили й слова. Ґоугі запалив вогонь; Ка-Чукт набрав у цинкову кварту води й загрів її. Джо, незрозумілою їм мовою, щось лепетав про інший світ. Вони розколочували борошно в теплій воді, аж робилася рідка піспа, і тої піспи вони випили багато кварт. Вони не дали й однієї кварти Джо; але він не зважав на те. Він ні на що не зважав, навіть на свої мокасини, що припалилися й куріли серед жару.

Кришталевий туман зі снігу падав навколо, лагідно, пестливо загортаючи їх в облипчасту білу одежу. І їх ноги ще могли б протоптати багато доріг, коли б доля не розігнала хмар і не прояснила повітря. Затримка, хоч би на десять хвилин, урятувала б їх. Сітка Чарлі, озирнувшись назад, побачив стовп диму од їхнього вогнища й догадався. Він глянув уперед на тих, що були вірні, й на пані Епінґвел.

— Так, мої любі товариші, ви знов забули, що ви чоловіки? Гаразд. Дуже добре. Буде менше животів годувати.

Сітка Чарлі, так кажучи, прив'язав мішок з борошном до того, що був у нього на спині. Він доти штовхав Джо, аж біль прорвався крізь заспокоєння того неборака, і він, заточуючись, зіп'явся на ноги. Тоді Сітка Чарлі виштовхнув його на дорогу й накерував, куди йти. Обоє індіяни спробували вислизнутися.

— Стій, Ґоугі! А ти теж, Ка-Чукте! Хіба ж борошно надало такої сили твоїм ногам, що вони можуть переганяти бистрокриле оливо? Не гадайте одурити закон. Будьте мужні хоч на останку та будьте задоволені, що помрете з повними шлунками. Ідіть, ставайте спиною до дерева, плече до плеча. Ідіть!

Обидва послухалися, спокійно, без страху; бо лише прийдешнє гнітить людину, а не теперішнє.

— Ти, Ґоугі, маєш жінку, й діти, й намет з оленячих шкур у Чіпева. Яка твоя остання воля?

— Ти їй оддав те добро, що належиться мені за словом капітана: ковдри, намисто, тютюн, скриньку, що видає такі дивні згуки, як білі люди. Скажи їй що я помер у дорозі, але не кажи, як.

— А ти, Ка-Чукте, що не маєш жінки й дитини?

— У мене є сестра, жінка Кошимського фактора. Він її б'є, і вона нещаслива. Віддай їй те, що належиться мені за умовою, і скажи їй, що було б добре, коли б вона повернулася до свого люду. Якби тобі зустрівся її чоловік, та коли б твоя охота, то ти зробив би добре діло, якби вирядив його на той світ. Він її б'є, а вона боїться.

— Чи ви раді вмерти, як велить закон?

— Раді.

— Ну, то прощавайте, мої любі товариші. Щоб ви сіли при повних горщиках у теплій хаті ще доки скінчиться день.

Сказавши теє, він підніс рушницю, і багатократна луна порушила тишу. Ледве вона замовкла, як инші рушниці заговорили в далечині. Сітка Чарлі здригнувся. Пострілів було більше, ніж один, а в їхньому гурті була лише одна рушниця. Він глянув на людей, що лежали так спокійно, злісно усміхнувся з мудрого подорожнього звичаю і поспішився зустрічати юконських людей.