Вовчі сини (Логос)/П'ю за подорожнього

by Джек Лондон

◀ В далекій країні

Вовчі сини Джек Лондон пер.: Ольга Косач-Кривинюк П'ю за подорожнього

Пан-отцева прерогатива ▶

Мюнхен: Логос

П'Ю ЗА ПОДОРОЖНЬОГО.

— Лий!

— Але, слухай-но, Кіде, чи не буде воно трохи заміцне? Віскі й спирт, і то вже мішанина погана; а як додати бренді, та перцівки, та…

— Лий! Хто ж врешті робить пунш? — І Мелемют Кід лагідно всміхнувся крізь парову хмару. — Коли ти, мій сину, пробудеш у цій країні так довго, як я, й живитимешся тільки кролячими слідами та лососевими хвостами, то сам скажеш, що Різдво буває лише раз на рік. А святкувати Різдво без пуншу — це однаково, що довбати скелю, де золота нема.

— Чи пам'ятаєте, який «гуч» ми влаштували на Танані? — запитався високий Джім Белден, що прибув зі своєї ділянки на Мезі-Мей, щоб відсвяткувати Різдво; він, як усім відомо було, відживлявся останні два місяці самою лосиною.

— Авжеж пам'ятаю. От, хлопці, потішили б ви своє серце, коли б побачили, як усе плем'я перепилося — і то все тим славним пійлом з цукру та закваски. Це ще було не за твоєї пам'яти, — сказав Мелемют Кід, удаючися до Стенлі Прінса, молодого копальняного фахівця, що був тут від двох років. — Тоді не було ні одної білої жінки в цілій країні, а Мейзон захтів одружитися. Рутин батько був ватагом на Танані, але він не хотів її віддати, так само й все плем'я. Погана справа! Ну, що ж, вжив я свій останній фунт цукру; ніколи в житті не утяв я кращої штуки. Подивилися б ви, як вони за нами гналися річкою за водою, а тоді через переправу.

— А що ж з дівчиною? — спитав, зацікавившись, Люї Савой, високий канадійський француз, бо він чув торік зимою на Сороковій Милі про цей дикий вчинок.

Тоді Мелемют Кід, що був прирожденний оповідач, розказав неприкрашену оповідь про північний Лохінвар. Не один загартований північний авантурист відчув, що струни його серця натяглися сильніше, а знайома невиразна туга потягла його на сонячні полудневі пасовиська, де життя обіцяє щось більше, ніж неплідна боротьба з холодом і смертю.

— Ми добігли до Юкону саме тоді, як зрушила перша крига, — закінчив він, — а плем'я лише на чверть години опізнилося. Але це нас урятувало, бо крига, рушивши вдруге, зруйнувала переправу й не пустила їх. Як вони прибули нарешті до Нуклук'єто, то вже цілий пост був напоготові, щоб зустріти їх. Що ж до одружіння, то ось спитайте пан-отця Рубо: він виконував церемонію.

Єзуїт вийняв з рота люльку, але міг висловити своє задоволення лише патріярхальними усміхами, на які й протестанти, й католики голосно заплескали.

— Сто чортів! — гукав Люї Савой, що весь захопився романтичністю пригоди. — Індіяночка, мій бравий Мейзоне. Сто чортів!

Коли олив'яні чашки з пуншем обійшли першого круга, Бетлз Невгамовний схопився на ноги й затягнув свою улюблену п'яницьку пісню:

Нехай нам піп забороняє,
Нехай за це учитель лає,
А ми… наливку будем пить.
Смакує нам ота отрута.
Як хочеш лишенько забути,
То треба повну націдить.

і бакханальний хор ревів приспівку:

То треба повну націдить.

Вже почав виявлятися вплив страшного Кідового напою; люди, змучені таборовим і подорожнім життям, від його живущого палу відідхнули вільніше, жарти та пісні й оповідання про минулі пригоди точилися навкруги стола. Тубільці дванадцяти різних сторін пили на здоров'я всіх і всього. Англієць Прінс пив на здоров'я «дядька Сема, скороспілої дитини Нового Світу»; янкі Бетлз пив «за королеву, продовж їй, боже, віку», а Савой і німецький купець Меєрс цокалися своїми чашками за Альзас і Лотарінгію.

Врешті підвівся Мелемют Кід із чашкою в руках і глянув на вікно з масним папером замість шибок; на них намерзло льоду принаймні на три дюйми завтовшки.

— П'ю за того, хто мандрує цієї ночи; щоб йому вистарчило харчів; щоб не підбились його собаки; щоб його сірники завжди займалися.

— Ляск! Ляск! — Вони почули знайому музику собачого батога, жалібне вищання Мелемютових собак і рип саней, що під'їздили до хатини. Розмова притихла, чекали, що буде далі.

— Якийсь давній бувалець; дбає насамперед про собак, а вже потім про себе, — шепнув Мелемют Кід Прінсові, прислухаючись, як собаки клацають щелепами, як вони по вовчому гарчать і вищать з болю. По цьому їхнє досвідчене вухо пізнавало, що чужинець відганяє геть чужих собак і годує своїх.

Потому почувся сподіваний стук у двері, — гострий та впевнений, — і чужинець увійшов. Засліплений світлом, він спинився на хвилину біля дверей, і всі мали змогу роздивитися на нього. Це була видатна постать і дуже мальовнича в своєму арктичному вбранні з вовни й хутра. Мав він зріст шість футів і два-три дюйми, мав пропорційно широкі плечі й глибокі груди, його гладенько виголене обличчя ярко розчервонілося від холоду, довгі вії й брови побіліли від інею, а навушники й напотилишника його великої з вовчого хутра шапки було недбало загорнуто; нестеменно, сам цар-мороз вийшов з темряви. На застібнутому поверх шкуратяної куцини вишитому намистечком поясі висіли два великі кольтівські револьвери, а на додачу до неминучого собачого батога він мав бездимну рушницю з широченним дулом найновітнійшого зразка. Він ступив ще кілька кроків наперед; його хода була тверда й еластична, а проте видно було, що він дуже перевтомлений.

Всі ніяково замовкли, але його сердечне: — Як маєтеся, хлопці? — швидко вернуло їм хороший настрій, а за хвилину Мелемют Кіт і чужинець стискали один одному руку. Хоч вони й ніколи не зустрічалися, але один про одного чули й тепер один одного пізнали. Чужинець швидко познайомився зо всіма, й велика чашка пуншу опинилася перед ним перше, ніж він встиг розказати, чого й куди він їде.

— Чи давно переїздили укриті сани з трьома чоловіками й вісьмома собаками? — спитав він.

— Два дні тому. Ви за ними?

— Так; мій запряг. Потягли сперед носа, негідники! Ну, та я виграв два дні, — захоплю їх на найближчому переїзді.

— Як гадаєте, вони так і вам дадуться? — спитав Белден, щоб підтримати розмову, бо Мелемют Кід уже поставив імбричок з кавою до вогню й смажив сало та солонину.

Чужинець многозначно поплескав рукою по своїх револьверах.

— Коли ви виїхали з Давсону?

— О дванадцятій годині.

— Минулої ночи? — упевнено спитав він.

— Сьогодні вдень.

Здивований пошепт перебіг навколо. Та й не дарма: була саме північ, а сімдесят п'ять миль тяжкої дороги річкою проїхати за дванадцять годин — це не жарт.

Незабаром розмова стала загальна, повернувшися до споминів дитинства. Поки молодий чужинець їв ту просту їжу, Мелемют Кід роздивлявся на його обличчя. Він швидко зважив, що те обличчя гарне, чесне й одкрите та що воно йому до вподоби. Воно було ще зовсім молоде, однак його вже покарбували праця й втома. Чужинцеві блакитні очі були веселі під час розмови й лагідні, коли він мовчав, але від них можна було сподіватися полиску твердої криці, коли діло дійде до змагання, та ще до змагання наввипередки. Важкі щелепи й чотирикутне підборіддя виявляли непорушну завзятість і непокору. Однак, не дивлячись на ці лев'ячі прикмети, в ньому була якась ніжність, сливе жіноча, що виявляла його емоційну натуру.

— От, як ми з моєю старою одружилися, — сказав Белден, кінчаючи цікаву історію про своє женихання. — «Оце ж і ми, татку», — мовила вона. — «Щоб тобі добра не було» — відповів він їй, а тоді до мене: — «Джіме, а зроби-но ти щось путнього; он мені треба впорати нивку перед обідом». А потім знов до неї: «А ти, Сале, пороби рівчачки по ній». Я було зрадів, але він глянув на мене та як гукне: «Джіме!» — я так і дав стрекача до клуні.

— А діти чекають вашого повороту до Штатів? — спитав чужинець.

— Ні; Сал померла, не породивши ні одної дитини. Через те я й тута.

Белден почав замислено запалювати люльку, але вона якось не закурювалася, а, врешті, спитав:

— А ви жонаті?

Замість відповіді він одчинив свого годинника, зняв його з ремінця, що правив за ланцюжок й віддав Белденові. Белден підніс каганця, уважно подивився на внутрішний бік накривки й, заклявши потиху з подиву, передав годинника Люї Савоєві. З численними «сто чортів» той нарешті передав його Прінсові, і всі помітили, що руки йому тремтіли, а в погляді змалювалася надзвичайна ніжність. Так переходив з одних до других мозолястих рук годинник з приліпленою до його накривки фотографією жінки тої лагідної вроди, що її так люблять чоловіки; до грудей вона притискала дитину. Хто ще не бачив того дива, нетерпеливився з цікавости; хто вже подивився, ставав мовчазний і замислений. Вони можуть стерпіти, коли гризе голод і мучить цинга, можуть зустрінути наглу смерть на суходолі, чи на воді, але, дивлячись на портрет незнайомої жінки з дитиною, всі вони самі стають жінками й дітьми.

— Я ще ніколи не бачив малого, вона пише, що це хлопчик, і йому два роки, — мовив чужинець, коли його скарб повернувся до нього.

Якусь хвилину він дивився тужливо на годинника, потім затріснув накривку й одвернувся, але не досить швидко, щоб затаїти стримувані сльози.

Мелемют Кід повів його до лавки й попросив його лягти.

— Збудіть мене рівно о четвертій, — були його останні слова, а за хвилину по тому він уже спав глибоким сном знесиленої людини.

— Далебі! Він сміливий хлопець, — зважив Прінс. — Три години сну після семидесяти п'яти миль дороги з собаками, а потім знов у дорогу. Хто він такий, Кіде?

— Джек Вестендейл. Він прибув сюди три роки тому без нічого, лише з такою славою, що працює, як коняка, а щастя немає. Я його ніколи не бачив, але Сітка Чарлі розказував мені про нього. Це важко, коли чоловік, маючи таку хорошу молоду жінку, як оця, мусить у такому віці застрягти у цій від бога забутій ямі, де кожен рік треба лічити за два, прожитих по той бік.

— Біда йому, що пісок його без золота, а сам він упертий. Двічі відгороджував собі ділянку, і двічі все розгубив.

Розмову перебив галас, якого зняв Бетлз, бо вражіння від чужинця вже почало проходити. І швидко в буйній забаві забуто тяжкі роки одноманітної їжі й убийчої праці. Лише Мелемют Кід, здавалося, не міг брати участи в розвагах і часто позглядав на свого годинника. Раптом він натягнув рукавиці й боброву шапку й, вийшовши з хати, почав чогось шукати в коморі.

Він не міг діждатися призначеної хвилини й збудив свого гостя на чверть години раніше. Молодий велитень закляк, і довелося його сильно розтерти, щоб підвести на ноги. Заточуючись з болю, вийшов він із хати й побачив, що його собаки запряжено, й усе налагоджено, щоб вирушити. Все товариство побажало йому щасливо подорожувати й швидко впіймати втікачів, а панотець Рубо, нашвидко поблагословивши його, повів усіх до хати; та й не дивниця, бо не з медом стояти на морозі в сімдесят чотири градуси під нолем, та ще з голими вухами й руками.

Мелемют Кід вивіз його на дорогу й там, стискаючи сердечно руку, сказав:

— Ви знайдете в санях сто фунтів лососьової ікри. На цих харчах собаки могтимуть бігти так довго, як на сто п'ятдесятьох фунтах риби, а ви не дістанете собачих харчів у Пелі, як то ви, певне сподіваєтеся.

Чужинець здригнувся, очі йому блиснули, але він не перебивав.

— Ви не зможете здобути ні одної унції їжі ні для себе, аж доки доїдете до Файв Фінґерз, а це добрих двісті миль. Стережіться вільно води на річці Тридцята Миля; я певен, що ви, щоб скоротити собі дорогу, повернете вище Ле Баржа.

— Звідки ви знаєте? Не могла ж звістка випередити мене?

— Я нічого не знаю; навіть більше того: я й не хочу нічого знати. Але той запряг, що ви ловите, ніколи не належав вам. Сітка Чарлі продав його тим людям минулої весни. Але він казав мені, що ви порядна людина, а я йому вірю. Я побачив ваше обличчя; воно мені подобається. І я побачив… ну, чорт з вами, катайте швидше та повертайтесь до своєї дружини і… Тут Кід зняв рукавиці й витяг свого гаманця.

— Ні; мені грошей не треба, — і сльози замерзли на щоках чужинцеві, як він конвульсійно стиснув Мелемютові Кідові руку.

— Та ще, не жалуйте собак; одрізуйте їх од посторонків, як тільки вони падатимуть; купуйте їх і вважайте, що вони дешеві, як будуть по десять доларів за фунт. Ви їх можете добути в Файв Фінґерз, на Малому Лососі і Гуталінкві. Глядіть, щоб ноги не були вогкі, — порадив він на останку, — їдьте, поки двадцять п'ять; як спуститься нижче, розкладайте вогонь і міняйте шкарпетки.

Ледве минуло чверть години, як дзвіночки сповістили, що ще хтось їде. Одчинилися двері, й увійшов кінний поліціянт з Північно-Західньої Території з двома метисами, собачими погоничами. Так само, як Вестендейл, вони були сильно озброєні, й знати було по них, що вони дуже потомлені. Метиси на те й родилися, щоб мандрувати, отже вони легко переносили втому, але молодий поліціянт дуже знесилився. Однак, уперта завзятість його раси допомагає йому йти й підтримуватиме його, доки він не впаде.

— Коли Вестендейл виїхав? — спитався він. — Аджеж він спинявся тут? — То було зайве питання, бо всі ознаки й так добре це виявляли…

Мелемют Кід зиркнув на Белдена, й той, зрозумівши, звідки вітер віє, одповів ухильно:

— Та вже давненько.

— Ану, говоріть до пуття, — вмовляв поліціянт.

— Він вам, здається, дуже потрібний. Що він там, шкоди наробив у вас в Давсоні?

— У Гарі Мак Ферлянда на сорок тисяч узяв чека до Сітлю; та й хто ж спинить виплату, якщо ми його не доженемо? Коли він виїхав?

Кожен притлумив у своєму погляді зворушення, бо Мелемют Кід подав знак, і молодий офіцер побачив навкруги дерев'яні обличчя.

Приступивши до Прінса, він почав його питати. Хоча Прінсові було дуже ніяково дивитися на щире й поважне обличчя свойого земляка, однак він одповів щось недоладне про стан дороги.

Тоді офіцер почав допитуватися в пан-отця Рубо, що не міг брехати.

— Він виїхав чверть години тому, — одповів священник, — але він одпочивав чотири години і йото собаки теж.

— Чверть години, як вирушив, і на свіжу силу! Боже мій!

Бідний хлопець заточився, мало не мліючи від знесиленя й розпачу та белькочучи щось про десятигодину подорож з Давсону та про те, що собаки зовсім підбилися.

Мелемют Кід примусив його випити чашку пуншу, а тоді поліціянт пішов до дверей, наказавши погоничам іти за ним. Але тепло і відпочинок занадто приваблювало їх, і вони уперто сперечалися. Кід зрозумів їхню французьку говірку й стурбовано стежив за розмовою.

Вони божилися, що собаки геть знесилені, що Сиваша й Бабету доведеться пристрелити, ще заким проїдуть першу милю, що для всіх найкраще буде відпочити.

— Чи ви позичете мені п'ять собак? — спитався поліціянт, вдаючися до Мелемюта Кіда.

Але Кід похитав головою.

— Я підпишу чека капітанові Константинові на п'ять тисяч, осьдечки мої документи, мене вповноважено підписувати.

Знов мовчазна відмова.

— Ну, то я їх реквізую іменем королеви.

Недовірливо усміхнувшись, Кід глянув на свій добре встаткований арсенал, і англієць, зрозумівши свою несилу, пішов до дверей. Але погоничі все ще сперечалися, й він люто накинувся на них, узиваючи їх бабами й паршивими цуциками. Похмуре обличчя старого метиса яросливо спалахнуло, він підвівся й пообіцяв у хороших закруглених виразах, що йтиме, поки підошви не зітруться, а тоді радий буде поховати свого начальника у снігу.

Молодий офіцер, — для цього треба було всієї його завзятости, — пішов рішуче до дверей, удаючи таку бадьорість, якої зовсім не мав. Але вони всі зрозуміли це й цінували його горде зусилля. Однак він не міг заховати агонійних корчів, що перебігли йому по виду. Собаки, вкриті инеєм, лежали, скрутившись у снігу, й було неможливо підвести їх на ноги. Бідні тварини скавчали під батогами, бо погоничі були люті й немилосердні; лише тоді могли зрушити сани й виїхати на дорогу, як одрізали посторонки передньої собаки Бабети…

— Брудний негідник і брехун!

— Бий його, сила божа!

— Злодій!

— Гірший за всякого індіянина!

Всі вони, очевидячки, дуже розгнівалися, поперше, тому, що їх так одурено; по-друге, тому, що порушено північну етику, бо на півночі чесність — найголовніший понад усе скарб.

— А ми ще допомогли цьому пройдисвітові.

Усі погляди скерувалися докірливо на Мелемюта Кіда, що вийшов з кутка, де він улаштував вигідно Бабету, й мовчки спорожняв бутлю в чашки, щоб в-останнє випити всім колом пуншу.

— Сьогодні холодна ніч, хлопці, — люта, холодна ніч, — почав він недоречно свою оборону. — Всім вам доводилося мандрувати, і ви знаєте, що то таке. Не бийте собаки, як вона впаде. Ви чули лише, що казано з одного боку. Ні ви, ні я ніколи не їли з одного горщика й не спали під одним укриттям з людиною, чеснішою за Джека Вестендейла. Минулої осени він віддав Джо Кастрелові всі сорок тисяч, що намив, щоб купити пайку в Домініоні. Він був би тепер мілійонер. Але що зробив Кастрел, коли Вестендейл залишився в Серкл Сіті, доглядаючи товариша, що занедужав на цингу? Пішов до Мак Фарланда, перейшов межу й програв увесь мішок. На другий день його знайшли мертвого в снігу. А бідний Джек мав намір поїхати цеї зими до своєї дружини й хлопчика, якого він ще й не бачив. Уважайте: він узяв сорок тисяч, — якраз стільки, скільки програв його компаньйон. Гаразд, він поїхав; що ж ви гадаєте зробити з ним?

Кід обвів очима своїх суддів, що стояли навколо, й помітив, що їхні обличчя полагодніли; тоді він підніс угору свою чашку.

— Отже, п'ю за того, хто мандрує цієї ночи; щоб йому вистарчило харчів; щоб не підбились його собаки; щоб його сірники завжди займалися. Щасти йому, боже, щоб йому добре велося; а…

— Кінній поліції, щоб не було добра! — гукнув Бетлз, і порожні чашки стукнули об стіл.