Вовчі сини (Логос)/Пан-отцева прерогатива

by Джек Лондон

◀ П'ю за подорожнього

Вовчі сини Джек Лондон пер.: Ольга Косач-Кривинюк Пан-отцева прерогатива

Мудрий подорожній звичай ▶

Мюнхен: Логос

ПАН-ОТЦЕВА ПРЕРОГАТИВА.

Це оповідання про одного чоловіка, що не оцінив своєї жінки, а також про жінку, що зробила йому занадто велику честь, віддавшися за нього. Випадково воно стосується й до єзуїтського священика, що, як було відомо, ніколи не брехав. Він був приналежність, — і дуже потрібна, — Юконської сторони, ті ж двоє опинилися там лише випадково.

Вони належали до тих заволок, що ринуть у самій середині лави шукачів золота або плентаються у хвості.

Едвін Бентам і Трейс Бентам були заволоки; вони, безперечно, пленталися позаду, бо Клондайський потік 97-го року вже давно сплив униз великою річкою й осів у сплюндрованому голодом місті Давсоні. Коли Юкон, замкнувши свою крамничку, заснув під трифунтовим крижаним простиралом, це миле подружя опинилося коло Файв-Фінґерзьких порогів, а до Золотого Міста треба було мандрувати ще багато ночівель на північ.

Не мало скотини вбито на тому місці в-осени, і рештки лежали чудовими купами. Три «вояжери», товариші Едвіна Бентама і його жінки, оглянули ці купи, зробили в умі невеличкий розрахунок, помітили деякий полиск золота й зважили зостатися. Цілісіньку зиму продавали вони мішками кості й мерзлі шкури зголоднілим собачим запрягам.

Вони брали помірну ціну, по доларові за фунт, якраз, що належалося. За пів року, коли вернулося сонце, і Юкон прокинувся, вони позастібали свої тяжкі череси з грошима й помандрували назад, на південь. Там вони й досі живуть і брешуть, скільки влізе, про Клондайк, що його вони й не бачили.

Якби не жінка, то Едвін Бентам охоче приєднався б до спекуляції собачим м'ясом, бо він був ледачий хлопець. Але жінка, скориставшися з його чванькуватости, наговорила йому про те, який-то він великий та дужий: така людина, як він, безперечно, поборе всі перешкоди й напевне здобуде золоте руно. Отже він, стиснувши зуби, продав свою пайку костей і шкур за сани й одну собаку та й повернув свої лижви на північ. Нема чого й казати, що лижви Ґрейс Бентам не давали простигати його слідам. Та ще й більше: не минуло й трьох днів їхньої муки, як чоловік ішов позаду, а жінка протирала дорогу попереду. Дорогою, як тільки хтось замаячить, становище зараз зміняється. Завдяки цьому, його мужність зоставалася незаплямлена в очах подорожніх, що переходили неначе привиди, мовчазним шляхом. Є на світі й такі чоловіки.

Яким чином такий чоловік і така жінка могли з'єднатися, щоб вкупі перебувати щастя й недолю, це немає ваги для цього оповідання. Це відомо нам усім, і люди, що знають це з власного досвіду, або бачили на власні очі, можуть втратити свою чудову віру в одвічний добір.

Едвін Бентам був хлопчак, якому через непорозуміння дано тіло дорослого чоловіка, хлопчак, що міг ласкавенько розривати метелика, крильце по крильцю, або щулитися від підлого страху перед худим, жилавим хлопцем, удвоє меншим за нього. Він був себелюбна, плаксива дитина, — і все це маскувалося чоловічими вусами й статурою та тоненьким покрівцем культурности й умовної ввічливости. Так, він був клубмен і людина, що знає як треба поводитися в товаристві, що так чарівно й улесливо говорить усякі марнички; людина, що хизується на словах, а від звичайного зубного болю, лементує; людина, що, одружившись з жінкою, завдає їй більше пекельних мук, ніж здолав би завдати найгірший розпустник, що завжди пасеться на заборонених пастівниках. Ми стикаємося з цими людьми що-дня, але рідко коли знаємо, що вони за одні. Окрім одружіння, є ще один спосіб пізнати їх: треба їсти з одного горшка з ними і спати під одним укриттям протягом… скажімо, тижня, — цього короткого терміну вистарчить.

Ґрейс — то була струнка, дівоча постать. Кожен сам собі видавався нікчемним, зазирнувши в душу. А проте мала вона всі одвічні властивості справжньої жінки. Вона приспішувала й підбадьорувала свого чоловіка в його північній мандрівці, вона притоптувала йому дорогу, коли ніхто не бачив, і нишком плакала, що її жіноче тіло таке кволе.

Так мандрувала ця дивно добрана пара до старого Форту Селькіру, а потім ще сто миль понурими дикими пущами до Стюар-ріки. А коли короткий день погас, а чоловік упав на сніг та аж заходився від плачу, то жінка прив'язала його до саней, закусила губи з болю в усьому тілі й допомогла собаці дотягти його до хатини Мелемюта Кіда. Мелемюта Кіда не було вдома, а німецький купець Меєрс варив великі шматки лосини й стелив постіль із свіжих ялинових гілок.

Лейк, Ленґем і Паркер хвилювалися — і не безпідставно, коли зважити все.

— Гей, Сенді! Вийди-но та поможи якнебудь!

То кликав з комори Ленґем, що там надаремне вовтузився з різними шматками мерзлої лосини.

— Не лишай того посуду! — наказував Паркер.

— Слухай, Сенді, з тебе хороший хлопець, — побіжи-но до табору Місурі й позич трохи цинамону, — благав Лейк.

— Гей! гей! Швидше! Чому ти не… — але гуркіт м'яса й ящиків у коморі раптом заглушив цього гучного наказа.

— Та йди вже, Сенді; це ж одна хвилина побігти до Місурі.

— Дайте йому спокій, — перебив Паркер. — Як я замішу бісквіти, коли зі столу не прибрано?

Сенді нерішуче спинився, аж зненацька йому в голові немов проясніло: він же Ленґемів слуга! Тоді, щоб виправдатися, шпурнув додолу брудного рушника до витирання посуду й пішов рятувати свого пана.

Ці надійні паростки заможних предків прибули до північної країни шукати лаврів, маючи багато грошей на свої витрати і по слузі на кожного. На своє щастя, двоє інших слуг подалися до Вайт Рівера шукати мітичного кварцевого шару, а Сенді мусів догодити всім трьом здоровим господарям, що з них кожний мав свої примхи що-до їжі. Двічі цього ранку всьому табору загрожував розпад; удалося цьому запобігти лише великими поступками з боку того, чи іншого з каструльних лицарів. Але нарешті їхній спільний твір, справді смачний обід, був готовий. Тоді вони висіли на три кутки грати в «розбійника» — так вони уникали casus'у belli та можливої сварки; переможець у грі мав піти виконати найважливішу місію.

Це щастя припало Паркерові; він зачесався з проділом посередині, надів рукавиці та ведмежу шапку й попростував до Кідової хатини. Він вернувся в товаристві Ґрейс Бентам і Мелемюта Кіда. Їй було дуже прикро, що її чоловік не міг вкупі з нею скористатися з їхньої гостинности, бо пішов оглянути копальні коло Гендерсон-Кріку, а Мелемют Кід ще трохи кульгав від тяжкої дороги Стюар-рікою. Запрошували й Меєрса, але він одмовився, бо зовсім поринув у спробу того, як робити, щоб хліб сходив од хмелю.

Ну, що ж, якось уже обійдуться без чоловіка; головне, що жінка прийшла, вони ж цілісіньку зиму не бачили ні одної жінки, й присутність цеї обіцяла розпочати нову еру в їхньому житті. Вони були освічені люди й джентельмени, ці три молоді хлопці, однак аж тремтіли до юшки з м'яса, що так довго її не їли. Може й Ґрейс Бентам відчула такий самий голод; у всякім разі ця гостина була їй дуже приємна: перша ясна година після багатьох тижнів темряви.

Але не вспіли подати до столу цю чудову першу страву, що мала за родителя стрункого Лейка, як хтось гучно постукав у двері.

— О! А! Чи не зайдете, пане Бентаме? — сказав Паркир, що пішов подивитися, хто б то міг прийти.

— Чи моя жінка тут? — понуро спитав той поважний муж.

— Звичайно. Ми ж просили пана Меєрса переказати. — Паркир намагався говорити якнайсолодше, а сам дивувався, що воно в біса означає. — Заходьте, буть ласка. Чекаючи вас з хвилини на хвилину, ми залишили для вас місце. Ви прийшли саме впору до нашої першої страви.

— Заходьте, Едвіне, любий — защебетала Ґрейс Бентам зі свого місця при столі.

Паркир, звичайно, одійшов набік.

— Мені треба мою жінку, — проказав Бентам хрипко прикрим, власницьким тоном, Паркер мало не задихнувся, мало не зацідив кулаком по обличчю свого неделікатного гостя, але стримався, був напоготові. Всі підвелися. Лейк нетямився і сам себе піймав на тому, що от-от був би спитав: — Та невже ви підете?

Почалася прощальна метушня.

— Дуже мило з вашого боку.

— Страшенно шкода.

— Як воно сталося так…

— Справді, тепер ви.…

— Приємної подорожі до Давсону.

І таке інше.

Тимчасом ягняті допомогли натягти жакетку й одвели на різню. Двері стукнули, а вони сумно дивилися на несамовитий стіл.

— Чортяка! — Ленґем не був добре вправний змалку і його лайка була слабка й одноманітна. — Чортяка! — проказав він, трохи свідомий того, що такого виразу замало, й даремне силкуючись знайти мужніший вираз.

Кмітлива та жінка, що вміє перейняти на себе те, чого не здолає зробити чоловік-нездара, що зможе снагою своєю зміцнити його хитку натуру, вливати в нього свою властолюбну душу, натхнути його на великі вчинки. А ще кмітливіша та жінка, що вміє все зробити так хитро, що чоловік у глибині серця цілком певний, що все це він завдячує собі самому.

Отак уміла робити Ґрейс Бентам. Прибувши до Давсону зі скількома фунтами борошна й численними рекомендаційними листами, вона одразу взялася випихати наперед свою велику дитину. Це вона розтопила камінне серце й добула кредит у жорстокого варвара, що керував долею Р. С. Компанії; однак видано концесію офіційно на ім'я Едвіна Бентама. Це вона тягала свою власну дитину вгору та вниз річками через мілини й вододіли у шаленій гонитві по золото. Кожному в око впадало, який-то енергійний чоловік той Бентам. Це вона вивчала мапи й розпитувала шахтарів і вбивала географію та топографію у чоловікову порожню голову доти, аж усі дивувалися, як то він добре вивчив країну й знає її умовини. Кінець-кінцем, казали, що жінка — то камінь йому за плечима, лише дехто мудріший склав їй ціну і жалкував її.

Вона працювала, а він одержував хвалу й винагороду. В північно-західній країні заміжня жінка не має права мати золоту копальню, а тому Едвін Бентам пішов до комісара золотих копалень і записав на себе ділянку на Бенч Клеймі 23, другий ряд Френч Гіла. А як настав квітень, то вони вимивали по тисячі долярів на день, і перед ними було багато, багато таких днів.

Під Фреч Гілем текла річка Ельдорадо; на ділянці коло річки стояла хатина Клайда Вортона. Тоді він ще невимивав щоденно по тисячі доларів, але його купи нарінку раз-у-раз зростали, і мав прийти час, коли цей нарінок перейде крізь проминальню, на протязі яких шести днів, лишаючи у ринвах багато сотень тисяч доларів. Він часто сидів у тій хатині, курив свою люльку й снував хороші мрії, але в тих мріях ані нарінок, ані півтонни золотого піску в великому сейфі Р. С. Компанії не грали ніякої ролі.

А Ґрейс Бентам, перемиваючи циновий посуд у своїй хатині на схилі гори, часто поглядала на хатину біля річки Ельдорадо і мріяла, але, звичайно, теж не про нарінок, не про золотий пісок. Вони часто зустрічалися, бо стежка до одної ділянки перехрещувала другу, і є богато чого до розмови весною в Північній Країні; однак ні разу ні поглядом, ані словом вони не виявили того, що було в них на серці.

Так тяглося якийсь час. Але одного дня Едвін Бентам був брутальний. Всі хлопчаки такі; а то ще, ставши королем Френч Гіла, він почав дуже пишатися й забувати, що він усе завдячує жінці. Вортон того разу почув про це, пристеріг Ґрейс Бентам і поговорив з нею бурхливо. Від цього вона стала дуже щаслива, хоча й не хотіла слухати, і примусила його пообіцяти не говорити знову таких речей. Її пора ще не настала.

Але сонце знов почало свою північну подоріж, північна темрява змінилася на крицеву барву світанку, сніг зслиз, вода знов проступила на льоду і промивання золота почалося. Вдень і вночі жовта глина й нарінок пробігали крізь швидкі заставки, віддаючи свій викуп дужим людям з півдня. І під час цеї замотні прийшла пора Ґрейс Бентам.

До всіх така пора приходить у свій час, — звичайно, коли ми не занадто флегматичні. Багато людей цнотливі не тому, що люблять чесноту, а прото з лінощів. Це зрозуміє всяк із нас, хто зазнав хвилевої поразки.

Тим часом, як Едвін Бентам важив золотий пісок на шинквасі в салоні у Фаркса (занадто багато його піску переходило через той сосновий шинквас), його жінка зійшла з гори й услизнулася до хатини Клайда Вортона. Вортон не сподівався її, але це не міняло справи. А багато нещастя й даремного чекання не було б потім, колиб пан-отець Рубо не побачив цього й не звернув у бік з великої дороги.

— Дитино моя…

— Почекайте-но, пан-отче! Я вас поважаю, хоча я й не вашої віри; але не ставайте межи цією жінкою і мною!

— Чи ви знаєте, що ви робите?

— Знаю! Хоч би ви були всемогутній бог і мали охоту кинути мене до вічного огню, то й то я не поступлюся вам у цій справі.

Вортон посадив Ґрейс на стільці й став войовничо перед нею.

— Сідайте он на тому кріслі й помовчте, провадив він, удаючись до єзуїта. — Тепер моя черга. А ваша буде потім.

Пан-отець Рубо чемно вклонився й послухався. Він був лагідна людина й навчився чекати свого часу. Вортон підсунув собі стільця близенько жінчиного й сів стискаючи їй руку.

— То ви так любите мене й вивезете звідси?

Її обличчя неначе відбивало спокій цього чоловіка, що на його захист вона могла з певністю сполягати.

— Люба, хіба ж ви не пам'ятаєте, що я вам казав тоді? Звичайно, я…

— Але, як же ви зможете? А промивати золото?

— І то ви думаєте про такі марниці? От, наприклад, передам своє майно тут пан-отцеві Рубо. Я можу йому довірити здати мій пісок до Компанії.

— Подумайте собі лише! Я вже ніколи не побачу його.

— Яке щастя!

— І поїхали… Ох, Клайде я не можу! Я не можу!

— От тобі й маєш! Звичайно, можете. Ось, дайте но лишень, я поміркую. Дивіться, ми тільки складемо трохи своїх речей та й рушимо і…

— А як він вернеться?

— Я кожного розторощу…

— Ні, ні! Не треба битися, Клайде! Обіцяйте мені це.

— Гаразд! То я лише скажу хлопцям прогнати його з ділянки.

Вони бачили, як він поводився з вами і не дуже-то люблять його.

— Ви не повинні цього робити. Ви не повинні шкодити йому.

— Ну, то що ж? Нехай він приходить сюди й забирає вас у мене на очах?

— Ні-і, — напівпрошепотіла вона, ніжно пестячи його руку.

— Ну, то дайте мені впоратися самому й не турбуйтесь. Я догляну, щоб йому не було шкоди. Він страх як клопотався тим, чи вам була кривда, чи ні! Ми не поїдемо назад до Давсона. Я перекажу, щоб двоє хлопців налагодили й одвели човна до Юкона. А ми перейдемо через вододіл і спустимося річкою Індіянкою, щоб зустрітися з ними. Потім…

— А потім?

Її голова була в нього на плечі. Їхні голоси лунали тихо й ніжно, кожне слово було пестощ. Єзуїт нервово заворушився.

— А потім? — знову спитала вона.

— А потім попливемо проти води, переїдемо через пороги Білий Кінь і Бокс Каньон.

— Так?

— А далі пароплав, Сан Франсиско і цілий світ! Чількут, Дайя і Солона Вода.

— Але ж, любий я не вмію підпирати човна.

— Ех, ти ж моя гусочко! Я візьму Сітку Чарлі; він знає, кудою слід плисти і де найкраще спинятися, він найкращий мандрівець з усіх індіян, що я коли зустрічав. Тобі доведеться лише сидіти в човні, співати пісень і удавати Клеопатру та відганяти… хоча ні, нам пощастило: ще зарано на москітів.

— А що ж далі, мій Антонію?

— А далі пароплав. Сан Франсиско і цілий світ! Вже ніколи не повернемося в цю прокляту діру. Подумай собі! Цілий світ, і вибирай з нього, що хочеш! Я все продам. Та ми й так багаті. Волдвортів синдикат дасть мені пів мільйона за те, що ще лишилося в землі, та я маю вдвоє стільки в цих зливках і в Компанії. Поїдемо на виставку в Парижі 1900 року. Поїдемо до Єрусалиму, якщо ти захочеш. Купимо палаца в Італії, і ти удаватимеш Клеопатру досхочу. Ні, ти будеш Лукреція, Актея, або хтось інший, як захоче твоє серденько. Але ти не повинна, справді, ти не повинна…

— Жінка цезаря понад докорами.

— Звичайно, але…

— Але я не буду твоєю жінкою, так, любий?

— Я не це хотів сказати.

— Але ти любитимеш мене так само і ніколи навіть не подумай… Ох, я знаю, ти будеш такий самий, як інші чоловіки; тобі обридне і… і…

— Як ти можеш? Я…

— Обіцяйся мені.

— Добре, обіцяюся.

— Ти так легко це кажеш, любий, але звідки ти знаєш? або чи я знаю? Я мало що можу дати, але це все ж так богато. О, Клайде, обіцяй мені, що ти не будеш.

— Ну, от! Ти не повинна мати сумнівів. Доки смерть нас не розлучить, ти ж знаєш.

— Подумай! Я вже раз казала це… йому, а тепер?

— А тепер, моя кохана, більше не муч себе такими розмовами. Звичайно, я ніколи, ніколи не…

І вперше їхні тремтячі уста зійшлися. Панотець Рубо пильнував велику дорогу крізь вікно, але не міг витримати довше напруження. Він прокашлявся й озирнувся.

— Тепер ваша черга, пан-отче!

Вортонове обличчя сяяло вогнем першого поцілунку. Його голос лунав втішною певністю, коли він так поступався на користь іншого. Він не мав жадного сумніву що-до наслідків. Так само була певна й Ґрейс, бо усміх грав у неї на вустах, як вона глянула на священика.

— Моя дитино, — почав той, — серце мені крається з жалю до вас. Це хороша мрія, але вона не може справдитися.

— Чому, пан-отче? Я ж сказала так.

— Ви самі не знали, що робили. Ви не подумали про присягу, що складали перед богом тому чоловікові, що є вашою дружиною. Доводиться мені примусити вас зрозуміти святість такої обітниці.

— А як я й сама розумію і все ж одмовляюся від неї?

— Тоді бог…

— Який бог? Мій чоловік теж має бога, але я його не визнаю. Багато є таких богів.

— Дитино! Не говоріть такого! Ах! Ви цього й не думаєте. Я розумію. У мене теж були такі хвилини. — На одну хвилину він перелинув у свою рідну Францію, й задумане сумнооке обличчя виринуло, як у тумані, між ним і жінкою, що була перед ним.

— Що ж, пан-отче, то мій бог покинув мене? Я не грішніша за інших жінок. Я тяжко горювала з ним. Чому я маю ще більше горювати? Чому я не можу заволодіти щастям? Я не можу, я не хочу вертатися до нього!

— То швидше ви покинули бога. Вернітеся. Віддайтеся на його волю, і темрява зникне. О, моя дитино…

— Ні, шкода мови; я постелила собі постіль, то вже й висплюся на ній. Я піду. А якщо бог мене покарає, то я вже якось потерплю його кару. Ви не розумієте. Ви не жінка.

— Моя мати була жінка.

— Але…

— І Христос уродився з жінки.

Вона не відповіла. Запала мовчанка. Вортон нетерпляче смикав вуса й поглядав на дорогу. Ґрейс сперлася ліктем на стіл, на обличчі їй змалювалася зважливість. Усміх зник. Пан-отець Рубо розпочав інакше:

— У вас є діти?

— Колись я хотіла, але тепер ні. І я рада, що їх нема.

— А мати?

— Є.

— Вона вас любить?

— Так. — Вона відповіла шепотом.

— А брат? Ні, він не до речи, він чоловік. А сестра?

Вона, тремтячи потакнула головою.

— Молодша? На багато?

— На сім років.

— Ви подумали про це? Про них? Про свою матір? Про свою сестру? Вона стоїть на порозі свого жіночого життя, і це ваше божевільне ламання свого життя може мати велику вагу для неї. Чи ви могли б піти до неї, подивитися на її свіже молоде обличчя, взяти її руку в свою, або притулитися щокою до її щоки?

На цю мову в її уяві повстали такі живі образи, що вона закричала:

— Не кажіть! Не кажіть! — і зщулилася, як собака від батога.

— Але вам доведеться думати про це все; то краще подумайте тепер, завчасу.

Вона не могла бачити його очей, а в них було велике співчуття, обличчя ж його, напружене, тремтяче, не виявило лагідности. Вона підвела голову від столу, втримала сльози, зібрала всю силу.

— Я піду собі. Вони ніколи мене не побачать і врешті забудуть. Я немов умру для них. І… і я піду з Клайдом… сьогодні.

Здавалося, що вже на тому кінець. Вортон ступив наперед, але священик спинив його рухом руки.

— Ви хотіли мати дітей?

Мовчки потакнула.

— І бога просили за це?

— Часто.

— А ви подумали про те, що було б, коли б ви мали дітей?

Пан отець Рубо на одну хвилину спинив свій погляд на чоловікові, що стояв біля вікна.

Швидкий промінь блиснув на її обличчі. Вся важливість питання стала їй зрозуміла.

Вона піднесла благаюче руку, але він провадив далі.

— Чи ви можете уявити собі невинне немовля в себе на руках? Хлопчика? Світ не такий суворий до дівчини. Та ваше молоко обернулося б на жовч! А могли б ви бути горді й щасливі з вашого хлопчика, дивлячись на інших дітей…

— О, майте милосердя! Замовчіть!

— Все на дитині окошиться…

— Мовчіть! Мовчіть! Я вернуся! — Вона впала йому до ніг.

— Виховати дитину, щоб вона не знала нічого поганого, аж коли-небуть їй люди кинуть у обличчя любе ймення!

— Ох, боже мій! Боже мій!

Вона плазувала по підлозі. Священник зідхнув і підвів її на ноги. Вортон кинувся до неї, але вона рухом руки спинила його.

— Не підходьте до мене близько, Клайде, я вертаюся.

Сльози жалісно котилися їй по обличчю, але вона не втирала їх.

— Після всього?! Ти не підеш! Я тебе не пущу!

— Не зачіпайте мене! — Вона затремтіла й одступилася назад.

— Я хочу! Ти моя! Чуєш? Ти моя! — А потім він напався на священика: — І що з мене за дурень був, що я дав вам ляпати вашим дурним язиком! Дякуйте своєму богові, що ви не проста людина, а то б я вам… Так, вам треба вправлятися, як уживати своєї священої прерогативи! Добре, ви покористувалися з неї. А тепер ідіть геть з мого дому, а то коли б я не забув, хто й що ви таке!

Пан-отець Рубо вклонився, взяв її за руку й рушив до дверей. Але Вортон став на дорозі.

— Ґрейс! Ти казала, що любиш мене?

— Казала.

— І тепер кажеш?

— Кажу.

— Скажи ще раз.

— Я люблю вас, Клайде, я люблю вас.

— Ну, що пан-отче? — гукнув він. — Ви чули, що вона казала, і з такими словами на вустах ви одведете її назад, щоб жила вона в брехні та в пеклі з тим чоловіком?

Але пан-отець Рубо вштовхнув жінку до дальшої кімнати й зачинив двері.

— Ні слова! — прошепотів він до Вортона, сідаючи в недбалій поставі на стільці.

— Пам'ятайте, задля неї, — додав він.

В хаті загуло від брутального стуку в двері, далі клямка піднеслася, і увійшов Едвін Бентам.

— Бачили мою жінку? — спитав він, як тільки привітався.

Дві голови хитнулися, що ні.

— Я бачив її сліди від хати вниз, — провадив він допитливо, — і вони зникли якраз навпроти цього місця на великій дорозі.

Його слухачі заклопотано зглянулися.

— І я… я думав…

— Що вона була тут! — загримів Вортон.

Священик утихомирив його поглядом.

— Чи ви, мій сину, бачили, що її сліди йдуть до цієї хати?

Хитрий пан-отець Рубо — він добре поклопотався затерти їх, як ішов тим самим шляхом перед годиною.

— Я не спинявся, щоб роздивлятися, я… — Його погляд підозріло спинився на дверях до другої кімнати, а потім запитливо перейшов на священика. Той похитав толовою; але здавалося, що сумнів лишався.

Пан-отець Рубо швидко й нишком проказав молитву, а тоді підвівся.

— Якщо ви не вірите, то… — він зробив рух, ніби-то наміряється відчинити двері.

Священик не може брехати. Едвін Бентам часто це чув і вірив, що так воно й є.

— Звичайно, не треба, пан-отче, — сквапно відповів він. — Я лише дивувався, куди то пішла моя жінка й думав, що може… Вона, певне, пішла до пані Стантон на Френч Ґелч. — Хороша година, чи ж не правда? Ви чули новину? Борошно подешевіло, вже сорок доларів за сто; кажуть, що чечаки так і комашаться на річках. Але мені треба йти. Бувайте здорові.

Двері стукнули, і вони бачили крізь вікно, як він попростував до Френч Ґелчу.

Скілька тижнів пізніше, якраз після червневої поводи, двоє людей вивели човна на середину річки й прив'язали його до пливучої сосни. Вона натягла линву й тягла легенького човна, як буксирне судно. Пан-отець Рубо одержав наказ залишити гірську країну й вернутися до своїх смуглявих дітей у Міноку. Білі люди прийшли межи них, і вони занадто мало часу присвячували рибальству й занадто багато певному богові, що має своє скороминуще перебування в незлічимих темних пляшках. Мелемют Кід теж мав справи в Низовій Країні, отож і мандрували вони вкупі.

В цій Північній Країні один лише Мелемют Кід знав людину на ймя Пол Рубо. Лише перед ним священик скидав святобливу одежу і ставав звичайною людиною. Та й чому ж би ні? Вони знали один одного. Хіба ж вони не ділилися останнім шматком риби, останньою дрібкою тютюну, останньою найтаємнішою думкою на порожніх просторах Берінгового моря, в згубливих лабіринтах Великої Дельти під час жахливої зимової мандрівки від Пойнт Барроу по Поркюпайна?

Пан-отець Рубо сумно попихкував своєю старою подорожньою люлькою й дивився на червоне кружало сонця, що похмуро зависло над самим обрієм з півночі. Мелемют Кід накрутив свого годинника. Була саме північ.

— Веселіше, друже! — Кід, видимо, хотів провадити далі розірвану нитку. Бог напевне простить за таку брехню. Ось послухай, я скажу тобі слова людини, що сказала щиру правду:

Якщо ти чув слова її признання,
То хай уста тобі скує мовчання.
Коли брехня рятує від загину —
Бреши аж до останньої хвилини!

Пан-отець Рубо вийняв люльку й подумав.

— Ця людина каже правду, але не це мучить мою душу. Брехня й каяття перед богом, але… але…

— Та що ж таке? Твої руки чисті.

— Воно не так. Кіде, я багато міркував і нічого не виміркував. Я знав, і примусив її вернутися.

Ріполовів голос задзвенів чистою нотою з берегового лісу, куріпка десь далеко заторохтіла заклика, олень голосно пирхав у воді, а двоє мовчки курили.