Вовчі сини (Логос)/Північна одисея

by Джек Лондон

◀ Королева жінка

Вовчі сини Джек Лондон пер.: Ольга Косач-Кривинюк Північна одисея

Мюнхен: Логос

ПІВНІЧНА ОДИСЕЯ.

I.

Санки співали свою вічну скаргу, збруя рипіла, дзвіночки на передових собаках дзеленчали; але люди й собаки натомилися й не озивалися. Дорога була тяжка, бо недавно випав сніг, і вони їхали довго, але собаки, навантажені лосиною, замерзлою, як кремінь, вперто прямували невтоптаною дорогою й трималися з зовсім людською упертістю. Вже темніло, але не було придатного місця, щоб отаборитися на ніч.

Сніг тихо падав у нерухомому повітрі, не платочками, а маленькими замерзлими кристалами делікатного визерунку. Було дуже тепло, всього десять градусів під нолем, — і люди не журилися. Меєрс і Бетлз попіднімали вгору навушники, а Мелемют Кід здійняв навіть рукавиці.

Собаки натомилися ще в полудень, але тепер вони почали виявляти нову силу. Найрозумніші з них почали якось непокоїтися, нетерпеливитись у посторонках; у них з'явилася непевна жвавість руху, вони сопли й нашорошували вуха, сердилися на своїх повільніших братів і підганяли їх часто, крадькома кусаючи за стегна. А ті, після такої кари, й собі починали помагати розпросторювати далі заразу. Нарешті передовик у передніх санях радісно заскавчав, ще нижче стелячись по снігу та налягаючи на нашийника. Решта намагалися не відставати від нього. Взяли в добру роботу посторонки, понатягали шлеї; санки, стрибаючи, мчали вперед, а люди стукали жердинами, несамовито прискорюючи біг, щоб собаки не наскочили на них. Втома цілого дня злетіла з них, і вони гуканням підбадьорювали собак. Ті відповідали радісним скавчанням. Гучним чвалом вони котили крізь темряву, що все густішала.

— Гей! Гей! — загукали люди по черзі, коли їх санки раптом залишили велику дорогу, налягаючи на собак, неначе кораблі, що схиляються під вітром.

Потім ще сто ярдів до освітлених пергаментових шибок, що промінням посилали звістку від хатини, оповідаючи про стугін юконської печи та про те, як парують казанки з чаєм. Однак коло хатнього вогнища хтось уже був. Шістдесят собачих голосів зухвалим хором загарчало, і стільки ж волохатих тіл кинулося на кудлачів, що тягли передні сани. Двері відчинилися, вийшов чоловік у червоному плащі північно-західньої поліції; він зайшов, — по коліна в снігу, — межи лютих тварин, спокійно й байдуже втихомирюючи їх товстим пужалном. Після того люди привіталися, стиснувши один одному руки. Таким чином Мелемюта Кіда в його власній оселі привітав чужинець.

Його мав зустріти Стенлі Прінс, що відповідав і за спогадану юконську піч, і за гарячий чай, але він клопотався біля своїх гостей. Їх там було щось із дванадцятеро, зборище якогось непевного люду, що служив королеві, переводячи в життя її закони, або переводячи її пошту. То були люди різної породи, але однакове життя утворило з них один виразний тип людей, сухорлявих і жилавих, з м'язами, загартованими в дорозі, з обвітреними обличчями, з безжурною душею, що спокійно дивилися вперед, ясним і рішучим поглядом. Вони їздили королевиними собаками, сповняли страхом серця її ворогів, їли мізерну харч і були щасливі. Багато вони бачили на віку своєму: життя їхнє було сповнене романтики, подвигів, але сами вони того й не тямили.

Тут вони були неначе в себе вдома. Двоє простяглося на тапчані Мелемюта Кіда, співаючи тих пісень, що співали їх французькі предки за тих часів, коли вони прийшли вперше до Північно-Західнього краю й дружили з жінками-індіянками. Бетлзів тапчан терпів таке саме нашестя, — троє чи четверо здорових заволок своїми ногами куйовдили на ньому ковдри, слухаючи оповідання одного з них, що служив у човновій бригаді разом з Волслі, коли він пробивав дорогу до Картуму. А як той утомився розказувати, то один ковбой розказав про двори, про королів і лордів, і леді, що він бачив, як Буфаллобіль об'їздив европейські столиці. В кутку двоє метисів — колишніх товаришів у невдалому поході — лагодили збрую й розмовляли про ті часи, коли Північний Захід палав у повстаннях, а Луї Рісль був королем.

Грубі дотепи й ще грубіші жарти перелітали туди й сюди. А про великі пригоди на шляхах та річках розказували, як про звичайні речі, лише задля зернятка юмору, або щоб згадати якийсь кумедний випадок. Прінс захопився тими неувінчаними героями, що бачили, як творилася історія, що вважали величнє й романтичне за звичайне й випадкове в життьовій рутині. Він роздавав їм свій коштовний тютюн з щедрою байдужістю — і тоді спадали заіржавлені кайдани з пам'яти, і забуті одисеї воскресали для нього.

Коли розмови скінчилися, а подорожні в-останнє позакурювали люльки й порозвязували свої тісно згорнені хутряні мішки до спання, Прінс удався до свого приятеля по докладніші відомості.

— Гаразд, — мовив Мелемют Кід, починаючи розвязувати свої мокасини, — ти ж знаєш, хто такий ковбой, і легко пізнати британську кров у тому, що спить з ним на одній постелі. Що-до решти, то вони всі діти лісових заволок, і один бог знає, як багато різної крови перемішалося в них. Тих двоє, що полягали біля дверей — то справжня «порода», або «смалені дуби». Отой юнак, підперезаний вовняним шарфом, — зверни увагу на його брови, та як він ворушить щелепами, — мені здається, що він шотландець, сплаканий в курній матерній хаті. А той вродливий хлопець, що підкладає під голову шинелю, то — француз, метис, — ти чув, як він говорив; йому не подобаються ті двоє індіян, що лягли близько нього. Бачиш, коли метиси повстали під проводом Рієля, індіяни залишилися спокійні, і з того часу вони одні одних не полюбляють.

— Ну, а хто той похмурий парубок біля печи? Я ладен присягнути, що він не вміє говорити по-англійськи. За цілий вечір він і рота не роззявив.

— Помиляєшся! Він знає англійську мову досить добре. Чи ти слідкував за його поглядом, коли він слухав? А я слідкував. У нього тут немає земляків. Коли вони розмовляли своїми власними окремими мовами, видко було, що він не розуміє. Я й сам хотів би знати, що він за один. Давай, дізнаємося про це.

— Підкиньте-но зо дві гілляки до печи! — звелів Мелемют Кід голосно й дивлячись просто на того, про кого говорилося. Той одразу послухався.

— В нього десь утовкли дисципліну, — завважив стиха Прінс.

Мелемют Кід хитнув головою, зняв шкарпетки й пройшов до печи поміж людьми, що полягали. Там він повісив своє мокре взуття серед двох десятків такого самого.

— Коли ви сподіваєтеся добратися до Давсону? — спитав він на спробу.

Чоловік подивився на нього пильно якусь хвилину перше, ніж відповісти.

— Кажуть, сімдесят пять миль. Так? Може за два дні.

В його мові було ледве помітно якийсь акцент, але він не запинався й не підшукував слів.

— Чи ви вже бували в цій країні коли-небудь?

— Ні.

— А в Північно-Західній території?

— Так.

— Там народилися?

— Ні.

— Ну, то де ж ви, в чорта, народилися? Ви не з цих. — Мелемют Кід показав рукою на погоничів і на двох полісменів, що лежали на Прінсовій постелі.

— Звідки ви? Я вже бачив такі обличчя, як ваше, хоч і не можу пригадати, де саме.

— Я вас знаю, — мовив чоловік не до речи, міняючи напрямок Кідових питань.

— Як? Бачили мене коли-небудь?

— Ні; вашого приятеля, того священика в Пестиліку, давно вже. Він питав мене, чи я бачив вас, Мелемюте Кіде. Він дав мені харчів. Я ненадовго спинився. Ви не чули, щоб він говорив про мене?

— Ага! То ви той чоловяга, що проміняв видрячі шкурки на собак?

Чоловік хитнув головою, витрусив свою люльку й виявив небажання говорити тим, що загорнувся в хутро.

Мелемют Кід загасив лойову лямпу й вліз під ковдру до Прінса.

— Ну, що? Хто він?

— Не знаю, — одкрутився від мене й заховався, як слимак у скойку. Але він з тих, що тебе цікавлять. Я чув про нього. Увесь берег дивувався з нього вісім років тому. Щось таємниче, знаєш. Він прибув з півночи наприкінці зими, за багато тисяч миль звідсіля, об'їхавши Берінгове море, і їхав він так, неначе за ним чорт гнався. Ніхто ніколи не довідався, звідки він прибув, але мусить бути, що здалека. Він був уже змучений подоріжжю, коли дістав харчів у Шведській місії біля Ґоловінової затоки й спитав про дорогу на південь. Ми чули про це пізніше. Потім він залишив берег, попрямувавши просто через Нортонову протоку. Була жахлива година, снігові бурі й страшні вітри, але він ішов, хоча тисяча інших загинула б. Минув пост Св. Михайла й прибув до Пестиліку. Втеряв усіх собак, окрім двох, і мало не вмирав з голоду.

Він так страшенно хотів їхати далі, що пан-отець Рубо дав йому харчів, але не міг дати собак, бо сам чекав лише мого приїзду, щоб поїхати.

Пан Уліс був занадто досвідчений, щоб рушити без собак, і крутився в тій околиці кілька день. Він мав у санях пару добре вироблених видрячих шкурок, знаєш, з тої морської видри, що цінується на вагу золота. Там таки в Пестиліку, був один старий Шейлок з російських купців, він мав собак до чорта. Отож вони не довго торгувалися і коли чужинець рушив на полудень, то йшов позад великого собачого запрягу. А пан Шейлок, між іншим одержав видрячі шкури. Я їх бачив, — вони були чудові. Ми вирахували, що собаки коштували по п'ять сотень.

Однак, по чужинцеві не видко було, щоб він не знався на ціні морських видр; він був з якихось індіянів, а з його небагатьох слів виявлялося, що він бував серед білих людей.

Після того, як зійшов лід з моря, прийшла звістка з острова Нюнівак, що він заїздив туди по їжу. Потім він, невідомо куди, подівся, і оце вперше за вісім років знов з'явився. Але звідки він прибув? І що він там робив? І чого звідти прийшов? Він індіянин, ніхто не знає, де він був, і він дисциплінований, як не кожен індіянин. Оце тобі, Прінсе, ще одна північна таємниця, розгадай-но її.

— Красненько дякую, я вже й так наморочився з ними, — відповів Прінс.

Мелемют Кід уже глибоко дихав, заснувши, а молодий гірничий інженер усе ще пильно вдивлявся в темряву, чекаючи, коли замре дивне зворушення, що схвилювало йому кров. Коли ж він врешті заснув, то й тоді його мізок працював, і він мандрував білою пустелею, надсиджувався з собаками на нескінченних шляхах і бачив людей, що жили, працювали й умирали, як справжні чоловіки.

Другого ранку, ще далеко перед світанками, собачі погоничі й полісмени вирушили до Давсону. Але влада, що пильнувала інтересів її величности й керувала долею її менших створінь-підданців, не дала поштарям довго спочивати; за тиждень вони з'явилися на річці Стюарт, тяжко навантажені листами для Солоної Води. Що правда, їхніх собак замінили на свіжих; однак, то все ж були собаки.

Люди сподівалися, що матимуть який-небудь притулок, щоб одпочити; крім того цей Клондайк був нова невідома частина північного краю, і вони хотіли хоч трошки на дещо поглянути в Золотому Місті, де золотий пісок точився, як вода, а залі до танців аж гули від нескінченної гульні. Але вони сушили свої шкарпетки й курили вечорами люльки з таким самим смаком, як і в давнішні свої приїзди, хоча один чи двоє очайдушних марили про дезертирство й про можливість перейти через недосліджені Скелясті Гори на схід, а звідти, долиною Мекензі, дістатися до свого давно-топтаного ґрунту у країні Чіпіян. Двоє, чи троє, зважили навіть вернутися тою дорогою додому, коли скінчиться термін служби, і почали зараз таки складати план подорожи, наперед утішаючись з небезпечної мандрівки так, як міський мешканець утішався б з того, як то він у неділю погуляє в лісі.

А той чоловік, що то мав колись видрячі хутра, був якийсь дуже неспокійний, хоча розмовою мало цікавився, і нарешті відвів Мелемюта Кіда на бік і стиха щось почав йому говорити. Прінс цікаво поглядав на них, а таємниця ще збільшилася, коли вони понадягали шапки й рукавиці та вийшли з хати. Потім вони вернулися. Мелемют Кід поставив на столі свою вагу на золото, одважив шістдесят унцій і висипав чужинцеві в торбину. Тоді до них прилучився начальник собачих погоничів, і з ним вони залагодили якусь справу. На другий день валка рушила проти води річкою, а той, що то з видрячими хутрами, взяв кілька фунтів харчів і пішов назад до Давсону.

— Я вже й сам не знав, що мені робити, сказав Мелемют Кід, як Прінс почав його розпитувати. — Бідолаха хотів звільнитися від служби, хто його знає чому; але здається, що з якоїсь дуже важливої для нього причини, хоч він і не захотів сказати, з якої саме. Бачиш, це зовсім, як у війську; він записався на два роки, і єдиний спосіб звільнитися — то відкупитись. Він не міг, дезертирувавши, жити тут, а він конче хтів лишитися в цій країні. Він каже, що так зважив, прибувши до Давсону, але ніхто його не знає, він не мав ні цента, і лише зо мною він мовив зо два слова. От він поговорив про це з лейтенант-губернатором і погодився з ним на той випадок, що розстарається в мене грошей у борг, знаєш. Сказав, що віддасть мені за рік і, коли я захочу, візьме мене до компанії на якесь на скарби багате місце. Він його ніколи не бачив, але знає, що там сила золота.

А як він говорив! Коли він вийшов зо мною, то мало не плакав. Просив, благав; упав передо мною на сніг, — я вже підвів його. Говорив, як божевільний. Присягався, що прямував до цієї мети роками й роками, і не витримав би, коли б тепер не осягнув її. Я питав у нього, що ж то за мета, але він не захтів сказати. Казав, що його можуть послати в інше місце, і тоді він вернеться до Давсону лише за два роки, а то вже буде запізно. Ніколи в житті я не бачив ще, щоб людина так побивалася. А коли я сказав, що позичу йому, то мусів знов підводити його з снігу. Я казав йому, щоб він то уважав за продовольчу допомогу. Але, думаєш, він пристав на те? Ні, добродію! Присягався, що віддасть мені все, що знайде, що зробить з мене багатиря понад усі загарбливі мрії, говорив усякі такі дурниці. Та ж тепер, хто вкладає своє життя й час супроти продовольчої допомоги, то вважає, що затяжко віддати більше ніж половину того, що знаходить. Щось тут, Прінсе, криється за цим усім. Май на увазі. Ми ще почуємо про нього, якщо він лишиться в цій країні.

— А як ні!?

— Тоді буде мені наука за мою добрість, і я втрачу шістдесят з лишком унцій.

Настала холодна пора з довгими ночами, і сонце почало свою споконвічну гру в півжмурки вздовж південної снігової лінії перше, ніж стало щось відомо про Мелемют-Кідову продовольчу допомогу. Коли це, одного темного ранку на початку січня, тяжко навантажена собача валка під'їхала до його хатини на низу річки Стюарта. То був той, з видрячими хутрами, і з ним ішов чоловік, один з тих людей, що боги вже зовсім забули, як їх творити.

Люди в тих сторонах ніколи не говорили про щасність, сміливість, або надзвичайні здобутки, не згадавши про Акселя Гендерсона; біля таборових вогнищ, оповідаючи про силу, бадьорість і відважність, завжди оповідали про нього. А коли розмова припинялася, то вона знов спалахувала, як згадували про ту жінку, що була всюди й завжди з ним.

Як уже зазначено, боги, творячи Акселя Гендерсона, пригадали свій стародавній хист і виліпили його на взірець тих людей, що родилися, коли світ був ще молодий. На зріст семи футів, він перевершував усіх у своїй мальовничій одежі Ельдорадського короля. Його груди, шия, руки й ноги були, як у велетня. Щоб витримувати його триста фунтів костей та м'язів, лижви у нього були на добрий ярд більші, ніж у інших людей. Його обличчя було грубо витесане, з волохатими бровами, з тяжкими щелепами й блідо-блакитними очима, що не блимали. Воно промовляло про людину, що знає лише закон сили. Його прикрашене морозом, жовте, як шовк доспілого зерна, волосся, падало, як проміння ранкове у темряву, і спадало вниз на кожух із ведмежого хутра. Здавалося, що якась невиразна морська звичка виявлялася в нього, коли він, погойдуючись, випереджував собак по вузькій стежці вниз. Він гримав пужалном у Мелемют-Кідові двері, — то немов давній вікінг, під час розбишацької виправи на південь, гупав у замкові ворота, вимагаючи, щоб його впустили.

Прінс, закачавши рукава, місив своїми жіночими руками кисле тісто на хліб, часто поглядаючи на трьох гостей, таких трьох гостей, що подібних до них, може, ще ніколи не бувало під людським дахом. Чужинець, що його Мелемют Кід прозвав Улісом, все ще цікавив Прінса, але головна його цікавість зосередилася на Акселі Гендерсонові та на Гендерсоновій дружині. Вона відчувала втому після денної подорожи, бо вже зніжилась у вигідних хатах з того часу, як її чоловік забагатів; отож була зморена й відпочивала коло чоловікових широких грудей, мов тендітна квітка біля муру. Вона ліниво відповідала на добродушні жарти Мелемюта Кіда й дивно хвилювала Прінсову кров яким-небудь випадковим поглядом своїх глибоких, темних очей. Бо Прінс був чоловік, та ще здоровий, і протягом багатьох місяців бачив мало жінок. Вона була старша від нього та ще й індіянка до того. Однак відрізнялася від усіх тубільних жінок, що йому довелося бачити: вона подорожувала, побувала і в його країні, — як він бачив з розмови, — вона знала все те, що знали й жінки його раси, але ще й багато іншого, чого ті й зроду не відали. Вона могла зварити обід з висушеної на сонці риби, або послати постіль у снігу; вона дражнила їх і мучила, докладно оповідаючи про обіди з багатьох страв, і дратувала їхню хіть до їжі згадкою про різні ласощі, що їхній смак вони вже майже забули. Вона знала звичаї лося, ведмедя й маленького блакитного лиса та диких амфібій північних морів; вона була обізнана з наукою лісів і потоків, а повісті, що пишуть люди, птахи й звіри на тоненькій сніговій корі, були для неї розгорненою книгою; до всього Прінс зауважив, що її очі похвалююче заблищали, як вона читала таборові правила.

Ті правила склав невтомний Бетлз у ті часи, коли в нього грала кров; вони відзначалися своїм надзвичайно чистим і простим гумором. Прінс завжди повертав їх до стіни, коли мали прийти дами; але хто б подумав, що ця тубільна жінка… Та що, тепер уже було запізно.

Отже така була дружина Акселя Гендерсона, що її ім'я й слава пройшли по всій північній країні, разом зі славою її чоловіка.

За столом Мелемют Кід дражнив її з упевненістю давнього приятеля, а Прінс струснув з себе соромливість першої знайомости й собі прилучився до нього. Але вона добре боронилася в нерівній боротьбі, а її чоловік, повільніший у думках, не здобувався ні на що інше, як лише не похваляння її. Він дуже нею пишався: кожним своїм поглядом і рухом виявляв, яке важливе місце їй належить у його житті. Той, з видрячими хутрами, їв мовчки, забутий серед веселої суперечки; далеко раніше, ніж інші скінчили їжу, він устав од столу і вийшов до собак. Однак його подорожні товариші теж швидко понадягали рукавиці й парки та пішли слідом за ним.

Вже багато днів не йшов сніг, і санки їхали твердо втоптаною дорогою так легко, ніби блискучим льодом. Уліс проводив перші санки; з другими йшли Прінс та Гендерсонова жінка; а Мелемют Кід з жовтоволосим велетнем провадили треті.

— Це лише спроба, Кіде, казав він: — але, я думаю, вона певна. Він там ніколи не був, але він оповідає хорошу історію й показує мапу, що про неї я чув іще, як був у країні Кутеней, кілька років тому. Мені хтілося, щоб ви пішли разом з нами, але він якийсь чудний, заприсягався, що все покине, коли ще хто-небудь вплутається. Але як я вернуся, ви одержите перший камінчик, і я поставлю ваш кілок коло мого та дам вам половину міської дільниці, крім того.

— Ні, ні, — покликнув він, коли Кід хотів перебити. — Я женуся за цим, а щоб осягти цього, потрібні дві голови. Так от, коли все справдиться, то це буде друге Крипл-Крік, чуєте чоловіче? — друге Крипл-Крік! Це кварц, а не пісок, і коли працюватимемо, як слід то витягнемо його ввесь… мільйони понад мільйони. Я чув про це місце, а ви теж. Ми збудуємо місто… тисячі робітників… хороші водяні шляхи… пароплавні лінії… великий фрахтовий торг… мілководі пароплави біля верховин річки… залізниця, може… тартаки… електро-світляна споруда… власний банк… комерційне товариство… синдикат. Чуєте?! лише мовчіть, доки я вернуся!

Санки спинилися там, де дорога перетинала гирло Стюарт-ріки. Широка просторінь безкрайого льодового моря простяглася в далечінь до невідомого сходу. Повитягали лижви, ременями до санок попривязувані. Аксель Гендерсон стиснув руки Кідові та Прінсові й рушив уперед, широкими лижвами на добрих пів ярда поринаючи в пухкому снігові та втоптуючи його так, щоб собаки не грузли.

Його жінка йшла слідом за ним, позад останніх саней, виявляючи довгу вправу в хисті давати собі раду з незручним узуттям. Тишу порушили веселі вигуки прощальні; собаки вищали; а той, з видрячими хутрами, частував батогом неслухняного корінного.

За годину валка була неначе чорний олівець, що повз довгою простою лінією через великий аркуш паперу.

II.

Минуло чимало тижнів, і от одного вечора Мелемют Кід і Прінс узялися розвязувати шахові завдання з відірваного листка давнього часопису. Кід саме повернувся зі своїх володінь у Бонанці й відпочивав, готуючись до полювання на лосів. Прінс теж перебув на річках та в подорожах сливе цілу зиму і тепер прагнув хоч тиждень якийсь поманіжитися у теплій хатині.

— Просунь чорного коня й нападай на короля. Ні, так не вийде. Дивись, далі так ходити…

— Нащо посувати пішака на дві кратки? Стрибок, щоб узяти її, йдучи повз, і забрати вежу з дороги.

— Але далі! Це залишає дірку і…

— Ні, тут є захист. Ходи далі! Побачиш, що вийде.

Було дуже цікаво. Хтось удруге постукав у двері перше, ніж Мелемют Кід сказав: «Заходьте»! Двері розчинилися. Щось увійшло, заточуючись. Прінс глянув і скочив на ноги. Жах, що відбився йому в очах, примусив Мелемюта Кіда озирнутися, і він теж злякався, хоч і не раз йому доводилося бачити страшні речі. Заточуючись, якесь створіння наосліп простувало до них. Прінс одступився аж до того цвяха, де висів його Сміт та Весон.

— Боже мій! Що це таке? — прошепотів він до Мелемюта Кіда.

— Не знаю. Здається, це з холоду й голоду, — відповів Кід, одсуваючись у противний бік. — Стережись, воно, може, божевільне, — застеріг він, зачинивши двері й вернувшись.

Створіння наблизилося до столу. Ясне світло лойової лямпи притягло його погляд. Воно зраділо й подало голос старечим белькотінням, що виявляло втіху. Потім раптом він, — бо то був чоловік, — одхилився назад, підтягнув свої шкуратяні штани й почав співати тої пісні, що співають, крутячи колесо кабестану, коли море реве у вуха:

За водою плине корабель,
Ой, тягни, тягни, тягни!
Хто за капітана там?
Джонатан Джонз із Кароліни
Ой тягни, тягни, тягни!
Ой тягни, тягни, тягни!…

Раптом він урвав, з вовчим гарчанням пошкандибав до полиці з м'ясом, і не встигли вони й отямитись, як він уже роздирав зубами шмат сирої солонини. Почалася завзята боротьба між ним і Мелемютом Кідом, але його божевільна сила залишила його так же раптово, як і з'явилась, і він, знесилівши, віддав здобич. Мелемют Кід удвох з Прінсом посадовили його на стілець, він так і перехилився на стіл. Трошки віскі надало йому сили, і тоді він міг набрати ложкою цукру з цукерниці, що її поставив перед ним Мелемют Кід. Коли він уже трохи загодив свій апетит, Прінс подав йому, здригаючись, чашку слабкого бульйону.

Очі в того створіння горіли похмурим божевіллям, яке, за кожним ковтком то спалахувало, то згасало. На лиці його було дуже мало шкури. Тому обличчя, худе й виснажене, було мало подібне до людського. Мороз раз-по-раз глибоко разив його, накладаючи що-разу новий шар струпів на давнішні напівзагоєні шрами. Суха, тверда поверхня глибоко потріскалася, і з тих тріщин стреміло живе, червоне м'ясо. Його шкуратяна одежа забруднилася й подерлася на лахміття, а хутро з одного боку обсмалилося й прогоріло; очевидячки, він лежав десь близько коло вогню.

Мелемют Кід і показав на те місце, де з видубленої на сонці шкури вирізано смужку по смужці — страшна познака голоду.

— Хто ви такий? — помалу й розбірно спитав Кід.

Чоловік не звернув жадної уваги.

— Звідки ви прийшли?

— За водою плине корабель, — була тремтяча відповідь.

— Напевне бідолаха колись приплив за водою, — сказав Кід і стрепенув його, силкуючись витрусити з нього більше слів.

Але чоловік скрикнув од того дотику й схопився рукою за бік — очевидно, боляче було. Він поволі підвівся, напівзлягаючи на стіл.

— Вона сміялася з мене… так… із ненавистю в очах; і вона… не… хтіла… йти…

Його голос завмер, і він став падати назад, коли Мелемют Кід схопив його за руку й скрикнув.

— Хто? Хто не хтів іти?

— Вона, Енґа. Вона сміялася й хотіла мене вбити, вдарила так і так. А потім…

— Ну?

— А потім…

— Що ж потім?

— А потім він лежав зовсім нерухомо, в снігу, довго. Він… ще й досі… нерухомий… в снігу…

Кід і Прінс зглянулися між собою безпорадно.

— Хто в снігу?

— Вона, Енґа. Вона дивилася на мене з ненавистю в очах, а тоді…

— Ну, ну…

— А тоді вона взяла ножа, отак, і раз, два… вона була слабка. Я йшов дуже помалу. А там багато золота в тому місці, дуже багато золота.

— Де Енґа?

Мелемют Кід зрозумів лише те, що вона може вмирала десь за милю від них. Він несамовито тряс чоловіка, все допитуючись:

— Де Енґа? Де Енґа?

— Вона… у… снігу…

— Далі!

Кід жорстоко стискав йому руку.

— Так… і… я… лежав… би… у… снігу… але… мені… треба… було… віддати… борг. Було… тяжко… я… мав… віддати… борг… віддати… борг… я… мав…

Запинливе, односкладне бурмотіння стихло, поки він понишпорив у кишені й витяг торбину з оленячої шкури.

— Борг… віддати… п'ять… фунтів… золота… позичка… Мелемют… Кід… я…

Знесилена голова впала на стіл, і Мелемют Кід вже не міг її підвести.

— Це Уліс, — сказав Кід спокійно й кинув гамана з золотим піском на стіл. Гадаю, що з Акселем Гендерсоном та його жінкою скінчена справа. Ходи-но, загорнемо його в ковдри. Він індіянин, викрутиться й тоді розкаже, в чому справа.

Коли вони зняли з нього одежу, попереду розрізавши її, викрилися з правого боку дві не загоєні рани від ножа.

III.

— Я по своєму оповім за все, але ви зрозумієте. Я почну з самого початку: розкажу й про себе, й про жінку, а вже тоді про чоловіка.

Той, з видрячими хутрами, підсунувся до печи, як то роблять люди, що довго не бачили вогню і бояться, щоб той Прометеїв дар раптом не зник. Мелемют Кід підкрутив лойову лямпу й поставив її так, щоб світло падало на оповідачеве обличча. Прінс схилився з краю тапчана, щоб слухати.

— Я Наас, ватаг і ватагів син, народжений між заходом сонця і сходом, на темних хвилях, в уміяку мого батька. Цілу ніч чоловіки працювали на веслах, а жінки вичерпували хвилі, що вливалися до нас, і ми змагалися з бурею. Солоні бризки замерзали на материних грудях, доки її життя не скінчилося разом з негодою. А я, я зняв свій голос у вітер і бурю, і жив. Ми жили на Акатані…

— Де? — перепитав Мелемют Кід.

— На Акатані, що в Алеутії; Акатан за Чігніком, за Керделеком, по той бік Юнімака. Отже, я кажу, що ми жили на Акатані, що лежить серед моря, на краю світа.

Ми працювали на солоних морях, ловили рибу, тюленів та видр; наші хати спиралися однак на скелястій смузі узліссям та жовтим узбережжям, де лежали наші каюки. Нас було небагато, і світ був дуже малий. Там були чужі країни на сході, — острови, такі самі, як і Акатан. Ми думали, що ввесь світ складається з островів, і нічим не турбувалися.

Я був відмінний од свого народу. В приморському піску були вигнуті колоди й погнуті від хвиль дошки човна, що мій люд ніколи й не будував таких; і я пригадую, що на верхів'ї острова, звідки було видко океан на три боки, росла сосна така, які більше нігде не росли — гладенька, проста й висока. Казали, що двоє людей прибуло на те місце, вешталися там довго й спостерігали, як зникало світло. Так двоє людей припливли з-за моря тим човном, що були білі, як ви, а слабкі, як бувають діти тоді, коли повтікають тюлені, і мисливці вертаються з полювання без здобичи. Я чув про все це від старих чоловіків і жінок, а вони довідалися від своїх батьків і матерей. Ці чужі білі люди були одразу неприхильні до наших звичаїв, а потім вони стали дужі від риби та жиру і поробилися жорстокі. Кожен з них збудував собі хату, вони взяли собі наших жінок, і згодом у них народилися діти. Так народився й той, що став батьком батька мого батька.

Я вже казав, що був відмінний од свого люду, бо мав у собі могутню чужу кров од білого чоловіка, що прибув з-за моря. Кажуть що давніш, перед приходом цих людей, у нас були інші закони; ті люди були люті та сварливі й билися з нашими чоловіками, доки вже не лишилося нікого, хто б зважився змагатися з ними. Тоді вони поробилися ватагами, знищили наші стародавні закони й дали нам нові, так що вже чоловік був сином свого батька, а не матери, як за нашим давнішим звичаєм. Ще вони встановили, щоб першому синові припадало все добро по батькові, а його брати й сестри сами собі давали раду. Ще й інші закони вони нам настановили. Вони показали нам нові способи, як ловити рибу й убивати ведмадів, що їх було сила-силенна по лісах; ще вони навчили нас зберігати запаси на голодний час. І все це було добре.

Однак, коли вони поробилися ватагами, і вже не було людей, що противилися б їхньому гнівові, ті чужі білі люди почали змагатися поміж себе. І той, чия кров тече в мені, своїм тюленячим списом з руку завдовшки прохромив тіло іншого. Ту боротьбу далі провадили їхні діти, а потім діти дітей; і була страшенна зненависть між ними, і темні вчинки чинилися аж до моїх часів; отже в кожному роді лишався тільки один, щоб передати далі кров тих, що загинули. З мого роду був я один, з роду другого чоловіка була лише дівчина Енґа, що жила зі своєю матір'ю. Її батько й мій батько не вернулися одного вечора з рибальства; а згодом їх викинув на берег великий приплив; вони міцно вчепилися один в одного.

Люд дивувався, з чого та ворожнеча межи родами, а старі люди, головами похитуючи, казали, що боротьба відновиться, коли народяться діти в неї і діти в мене. Вони це мені казали, коли я ще був хлопчиком, і врешті пойняв я віри їхнім словам і став дивитися на Енґу, як на ворога, що має стати матір'ю дітей, які змагатимуться з моїми дітьми. Я думав про це день-у-день, а як став юнаком, то почав питати, чому це так мусить статися. А вони відповідали: «Ми не знаємо, але так чинили ваші предки». Я дивувався, чому ті, що мають народитися повинні далі провадити боротьбу тих, що вже повмирали, і я не бачив у цьому ніякого глузду. Але люди казали, що так мусить бути, а я ж був лише підліток.

Ще вони говорили, що мені треба поспішатися, щоб мій рід був старший і вбився у силу раніше, ніж її. То було легко зробити, бо я був ватагом, і завдяки вчинкам моїх батьків та моєму багатству, люди зводили очі до мене вгору. Кожна дівчина пішла б за мене, але я не знаходив жадної собі до вподоби. А старі люди й матері, що мали дівчат, радили мені поспішатися, бо вже тоді траплялися мисливці, що пропонували Енжиній матері велику заплату; мої діти мусіли б загинути, якби її діти виросли раніше.

Я все не знаходив собі дівчини; аж одного вечора вертався з рибальства. Сонячне проміння било мені просто в вічі, в лице віяв вітер, а каюки переганялися з білими хвилями. Раптом Енжин каюк став мене випереджати, а сама вона як скинула на мене оком — нічною хмарою маяло чорне волосся, а на щоці бризки водяні. Як я сказав, сонце світило просто в вічі, а я був юнак, але якось усе стало ясно, і я зрозумів, що то рід кличе рід.

Вона випередила мене, а тоді, двічі махнувши веслами, обернулася та як поглянула на мене — так тільки одна Енґа могла подивитися, і знову я відчув, що то рід кличе. Люди загукали, коли ми проскочили між лінивими уміяками й залишили їх далеко позад себе. Однак вона швидко гребла, а моє серце було, як нап'яте вітрило, і я її не догнав. Вітер дужчав, море біліло, а ми, стрибаючи, як тюлені, мчали золотою сонячною стежкою.

Наас напівзсунувся зі свого стільця в поставі гробця, неначе він знову мчить у перегонах. Десь крізь ніч він бачив, як гойдається каюк, і має Енжине волосся. У рухах йому співав голос вітру, і свіжий дух соли бив йому в ніздрі.

— Приставши до берега, вона сміючись побігла пісками вгору до матчиної хати. І велика думка прийшла мені тієї ночи, — думка гідна того, хто був головою всього акатанського люду. І от, коли зійшов місяць, я пішов до хати її матери й подивився на добро Єш-Нуша, що було зложене копою біля дверей, — добро Єш-Нуша, хороброго мисливця, що хтів стати батьком Енжиних дітей. Багато інших юнаків складали там своє добро й забирали назад; і кожен юнак накладав добра більше, ніж його попередник.

Я засміявся до місяця й зірок і пішов до своєї оселі, де було зложене моє добро. І багато разів я ходив сюди й туди, доки моя купа стала на п'ядь вища за Єш-Нушеву купу. Там була риба, сушена на сонці й вуджена; сорок волохатих тюленячих шкур, двадцять хутр, кожна шкура була зав'язана коло морди й повна смальцю; було десять ведмежих шкур, і тих ведмедів я сам повбивав у лісах, коли вони на-весні виходили з логов. Там було намисто, й ковдри, і червоні тканини, що їх я навимінював у людей, що жили на сході й які теж виміняли їх у того народу, що жив ще далі на схід. І я дивився на Єш-Нушеву купу й сміявся; бо я був головою на Акатані, і в мене було більше добра, ніж у всіх моїх юнаків, і мої батьки робили подвиги, дали закони й вложили своє ім'я в уста народу на віки вічні.

І от, як настав ранок, я зійшов на берег, скоса позираючи на хату Енжинової матери. Мої дари лежали: ніхто до них не доторкнувся. А жінки всміхались і перешіптувались. Я дивувався, бо ще ніколи не давали такої ціни. А другої ночи я ще додав до купи і до всього поклав каюка з добре вироблених шкур, що ще ніколи не плавав по морю. Але там воно й лежало на глум усім людям. Мати Енжина була хитра, і я розгнівався на той сором, що мені завдали перед усім моїм народом. І от уночі я ще додав, поки купа не стала величезна, і притяг свого уміяка, що був вартий двадцяти каюків. І на ранок купа зникла.

Тоді я приготував усе до весілля; прибули люди зі сходу на свято весільне і на потлач. Енґа була старша за мене на чотири сонця, коли рахувати роки по нашому. А я був лише юнак, але ватаг і ватагів син, — тому це не мало ваги.

Коли це якийсь корабель показав свої вітрила над поверхнею океану, він усе більшав з подихом вітру. З його жолобів текла вода, а люди метушилися й уперто працювали біля нього. На чардаку стояв дужий чоловік, він спостерігав глибину води й командував громовим голосом. Очі в нього були блідо-блакитні, як глибокі води, а голова вкрита гривою, як у морського лева. І волосся в нього було жовте, як солома південного збіжжя, або манільські шнурки, що їх плетуть мореплавці.

Останніми роками ми бачили кораблі здалека, і це був перший, що підплив до Акатанського берега. Бенкет припинився, і жінки з дітьми повтікали до хат, а ми, чоловіки, понатягали свої луки й чекали зі списами в руках. Однак, коли корабель, підійшов до берега, черкнувся дна, чужинці не звернули на нас жодної уваги, заклопотані власною роботою. Коли вода спала, вони нахилили шхуну й залатали велику дірку в її дні. І от, жінки знов повернулися, і знову бенкет розпочався.

Коли вода прибула, морські подорожні стягли шкуну на глибоке і прийшли до нас. Вони принесли подарунки й були до нас приязні. Тому я звільнив для них місце і від свого щирого серця дав їм дарунки, як і всім гостям; то ж був день мого весілля, а я був голова на Акатані. Був і той, з гривою, як у морського лева, такий високий і дужий, аж сподівалися, що земля затрясеться від його ходи. Він довго й уперто дивився на Енґу, склавши руки, отак і залишався, доки не зайшло сонце і не з'явилися зорі. Тоді він пішов униз до свого корабля. Після того я взяв Енґу за руку й повів її до своєї хати. І були там співи й гучний сміх, а жінки, своїм жіночим звичаєм, казали лукаві речі, як і личить у таких, випадках. Та ми на те не вважали. Потім люди, залишивши нас на самоті, порозходилися додому.

Ще не завмер останній гомін, як начальник мореплавців увійшов у двері. Він приніс із собою чорні пляшки; ми, з них пивши, звеселилися. Бачите, я був юнак і все своє життя жив на краю світа. Отже кров мене стала, як вогонь, а душа легка, як піна, що з хвиль летить на скелі. Енґа тихо сиділа в кутку серед хутр, широко розплющивши очі, либонь зо страху. А той, з гривою, як у морського лева, дивився на неї вперто й довго. Потім увійшли його люди з пакунками краму, і він розложив передо мною такого добра, що його ще й не бувало ніколи на Акатані. Там були рушниці великі й малі, порох, кулі й набої, і блискучі сокири та сталеві ножі, і мудрий струмент, і дивовижні якісь речі, що я таких ніколи й не бачив. Як він показав мені на мигах, що все те — моє, я подумав, що він велика людина, коли такий щедрий; однак, він ще показав мені, що Енґа мусить піти за ним на його корабель. Ви розумієте? — що Енґа мусить піти за ним на його корабель! Кров моїх батьків раптом запалала, і я хотів проткнути його своїм списом. Але дух із пляшок украв силу з моїх рук, і той, що з гривою, взяв мене за шию оттак, і вдарив мене головою об стіну. І я став слабкий як немовля, а ноги не хотіли більше стояти підо мною. Енґа кричала й чіплялася за все, що було в хаті, поперекидувала все, коли він волік її до дверей. Потім він узяв її на свої дужі руки, а коли вона рвала його за жовте волосся, то він сміявся, як великий тюленячий самець до самиці.

Я поповз на берег і скликав свій люд, але всі полякалися. Тільки Єн-Нуш був справжній чоловік; вони били його веслом по голові, доки він не впав лицем у пісок — нерухомий. А вони, співаючи нап'яли вітрила, і їх корабель поплив за вітром.

Люди казали, що це добре, бо не буде більше родових звад на Акатані; а я не сказав і слова, чекаючи, доки місяць стане повний. А тоді я поклав риби й жиру до свого каюка й поплив на схід. Я бачив багато островів і багато народів, і я, що жив на краю світа, побачив, який він великий. Я розмовляв на мигах, але ніхто не бачив ні шхуни, ні чоловіка з гривою, як у морського лева, і мені все показували дорогу на схід.

І я спав у дивних місцях, їв незвичайну страву, бачив чудні обличчя. Багато хто сміявся, бо вважали мене за дурнуватого; але часом старі люди повертали моє обличчя до світла й благословляли мене, а в молодих жінок погляд робився ніжний, коли вони розпитували про чужого корабля, про Енґу та про морських людей.

Отак, через бурхливі моря й крізь великі бурі дістався я до Уналяски. Там були дві шхуни, та не було тої, яку я шукав. Так простував я все на схід, а світ робився все більший, і на острові Унамоку не було жадної чутки про корабля, і на Кедіяку, і на Атогнаку.

І от одного разу прибув я в скелясту країну, де люди видобували великі нори в горах. Там була шхуна, але не моя, і люди вантажили на неї той камінь, що видобували. Я думав, що то по дитячому, бо ввесь же світ з каменю; але вони нагодували мене і приставили до роботи. Коли шхуна стала глибоко в воді, капітан дав мені грошей і казав іти собі; та я спитав його, якою дорогою він поїде, і він показав на південь. Я показав йому на мигах, що хотів би їхати з ним; спочатку він засміявся, а потім, не маючи досить людей, узяв мене, щоб помагав у корабельній роботі. Так я навчився говорити по їхньому, лазити по снасті. Управлятися з вітрилами в раптових бурях і чергувати біля колеса. Та це й не диво, бо кров моїх батьків то кров мореплавців.

Я гадав, що вже легко найти того, кого я шукав, коли я вже дістався серед людей його народу.

Коли ми підпливли одного разу до землі й пропливли морською протокою в порт, я оглянув либонь стільки шхун, скільки в мене пальців на руках. Але кораблі стояли біля пристані, на цілі милі збиті докупи, наче дрібна рибка, і коли я пішов поміж ними, щоб розпитатися про чоловіка з гривою, як у морського лева, люди сміялися й відповідали мені різними мовами. Я зрозумів, що вони зійшлися з різних кінців світу.

І я пішов до міста вдивлятися в обличчя кожного чоловіка. Але вони були подібні до тріски, як вона пливе зграєю до берегів, і я не міг перелічити. Галас приголомшив мене так, що я нічого не чув, і голова морочилася від великого руху. Так ішов я все далі та далі, через країни, що співали в гарячому світлі сонця, де багаті врожаї лежали на рівнинах, де великі міста були повні чоловіків, що жили немов жінки, з брехливими словами на вустах і з серцями, чорними від жадоби золота. А тим часом мій акатанський люд полював, ловив рибу і був щасливий, гадаючи, що світ малий.

Але того погляду, що на мене кинула Енґа, вертаючися з рибальства, не міг я забути, і я знав, що знайду її, як настане пора. Вона йшла тихими стежками у вечірньому сутінку, або вела мене на полювання тучними полями, мокрими від ранішньої роси, а в очах її була обітниця, яку могла дати лише одна жінка — Енґа.

Так перейшов я тисячу міст. Одні люди бували ласкаві і давали мені їсти, інші сміялися з мене, а ще інші лаяли мене. Та я держав язика за зубами, йшов чужими дорогами й дивився на чужі видовиська. Часом я, що був ватагом і сином ватага, працював на людей, — людей грубих у розмові й твердих, як залізо, що витискали золото з поту й страждання своїх ближніх. Я все ще не довідався нічогісінько про те, чого шукав, поки не вернувся до моря, як тюлень до скель. Але то був інший порт у іншій північній країні, і там я почув непевні оповідання про жовтоволосого мореплавця, і довідався, що він мисливець на тюленів, і що в той час він був далеко на океані.

І от я найнявся на тюленячу шхуну з лінивими сивашами та й поплив за ним його шляхом без сліду на північ, де тоді було саме полювання. Ми були там кілька тяжких місяців, говорили багато про кораблі, чули багато про дикі вчинки того, кого я шукав; але ніколи не бачили ми його на морі. Ми поїхали на північ аж до Прибилових островів, убивали тюленів цілими чередами на березі й переносили їх теплі туші на корабель, доки все не засмальцювалося й не закривавилося так, що ніхто не міг бути на чардаку. Потім за нами гнався пароплав і стріляв на нас з великих гармат. Та ми все напинали вітрила, доки море не перекотилося через наші чардаки та не вимило їх чисто, й ми загубилися в тумані.

Казали, що тоді, як ми втікали зі страхом у серці, той жовтоволосий морський мандрівник прибув до Прибилових островів, пішов просто до факторії й, доки частина його людей утримувала службовців компанії, решта навантажила десять тисяч невироблених шкур із солільні. Я говорю, що так казали, і я тому вірю, бо коли я подорожував тими берегами, не зустрічаючи його, то північні моря лунали оповідями про його дикість і одважність, аж поки три народи, що мають там землі, не почали його ловити своїми кораблями.

Чув я й про Енґу, бо капітани голосно вихваляли її. Вона завжди була з ним. Вона перейняла звичаї його народу, казали вони, й була щаслива. Та я знав краще, — знав, що її серце тяглося назад до її власного народу, на жовтий акатанський берег.

І от, після довгого часу я повернувся до порту, що коло морської протоки, там я довідався, що він поплив через пояс великого океану полювати тюленів на схід од теплих земель, що йдуть на південь од російських морів. Тоді я, що став моряком, поплив за ним з людьми його племени полювати тюленів. Там було мало кораблів проти тої нової країни, але ми зайняли тюленячу череду й гнали її на північ цілу ту весну. Коли самиці запліднилися й переплили російську границю, наші люди почали ремствувати й боятися. Бо там було багато туману, і що-дня пропадали люди в човнах. Вони не хотіли працювати, й капітан повернув корабля назад тою дорогою, що й прибув. Але я знав, що жовтоволосий мореплавець не знає страху і він не покине тюленячої зграї аж до російських островів, куди мало хто їздить. Там я взяв човна темної ночи, як вартовий задрімав, і поплив сам-один до теплої, довгої країни. І я поїхав на південь, щоб знайти диких та безстрашних людей із затоки Єддо. А йошварські дівчата були маленькі й блискучі, як криця, і гарні на вроду; але я не міг спинятися, бо знав, що Енґа пливе бурхливим морем біля північних скель.

Люди в затоці Єддо зібралися зо всіх кінців світа, вони не мали ні своїх, ні батьківщини, а плавали під японським прапором. І з ними я поїхав до багатих берегів острова Мідного, де наші солільні сповнилися шкурами. І в тому мовчазному морі ми не бачили нікого, аж доки не налагодилися їхати назад. І от одного дня сильний вітер розвіяв туман, і ми побачили, що пливе шхуна, а за нею похмурі комини російського військового корабля, що плив просто в її кільватері. Ми кинулися втікати, а шхуна підпливала все ближче, рвучися вперед по три фути на кожних наших два. А на її кормі стояв чоловік з гривою, як у морського лева, спершись на брезентове поруччя і сміючись од снаги життьової. І Енґа була там, — я пізнав її в одну мить, — але він сказав їй іти вниз, коли над морем заговорили гармати. Як я казав, вони пропливали по три фути на кожних наших два, доки ми не побачили їхнього зеленого стерна, що показувалося з кожним скоком. А я стояв спиною до російських пострілів, заточуючись при колесі й кляв. Бо ми знали, що він має на думці випередити нас і втекти, поки нас ловитимуть. Нам збивали щогли, доки вітер не поволік нас, як поранену чайку; а він зник за обрієм, — він і Енґа.

Що ми могли вдіяти? Свіжі шкури свідчили сами про себе. Отже, нас узяли до одного російського порту, а потім у безлюдну країну; там нас приставили до роботи в копальнях — копати сіль. І дехто з нас умер, а… дехто не вмер.

Наас спустив ковдру з плечей, показуючи понівечене, в шрамах тіло, покарбоване смугами, очевидячки, від батога. Прінс швидко накрив його, бо не дуже то приємно було на це дивитися.

— Тяжко нам було там; часом люди втікали на південь, але завжди верталися назад. Отож, коли ми, — ті, що прибули з Єддо, — повстали вночі й одібрали від сторожі зброю, то подалися на північ.

А країна була величезна, з рівнинами, вогкими від води, і з великими лісами. І настав холод, земля вкрилася глибоким снігом, а ніхто з нас не знав дороги. Скільки тяжких місяців ми блукали по безкраїх лісах… вже не пригадаю, бо їжі було мало, й ми часто лягали, щоб умерти. І нарешті ми прийшли до холодного моря, але залишилося нас всього троє, щоб його побачити. Один із нас виїхав з Єддо капітаном і він знав, як лежать великі землі, та де можна переходити льодом з одної на другу. І він провадив нас… я не знаю, то було так довго… доки нас зосталося тільки двоє. Коли ми прийшли на те місце, то знайшли там п'ятеро чужинців, що жили в тій країні; вони мали собак і хутра, а ми були дуже бідні. Ми билися в снігу, доки вони не загинули, і капітан теж, а собаки й хутра стали мої. Тоді я поїхав кригою, що вже рушала, і одного разу збився з дороги, та буря прибила мене до берега.

Потім Головинова затока, Пастелік і священик. А тоді на південь до теплих сонячних країн, де я мандрував раніше.

Та море вже не було плідне, й ті, що йшли по тюленів, мали невеликі здобутки й велику небезпеку. Флоти розпорошилися, а капітани й матроси нічого не знали про тих, кого я шукав. Тому я залишив океан, що ніколи не відпочиває, і пішов суходолами, де дерева, хати й гори стоять завжди на тому самому місці й не ворушаться. Я мандрував далеко й навчився багато чого, навіть способу писати й читати з книжок. То добре було, що я так робив, бо мені спало на думку, що Енґа певно знає те все, і колись, коли настане слушний час… ми… розумієте, коли настане слушний час.

Так я блукав, неначе та маленька рибка, що наставляє вітрило проти вітру, а стернувати не може. Але мої очі й вуха були завжди відкриті, і я йшов поміж люди, що багато подорожували, бо знав, що досить їм раз побачити тих, кого я шукав, і вони їх пам'ятатимуть. Нарешті прийшов чоловік просто з гір, з шматками скель із золотими самородками навбільш як горох; і він чув про них, він зустрічав, він знав їх. Вони були багаті, казав він, і жили в тому місці, де вони добували з землі золото.

То було в дикій стороні й дуже далеко; однак згодом я таки добрався до табору, схованого між горами, де люди працювали ніч і день, не бачучи сонця. Але тоді ще не настала пора. Я прислухався до людських розмов. Він виїхав… вони виїхали… до Англії, казали, в справі об'єднання людей з великими грішми, для утворення товариств. Я бачив хату, де вони жили; вона дуже скидалася на ті палаци, що їх можна бачити багато в старих країнах. Уночі я вліз крізь вікно всередину, щоб побачити, як він з нею поводиться. Я переходив з кімнати до кімнати і думав, що так певне живуть королі й королеви, — таке там усе було хороше. І всі там говорили, що він поводився з нею, ніби з королевою, і багато хто не міг збагнути, з якого вона племени, бо в її жилах була різна кров, і вона відрізнялася від акатанських жінок, і ніхто не знав, хто вона була. А вже ж вона була королева; і я був ватагом і ватаговим сином і заплатив за неї безмірну ціну хутрами, човном і намистом.

Нащо багато говорити? І знов корабельні шляхи морями. Я подався слідом за ними до Англії, а потім і до інших країн. Часом я чув про них мову, часом читав про них у газетах, та ніколи я не міг наблизитися до них, бо вони були багаті й швидко подорожували, а я був бідний. Але на них впало лихо, і їхнє багатство ураз розвіялося, як димний клубок. Газети тоді тільки й писали за це; але потім нічого не говорилося, а я знав, що вони подалися знов туди, де можна добути багато золота з землі.

Вони випали з світа, збіднівши; тому я тинявся від табора до табора все на північ до Кутенейського краю, там я натрапив на простиглий слід. Вони проходили й пішли далі, одні казали цею дорогою, інші — тою, а ще інші, що вони пішли до юконської країни. І я йшов цею дорогою, а потім тою, все переходив з місця на місце, доки, здавалося, мусів був утомитися від цього світу, такого великого. В Кутенеї я йшов поганою дорогою, довгою дорогою з одним метисом з північного заходу, що мав такий вигляд, ніби от-от помре, як притиснув голод. Уже раніше він ходив на Юкон нікому невідомою дорогою через гори. І коли він побачив, що час його смерти близько, то дав мені карту й звірив таємницю того місця, де було багато золота, як він присягався своїми богами.

Потім усі рушили на північ. Я був убогий чоловік; я запродався в собачі погоничі. Решту ви знаєте. Я зустрів його з нею в Давсоні. Вона не пізнала мене, бо тоді, давніше, я був лише юнак, та й життя її було завелике для того, щоб вона мала час згадувати того, що заплатив за неї безмірну ціну.

Ну, і що ж? Ви викупили мене з моєї служби, я пішов назад, щоб повернути все по своєму. Я ж довго чекав і тепер не поспішався, коли вже зніс над ним руку. Я вже сказав, що мав на думці зробити по своєму, бо я перечитував у своєму житті все, що я бачив і вистраждав, і згадував холод і голод у безкраїх лісах коло російських морів. Як ви знаєте, я повів його на схід, — його й Енґу, — на схід, куди багато пішло й мало вернулося. Я повів їх у те місце, де людські кістки й прокляття лежать разом з золотом, що його люди не можуть мати.

Дорога була довга й непротерта. У нас було багато собак, і вони багато їли, а наші санки не могли витримати до весни. Нам конче треба було вернутися назад раніше, ніж рушить ріка. Через те ми в різних місцях закопували їжу, щоб полегшити санки та щоб не довелося голодувати на повороті. В Мек Квесчоні було троє людей, у них ми зробили схованку; так само зробили в Майо, де був мисливський табор дванадцятьох пеллісів, що перейшли вододіл з півдня. Після того, ми йшли на схід і не бачили вже людей; сама лише сонна ріка, нерухомий ліс і північна Біла Тиша. Я вже казав, дорога була довга й невтерта. Часами, цілий день надсаджуючись, ми проходили не більше, як вісім, або десять миль, а вночі спали, як забиті. Їм ні разу й не приснилося, що я Наас, акатанський ватаг, месник за кривди.

Тепер ми вже робили менші схованки, і вночі не тяжко було вернутися тою стежкою, що ми протоптали, і перенести харчі в інше місце, щоб можна було подумати, що їх пограбували росомахи. Крім того, на річці є пороги, вода там бурхлива, лід замерзає зверху. От у такому місці провалилися собаки з тими саньми, що я проводив; а він і Енґа подумали, що це лише нещасливий випадок та й годі. А на тих санях було багато їжі, та й собаки були найдужчі. Але він сміявся, бо в ньому було сильне життя, і давав він тим собакам, що залишилися, менше їжі, доки ми не почали відрізувати їх одну по одній із запрягу та годувати ними їхніх товаришів. Він казав, що назад ми йтимемо порожнем, переходячи й годуючись од схову до схову, без собак і саней; він правду казав, бо їжі в нас було дуже мало, а остання собака здохла в посторонках тої ночи, як ми дійшли до золота та людських костей і прокльонів.

Щоб дістатися до того місця, — мапа правду говорила, — в осередку великих гір, ми мусіли вирубувати в льоду східці на стрімкому, як стіна, вододілі. По другий бік шукали долини, але ніякої долини там не було; сніг розстелився далеко, гладенький, як лани, і в різних місцях навкруги нас могутні гори здіймали свої білі голови межи зірки. А посеред цієї чудної рівнини, що мала бути долиною, земля й сніг спадали стрімко вниз до серця землі. Коли б ми не були мореплавці, то в нас заморочилася б голова від такого видовиська, але ми стояли на самому вертіжному краї, щоб подивитися, як дістатися вниз.

На дні була хатина. Її хтось збудував з колод, накидавши їх туди зверху. То була дуже стара хатина, бо люди помирали там на самоті в різні часи і на шматках березової кори, що там були, ми прочитали їхні останні слова й прокльони. Один помер од цинги; другому товариш пограбував його останню їжу й порох та й зник; третього понівечив голомордий ведмідь; четвертий полював і вмер з голоду; — і так життя точилося: вони не хтіли покинути золота й помирали біля нього. Так, або сяк. А безцінне золото, що вони позбирали, пожовтило в хаті підлогу, — то був наче сон.

Але в того, кого я так далеко завів, була душа непохитна, і голова ясна. «У нас нема чого їсти, — сказав він, — ми тільки глянемо на це золото, подивимося, звідки воно йде та скільки його. А тоді швидко підемо звідси, перше, ніж воно вступить нам у вічі й украде наш розум. Таким чином ми зможемо вернутися сюди, взявши багато харчів, і заволодіємо цим усім».

Отож ми оглянули велику жилу, що прорізувала стіну в проваллі, як і належиться справжній жилі; ми зміряли її й прослідкували зверху до низу; забили заявні кілки, позначили стовбури дерев на знак наших прав. Потім видерлися ми на височенну стіну й рушили назад у дорогу. Коліна нам тремтіли з голоду, в животі боліло, серце мало не вискакувало ротом.

На останньому переході ми тягли Енґу між собою й часто падали, але нарешті добралися до схованки. Та ба, там не було їжі. Це було добре зроблено, бо він подумав, що то росомахи розтягли, й прокляв їх і своїх богів разом з ними. Але Енґа була відважна, вона всміхнулася й поклала свою руку в його, а я одвернувся, щоб стриматися.

— Ми відпочинемо біля вогнища до ранку, — сказала вона. — І наберемося сили з своїх мокасинів.

І от ми порізали верхи з своїх мокасинів на смужки і варили їх пів ночи, щоб можна було розжувати їх і проковтнути. Вранці ми говорили про свою долю.

Найближча схованка була за п'ять день дороги; ми не могли дійти до неї. Нам треба було знайти якусь здобич.

— Ми підемо вперед і полюватимемо, — сказав він.

— Еге, — сказав я, — ми підемо вперед і полюватимемо.

І він завважив, щоб Енґа лишилася біля вогню й берегла свою силу. І ми рушили, — він шукати оленя, а я до схованки, яку я переніс. Але я їв мало, щоб вони не помітили в мені багато сили. Увечері він багато разів падав, як волікся до табору. А я удавав, наче теж страждаю від знесилення, і спотикався на своїх лижвах так, ніби кожен мій крок мав бути вже останнім. І так ми набиралися сили зі своїх мокасинів.

Він був величня людина. Його душа підтримувала його тіло до останку; він не стогнав голосно, хіба лише за Енгу. На другий день я пішов за ним, щоб не пропустити кінця. Він часто лягав одпочити. Тої ночи він мало не вмер, але вранці безсило вилаявся й знову пішов. Він був, як п'яний, і часто мені здавалося, що він уже конає; але в нього була дужа сила й велетенська душа, бо він підводив своє тіло цілий той тяжкий день. І він застрелив двох глушців, але не захтів їх їсти. Вогню йому не треба було, вони б і так дали життя; але він турбувався за Енґу й вернувся до табору. Він уже не йшов, а ліз руками й коліньми по снігу. Я наблизився до нього і в його очах прочитав смерть. Ще й тоді було не пізно з'їсти глушця. Він кинув геть свою рушницю й поніс пташок у зубах, як собака. Я йшов поруч з ним ногами. І він дивився на мене, відпочиваючи, й дивувався, що я такий дужий. Я розумів це, хоча він уже не говорив; а коли його вуста ворушилися, — вони ворушилися беззвучно.

Я вже казав, — він був велика людина і моє серце заговорило, щоб помилувати його, але я заглянув назад у своє життя й пригадав собі холод і голод у безкраїх лісах коло російських морів. Крім того, Енґа була моя, я заплатив за неї безмірну ціну хутрами, човном і намистом.

Отак перейшли ми крізь білий ліс у тяжкому мовчанні, що налягло на нас, як морський туман. І духи минулого були в повітрі навкруги нас; і я бачив жовтий акатанський берег, і каюки, що мчать додому з рибальства, і хати на узліссі. Були тут і люди, що зробилися ватагами, законодавці, що їхню кров я мав у собі і що з їхньою кров'ю я одружився в Ензі. Так, і Єш-Нуш ішов за мною, з мокрим піском у волоссі та все ще маючи в руці свого бойового списа, що зламався, як він падав. І я знав, що слушний час настав, і я бачив обітницю в Енжиних очах.

Як я казав, ми йшли крізь ліс, доки не відчули в ніздрях запаху таборового диму. І я схилився над ним, і вирвав йому з зубів глушця. Він повернувся на бік і спинився, в його очах зростало дивування, а рука, що була знизу, помалу поповзла до ножа при боці. Та я відібрав у нього ножа, всміхаючись йому просто в вічі. Навіть і тоді він не догадався. Тоді я вдав, ніби п'ю з чорних пляшок, складаю на снігу купу добра і відживив у його пам'яті все, що трапилося у вечір мого одружіння. Я не говорив ні слова, та він зрозумів. І все ж він не злякався. На його вустах була глузлива посмішка й холодний гнів, і він знову напружив усю силу, коли про все те довідався. Вже було недалеко, але сніг був глибокий, а він волікся дуже помалу. Раз він лежав так довго, що я перевернув його й заглянув йому в очі. Часом він дивився, часом був, як мертвий. А коли я випустив його, він поліз далі. Так дісталися ми до вогнища. В одну мить Енґа була вже коло нього. Його губи ворушилися беззвучно, потім він показав на мене, щоб Енґа зрозуміла. Після того він ліг у сніг дуже тихо і надовго. Він і досі там у снігу.

Я ні слова не мовив, доки не спік глушця. Тоді я заговорив до неї її рідною мовою, якої вона не чула вже багато років. Вона випросталася отак, її очі поширилися від здивування; вона спитала, хто я такий і де я навчився цієї мови.

— Я Наас, — промовив я.

— Ти? — сказала вона. — Ти? — І підповзла, щоб подивитися на мене.

— Так, — одповів я. — Я Наас, акатанський ватаг, останній в роді, так само, як і ти остання в роді.

І вона засміялася. Присягаюся всім, що я бачив, і всіми своїми вчинками, я не міг слухати того сміху. Він примушував тремтіти мою душу, коли я сидів там у Білій Тиші на самоті зі смертю й цею жінкою, що сміялася.

— Ходімо! — сказав я, бо думав, що вона марить. — З'їж цю страву й підемо. Не близька путь звідси до Акатану.

Але вона занурила своє обличчя в його жовту гриву й так сміялася, що здавалося, небеса мусіли впасти на нас. Я думав, що вона зрадіє, побачивши мене, й поспішиться вернутися до спогадів про давні часи, але це було щось чудне.

— Ходімо! — скрикнув я, міцно схопивши її за руку. — Дорога темна та важка. Поспішаймося!

— Куди? — спитала вона, сівши й урвавши свій чудний сміх.

— На Акатан, — одповів я, сподіваючись, що її обличчя проясніє від цієї думки. Але воно зробилося таке, як у нього, — глузлива посмішка й холодний гнів на вустах.

— Так, — сказала вона, — ми підемо, побравшись за руки, на Акатан, ти і я. І будемо жити в брудних хатах, їсти рибу й жир, наплодимо дітей, — дітей, що будуть повсякденними гордощами нашого життя. Забудемо про світ і будемо щасливі, дуже щасливі. Це добре, чудово. Ходімо! Поспішаймо! Ходімо назад на Акатан.

І вона занурила руку в його жовте волосся й усміхнулася недоброю посмішкою. І не було обітниці в її очах.

Я сидів тихо й дивувався з того, які жінки чудні. Я пригадав той вечір, коли він її тягнув од мене, а вона кричала й рвала йому волосся, — те волосся, що тепер пестила й не хотіла залишити. Потім згадав заплату за неї та довгі роки чекання і схопив її міцно й потягнув, як він колись зробив. І вона огиналася так само, як того вечера, і змагалася, як кицька за своє дитинча. А коли вогнище було вже між нами й тим чоловіком, я випустив її, а вона сіла й слухала. І я розказав їй про все, що сталося за той час, про все, що траплялося зі мною в чужих морях, про все, що я робив у чужих краях, про моє тяжке шукання, про голодні роки і про обітницю, що її мені дано. Я розказав їй усе, навіть і те, що сталося між тим чоловіком і мною того дня і в останні дні. І коли я говорив, то бачив, як росте обітниця в її очах, повна й велика, неначе світанок. І я прочитав у її погляді жаль, жіночу чулість, кохання, серце й душу Енґи.

І я знову був юнаком, бо той погляд, то був погляд Енґи, як вона бігла, сміючись, берегом угору, до матчиної хати. Зник жорстокий неспокій, і голод, і тяжке чекання. Настав час. Я відчув заклик її грудей, і мені здавалося, що я мушу притулитися головою до них і забути все. Вона розкрила мені обійми, і я пригорнувся до неї. Тоді зненацька, в її очах запалала ненависть, її рука опинилася коло мого боку. І раз, удруге, вона вдарила мене ножем.

— Собака! — знущалася вона, пхнувши мене в сніг. — Свиня! — і вона так зареготалася, що тиша луснула, — а тоді вернулася до свого покійника.

Я вже сказав, вона вдарила ножем раз і вдруге; та вона була знесилена від голоду, і мені не судилося вмерти. Але все ж я хотів залишитися там і заплющити очі в останньому довгому сні разом з тими, чиє життя зійшлося з моїм і повело мої ноги невідомими стежками. Але я мав борг, і він не давав мені спокою.

А дорога була довга, холод — колючий, і їжі було мало. Пелліси не знайшли ні одного лося й пограбували мою схованку. Так само зробило й троє людей; але вони лежали в своїй хатині худі й мертві, як я проходив. Далі я нічого не пам'ятаю, аж поки я прийшов сюди й знайшов їжу й вогонь — багато вогню.

Коли він скінчив, то підсунувся ближче, навіть якось ревниво, до печи. Довго тіні від лойової лямпи грали трагедію на стіні.

— А що ж Енґа?! — покликнув Прінс, усе ще під сильним вражінням оповідання.

— Енґа? Вона не захотіла їсти глушця. Вона лежала, обнявши його за шию й зануривши обличчя в його жовте волосся. Я підсунув ближче вогонь, щоб вона не мерзла, але вона пересунулася на другий бік. Я розложив огонь і там; але з того було мало користи, бо вона не хотіла їсти. Так і досі лежать вони там у снігу.

— А ви? — спитав Мелемют Кід.

— Я не знаю. Але Акатан малий, і я не маю великої охоти вернутися назад і жити на краю світа. Та й мала користь із життя. Я можу піти до Константина, він надягне на мене кайдани, а одного дня зав'яжуть мотузка отак, і я добре засну. Однак… ні, я не знаю.

— Але ж, Кіде, — змагався Прінс, — та це ж убивство.

— Мовчи! — звелів Мелемют Кід. — Є речі понад нашу мудрість і справедливість. Що добре, а що лихе, ми не можемо сказати, і не нам це розсудити.

Наас присунувся ще ближче до вогню. Запанувала велика тиша, і багато образів поставало й зникало перед очима кожного.