Вода в природї
| Вода в природї Львів: Добра Новина, 1914 |
|
|
 |
Біблїотека „Доброї Новини“. Ч. 7.
К. ВІЛЬНИЙ.
Вода в природї.
ЛЬВІВ, 1914. — НАКЛАДОМ П. БУНЯКА.
Із Народної Друкарнї.
Дуже довгу і складну історію має кожде, хоч-би найменше жерельце, що вродило ся десь серед моху і скоро зникає. Оті блискучі крапелини пройшли довгу-довгу стежку під землею перше, нїж вийшли на сьвіт. Бачили вони в глибинї глину, усякі піски, вапно, камінь. Були вони і снїгом, і ледви помітною хмариною і білим шумом на морській филї. Промінь сонця блищав у крапелинах усїми красками; блискавиця дїлила воду на ті частини, з котрих вона зложена, — а потім знову вони єднали ся. Усї сьвітові сили неба і землі працювали для безконечних відмін і мандрівок крапелини води. Сама вона — цїлий сьвіт, такий, як і инші сьвіти, що своїм шляхом ідуть у сьвітових просторах.
Мало хто з нас сягає думкою за всїми відмінами крапелини води, за всїми мандрівками на небі і на землї. Ми тільки бачимо, як криничка, жерельце вродило ся під горою, як вода потічком побігла долинами, аж поки добігла до річки і злила ся з нею.Для нас потічок — тільки гарне місце, де вода біжить під вербами, ми бачимо, як там колишуть ся високі трави, лепеха, очерет, рогіз. Заквітчаний беріг, де ми любили спочинути, лежачи на сонцї; стежечка, що повила ся берегом то в гору, то в низ, по котрій ми бігали босими ногами; камінє на днї потічка, наче поріг, що через нього скаче і бризкає вода і з шумом падає низше; ось що ми памятаємо про потічок, малесеньку річечку серед ярів, левад і лугів…
Ось гарний куточок, де з моху і піску, зпід коріня, родить ся криничка, тече срібне жерельце. Се вода, довго мандруючи під землею, уперше вийшла на простір, побачила веселе небо і ясне сонце, почула, як шумить лїс і співають пташки.
Нам не трудно зрозуміти, яку вагу має криничка для тих людий, що живуть у пустинї, опаленій сонцем, або в степу, або в сторонї каменистій, горячій. Народи, що там живуть, думали здавна, що криничка — то віконце, око, що через нього дивить ся на сьвіт якесь дивне сотворінє, заховане у темних, похмурних масах землї, — якась русалка, нїмфа, наяда, — як колись казали Греки. Веселий, ясний погляд її очий манить і кличе, надить до себе… Чисту, прозору, сьвіжу воду кринички люди здавна рівнали до чистоти духа, щирости серця. Через те так часто згадуєть ся криниця у наших піснях.
З того жерельця, де вродив ся потічок, вода потече далї долинами і не буде вже такою чистою. Вона прийме в себе дещо з розмитої землї і перегною. Дощі змиють усячину з поля і понесуть у потічок. А тут, у криничцї, вода така чиста, прозора, що наче там нїчого нема, наче се просто густе повітрє; і тільки, як дмухне вітерець і дрібна филька сколише воду, то помітно, що се — вода.
Здавна люди шанували криницї, чисту воду. У дуже стародавних переказах римського народу читаємо, що цар Нума Помпілїй часто вислухував поради мудрої нїмфи (наче русалки) Еґерії. Він сам ішов у таємничу темряву діброви, до того місця, де з печери текла вода, падала вниз. У темряві лїсу і печери він на самотї прислухухав ся до шуму води і голосу лїсу; він добачав у филях і бризках водопаду наче одежу русалки, з білою мережкою піни і ось сама нїмфа-русалка промовляла до нього. Там цар набирав мудрости, що так його прославила. Бо нїхто в сьвітї не сказав-би йому стільки мудрого, скільки скаже сама природа, вічно нова і безсмертна.
Часто не клопіт суєти житя, а тиха розмова з природою на самотї навчає людину мудрости і правди. Нума Помпілїй та нїмфа Еґерія — се тільки образи людини і природи, витворені на перших ступнях культури.
Коли мовчазна природа могла навчати мудрих законодавцїв, то скільки-ж вона подає втїхи і сили всїм, що нудять ся на землї, що борють ся за житє?
Уже змалку зазнаємо багато клопоту і працї. Треба вчити ся, сидїти в школї, працювати над книжками, писанєм. Аж ось настає лїто, — і дїти знов на волї. Вони знов бачуть поле, і лїс, і криницю, і широке плесо річки. Вони знов дишуть сьвіжим повітрєм, кров їх обновлюєть ся, вони набирають сили.
Нехай же кождий школяр більше бродить на березї річки і потічка, придивляєть ся всьому, що дїєть ся на березї, між камінцями, і в лїсї між корінєм; нехай бачить, як з землї родить ся ясне око нїмфи — криничка.І не тільки дїтям се потрібно. Земля і сьвіт увесь, величність і житє, сьвіжість гаю, прозорість криницї — се мати-природа, що з її лона всї ми вийшли і з неї-ж набираємо сили і розуму.
Наші предки у давню старовину любили жити близко потічка, в долинї, за горою, що боронила їх від холоду. Вони вважали криницї — сьвятими, поклоняли ся їм, або, сказати вірнїйше, шанували їх. Вода давала поживу їм самим і їх худобі; вода ростила трави і гаї над потічком. Над криницями ставили каплицї для вшануваня божественних сил. І вірили, що чиста кринична вода помагає від недугів, очищує тїло і душу від гріху.
Не віримо вже в русалок, нїмф, водяних богів. Не будуємо на честь їх каплиць. Та ми иншим способом ушануємо чисті води криниць, жерел і потічків: ми будемо дознавати ся про їх, будемо робити наукові дослїди над ними. Дізнаємо ся, якою стежкою ішла вода під землею, і що вона звідти забрала з собою і винесла на вільний сьвіт. Дослїдимо, як жерельце, потічок на своїй дорозї творить житє, розмиває землї, як він допливає до річки і далї аж до моря. І навчимо ся, як треба користувати ся водою для нашого житя, для садку і поля, для нашого добра, достатку, здоровля, втїхи. Тодї знати мемо цїну потічка, криницї і тодї навчимо ся її шанувати.
Колись, у середні віки, пішла поміж людьми чутка, що десь далеко є така чудесна криниця, котра вилїчує від усїх недугів, вертає молодість і дає безсмертє. Чимало людий пустило ся шукати ту дивну криницю, ту живущу і цїлющу воду. Думали знайти її у райській сторонї, серед розкішного гаю і квіток, там, де цвите вічна весна… Як знайшли Новий Сьвіт (Америку), то еспанські жовнїрі сотнями і тисячами пустили ся у нові сторони, через лїси, великі ріки, нетрі, пустинї і гори — шукати живої води, дивної криницї. Ішли сторонами, де жили ворожі, дикі люди, терпіли муку і гинули; а ті, що зістали ся живими — йшли далї і далї, надїючись знайти дивну криницю, що дає вічну молодість і безсмертє…
Темні люди не могли зрозуміти, чому треба шукати вічного обновленя сил, здоровля, щастя, безсмертя. Та люди з ясним розумом і щирим серцем розуміють і знають, що того добра можна досягти в сьвітлї знаня, розуму, науки, в теплї серця, братерства, громадської працї для загального добра і правди.
Яку велику вагу має для людий вода, — се можна зрозуміти, коли перенести ся гадкою у ті далекі сторони, де земля дає людям дуже мало криниць і потічків. Сївши на березї потічка, полетимо думкою за сї верби, що схилили свої вітки до води, за сї жита-пшеницї, що ростуть на горі, над потічком, за далекі білі хмарки на краю неба. Наша думка полетить разом з пташкою через гори і моря. Її тїнь промелькнула над потічком, і її вже нема. У нас води богато; рослини, маючи досить води, виростають великі і пишні. Але згадаємо про сторони, де ясне небо рідко посилає дощ і на сухій землї ростуть дуже бідні рослини. Дїйсну цїну води знаютъ тільки ті люди, що живуть у таких сторонах. В середній Азії, на Арабському півострові, в пустинї Сахарі, на горах Нового Сьвіту і подекуди в Еспанїї, — кожде жерельце не тільки символ, образ житя, се — саме житє; але як тільки вода счезне, люди біднїють, житє вимирає.
Східні народи, мріючи про щастє, бачуть себе на берегах річок і в своїх піснях усе співають про їх красоту.
У нас знайомі, зустрічаючись, питають про здоровлє, а в східній Африцї стрінувшись, питають „чи є вода“. В Америцї, місцями у Перу і Болївії, де чистої води дуже трудно здобути, люди часто з одчаєм дивлять ся на далекий простір неба і морських хвиль. Але ось вони добачують маленьку хмариночку, всї з радістю дивлять ся на неї: ось-ось вона упаде на суху землю дощем! Але хмарка ростала і розійшла ся у сухому повітрі. І так ідуть місяцї за місяцями. Аж ось вітри стрінулись і примусили хмарину пролити ся на землю дощем. Всї радїють! Дїти бігають під дощем і з веселим сьміхом хляпають ся в калюжах.
Після сього пустиня оживає, зелена трава і розкішні квітки вкривають її. Та не на довго… Через кілька тижнїв земля репаєть ся і висихає, квітки і трава вянуть, і люди знов з жахом дивлять ся на небо: чи нема на йому хоч маленької хмариночки?
Чужинець, переїзджаючи через села Араґонії, серед високих гір Піренеїв, бачить, що камінє, з котрих зложені хати, злїплене червоним вапном; зразу він думає, що до вапна примішали червоного піску, — та потім він дізнаєть ся, що вапно розведене вином. Виноград торік уродив добре, для сьогорічного вина треба спорожнити посуд. Щоб привезти воду з долини, треба дуже далеко їхати, дорого коштує. Брати ж воду з малесенького потічка, що тече неподалеко, нїхто й не подумає, бо води так мало, що жінки її збирають по крапельцї. То вони розводять вапно вином.
Ще більше шанує воду мандрівник, подорожний, що переїздить через пісчану або каменисту пустиню. Він не знає, чи зможе дістати хоч трохи води в колодязях, що декуди стрічають ся в пустинї. Ось він з радістю бачить перед собою колодязь, але роздивить ся близше і бачить, що спека висушила всю воду…
Бідний мандрівник їде далї. Не диво, коли його стомлена думка малює йому чудову, картину оази, зеленого острова в безкраїй пустинї. Він бачить велике озеро з блискучою холодною водою, бачить гай пальм і зелену траву… Він поспішує, сили його прибувають від одної думки, — але скоро все счезає. То був тільки міраж, марево… Сонце пече знесилених людий і верблюдів, і пекольний червоний пісок пустинї зливаєть ся на овидї з небом. І яким щасливим буде той час, коли вони побачуть десь далеко-далеко темну пляму. Далеко, на краю жовтої, горячої як пекло, піскової пустинї, мріє та синьо-зелена пляма, манить до себе, дає надїю. Де далї вона росте, і ось уже можна пізнати великі пальми на краю оази. Ось уже знесилені пюди з худобою підходять близко і перед ними вода, що тече і хвилюєть ся в пальмовому гаю.
Араби-магометани вважають зелений колїр найкрасшим, найвеселїйшим, як у нас — червоний. Бо в нашій сторонї багато зелених гаїв, садів, лугів, то наше око до зеленого колїру байдуже. А там, де перед очима видко лише жовто-горячий, опалений сонцем пісок пустинї — там око втїшаєть ся, коли зобачить десь зелену купу дерев: значить, там є вода, там можна підживити ся. Зелена пляма — се втїха Арабови, надїя на визволенє з пекольних мук сухої спеки. Через те Араби мають свій сьвятий прапор зеленого колїру (як наших Запорожцїв бував червоний прапор). Зелений колїр — сьвятий для Араба. Хто з них побуває на богомілю в сьвятому місцї Мекка, той носить на голові зелену повязку. І як такий умре, то й на могилї в його поставлять памятник — стовп з зеленою повязкою.
Люди, що живуть в оазї, дуже бережуть воду і вміють добре нею користувати ся, проводять її рівчаками по саду і по грядках.
Чудова оаза, що здаєть ся подорожному раєм, — є тюрмою для людий, бо вони не можуть далеко відходити від неї, бо кругом пустиня. Часом вона стає могилою для всїх, що там жили: від спеки вода загниває, заводить ся хороба і вигублює людий.
Та всеж оаза — то щастє у пекольній пустинї. І саме слово оаза означає по арабськи — „втїха“. Араби колись пішли війною по сьвіту, опанували нові землї, та й там завели щось подібне до своїх оазів. Приміром, в Андалюзії (Еспанїї) бачимо сади, обгороджені камінєм наче острови, а кругом їх — укриті порохом піском вулицї. В садку поставлені будівельки з рівними стовпами, наче пальмовими цівками; маленький потічок дзюрчить і сьвіжа вода падає на дно фонтана.
Дивлячись на наші криницї, що з них пємо хоподну воду, на наші річки і потічки, — спитаємо себе: які з усїх сил і богатств природи найбільшу вагу мали для людий? Чи можна сказати се про море, безкрає море, що котить филї за филями і білим шумом товпить ся на камінях берега; що дає житє мілїонам тварів і вже здавна стало вільною дорогою людям? Чи може скажемо се про красу землі — гори, що купають свої верхи в хмарах і дають притулок цїлим великим народам в своїх долинах? Чи більше се можна сказати про непомітний маленький потічок, що ховаєть ся між зеленими берегами? І справдї історія народів показує нам, що непомітний потічок зпочатку більше поміг людям, нїж океан і гори і всякі інші сили великого тїла землї. Богатство і бідність народів, їх звичаї, віра, підвалини громадського житя — залежать найбільше від того, чи богато води дає їм та земля, що на нїй вони живуть.
Ось як розказуєть ся в одній давній східній лєґендї про початок ворогуваня між трома великими расами-племенами Старого Сьвіту (білого, жовтого і чорного).
Три рідні брати вмирали без води, блукаючи по палючих пісках пустинї. Аж ось вони побачили жерельце. Менший брат перший добіг до води, він напив ся і скупав ся в криницї і тїло його зробило ся нїжно рожевим. Прибіг середний брат. Води вже зоставало ся в жерелї небагато і він тільки зарив ся в вохкий пісок; його тїло зробило ся золотисто-жовтим. Потім прийшов старший брат, але для його вже не зостало ся нї крапельки води; він тільки притуляв свої руки до ледве вохкого піску і через те тільки на долонях його шкура трохи посьвітлїйшала. З того часу брати розійшли ся і між ними почала ся ворожнеча, котра тягнеть ся до сього часу.
Так, нїби то, настали народи білі, жовті і чорні.
Та лєґенда-казка нагадує нам, яку велику вагу для людий має вода. Европейські народи розвили ся ранїйш і більш від инших, — в значній мірі завдяки своїм річкам і потічкам, що їх богато в Европі. Азія в значній частинї покрита пустинями і сухими степами. Незграбний суходіл Африки теж має багато пустинї, в инших же місцях болота, з водою нездоровою для людий. Африканські і азіятські народи довгий час зіставали ся в занепадї, тодї, як европейські вийшли на верх, досягли висших ступнїв осьвіти й культури. Та стара лєґенда каже, що брати, посваривши ся біля „Криницї Сварки“, зійдуть ся колись біля „Криницї Згоди“ і вже на віки побратають ся.
Людська доля колись залежала в великій мірі від того, де вони оселили ся. Живучи в оазї, наче на зеленому острові серед пустинї, — люди не могли відійти за останнє, крайне дерево своєї оази. Се зменшувало зносини між людьми, нїяка новина до них не доходила.
Вільно кочують пастухи по степу, переганяючи худобу з одного краю його до другого. Та й вони стрічають ся з людьми тільки біля криницї чи коподязя.
У старовину Греки досягли високого ступня культури в значній мірі завдяки тому, що на перших ступнях мали в своїй сторонї багато криниць, потоків і річок. Славили їх у піснях, ставили над ними каплицї. Потічки, що про їх співав Гомер, веселили душу. Поети пили кришталеву воду чистих жерел і мріяли про безсмертє своїх творів.
Радїє і спочиває душа наша, коли глянемо на криницю, жерельце з прозорою водою, в долинї, серед зеленої трави і квіток. Мілїони людий, котрих тепер уже нема, спиняли ся над тими-ж криницями і потічками, щоб підживити ся холодною водою, або хоч подивити ся в її прозорі филї. Нові народи приходили на місце давнїйших, займали землю, — а потічки так саме спокійно і радісно дзюрчали по зелених долинах і говорили людському серцю про красу житя.
Сторінка:Коваленко Г. Вода в природї (1914).pdf/2 Сторінка:Коваленко Г. Вода в природї (1914).pdf/19 Сторінка:Коваленко Г. Вода в природї (1914).pdf/20
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії.
|