Волден, або Життя в лісах/Ставки
| ◀ Село | Волден, або Життя в лісах Ставки пер.: А. |
Ферма Бейкера ▶ |
|
Час від часу, закінчивши на день свою роботу з сапою, я приєднувався до якогось нетерплячого товариша, який рибалив на ставку з самого ранку, такий же мовчазний і нерухомий, як качка або плавучий листок, і, практикуючи різні види філософії, зазвичай до мого приходу доходив висновку, що він належить до давньої секти кеновітів. Був один старший чоловік, чудовий рибалка і вправний у всякому лісовому ремеслі, якому було приємно дивитися на мій будинок як на споруду, зведену для зручності рибалок; і мені було так само приємно, коли він сидів у моїх дверях, щоб упорядкувати свої снасті. Час від часу ми сиділи разом на ставку, він на одному кінці човна, а я на іншому; але небагато слів проходило між нами, бо він оглух у свої пізні роки, але він іноді мугикав псалом, що досить добре гармоніювало з моєю філософією. Наше спілкування, таким чином, було цілком гармонійним і безперервним, набагато приємнішим для спогадів, ніж якби воно велося за допомогою мови. Коли, як це зазвичай бувало, мені не було з ким спілкуватися, я викликав відлуння, вдаряючи веслом по борту мого човна, наповнюючи навколишні ліси круговим і розширюваним звуком, збуджуючи їх, як доглядач звіринця своїх диких звірів, поки не викликав гарчання з кожної лісистої долини та схилу пагорба.
Теплими вечорами я часто сидів у човні, граючи на флейті, і бачив окунів, яких я, здавалося, зачарував, що кружляли навколо мене, і місяць, що подорожував по ребристому дну, яке було усіяне уламками лісу. Раніше я приходив до цього ставка ризиковано, час від часу, темними літніми ночами, з товаришем, і розпалював вогонь біля самої води, який, як ми думали, приваблював рибу, і ми ловили сомиків на пучок черв'яків, нанизаних на нитку; і коли ми закінчували, далеко вночі, кидали палаючі головешки високо в повітря, наче ракети, які, падаючи в ставок, гасли з гучним шипінням, і ми раптом опинялися в повній темряві, намацуючи шлях. Крізь це, насвистуючи мелодію, ми знову йшли до людських осель. Але тепер я зробив свій дім на березі.
Іноді, затримавшись у сільській вітальні доти, доки вся родина не розійдеться спати, я повертався до лісу, і, частково з думкою про завтрашній обід, проводив північні години, рибалячи з човна при місячному світлі, під серенади сов і лисиць, і чуючи час від часу скрипучу ноту якоїсь невідомої пташки зовсім поруч. Ці досвіди були для мене дуже пам'ятними і цінними, — стоячи на якорі на глибині сорока футів, і за двадцять-тридцять родів від берега, оточений іноді тисячами дрібних окунів і верховодок, що вкривали поверхню брижами від своїх хвостів у місячному світлі, і спілкуючись довгою лляною волосінню з таємничими нічними рибами, що мешкали на сорок футів нижче, або іноді тягнучи шістдесят футів волосіні по ставку, дрейфуючи в легкому нічному вітерці, час від часу відчуваючи легку вібрацію вздовж неї, що свідчила про якесь життя, що нишпорить біля її кінця, з тупою непевною невправною метою, і не наважуючись прийняти рішення. Нарешті ви повільно підіймаєте, перебираючи руками, якогось рогатого сомика, що пищить і звивається на повітрі. Це було дуже дивно, особливо в темні ночі, коли ваші думки блукали до величезних і космогонічних тем в інших сферах, відчути цей слабкий ривок, що приходив, щоб перервати ваші мрії і знову зв'язати вас з Природою. Здавалося, ніби я міг би наступного разу закинути свою волосінь вгору, в повітря, так само як і вниз, у цю стихію, яка була ледь щільнішою. Таким чином я ловив двох риб, так би мовити, на один гачок.
Пейзаж Волдена скромний за масштабом, і, хоча дуже красивий, не наближається до величі, і не може сильно зацікавити того, хто не відвідував його довго або не жив біля його берега; проте цей ставок настільки визначний своєю глибиною і чистотою, що заслуговує на особливий опис. Це чистий і глибокий зелений колодязь, півмилі завдовжки і милю та три чверті в окружності, і містить близько шістдесяти одного з половиною акра; вічне джерело посеред соснових та дубових лісів, без видимого входу чи виходу, крім хмар та випаровування. Навколишні пагорби круто підіймається від води на висоту від сорока до вісімдесяти футів, хоча на південному сході та сході вони досягають відповідно близько ста та ста п'ятдесяти футів, у межах чверті та третини милі. Вони виключно лісисті. Усі наші конкордські води мають принаймні два кольори, один, коли дивитися здалеку, і інший, більш властивий, зблизька. Перший більше залежить від світла і слідує за небом. У ясну погоду, влітку, вони здаються синіми на невеликій відстані, особливо якщо збурені, а на великій відстані всі виглядають однаково. У штормову погоду вони іноді мають темно-шиферний колір. Море, однак, кажуть, буває синім одного дня і зеленим іншого без будь-яких помітних змін в атмосфері. Я бачив нашу річку, коли пейзаж був вкритий снігом, і вода, і лід були майже такими ж зеленими, як трава. Дехто вважає синій «кольором чистої води, рідкої чи твердої». Але, дивлячись прямо вниз у наші води з човна, видно, що вони мають дуже різні кольори. Волден буває синім одного разу і зеленим іншого, навіть з тієї самої погляду. Лежачи між землею і небом, він переймає колір обох. З вершини пагорба він відбиває колір неба, але зблизька він має жовтуватий відтінок біля берега, де можна побачити пісок, потім світло-зелений, який поступово поглиблюється до однорідного темно-зеленого в основній частині ставка. При деякому освітленні, навіть з вершини пагорба, він має яскраво-зелений колір біля берега. Дехто пов'язував це з відображенням зелені; але він так само зелений і біля залізничного піщаного насипу, і навесні, перш ніж розпуститься листя, і це може бути просто результатом панівного синього, змішаного з жовтизною піску. Такий колір його райдужки. Це також та частина, де навесні лід, нагрітий сонячним теплом, відбитим від дна, а також переданим крізь землю, тане першим і утворює вузький канал навколо все ще замерзлої середини. Як і решта наших вод, коли він сильно збурений, у ясну погоду, так що поверхня хвиль може відбивати небо під правильним кутом, або тому що в ній більше світла, він здається на невеликій відстані темнішим синім, ніж саме небо; і в такий час, перебуваючи на його поверхні і дивлячись роздвоєним зором, щоб побачити відображення, я розрізняв незрівнянний і невимовний світло-синій, подібний до того, що нагадує поливаний або переливчастий шовк і леза мечів, більш лазуровий, ніж саме небо, що чергується з оригінальним темно-зеленим на протилежних боках хвиль, який в порівнянні здавався лише каламутним. Це склоподібний зеленувато-синій, як я його пам'ятаю, схожий на ті клапті зимового неба, що видніються крізь прогалини в хмарах на заході перед заходом сонця. Проте одна склянка його води, піднята до світла, така ж безбарвна, як і рівна кількість повітря. Добре відомо, що велика скляна пластина матиме зелений відтінок, завдяки, як кажуть виробники, її «тілу», але маленький шматочок тієї ж пластини буде безбарвним. Наскільки велике тіло волденської води було б потрібно, щоб відбити зелений відтінок, я ніколи не перевіряв. Вода нашої річки чорна або дуже темно-коричнева для того, хто дивиться прямо на неї, і, як і вода більшості ставків, надає тілу того, хто в ній купається, жовтуватого відтінку; але ця вода такої кришталевої чистоти, що тіло купальника виглядає алебастрово-білим, ще більш неприродним, що, оскільки кінцівки при цьому збільшені та спотворені, створює жахливий ефект, що робить його придатним для етюдів Мікеланджело.
Вода настільки прозора, що дно легко можна розгледіти на глибині двадцяти п'яти чи тридцяти футів. Пливучи на човні, можна побачити на багато футів під поверхнею косяки окунів та верховодок, можливо, лише дюйм завдовжки, проте перших легко розрізнити за їхніми поперечними смугами, і ви думаєте, що це, мабуть, аскетичні риби, які знаходять там прожиток. Одного разу, взимку, багато років тому, коли я прорубував ополонки в льоду, щоб ловити щук, ступивши на берег, я кинув свою сокиру назад на лід, але, ніби якийсь злий геній скерував її, вона проковзнула чотири чи п'ять родів прямо в одну з ополонок, де вода була двадцяти п'ять футів завглибшки. З цікавості я ліг на лід і дивився крізь ополонку, поки не побачив сокиру трохи збоку, що стояла на обуху, з топорищем, спрямованим вгору і м'яко гойдаючись туди-сюди з пульсом ставка; і там вона могла б стояти прямо і гойдатися, поки з часом руків'я не згнило б, якби я її не потурбував. Зробивши ще одну ополонку прямо над нею за допомогою льодового долота, яке в мене було, і зрубавши найдовшу березу, яку я міг знайти поблизу, своїм ножем, я зробив зашморг, який прикріпив до її кінця, і, обережно опустивши його, перекинув через навершя руків'я, і потягнув його волосінню вздовж берези, і так витягнув сокиру знову.
Берег складається з поясу гладких округлих білих каменів, схожих на бруківку, за винятком одного чи двох коротких піщаних пляжів, і настільки крутий, що в багатьох місцях один стрибок перенесе вас у воду з головою; і якби не його надзвичайна прозорість, це було б останнє, що можна було б побачити з його дна, доки воно не піднялося б на протилежному боці. Дехто вважає його бездонним. Він ніде не замулений, і випадковий спостерігач сказав би, що в ньому зовсім немає бур'янів; і з помітних рослин, за винятком маленьких лук, нещодавно затоплених, які, власне, до нього не належать, більш пильний огляд не виявить ні лепехи, ні рогозу, ні навіть лілії, жовтої чи білої, а лише кілька маленьких серцелистих листків та рдесників, і, можливо, одну чи дві водяні мішені; всього цього, однак, купальник може і не помітити; і ці рослини чисті й яскраві, як і стихія, в якій вони ростуть. Каміння простягається на род чи два у воду, а потім дно — чистий пісок, за винятком найглибших частин, де зазвичай є трохи осаду, ймовірно, від гниття листя, яке наносило на нього стільки послідовних осеней, і яскраво-зелений бур'ян витягується на якорях навіть серед зими.
У нас є ще один ставок, такий самий, як цей, — Білий Ставок у Дев'ятиакровому Куті, приблизно за дві з половиною милі на захід; але, хоча я знайомий з більшістю ставків у межах дюжини миль від цього центру, я не знаю третього такого чистого і колодязного характеру. Послідовні нації, можливо, пили з нього, милувалися ним і вимірювали його глибину, і зникли, а його вода все ще зелена і прозора, як і раніше. Не висихне джерело! Можливо, того весняного ранку, коли Адама і Єву вигнали з Едему, Волденський ставок уже існував, і навіть тоді розкривався під легким весняним дощем, що супроводжувався туманом і південним вітром, і був вкритий міріадами качок і гусей, які не чули про гріхопадіння, коли ще такі чисті озера їх задовольняли. Навіть тоді він почав підіймається і опускатися, і очистив свої води, і забарвив їх у той відтінок, який вони мають зараз, і отримав патент від небес бути єдиним Волденським ставком у світі і дистилятором небесних рос. Хто знає, в скількох незапам'ятованих літературах націй це було Касталійським джерелом? або які німфи головували над ним у Золотому віці? Це перлина першої води, яку Конкорд носить у своїй короні.
Проте, можливо, перші, хто прийшов до цього колодязя, залишили якийсь слід своїх кроків. Я був здивований, виявивши, що навколо ставка, навіть там, де щойно на березі вирубали густий ліс, є вузька, схожа на полицю, стежка на крутому схилі пагорба, що поперемінно підіймається і опускається, наближаючись і віддаляючись від краю води, така ж давня, ймовірно, як і рід людський тут, витоптана ногами тубільних мисливців, і все ще час від часу несвідомо пройдена теперішніми мешканцями землі. Це особливо чітко видно тому, хто стоїть посеред ставка взимку, одразу після того, як випав легкий сніг, і вона виглядає як чітка хвиляста біла лінія, не затулена бур'янами та гілками, і дуже помітна за чверть милі в багатьох місцях, де влітку її ледь можна розрізнити зблизька. Сніг ніби передруковує її чітким білим шрифтом у високому рельєфі. Прикрашені території вілл, які колись тут збудують, можливо, все ще збережуть якийсь слід цього.
Ставок підіймається і опускається, але чи регулярно, чи ні, і в який період, ніхто не знає, хоча, як завжди, багато хто вдає, що знає. Зазвичай він вищий взимку і нижчий влітку, хоча це не відповідає загальній вологості та сухості. Я пам'ятаю, коли він був на фут чи два нижчим, а також коли він був принаймні на п'ять футів вищим, ніж коли я жив біля нього. Є вузька піщана коса, що входить у нього, з дуже глибокою водою з одного боку, на якій я допомагав варити казан юшки, приблизно за шість родів від основного берега, близько 1824 року, що було неможливо зробити протягом двадцяти п'яти років; а з іншого боку, мої друзі слухали з недовірою, коли я розповідав їм, що через кілька років я мав звичку рибалити з човна в затишній затоці в лісі, за п'ятнадцять родів від єдиного берега, який вони знали, і це місце давно перетворилося на луку. Але ставок неухильно підіймався впродовж двох років, і зараз, влітку '52-го, він рівно на п'ять футів вищий, ніж коли я там жив, або такий же високий, як тридцять років тому, і риболовля знову триває на лузі. Це створює різницю рівня, щонайбільше, в шість-сім футів; і все ж водозбір навколишніх пагорбів незначний за обсягом, і це переповнення слід пов'язувати з причинами, що впливають на глибокі джерела. Цього ж літа ставок знову почав опускатися. Примітно, що це коливання, чи то періодичне, чи ні, вимагає, здається, багато років для свого завершення. Я спостерігав один підйом і частину двох спадів, і я очікую, що через дванадцять-п'ятнадцять років вода знову буде такою ж низькою, як я її коли-небудь знав. Ставок Флінта, за милю на схід, враховуючи порушення, спричинені його притоками та джерелами, а також менші проміжні ставки, також симпатизують Волдену, і нещодавно досягли своєї найбільшої висоти одночасно з останнім. Те ж саме стосується, наскільки сягає моє спостереження, і Білого Ставка.
Цей підйом і спад Волдена з довгими інтервалами служить принаймні такій меті; вода, стоячи на цій великій висоті протягом року чи більше, хоч і ускладнює обхід навколо нього, вбиває чагарники та дерева, що виросли вздовж його краю з часу останнього підйому, — смолисті сосни, берези, вільхи, осики та інші, — і, знову опускаючись, залишає безперешкодний берег; бо, на відміну від багатьох ставків та всіх вод, що піддаються щоденному припливу, його берег найчистіший, коли вода найнижча. З боку ставка біля мого будинку ряд смолистих сосен п'ятнадцять футів заввишки був убитий і перекинутий, ніби важелем, і таким чином покладено край їхньому наступу; і їхній розмір вказує, скільки років минуло з часу останнього підйому до цієї висоти. Цим коливанням ставок утверджує своє право на берег, і таким чином берег оголюється, і дерева не можуть утримувати його за правом володіння. Це губи озера, на яких не росте борода. Воно час від часу облизує свої губи. Коли вода на своїй висоті, вільхи, верби та клени випускають масу волокнистих червоних коренів кілька футів завдовжки з усіх боків своїх стовбурів у воду, і на висоту трьох-чотирьох футів від землі, намагаючись утриматися; і я знав, що високорослі кущі лохини біля берега, які зазвичай не дають плодів, за цих обставин давали рясний врожай.Дехто дивувався, як берег став таким рівномірно вимощеним. Мої земляки всі чули традицію, найстаріші люди розповідали мені, що чули її в молодості, що колись індіанці проводили тут на пагорбі свій ритуальний танець, і пагорб підіймався так високо в небо, як ставок тепер опускається глибоко в землю, і вони багато лихословили, як говорить історія, хоча цей порок є одним з тих, в яких індіанці ніколи не були винні, і поки вони цим займалися, пагорб затремтів і раптово провалився, і лише одна стара скво, на ім'я Волден, врятувалася, і від неї ставок отримав свою назву. Припускали, що коли пагорб затремтів, ці камені скотилися з його схилу і стали теперішнім берегом. У будь-якому випадку, цілком певно, що колись тут не було ставка, а тепер він є; і ця індіанська байка ні в чому не суперечить розповіді того давнього поселенця, якого я згадував, який так добре пам'ятає, як він вперше прийшов сюди зі своєю лозою для ворожіння, побачив тонку пару, що підіймалася з дерну, і ліщина неухильно вказувала вниз, і він вирішив копати тут колодязь. Щодо каменів, то багато хто все ще думає, що їх навряд чи можна пояснити дією хвиль на ці пагорби; але я помічаю, що навколишні пагорби надзвичайно повні такого ж каміння, так що вони змушені були складати їх у стіни по обидва боки залізничної виїмки біля ставка; і, мало того, найбільше каменів там, де берег найкрутіший; так що, на жаль, це більше не є для мене таємницею. Я розгадав бруківника. Якби назва не походила від якоїсь англійської місцевості, — наприклад, Саффрон-Волден, — можна було б припустити, що його спочатку називали Оточений-Стіною-Ставок.
Ставок був моїм готовим колодязем. Протягом чотирьох місяців на рік його вода така ж холодна, як і чиста в усі часи; і я думаю, що тоді вона така ж добра, як будь-яка, якщо не найкраща, в місті. Взимку вся вода, що піддається впливу повітря, холодніша за джерела та колодязі, які захищені від нього. Температура води ставка, що стояла в кімнаті, де я сидів, з п'ятої години вечора до полудня наступного дня, шостого березня 1846 року, причому термометр іноді підіймався до 65° або 70°, частково через сонце на даху, становила 42°, або на один градус холодніше, ніж вода одного з найхолодніших колодязів у селі, щойно набрана. Температура Киплячого Джерела того ж дня становила 45°, або найтепліша з усіх перевірених вод, хоча влітку вона найхолодніша, коли, до того ж, мілка і застійна поверхнева вода з нею не змішується. Ба більше, влітку Волден ніколи не стає таким теплим, як більшість вод, що піддаються впливу сонця, через свою глибину. У найтеплішу погоду я зазвичай ставив відро з водою у свій підвал, де вона охолоджувалася вночі і залишалася такою протягом дня; хоча я також вдавався до джерела поблизу. Вона була такою ж доброю через тиждень, як і в день, коли її набрали, і не мала присмаку помпи. Кожен, хто таборує протягом тижня влітку на березі ставка, повинен лише закопати відро з водою на кілька футів углиб у тіні свого табору, щоб бути незалежним від розкоші льоду.
У Волдені ловили щук, одна важила сім фунтів, не кажучи вже про іншу, яка потягла котушку з великою швидкістю, і яку рибалка сміливо оцінив у вісім фунтів, бо не бачив її, окунів та сомиків, деякі з яких важили понад два фунти, верховодок, гольянів або пліток (Leuciscus pulchellus), дуже мало лящів, і пару вугрів, один важив чотири фунти, — я такий детальний, бо вага риби зазвичай є її єдиним титулом до слави, і це єдині вугри, про яких я тут чув; — також, я маю слабкий спогад про маленьку рибку близько п'яти дюймів завдовжки, зі сріблястими боками і зеленуватою спиною, дещо схожу на яльця за своїм характером, про яку я згадую тут головним чином, щоб пов'язати мої факти з байкою. Проте, цей ставок не дуже багатий на рибу. Його щуки, хоч і нечисленні, є його головною гордістю. Я бачив одного разу на льоду щук принаймні трьох різних видів; довгу і мілку, сталевого кольору, найбільше схожу на тих, що ловлять у річці; яскраво-золотисту, з зеленуватими відблисками і надзвичайно глибоку, яка тут найпоширеніша; і ще одну, золотистого кольору і такої ж форми, як остання, але посипану по боках маленькими темно-коричневими або чорними плямами, змішаними з кількома слабкими криваво-червоними, дуже схожу на форель. Видова назва reticulatus до неї не підійшла б; скоріше, це має бути guttatus. Це все дуже міцні риби, і важать більше, ніж обіцяє їхній розмір. Верховодки, сомики та окуні також, і справді всі риби, що мешкають у цьому ставку, набагато чистіші, гарніші та з міцнішим м'ясом, ніж ті, що в річці та більшості інших ставків, оскільки вода чистіша, і їх легко можна відрізнити від них. Ймовірно, багато іхтіологів створили б нові різновиди деяких з них. У ньому також є чиста раса жаб і черепах, і кілька мідій; ондатри та норки залишають свої сліди навколо нього, і іноді його відвідує мандрівна болотна черепаха. Іноді, коли я відштовхував свій човен вранці, я турбував велику болотяну черепаху, яка сховалася під човном уночі. Качки та гуси відвідують його навесні та восени, білочереві ластівки (Hirundo bicolor) ковзають над ним, а пісочники (Totanus macularins) «скачуть» вздовж його кам'янистих берегів усе літо. Іноді я турбував рибальського яструба, що сидів на білій сосні над водою; але я сумніваюся, що його коли-небудь оскверняло крило чайки, як Фейр-Гейвен. Щонайбільше, він терпить одну щорічну гагару. Це всі значущі тварини, що відвідують його зараз.
З човна, в спокійну погоду, біля піщаного східного берега, де вода вісім чи десять футів завглибшки, а також в деяких інших частинах ставка, можна побачити якісь круглі купи пів дюжини футів у діаметрі і фут заввишки, що складаються з маленьких каменів, менших за куряче яйце, де все навколо — голий пісок. Спочатку ви дивуєтеся, чи могли індіанці утворити їх на льоду для якоїсь мети, і так, коли лід розтанув, вони опустилися на дно; але вони занадто правильні, і деякі з них, очевидно, занадто свіжі для цього. Вони схожі на ті, що знаходять у річках; але оскільки тут немає ні чукучанів, ні міног, я не знаю, яка риба могла б їх зробити. Можливо, це гнізда гольяна. Вони надають дну приємної таємничості.
Берег достатньо нерівний, щоб не бути одноманітним. Я уявляю собі західний, порізаний глибокими затоками, сміливіший північний, і красиво висічений південний берег, де послідовні миси накладаються один на одного і натякають на недосліджені бухти між ними. Ліс ніколи не має кращого обрамлення, і не є настільки виразно красивим, як коли його видно з середини невеликого озера серед пагорбів, що підіймаються від краю води; бо вода, в якій він відбивається, не тільки створює найкращий передній план у такому випадку, але, з її звивистим берегом, — найприроднішу і найприємнішу межу для нього. Там немає грубості чи недосконалості на його краю, як там, де сокира розчистила частину, або оброблене поле прилягає до нього. Дерева мають достатньо місця для розростання з боку води, і кожне випускає свою найміцнішу гілку в тому напрямку. Там Природа виткала природну окрайку, і погляд підіймається рівними градаціями від низьких чагарників берега до найвищих дерев. Слідів людської руки видно мало. Вода омиває берег, як і тисячу років тому.
Озеро — найпрекрасніша і найвиразніша риса пейзажу. Це око землі; дивлячись у яке, спостерігач вимірює глибину власної природи. Прирічкові дерева біля берега — це тонкі вії, що його обрамляють, а лісисті пагорби та скелі навколо — його навислі брови.
Стоячи на гладкому піщаному пляжі на східному кінці ставка, спокійного вересневого пополудня, коли легкий серпанок робить протилежну берегову лінію нечіткою, я бачив, звідки походить вислів «скляна поверхня озера». Коли ви перевертаєте голову, воно виглядає як нитка найтоншого павутиння, натягнута через долину, і виблискує на тлі далеких соснових лісів, відокремлюючи один шар атмосфери від іншого. Ви б подумали, що могли б пройти під ним сухими до протилежних пагорбів, і що ластівки, які ковзають над ним, могли б сісти на нього. Дійсно, вони іноді пірнають під лінію, ніби помилково, і розчаровуються. Коли ви дивитеся через ставок на захід, ви змушені використовувати обидві руки, щоб захистити очі від відбитого, так само як і від справжнього сонця, бо вони однаково яскраві; і якщо, між ними двома, ви критично оглядаєте його поверхню, вона буквально така ж гладка, як скло, за винятком місць, де комахи-водомірки, на рівних відстанях розкидані по всій його поверхні, своїми рухами на сонці створюють на ній найтонший уявний блиск, або, можливо, качка чистить пір'я, або, як я вже казав, ластівка ковзає так низько, що торкається її. Можливо, вдалині риба описує дугу в три-чотири фути в повітрі, і є один яскравий спалах, де вона виринає, і інший, де вона вдаряється об воду; іноді видно всю сріблясту дугу; або тут і там, можливо, на його поверхні плаває пушинка будяка, на яку кидаються риби і так знову вкривають її брижами. Це як розплавлене скло, охолоджене, але не застигле, і нечисленні порошинки в ньому чисті й прекрасні, як недосконалості в склі. Часто можна помітити ще гладшу і темнішу воду, відокремлену від решти, ніби невидимою павутиною, — загатою водяних німф, що спочиває на ній. З вершини пагорба можна побачити, як стрибає риба майже в будь-якій частині; бо жодна щука чи верховодка не хапає комаху з цієї гладкої поверхні, щоб це явно не порушило рівновагу всього озера. Дивно, з якою ретельністю рекламується цей простий факт, — це риб'яче вбивство вийде назовні, — і з мого далекого сідала я розрізняю кругові коливання, коли вони мають пів дюжини родів у діаметрі. Можна навіть помітити водомірку (Gyrinus), що невпинно рухається по гладкій поверхні за чверть милі; бо вони злегка борознять воду, створюючи помітну брижу, обмежену двома розбіжними лініями, але ковзанярі ковзають по ній, не створюючи помітних брижів. Коли поверхня значно збурена, на ній немає ні ковзанярів, ні водомірок, але, очевидно, в спокійні дні вони залишають свої гавані і ризиковано випливають з берега короткими поштовхами, поки повністю не покриють її. Це заспокійливе заняття, одного з тих прекрасних осінніх днів, коли вся теплота сонця повністю цінується, — сидіти на пні на такій висоті, як ця, з видом на ставок, і вивчати кругові брижі, що невпинно вписуються на його інакше невидиму поверхню серед відбитих небес і дерев. Над цим великим простором немає жодного збурення, щоб воно не було так одразу ж м'яко згладжене і заспокоєне, як коли струшують вазу з водою, тремтячі кола шукають берега, і все знову стає гладким. Жодна риба не може стрибнути, ні комаха впасти на ставок, щоб про це не було повідомлено круговими брижами, лініями краси, ніби постійне витікання його джерела, ніжний пульс його життя, здимання його грудей. Тремтіння радості і тремтіння болю нерозрізнені. Які мирні явища озера! Знову твори людини сяють, як навесні. Так, кожен листок, і гілочка, і камінь, і павутина виблискують зараз опівдні, як коли вони вкриті росою весняного ранку. Кожен рух весла чи комахи створює спалах світла; і якщо весло падає, яка солодка луна!
У такий день, у вересні чи жовтні, Волден — це ідеальне лісове дзеркало, обрамлене камінням, таким же дорогоцінним для мого ока, ніби їх було менше чи вони були рідкіснішими. Ніщо так не прекрасне, так не чисте, і водночас так не велике, як озеро, можливо, не лежить на поверхні землі. Небесна вода. Йому не потрібна огорожа. Нації приходять і йдуть, не оскверняючи його. Це дзеркало, яке не може розбити жоден камінь, чия ртуть ніколи не зітреться, чию позолоту Природа постійно ремонтує; ніякі бурі, ніякий пил не можуть затьмарити його вічно свіжу поверхню; — дзеркало, в якому вся нечистота, представлена йому, тоне, підметена і витерта туманною щіткою сонця, — цією легкою ганчіркою для пилу, — яке не утримує жодного подиху, що на нього дихають, а посилає свій власний плавати хмарами високо над своєю поверхнею, і все ще відбиватися в його лоні.Водяне поле видає дух, що є в повітрі. Воно постійно отримує нове життя і рух згори. За своєю природою воно є проміжним між землею і небом. На землі лише трава і дерева гойдаються, але сама вода вкривається брижами від вітру. Я бачу, де вітерець проноситься по ній, по смугах або клаптях світла. Примітно, що ми можемо дивитися вниз на його поверхню. Ми, можливо, так само колись будемо дивитися вниз і на поверхню повітря, і помічатимемо, де ще тонший дух проноситься над ним.
Ковзанярі та водомірки остаточно зникають у другій половині жовтня, коли настають сильні морози; і тоді, і в листопаді, зазвичай, у спокійний день, абсолютно ніщо не порушує поверхню. Одного листопадового пополудня, у затишшя наприкінці дощової бурі, що тривала кілька днів, коли небо все ще було повністю затягнуте хмарами, а повітря було повне туману, я помітив, що ставок був надзвичайно гладким, так що було важко розрізнити його поверхню; хоча він більше не відбивав яскравих відтінків жовтня, а похмурі листопадові кольори навколишніх пагорбів. Хоча я пропливав над ним якомога обережніше, легкі коливання, створені моїм човном, простягалися майже так далеко, як я міг бачити, і надавали ребристого вигляду відображенням. Але, коли я дивився на поверхню, я бачив тут і там на відстані слабкий блиск, ніби там могли зібратися якісь комахи-ковзанярі, що врятувалися від морозів, або, можливо, поверхня, бувши такою гладкою, видавала, де джерело било з дна. Обережно підпливши до одного з цих місць, я з подивом виявив, що оточений міріадами дрібних окунів, близько п'яти дюймів завдовжки, насиченого бронзового кольору в зеленій воді, що гралися там і постійно підіймалися до поверхні, вкриваючи її брижами, іноді залишаючи на ній бульбашки. У такій прозорій і, здавалося б, бездонній воді, що відбивала хмари, я ніби плив у повітрі, як на повітряній кулі, і їхнє плавання вражало мене як свого роду політ або ширяння, ніби це була щільна зграя птахів, що пролітала трохи нижче мого рівня праворуч або ліворуч, їхні плавники, наче вітрила, були розставлені навколо них. У ставку було багато таких косяків, які, очевидно, використовували короткий сезон, перш ніж зима закриє крижаною віконницею їхній широкий світловий люк, іноді надаючи поверхні вигляду, ніби її торкнувся легкий вітерець, або туди впало кілька крапель дощу. Коли я необережно наближався і лякав їх, вони раптово плюскали і створювали брижі своїми хвостами, ніби хтось ударив по воді гіллястою гілкою, і миттєво ховалися в глибинах. Нарешті піднявся вітер, туман посилився, і хвилі почали бігти, а окуні стрибали набагато вище, ніж раніше, наполовину з води, сто чорних точок, три дюйми завдовжки, одночасно над поверхнею. Навіть так пізно, як п'ятого грудня одного року, я бачив деякі брижі на поверхні, і, думаючи, що негайно піде сильний дощ, оскільки повітря було повне туману, я поспішив зайняти своє місце за веслами і гребти додому; дощ уже, здавалося, швидко посилювався, хоча я не відчував його на щоці, і я очікував намокнути до нитки. Але раптом брижі припинилися, бо їх створювали окуні, яких шум моїх весел злякав у глибини, і я бачив, як їхні косяки ледь помітно зникали; тож я провів сухий пополудень зрештою.
Старий чоловік, який часто відвідував цей ставок майже шістдесят років тому, коли він був темним від навколишніх лісів, розповідає мені, що в ті дні він іноді бачив його весь живим від качок та іншої водоплавної птиці, і що навколо було багато орлів. Він приходив сюди рибалити і використовував старе каное-довбанку, яке знайшов на березі. Воно було зроблене з двох колод білої сосни, видовбаних і скріплених разом, і було обрізане прямо на кінцях. Воно було дуже незграбним, але прослужило багато років, перш ніж набрало води і, можливо, затонуло. Він не знав, чиє воно було; воно належало ставку. Він робив канат для свого якоря зі смуг кори гікорі, зв'язаних разом. Старий чоловік, гончар, який жив біля ставка до Революції, розповів йому одного разу, що на дні є залізна скриня, і що він її бачив. Іноді вона випливала на берег; але коли ви йшли до неї, вона поверталася в глибоку воду і зникала. Мені було приємно почути про старе каное-довбанку, яке замінило індіанське з того ж матеріалу, але більш граціозної конструкції, яке, можливо, спочатку було деревом на березі, а потім, так би мовити, впало у воду, щоб плавати там протягом покоління, — найвідповідніше судно для озера. Я пам'ятаю, що коли я вперше заглянув у ці глибини, на дні було видно багато великих стовбурів, що ледь розрізнялися, які або були повалені раніше, або залишені на льоду під час останньої заготівлі, коли деревина була дешевшою; але тепер вони переважно зникли.
Коли я вперше плив на човні по Волдену, він був повністю оточений густими і високими сосновими та дубовими лісами, і в деяких його затоках виноградні лози переплітали дерева біля води і утворювали альтанки, під якими міг проплисти човен. Пагорби, що утворюють його береги, настільки круті, а ліси на них тоді були настільки високими, що, коли ви дивилися вниз із західного кінця, він мав вигляд амфітеатру для якогось лісового видовища. Я провів багато годин, коли був молодшим, плаваючи по його поверхні, куди віяв зефір, відпливши на своєму човні на середину, і лежачи на спині поперек сидінь, літнього ранку, мріючи наяву, поки мене не будив дотик човна до піску, і я підіймався, щоб побачити, до якого берега прибила мене моя доля; дні, коли ледарство було найпривабливішою і найпродуктивнішою працею. Багато ранків я тікав, воліючи так провести найціннішу частину дня; бо я був багатий, якщо не на гроші, то на сонячні години і літні дні, і витрачав їх щедро; і я не шкодую, що не змарнував більше з них у майстерні чи за вчительським столом. Але відколи я покинув ті береги, лісоруби ще більше їх спустошили, і тепер багато років не буде більше прогулянок алеями лісу, з випадковими прогалинами, крізь які видно воду. Мою Музу можна пробачити, якщо вона відтепер мовчатиме. Як можна очікувати, що птахи співатимуть, коли їхні гаї вирубані?
Тепер стовбури дерев на дні, і старе каное-довбанка, і темні навколишні ліси зникли, а селяни, які ледве знають, де він лежить, замість того, щоб ходити до ставка купатися чи пити, думають провести його воду, яка має бути такою ж священною, як принаймні Ганг, до села по трубі, щоб мити нею посуд! — щоб заробляти свій Волден поворотом крана чи витягуванням затички! Той диявольський Залізний Кінь, чиє вухороздираюче іржання чути по всьому місту, забруднив Кипляче Джерело своєю ногою, і саме він об'їв усі ліси на березі Волдена; той Троянський кінь, з тисячею людей у своєму череві, введений найманими греками! Де ж захисник країни, Мур з Мур-Холлу, щоб зустріти його біля Глибокого Прорізу і встромити мстивий спис між ребра цієї роздутої пошесті?
Проте, з усіх персонажів, яких я знав, можливо, Волден виглядає найкраще і найкраще зберігає свою чистоту. Багато людей порівнювали з ним, але мало хто заслуговує на цю честь. Хоча лісоруби оголили спочатку цей берег, а потім той, і ірландці збудували біля нього свої свинарники, і залізниця порушила його межу, і льодовики знімали з нього лід один раз, він сам незмінний, та сама вода, на яку впали мої юнацькі очі; вся зміна — в мені. Він не набув жодної постійної зморшки після всіх своїх брижів. Він вічно молодий, і я можу стояти і бачити, як ластівка пірнає, очевидно, щоб зловити комаху з його поверхні, як і раніше. Сьогодні ввечері мене знову вразило, ніби я не бачив його майже щодня понад двадцять років: — Чому, ось Волден, те саме лісове озеро, яке я відкрив стільки років тому; де минулої зими вирубали ліс, інший росте біля його берега так само буйно, як і раніше; та сама думка виринає на його поверхню, що й тоді; це та сама рідка радість і щастя для нього самого і його Творця, так, і, можливо, для мене. Це, безумовно, робота сміливої людини, в якій не було хитрості! Він округлив цю воду своєю рукою, поглибив і очистив її у своїй думці, і у своїй волі заповів її Конкорду. Я бачу по його обличчю, що його відвідує те саме відображення; і я майже можу сказати: «Волдене, це ти?»
Це не моя мрія,
Прикрасити рядок;
Я не можу наблизитися до Бога і Неба
Більше, ніж я живу для Волдена.
Я — його кам'янистий берег,
І вітер, що проноситься над;
У западині моєї долоні
Його вода і його пісок,
І його найглибший притулок
Лежить високо в моїй думці.
Вагони ніколи не зупиняються, щоб подивитися на нього; проте я уявляю, що машиністи, кочегари і гальмівники, і ті пасажири, які мають сезонний квиток і бачать його часто, стають кращими людьми від цього видовища. Машиніст не забуває вночі, або його природа не забуває, що він бачив це видіння безтурботності та чистоти принаймні раз протягом дня. Хоч і побачене лише раз, воно допомагає змити Стейт-стріт і сажу локомотива. Хтось пропонує назвати його «Божою краплею».
Я казав, що Волден не має видимого входу чи виходу, але він, з одного боку, віддалено і опосередковано пов'язаний зі Ставком Флінта, що розташований вище, ланцюгом маленьких ставків, що йдуть звідти, а з іншого — безпосередньо і явно з річкою Конкорд, що нижче, подібним ланцюгом ставків, через які в якийсь інший геологічний період він міг протікати, і невеликим копанням, яке, не дай Боже, можна змусити його знову туди потекти. Якщо, живучи так стримано і суворо, як самітник у лісі, так довго, він набув такої дивовижної чистоти, хто б не пошкодував, що порівняно нечисті води Ставка Флінта змішалися б з ним, або він сам коли-небудь марнував би свою солодкість в океанській хвилі?
Ставок Флінта, або Піщаний, у Лінкольні, наше найбільше озеро і внутрішнє море, лежить приблизно за милю на схід від Волдена. Він набагато більший, кажуть, що містить сто дев'яносто сім акрів, і багатший на рибу; але він порівняно мілкий і не надто чистий. Прогулянка лісом туди часто була моєю розвагою. Це було варто того, хоча б для того, щоб відчути, як вітер вільно дме вам в обличчя, і побачити, як біжать хвилі, і згадати життя мореплавців. Я ходив туди по каштани восени, у вітряні дні, коли горіхи падали у воду і їх прибивало до моїх ніг; і одного дня, коли я пробирався вздовж його очеретяного берега, свіжі бризки дули мені в обличчя, я натрапив на трухляві уламки човна, борти зникли, і ледь залишився більше, ніж відбиток його плаского дна серед очерету; проте його модель була чітко визначена, ніби це була велика згнила подушка, з її жилками. Це були такі ж дивовижні уламки, які можна уявити на березі моря, і мали таку ж добру мораль. До цього часу це просто рослинний перегній і нерозрізнений берег ставка, крізь який пробилися очерет і лепеха. Я колись милувався слідами від брижів на піщаному дні, на північному кінці цього ставка, зробленими твердими і міцними для ніг бродника тиском води, і очеретом, що ріс індійським строєм, хвилястими лініями, що відповідали цим слідам, ряд за рядом, ніби хвилі їх посадили. Там також я знаходив, у значних кількостях, дивні кулі, що складалися, очевидно, з тонкої трави або коріння, можливо, еріокаулону, від пів дюйма до чотирьох дюймів у діаметрі, і ідеально сферичні. Вони перекочуються туди-сюди на мілководді на піщаному дні, і іноді їх викидає на берег. Вони або суцільна трава, або мають трохи піску всередині. Спочатку ви б сказали, що вони утворилися під дією хвиль, як галька; проте найменші зроблені з однаково грубих матеріалів, пів дюйма завдовжки, і вони утворюються лише в одну пору року. Більше того, хвилі, я підозрюю, не стільки створюють, скільки зношують матеріал, який уже набув консистенції. Вони зберігають свою форму, коли сухі, протягом невизначеного періоду.
Ставок Флінта! Така бідність нашої номенклатури. Яке право мав нечистий і дурний фермер, чия ферма прилягала до цієї небесної води, чиї береги він безжально оголив, дати йому своє ім'я? Якийсь скнара, що більше любив відбиваючу поверхню долара, або яскравого цента, в якому він міг бачити своє власне мідне обличчя; який вважав навіть диких качок, що сідали на нього, за порушників; його пальці перетворилися на криві й рогові пазурі від довгої звички хапати, наче гарпія; — тож він названий не для мене. Я не ходжу туди, щоб бачити його чи чути про нього; хто ніколи його не бачив, хто ніколи в ньому не купався, хто ніколи його не любив, хто ніколи його не захищав, хто ніколи не сказав про нього доброго слова, ні подякував Богові за те, що він його створив. Краще нехай його назвуть на честь риб, що в ньому плавають, дикої птиці чи чотириногих, що його відвідують, диких квітів, що ростуть біля його берегів, або якогось дикого чоловіка чи дитини, нитка чиєї історії переплетена з його власною; а не на честь того, хто не міг показати на нього жодного права, крім акта, який йому дав такий самий за духом сусід чи законодавчий орган, — того, хто думав лише про його грошову вартість; чия присутність, можливо, прокляла весь берег; хто виснажив землю навколо нього і охоче виснажив би води всередині нього; хто шкодував лише, що це не англійське сіно чи журавлинна лука, — не було нічого, щоб викупити його, справді, в його очах, — і висушив би і продав би його заради бруду на дні. Він не крутив його млин, і для нього не було привілеєм споглядати його. Я не поважаю його працю, його ферму, де все має свою ціну; хто б виніс пейзаж, хто б виніс свого Бога, на ринок, якби міг щось за нього отримати; хто йде на ринок за своїм богом, як воно є; на чиїй фермі ніщо не росте вільно, чиї поля не дають врожаю, чиї луки не дають квітів, чиї дерева не дають плодів, а лише долари; хто не любить краси своїх плодів, чиї плоди для нього не дозріли, поки не перетворилися на долари. Дайте мені бідність, що насолоджується справжнім багатством. Фермери для мене поважні та цікаві пропорційно до того, наскільки вони бідні, — бідні фермери. Зразкова ферма! де будинок стоїть, як гриб на гнойовій купі, кімнати для людей, коней, волів і свиней, чищені й нечищені, всі прилягають одна до одної! Укомплектована людьми! Велика жирна пляма, що пахне гноєм і маслянкою! Під високим рівнем культивації, удобрена серцями і мізками людей! Наче б ви вирощували свою картоплю на цвинтарі! Така є зразкова ферма.
Ні, ні; якщо найпрекрасніші риси пейзажу мають бути названі на честь людей, нехай це будуть лише найшляхетніші та найгідніші люди. Нехай наші озера отримають такі ж правдиві імена, принаймні, як Ікарійське море, де «все ще берег» «хороброю спробою лунає».
Гусячий Ставок, невеликого розміру, знаходиться на моєму шляху до Флінта; Фейр-Гейвен, розширення річки Конкорд, що, кажуть, містить близько сімдесяти акрів, за милю на південний захід; і Білий Ставок, близько сорока акрів, за півтори милі за Фейр-Гейвеном. Це моя озерна країна. Вони, разом з річкою Конкорд, є моїми водними привілеями; і вдень і вночі, рік у рік, вони мелють те зерно, що я їм приношу.
Відколи лісоруби, і залізниця, і я сам осквернили Волден, можливо, найпривабливіший, якщо не найкрасивіший, з усіх наших озер, перлина лісів, — це Білий Ставок; — бідна назва через свою поширеність, чи то вона походить від надзвичайної чистоти його вод, чи від кольору його пісків. У цих, як і в інших відношеннях, однак, він є меншим близнюком Волдена. Вони настільки схожі, що ви б сказали, що вони, мабуть, пов'язані під землею. Він має такий самий кам'янистий берег, і його води того ж відтінку. Як і у Волдені, в задушливу спекотну погоду, дивлячись вниз крізь ліс на деякі з його заток, які не настільки глибокі, щоб відображення від дна не забарвлювало їх, його води мають туманний синювато-зелений або сизуватий колір. Багато років тому я ходив туди збирати пісок возами, щоб робити наждачний папір, і я продовжую відвідувати його відтоді. Той, хто його часто відвідує, пропонує назвати його Зеленим озером. Можливо, його можна було б назвати Озером Жовтої Сосни, через таку обставину. Близько п'ятнадцяти років тому можна було бачити верхівку смолистої сосни, виду, що тут називають жовтою сосною, хоча це не окремий вид, що виступала над поверхнею в глибокій воді, за багато родів від берега. Дехто навіть припускав, що ставок провалився, і це був один з первісних лісів, що колись там стояв. Я виявив, що навіть так давно, як у 1792 році, в «Топографічному описі міста Конкорд», написаному одним з його громадян, у Збірках Массачусетського історичного товариства, автор, після розмови про Волденський та Білий ставки, додає: «Посередині останнього можна побачити, коли вода дуже низька, дерево, яке виглядає так, ніби воно росло на тому місці, де зараз стоїть, хоча коріння знаходиться на п'ятдесят футів нижче поверхні води; верхівка цього дерева зламана, і в тому місці має чотирнадцять дюймів у діаметрі». Навесні '49-го я розмовляв з чоловіком, який живе найближче до ставка в Садбері, і він розповів мені, що це він витягнув це дерево десять чи п'ятнадцять років тому. Наскільки він міг пригадати, воно стояло за дванадцять чи п'ятнадцять родів від берега, де вода була тридцяти чи сорок футів завглибшки. Це було взимку, і він вранці заготовляв лід, і вирішив, що вдень, за допомогою своїх сусідів, він витягне стару жовту сосну. Він пропиляв канал у льоду до берега, і перетягнув її по ньому і витягнув на лід за допомогою волів; але, не встигнувши далеко просунутися у своїй роботі, він з подивом виявив, що вона була перевернута, зі стовбурами гілок, що вказували вниз, а тонкий кінець міцно застряг у піщаному дні. Вона була близько фута в діаметрі на товстому кінці, і він очікував отримати добру колоду для розпилювання, але вона була настільки гнилою, що годилася лише на паливо, якщо й на те. У нього тоді було трохи її в сараї. На комлі були сліди сокири та дятлів. Він думав, що це могло бути мертве дерево на березі, але врешті-решт його здуло в ставок, і після того, як верхівка набрала води, поки комель залишався сухим і легким, воно відпливло і затонуло перевернутим. Його батько, вісімдесяти років, не міг пригадати, коли його там не було. Кілька досить великих колод все ще можна побачити на дні, де, через коливання поверхні, вони виглядають як величезні водяні змії в русі.
Цей ставок рідко оскверняв човен, бо в ньому мало що може спокусити рибалку. Замість білої лілії, яка потребує бруду, або звичайного солодкого лепехи, синій ірис (Iris versicolor) рідко росте в чистій воді, піднімаючись з кам'янистого дна навколо всього берега, де його відвідують колібрі в червні, і колір як його синюватих листків, так і його квітів, і особливо їхні відображення, перебувають у надзвичайній гармонії з сизуватою водою.
Білий Ставок і Волден — це великі кристали на поверхні землі, Озера Світла. Якби вони були назавжди замерзлими і достатньо малими, щоб їх можна було схопити, їх, можливо, вивезли б раби, як дорогоцінне каміння, щоб прикрасити голови імператорів; але бувши рідкими, і великими, і забезпеченими для нас і наших наступників назавжди, ми нехтуємо ними і женемося за алмазом Кохінур. Вони занадто чисті, щоб мати ринкову вартість; вони не містять бруду. Наскільки вони прекрасніші за наше життя, наскільки прозоріші за наші характери! Ми ніколи не вчилися від них ницості. Наскільки вони прекрасніші за калюжу перед дверима фермера, в якій плавають його качки! Сюди прилітають чисті дикі качки. Природа не має людського мешканця, який би її цінував. Птахи зі своїм оперенням і своїми нотами перебувають у гармонії з квітами, але який юнак чи дівчина змовляється з дикою розкішною красою Природи? Вона найбільше процвітає сама, далеко від міст, де вони живуть. Говорити про небо! ви ганьбите землю.