Воля (часопис)/1919/1/Частина 1/На чужині

Воля (часопис) На чужині

„Nie honorowo, ale zdrowo“ ▶

На чужині.

Далеко, на чужині в дні „печали і скорби“, в „дні розсіяння“ починаємо ми свою нелегку роботу.

Колись жидівські вигнанці на ріках Вавилонських сиділи і плакали. Нам не до плачу й не до сидіння. Треба робити. Бо „праця єдина з неволі нас вирве“…

Багато української інтеліґенції розвіялося майже по цілому культурному світові. Одні по добрій волі, другі по неволі живуть тут і там, копаються в роботі і, як бджоли з квіток, збірають людський досвід до власного вулика. Прийде час визволення. Здіймуться бджоли і веселими роями полетять в рідну пасіку.

Петро Великий, будуючи власну велитенську державу, зробив розумне діло: розігнав молоду інтеліґенцію по цілій Европі. Ми б до цього не додумалися, якби не большевицька завірюха. З ріжними місіями та комісіями, з ріжними дорученнями та препорученнями вештаються зараз з кутка в куток европейського світу і вчаться, як будувати власний державний дім, молоді українські інтеліґенти.

Наше скромне завдання — звязати живим рідним словом до купи всіх тих „біженців“, скупчити їх під одним українським прапором, дати їм змогу висловити свої вражіння, свої спостереження, свої думки.

На далекій чужині, в непривітних пустках ізоляційних лагерів мучаться наші брати — полонені вояки. Шлемо їм братерський привіт, бажаємо їм як найскорше визволитися з тяжкої неволі для праці на рідній ниві. І радо відчиняємо їм сторінки нашого тижневика для їх наболілих дум.

Всіх дужих сил живого слова і вільної думки, всіх наших заходів вживатимемо, щоб полекшити їх долю, прискорити їх визволення, і благаємо їх не соромитися невмінням, а писати нам все про себе, що в ніх на душі накипіло за довгого полону. Всі їх звістки в можливо короткій формі будуть надруковані і в нашому тижневику полинуть на Вкраїну.

Европейська преса, европейська біржа, европейські політичні круги з захопленням слідкують за тітаничною боротьбою, яку провадить на скілька фронтів майже безбройний народ український. В вік радіо і танків здавалося чудес не може бути: Лазарі не воскресають. Але український нарід не тільки воскрес, а й, здається, поховає тих, хто недавно ще готував „осикові коли“ для його домовини.

Всяка звістка про ту боротьбу, всі чутки „з поля брані“, мусять бути переловлені, перевірені і передані до відомості нашого і европейського громадянства. На жаль всі наші спроби установити комунікацію з Україною, поки що розбивалися о камяну стіну офіціяльного індеферентізму. Наша часопись бере це завдання на свої слабенькі плечі і сподівається його здійснити в найближчому часі. Бо ніякі місії, ніякі інформаційні бюра не можуть не тільки добре функціонувати, але й стало істнувати за кордон омдоки не буде звязку з Україною.

А тим часом ми звертаємося до всіх, кому якимсь чудом удається перейти через ворожі нам країни, — ділитися з нами своїми вражіннями, подавати нам фактичні матеріяли можливо в більшім числі.

Европейська й американьська преса кождого дня присвячує нашій справі не один рядок. Українська проблєма вже стала загально европейською і навіть світовою. Але ці голоси культурної преси за Карпати не перелітають.

Ми зробимо все, щоби з тижня в тиждень збірати ці голоси і подавати їх туди на Вкраїну в компактному вигляді. Бо без ознайомлення з думками Европи про Україну наше громадянство і наші урядові кола будуть блукати, як в темряві.

Чимало присвячує культурна преса і „ґеройським“ вчинкам наших сусідів — большевиків, Поляків та Румунів. Особливо обєктивно освітлює брудну роботу тих „ґероів тилу“ анґлійська та американська преса. В останні часи і французькі та італійські ґазети починають орієнтуватися, в яку неприємну історію на сході завели Антанту панове Дмовський з Пільцами.

Їм на поміч з темних кутків повидряпувалися на світ божий старі наші „приятелі“ — Вергуни, Бобринські і Ко. На українські міліони, загарбані в Одесі, ведуть вони купно з недавніми Украінцями гетьманської марки — Моловими та Ґижицькими шалену аґітацію проти всього українського.

Маємо надію, що і перші і другі не втічуть від справедливого суду европейської преси; тоді і ми не забудемо помянути їх „не злим тихим словом“.

Ми не збіраємося багато місця давати прінціпіяльним дебатам. Бо може і всі наші нещастя останніх років як раз в тому й полягають, що ми багато говорили, а мало робили. Але з великою охотою дамо місце обєктивним голосам про українську справу.

Сотні літ від Дунаю аж по Кавказ лунає могутня українська пісня:

Гей! Нум; хлопці, до зброї —
На герць погуляти,
Слави здобувати.
А чи пан, чи пропав,
В друге не вмірати.
Гей! Нумо ж до зброї!…

Наша зброя — вільне, дуже слово, чесна думка.

До них ми й кличемо всіх наших друзів і приятелів.

Симон Петлюра.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1931 року і автор помер щонайменше 100 років тому.