Воля (часопис)/1919/1/Частина 1/Огляд зовнішньої політики
| ◀ Наші полонені в Італії | Воля (часопис) Огляд зовнішньої політики |
До сумління культурного світа ▶ |
|
|
Spectator.
Минулий тиждень буде мати великі наслідки для Европи. Перш за все кінчається версальська траґі-комедія. Держави Антанти передали німецькій мировій делєґації в понеділок 16. с. м. о ½7 ввечері відповідь на нїмецький мировий протипроєкт, в якому Німеччина домагалась приняття в члени союзу народів, інтернаціоналізації порту Данціґа, плєбісциту в спірних, переважно східних теріторіях і встановляла суми відшкодовання на сто міліярдів марок золотом.
Перед датою вручення европейська преса поширювала суперечні чутки. Анґлійська і американська преса, котра підпирала і підпирає політику Лойд Джорджа і Вільсона, була теї думки, що проєкт Німців коли не в цілости, то принайменше в більшій частині буде прийнятий державами Антанти і то тим більше, що Німці своїм протипроєктом взяли на себе дуже тяжкий хрест.
Говоримо про це, що Сарський камяновугільний “кряж не буде відділений від Німеччини і відданий під заряд союзу народів, який поки що не є нічим иншим, як франко-анґльо-американським політичним трестом, але що в тім басейні Французи дістануть дуже поважні концесії що до покриття свойого камяновугільного дефіциту.
Запевнювано, що буде встановлена докладно errata відшкодування за знищення Бельґії і північно-східних департаментів Франції, і що Німцям не прийдеться підписувати векеля blanco.
З цеї ґазетної кампанії одне тільки виходило ясно, що серед Антанти немає єдности думок і що на мировій конференції боролися два погляди: радикально-націоналістичний французький, який заступає Клємансо, погляд, затемнений жадобою пімсти за 1871 р., що домагається знищення цілого німецького народу, і погляд анґльо-саксонський, заступлений Лойд Джорджом і Вільсоном, який домагається покарання Німеччини за її негуманні виступи в війні, але не хоче її смерти.
ось здавалося, що погляд анґльо-саксонців візьме перемогу, й то тим більше, що, як знаменито висловилась „Frankturter Zeitung“, „корову можна або доїти, або зарізати“. Одного і другого не можна робити рівночасно. Однак надзвичайній енерґії майже столітнього Клємансо, президента парижської конференції, удалося провести свою думку і у відповіді на нїмецький протипроєкт оборонити майже всі позиції того мирового прелімінара, який передано Нїмцям 7. травня в палаті Тріянон.
В однім тільки уступив Клємансо. Згодився на плєбісцит в Горішному Шлеську. Поза тим прінціпи мирового трактату, який тепер передложено Нїмцям до підпису, лишились непорушені. І так Сарський кряж переходить під управу Союза народів, сарські копальні віддаються на власність Французів на 15 років, при чім Німеччина має право викупити їх після 15 років, і тоді може відбутись плєбісцит на питання, куди ця країна хоче належати, чи до Німеччини чи до Франції. Коли ж Нїмці не зможуть виплатити, то плєбісциту не буде. Також не встановлено висоти суми відшкодовання, і Німцям приходиться підписувати blanco вексель. Опріч того, трактат домагається торговельної фльоти, не враховуючи її вартости в суму загального відшкодовання, розброєння Німеччини і зменшення німецької збройної сили до 100.000 людей, без рівночасного розброєння в країнах Антанти, як також того, щоби одинока Німеччина взяла на себе признання виновности всесвітньої війни і згодилась під суд Антанти тих нїмецьких громадян, котрих вона вважатиме виновними в нарушенню права війни. Ціла німецька публична опінія станула на тім становищу, що цей мир, який диктує Антанта, не є „миром права“, опертим на 18 пунктах Вільсона, але „миром насилля“ (Gewaltfriede), одначе рішила його підписати:
Для того прийшло в Німеччині до зміни кабінету з Бауером на чолі, якого завданням буде — підписати мир, і сей кабінет підпише, але чи з сього вийде яка користь для держав Антанти, а особливо для Франції — це дуже велике питання.
Ціла фінансова політика Франції полягає на формулі, яку старалися прищепити в маси французького народу французькі державні мужі: l'Allemagne payera tout (Німеччина заплатить все), колиж виявиться що, не, дивлячись на підписанє миру l'Allemagne ne paye rien (Німеччина нічого не платить), то тоді вийдуть на денне світло всі помилки Клємансо.
Невдоволення політикою Клємансо дається вже зауважити і тепер. Така впливова, хоч бульварна ґазета, як „Matin“, почала вже вести кампанію проти французького президента міністрів, і можу напевно сказати, що внедовзі, може зараз таки після підписання миру в Версалі, прийде до зміни кабінету на чолі з Бріяном.
Взагалі, тепер помічається зміна політики в европейських краях. В Німеччині уступив коаліційний кабінет Шайдемана, щоби дати місце кабінетові Бауера. Ще скорше, як в Німеччині, прийшло до кабінетової крізи в Італії. Італійці понесли в війні великі страти людьми й матеріялами, більше ніж, користи в теріторіях. Опріч того, Орляндові не вдалося добитися розвязки адріатицкого питання на користь Італії. Справа, до кого має належати Фюме і Дальматийське побережа, нерішена.
Італія боїться надмірного зросту славянських держав і тому змінила свою політичну орієнтацію. Метою Клємансо є зробити Францію диктатором европейського суходолу, що не сходиться з великодержавними інтересами Італії. І о скілько Франція веде славянофільську політику, підтримуючи морально і матеріяльно нові держави: південно-славянську, чесько-словацьку і польську, остільки Італія старається параліжувати їх ріст, підтримуючи тайно мадярську республіку рад, яка перейшла до наступу на Словаччині та відірвала її силою збруї від пражського центру.
Те, що давніше за кабінету Орлянда велося потайки, буде вестися явно і отверто за кабінету Нітті, якого всі вважають ґерманофілом і слявофобом. Тому паризькі ґазети вже заговорили про німецько-італійський аліянс, звернений проти манії великости Франції. В кождому разі, зміна кабінету в Італії — це явний знак того, що серед антантських держав істнують суперечности, котрі врешті доведуть до розбиття, Антанти і може статися так, що сам хід випадків доведе до
„Spleudid isolation“ Франції, так як довів перед війною до „splendid isolation“ Німеччину, бо нові франкофільські держави поки що за слабі.Не дивлячись на свою молодість, ті нові держави відзначаються сильними імперіялістичнами апетитами. Це особливо треба сказати про Польщу. Як народ цілковито континентальний, Поляки хочуть силою збруї привязати до себе три міліони Німців і кілька десятків міліонів Литовців, Українців, Білорусів, щоби зреалізувати велико-державну ягайлонську мрію.
Користуючись хвилевою слабістю Німеччини й України, Поляки пожирають країну за країною і розширюють свої посілости на схід. В травні їм вдалося захопити при допомозі армії Галлєра, яка рівночасно робить жидівські погроми навіть в етноґрафічній Польщі, майже цілу Галичину і частину Волині.
Однак ця окупація, як це можна було передбачати, не могла трівати довго. Українське військо, про яке писали польські ґазети, що воно перестало істнувати, перейшло до офензиви.
Парижська конференція, яка радить вже пів року, не розвязала досі ні одного східнього питання. Вона занялась виключно миром з Німеччиною. Однак Німеччина — це не ціла Европа. Але навіть німецького питання вона не вирішила, а тільки присилувала Німців до підписання мира, з застереженням, що німецький уряд не бере на себе відповідальности, на випадок, якби Німці східніх провінцій противилися збройною силою польській окупації. Супроти того, встановлення німецько-польської гряниці має тільки академічне значіння, практично ще воно не переведене. За польсько-нїмецьку границю прийде до війни між обома сусідами і то в дуже короткім часі.
Парижська конференція не має ясної політики що до успокоєння сходу. Вона трактує цілу величезну територію бувшої російської імперії „per non est“. З большевиками не хоче входити в зносини, хоч вони мають де яку силу; з Колчаком преговори не доведені до кінця; українського питання вона не розуміє, бо підлягає впливам польських і московських імперіялістів, які стараються затемнити політичну аксіому, що центр ваги европейського сходу лежить Київі, а не в Варшаві або в Петербурзі. Мирова конференція в Парижі трактує український народ „per non est“, що тільки причиняється до збільшення хаосу на сході.
Однак український народ не дає себе живцем в гріб закопати. Непризнання уряду Директорії з боку Антанти поширило тільки базу московського большевизму, з яким українська нація бореться з нечуваною завзятістю.
Останні відомости з України досить потішаючі. Відокремлені повстанчі армії мали вже зєднатись і ведуть війну на два фронти: проти червоної московської армії і проти Поляків. Радіотелеґрама з Гельсінґфорсу повідомляє, що Троцький вважає становище на півдні просто катастрофичним і як що вдасться кому повалити большевизм, так це не Колчакові, який з ними бореться, але як раз українському народові.Тільки український нарід бореться не за те, щоби купони з його перемоги мали відтинати Колчаки і Сазонови, але бореться за свою державно-національну незалежність, за своє самовизначення.
Можна сподіватись, що коли українська влада, розібє своє шатро на київських горах, — вона буде сильна і тверда, і тоді прийде також признання самостійности України з боку всіх держав світа і до уреґульованя українських політичних гряниць.
Можливо, що Київ дуже скоро буде відвойований, але тоді прийдеться виконати українському народові тяжку працю національного об'єднання. Ця праця буде вестись цілими роками, а не місяцями, і поки вона не скінчиться, не буде спокою на сході. —
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1931 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |