Воля (часопис)/1919/1/Частина 1/Становище на Україні

◀ Вільзон та жидівське питання

Воля (часопис) Становище на Україні

Інтервю з послом Славинським ▶

Становище на Україні.

„Щоби надати більше ваги дипльоматичним заходам, які було недавно зроблено а іменно: ультіматові Румунії та Болгарії, пропозиції мира і воєнного союзу в Галичині — большевики послали наперед наступ, справлений на Рівне. Під цією загрозою Директорія покинула місто і відійшла до Здолбунова, а пізнійше до Радивилова, на галицькому кордоні. Спроба державного перевороту отамана Оскілка викликала в армії певне заворушення. Але тепер становище поліпшало. Петлюра сам в кінці травня вибрав начальником Ґенерального штабу ґенерала Осецького, бувшого командира Преображенського полку царської ґвардії. Сей в свою чергу окружив себе виключно бувшими штабовими офіцерами імперської армії. Його першим завданням було встановлення спільного непереривного фронту і зміцненя дисципліни. Дисциплінарні суди по революційній формулі було знищено. Всі арешти переводилися воєнними судами на європейський зразок. Завів дисциплінарний устав і видновив старий російський устав, але без кари на тіло. Кару смерти знов було заведено.

Ґенерал Осецький рішив в дуже близькому часі відновити наступ. — Його обєктом була лінія Житомир-Бердичів, де справді були зібрані великі большевицькі сили. Він рахував на піддержку революційних ґруп, які утворилися на окупованій Україні.

Повстанці в сей час володіли всіма важніщими комунікаційними пунктами в тилу червоної армії. Але побоювалися тоді, щоб вони (повстанці) не розбилися на дрібні відділи, бо большевицькі репресії страшні. З другого боку ворог силкувався в цей час увільнити лінії, які ведуть на північ, щоби вивести до Великоросії свій воєнний матеріял і ріжний провіянт, реквірований на Україні. Петлюра хотів заволодіти цією здобиччу а особливо амуніцією, якої йому бракувам дуже. Опріч того він хотів нанести рішучий удар до літа, бо большевикам, колиб вони не змогли взяти сьогорічного врожаю загрожувалаб небезпека повного упадку.

Осецькій на нещастя був спинений в своєму марші тим, що Румуни обезброїли Запорожський корпус. Піші люде в значній частині були вже сконцентровані в області Кремінця, але бракувало матеріялів.

Це обезброєння викликало в цілій Україні глибоке заворушення, яке звичайно було використане ворогами Антанти. Докори були направлені найбільше проти французького командування, яке обвиновачували в пристрасті та слабості.

Плян передбачав на лівому крилі удар галицької армії на Проскурів. Але галицьке командуванна заявило, що становище на польському фронті не дозволяє йому зробити активних операцій з цього боку. Навпаки, воно само звернулося до Директорії з проханням послати військо на захід, щоб відбити наближаючуся атаку армії Галлєра на Ковель. Воно прохало Директорії також збруї та амуніції. У відповідь на перше з цих прохань, Петлюра приняв вже деякі воєнні заходи в області між Володимиром Волинськім і річкою Горинню.

Большевики мають на українському фронті 30 тисяч реґулярної піхоти, більше 3 тисячів кавалєрії, більше 10 тисяч резервів В цьому числі є обидва жидівські полки, сконцентровані біля Бердичева. Инший жидівський полк належить до ґарнізону м. Київа. Галицька армія має 50 тисяч людей в боєвій лінії і стількиж в резерві або в обученню.

Галицький уряд, роблячи уступку Полякам, хотів просто дати Антанті доказ своєї доброі волі, але він не робив собі жадних ілюзій, що до наслідків цього. Вища команда й військові взагалі були проти цих заходів, які вони вважали за даремні й принижуючі. Траплялося навіть, що українські вояки стріляли при проході власних парляментарів, обвинувачуючи їх, що своїми напрасними переговорами вони тілько компромітують зусилля армії.

Концентрація в Ковлю перед військом Директорії одної з дивізій Галлєра, утилізація ворогом на фронті матеріялів, що дала Антанта, деклярації польскої преси, мовчання Парижа, — все це помалу скріпило населення на думці, поширеній скрізь деморалізуючими аґентами німецькими, російськими, угорськими, а особливо польскими — згідно з якою — Антанта ніби рішила поділити Галичину.

На Францію посипалися жорстокі напади, — і це було безпосереднім наслідком польської пропаґанди, в якій всюди заявлялося, що справу поділу підтримують Французи.

Останні надії сконцентровані тепер на Америці. Якби погасли й ці надії, становище уряду Голубовича, який помимо всього провадить політику довіря до Антанти, зробилось би безпорадним. І новим презідентом був би безумовно Вітик, бувший австрійський соціяліст депутат, щирий патріот і ворог большевизму, але прихильний до зближення зо всіми тими, кого він сам називає „переможеними“.

Нелюбов до Поляків дійшла в цей час в країнї до нечуваної сили. Коли уряд звернувся до народу з відозвою, прохаючи його висловитись ясно в справі війни, то в головних містах повітів одбулися величезні маніфестаціі. Ссляне, приходили туди тисячами і подавляючою більшістю висловлювалися за опір до останього. Тому, що резерви мали повні комплєкти, і що уряд не міг творити нових військ за браком матеріялів, — населення орґанізовувалося само перед можливими нападами. В кождоми селі були утворені частини з своїми начальниками і власним обозом. Уже опреділені концентраційні пункти. При першому закликові всі підуть в бій.

В південній області також готуються з огляду на можливий напад Румунів, або польського корпусу з Одеси через Бесарабію і Буковину. Після тоґо, що сталося на селах в околицях Львова, Українці знають, що їм нема чого сподіватися жалости з боку своїх ворогів, і вони не відступали, не знищивши при свому проході всього місцевого польського населення.

Цей відчай з'явився завдяки тому, що в кількох місцях теріторії відкрито було польські заговори, орґанізовані аґентами, що приїхали зі Львова й Варшави.

З окрема в області Тарнополя і Коломиї ворожі провокатори працювали разом (паралєльно) з большевицькими аґітаторами. Між забитими в останні часи в Підволочиськах большевиками пізнали труп польського військового. Такі факти викликали в армії хвилювання, яко може мати тяжкі наслідки.

Почали обвинувачувати уряд в слабості. Люде почали вимагати, щоби на всій теріторії було вжито репресивних заходів. В Коломиї, приміром, в останній тиждень було утворено „салдатський комітет“. Влада боялася спершу большевицьких маніфестацій. Зібралось було велике зібрання, переважно з військових, але цей так званий „совіт“ запропонував лише таку програму:

1. виключення з громадських урядів Жидів і Поляків; 2. набор на примусові роботи всіх Поляків; 3. продовження обстрілу Львова; 4. посилка на фронт всіх військ, що перебувають в тилу; 5. більше суворе вживання кари на смерть на дезертирів. Серед цивільного населення теж більшає обурення, особливо тим, що Поляки увільнені від мобілізації, могли безборонно приїздити і одїздити, і що вони навіть і досі мають свої орґанізації і свою ґазету, яка щоденно виходить в Станіславові.

Сама думка про автономію Галичини під владою Польщі, за яку голосувалиб шість місяців тому з початку австрійської революції, нині всюди з жахом відкидається.

Однак, хоч вся ненависть Українців справлена тепер проти Поляків, вони в той же час все більш робляться ворожі і большевизмові. З увільненням від свого головного ворога (Поляків), вони охоче пішлиб против гнобителів їхніх братів на східніх провінціях. Голубович, презідент Галицької Ради Міністрів, обіцає дати 40.060 людей для боротьби з большевиками, колиб було підписане перемиря з Польщею.

„Journal de Geneve“ 10.—11./VI.
Zl. 158, 159.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1931 року і автор помер щонайменше 100 років тому.