Воля (часопис)/1920/3/1/Дитячі натхнення
| ◀ Відповідь на лист д. С. Шелухина | Воля, Т. 3, Ч. 1 під ред. Віктора Піснячевського Дитячі натхнення (Рабіндгранат Тагоре) пер.: М. Галин |
Наші їжаки ▶ |
|
|
Рабіндгранат Тагоре. |
Дитячі натхнення.
(З циклю „Мати й дитина“.)
Переклад з німецького Д-ра М. Галина.
І. Зачаток.
— „Звідки я прийшов, де ти мене знайшла?“ — питалася дитина своєї матері.
Обіймаючи, притулюючи дитину до своїх грудей і, то плачучи, то усміхаючись, мати відповідає:
— Мій любцю, родився ти в мойому серці — як моє бажання!
Ти був в моїх ляльках мого дитинства й що ранку, коли я робила собі бога з глини й розкидала його — я лагодила також тебе!
Ти стояв поряд з нашими хатніми богами; коли я їм молилася, вклонялася я також й тобі.
Ти жив в мойому житті, в житті моєї матері; у всіх моїх бажаннях й моїй любові — ти жив!Тебе виплекано було з споконвіку в лоні безсмертного духа, що в нашій хаті панує!
В часі мого дівоцтва, коли розпустилися пелюстки квіток мого серця — ти парував пахощами там!
Твоя ніжна істота буяла в мойому молодому огрудді як червоне сяйво раннього сонця!
Обранець неба, коханцю мій, знайшовся ти близнятком вкупі з розсвітком і на хвилях струмку світового життя принесено тебе до мого серця!
Коли я вдивляюся в тебе — охоплює мене таємність: ти, що всім належав, — став моїм!
З остраху тебе згубити тримаю я тебе щільно коло свого серця!
Який чарівник зміг оцей скарб світу вкласти в мої кволі руки?“
Що дня пливуть мої паперові човни один по одному, як струмочок, в далечінь.
Великими, чорними буквами надписую я на моїх паперових човнах моє имня і назвисько того села, де я жию.
Я сподіваюся, що хтось, в чужій стороні, їх здибає й знатиме, хто я.
Я прикрашую мої маленькі паперові човни пасмурковими квітками з нашого городу й гадаю, що ці квітки пасмурків напевне поночі приплинуть до чужої сторони.
Я відштовхую мої паперові човни від берега геть і дивлюся в гору, на небо й бачу там маленькі хмарки, які розправляють свої набрязклі вітрильця.
Мені невідомо, які пустуни там, на небі, женуть їх в етері наввипередки з моїми човнами.
Коли спадає ніч, я заховую своє личко в рученята й мрію: мої паперові човни плинуть геть далі й далі під середнічними зорями.
Вітрилами у них — феї сну, а вагою — клумки моїх мрій.
— Мамо, люде, що живуть там в горі, кличуть мене: „ми граємось тута з ранку й до пасмурок.
Ми граємося з золотим розсвітком, ми граємося з срібним місяцем!“
Я питаю: „так, але як я можу дістатися до вас?“
А вони: „приходь на край землі, простягни свої рученята до неба й хмари підіймуть тебе!“
„Моя матір чекає мене в дома!“ кажу я. „Якжеж мені можна її покинути і податися до вас?“
Вони засміялися й зникли геть ....
„Алеж, мамо, я знаю ще кращу забавку, як там та!“
— Я стану хмарою, а ти місяцем!
— Я затулю тебе моїми рученятами, а нашою стріхою буде блакітне небо…
— Люде, що жиють в хвилях, кличуть мене: „ми співаємо з позарання й до поночі, ми пливемо далі й далі й нам не відомо, куди ми женемо!“
Я питаю: „так, але якими вітрилами я дістанусь до вас?“
А вони: „приходь до краю берега, щільно заплющ очі й стій там і тебе хвилями буде підхоплено!“
Я кажу: „моя матір наказує, аби я що вечора в дома був, якжеж я можу залишити її й податися до Вас геть?“…
Тоді зареготалися вони й, таньцюючи, зникли…
Алеж я знаю ще кращі забавки, як оці: я стану хвилею, а ти, неню, там тим берегом.
Я плистиму тай плистиму до тебе, все до тебе й, сміючись, розсиплюся — роззілюся по твоїх загинках.
І ніхто не знатиме, де ми обоє!“— Як би я був лялькою маленькою, а не твоєю дитиною, люба моя матусю, то чи сказалаб ти мені „ні“, колиб їсти з твоєї миски я захтів?
„Чи відислалаб ти мене геть“: „геть, геть, ти мала, нікчемна лялько?“
— Як що так, до йди собі, мамко, йди. Я ніколи не обізвуся, як ти мене кликатимеш, й ні защо не візьму від тебе їжі!
„Як би я був маленьким, зеленим попутаєм, а не твоєю, моя люба мамуню, дитиною, то чи привязала б ти мене до ланцюжка, щоб я не вилетів?“
„Чи грозилаб ти мені пальчиком: який невдячний, негідний птах! отто завше й в день і по ночі гризе свій ланцюжок“?
— Коли так, то йди собі, мамко, йди. Тоді я втечу собі в гаї й не хочу, щоб ти мене на руки брала.
— Я хтілаб тобі дещо дати, моя дитино, поки ми несемося (пливем) в світовому струмку життя,
— Нашого життя буде позбавлено, нашу любов буде забуто.
— Алеж я не маю надії приластити твоє серце моїм подарунком.
— Життя твоє молоде, а стежка твоя довга й ти раптом випиваєш любов, яку ми тобі даємо, щоб потім відвернутися від нас і податися геть.
— Ти бавишся своїми играшками й маєш своїх товаришів. Ох, як болізно, коли ти не знаходиш для нас ні часу ні жадної думки.
— А ми, навпаки, маємо на старість досить часу, щоб рахувати минулі дні й в нашому серці ще досить пестощів для того, кого ми вже надалі не триматимем на своїх руках.
— Струмінь швидко з гоміном плине й бурхливо рве греблі, гора ж стоїть на місті й в споминах своїх з любовію слідкує за ним.
— Оцей мій спів, моя дитино, обгорне тебе з гуками музик, як ніжні руки любови!
— Оцей мій спів доткнеться твого чола, як поцілунок благословіння!
— Коли ти будеш в самоті, він обгортатиме тебе й в уха шопотітиме тобі; коли ти підеш поміж люде — він берегтиме й пестуватиме тебе й там, в твоїй відокремости.
— Мій спів буде крилами твоїх мрій, що понесуть твоє серце по межах невідомого.
— Він світитиме зіркою вогневою над твоєю головою, коли темна ніч спаде на твій шлях.
— Мій спів відбиватиметься в зіницях твоїх очей і зір твій досягне серця річей.
— І коли голос мій зникне в смерти, то спів мій житиме в твойому живому серці.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії.
|