Воля (часопис)/1920/3/1/Наші їжаки
| ◀ Дитячі натхнення | Воля, Т. 3, Ч. 1 під ред. Віктора Піснячевського Маленькій Фелетон Наші їжаки (Андрій Горленко) |
„Чесним з собою“ ▶ |
|
|
Андрій Горленко. |
Історія нашої дипльоматії, коротка, але чревата всякими курйозами.
В'їхавши в 1918 р. „на білих конях“ в Київ, Директорія скоро унюхала, що місця вона там не загріє. І почала готуватись до від'їзду. Найбільш порядній і чесній з тодішних міністрів людині В. М. Чеховському прийшла в голову розумна думка: большевики, щоб знищити український рух до пня, коли захоплять Київ і Україну, виріжуть до ноги всю українську інтеліґенцію; треба її якось ратувати, виславши позмозі закордон, хоч на деякий час. Були вироблені штати тільки на чотирі місяці для ріжних дипльоматичних місій. Було впаковано в них сила інтеліґенції більш або менш цінної. І все те потяглось на захід. В деяких культурних центрах наші місії паніку навели. Так, кажуть напр., коли парижська місія в складі 75 душ „обоего пола“, на чолі з п. Суровцовою, одягнутою в чумарку, високі чоботи і в сиву шапку, з’явилась в віденський „Брістоль“ до Ліпінського, портє з переляку доложив п. послу: — Спасайтесь, Ексцелєнціє, по Вашу душу большевики приїхали! — Кожда місія, як кажуть Галичане, „була заосмотрена не тільки в великі гроші“, але і в їжу. Стаховський, напр. віз з собою, крім походної грубки, мішків з десять хліба, кілька мішків сала, шинки, крупи та иншої живности. Слабий на атонію кишок Ол. А. Кошиць з сльозами на очах оповідав мені, як один з наших послів майже життя йому врятував, видавши ще тепер з своїх богатіх запасів пів мішка крупи. Не менше були заосмотрені українські місії і в инші речі. В одній парижській делєґації їхало до 35 жінок. Великий патріот В. Чеховський мабуть сподівався, що коли-б українство від большевицьких печенігів на сході цілком загинуло, реґенерація його могла б початись з заходу — з місій! Але голодна Европа, не вважаючи на великі продовольчі запаси наших дипльоматїв, зразу вкоротила їх.
Деякі з них, помаленьку поспішаючись, так нікуди і не доїхали (місія Голіцинського до Америки). Деякі з них вибрали для своєї подорожі як найдовший шлях. Так що за час їх переїзду до міста призначення можна було-б два рази кругом світа об’їхати. Але всі вони і ті, що не доїхали, і ті, що в дорозі застряли, і ті, що випадково втрапили за чотирі місяці на своє місце, чесно „уложили на обѣ лопатки“ всі величезні суми, навіть на представництво асиґновані, і запросили нові в неменших розмірах. З того часу починається їх справжя „дипльоматична робота“: половина місій їздить по Европі і шукає „золотого руна“, а друга половина в той час сидить, відпочиває з дороги і чекає… Через деякий час ролі міняються.
Функції тих, котрі чекали, були менш складні, ніж тих, що шукали. Кажуть, що вони мусіли ще інформувати когось про щось. Але це не завсігди відповідало дійсности. Деякі і справді видавали напівграмотні листочки, брошурки. А деякі просто чекали…
Недавно один з наших „дипльоматів“ з святим обуренням заявив мені:
— Ось „Воля“ виходять… А ми, посли, сидимо тут і не можемо виїхати…
Я нічого не відповів. Бо ми оба добре знаємо дві речі: 1) що коли потрусити кишені кожного з них, то напевне можна-б не тільки місію ще довго, тільки скромно, протримати, але і десять „Воль“ видавати; 2) що коли „Воля“ виходить, то наперекор всім міністерським і дипльоматичним стіхіям…
Але про що нам з ним було балакати?
Остатні місяці деякі місії благорозумно скоротились до нормальних меж. Деякі ж вислали на експедіцію за руном своїх голов…Ще торік, підчас блаженної памяти конкубінату Жука—Темницького, уряд Директорії отримав докладні інформації про те, що роблять місії і як можна найкраще їх, без шкоди для справи, до путя довести. Але тоді ще „на голову не капало“. В кишені урядовій дещо брязчало. І про пораду через день забули. Після провалу Директорії за кордон приїхали нові „їжаки“ — Макаренко, Швець, Мартос, Миколка Ковалевський і теж почали хозяїнувати в „немудрій державній городині“. Їм було доручено між иншим і місії скоротити. При всім бажанню нічого вони зробить не могли. Бо ні складу місій, ні окремих людей не знали. Тай самі не кращі були. Тому „їжаки“ і по цей день їздять і „на законном основанії“ державної городини відповідну порцію вимогають: „бо звик їжак що дня її їсти разом з цілою родиною, то вже так і дивиться на нюю, мов на своє власне добро“…
В останній момент, на їжачій нараді, як повідомили нас з дипльоматичних джерел, виникла навіть досить геніяльна думка: для повного успіху „роботи“ вибрати найстаршим з них „старого, досвідченого і в їжачих ділах посивівшого їжака“ Миколу Василька і доручити йому, в ролі товариша міністра закордонних справ, залагодити всі „їжачі справи“ за кордоном…
Бо, як заявив мені один з дипльоматів, — ніхто з нас грошей не може дістати. А він дістає…
Raison d’être.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії.
|