Воля (часопис)/1920/4/Казенні діти
| ◀ Вражіння з подорожі | Воля. Том 4 Казенні діти (Мод. Левицький) |
Будеш повзти як черв… ▶ |
|
|
Мод. Левицький. |
За господиню й надзирательку в притулку була фельдшериця Віра Миколаївна С. Я дуже поважав і цінив ту особу: хоч спеціального педаґоґічного фаху вона не мала, але було в неї те, чого ні одна фахова школа дати не може — добре серце, щира й проста душа і любов до тих нещасних дітей, яких з пуп'янку покривдила доля, гірко й тяжко караючи без вини, за чужі гріхи. І діти дуже любили Віру Миколаївну.
Діти бували преріжні, як фізично, так і морально; отже треба було великого такту, а ще більше — серця, щоби дати з ними раду в тому сумному калейдоскопі, що раз-у-раз мінявся. Бували й діти, особливо серед старших — не скажу попсовані морально, а такі, що виросли, як той бур'ян, без догляду, без добрих прикладів і науки. Отже доводилося вживати иноді й де-яких педаґоґічних репресій, коли добре слово ставало „горохом до стіни“; найтяжчою карою для таких „злочинців“, що, наприклад, кривдили менших, брехали, крали, лаялись поганими словами то-що, було у нас заведено таке: „злочинця“ вкладали у ліжко на годину або дві, забравши його одежину. Мусів він лежати, вкрившися ковдрою, і дивитись, як инші діти бігають, гуляються. Позбавлення руху є вже для дитини майже фізична кара. А все-ж таки ця кара була не така жорстока і фізично шкодлива, як бувало раніше, коли їх ставили навколюшки, позбавляли кісілю при обіді або-що.
В тій-то примусовій лежні й полягав увесь наш карний статут.
І бувало вранці, коли я приходив у притулок, мені доводилося бувати раніше суддею, ніж лікарем: Федь побив Таньку і нахваляється, що битиме ще, або викине її на вулицю; Наталка вкрала цукор у куховарки і не хотіла признатися, аж поки знайшли у неї того цукру під сінником і т. д. І ото, вклавши Федя і Наталку до ліжка, я брався до огляду хворих і тих, що за ніч підкинуто було.
Віра Миколаївна була замужня; чоловік її мав невеличку посаду, і його заробітку не вистачило-б на двох, отож мусіла й вона служити; дітей у них не було, але мала бути дитина, бо Віра Миколаївна була вагітна. Вона, люблячи дітей, дуже рада була, що матиме й свою дитину; але багато клопоту їй завдавало, як цей процес одбудеться. З цього приводу вона радилась зо мною. У притулку вона мала малесеньку кімнаточку, де ледве повернутися було, і відбувати родиво там було-б дуже незручно при такій тісноті. Крім того Віра Миколаївна дуже не хотіла, щоби діти це бачили й чули. Отож ухвалили ми, що на той час вона переселиться в Кирилівську лікарню, тижнів на два, а потім уже з дитиною, вернеться назад у притулок.Та не так склалося, як бажалося. Чи помилилась вона у своїх обрахунках, чи може на скілька день не доносила, — одно слово: раз о півночі прибігла до мене служниця з притулку й каже:
— Щось з Вірою Миколаївною недобре; дуже просила, щоб ви зараз до неї потрудилися.
Я застав мою помішницю вже в початку родива. Про те, щоби перевезти її зараз у лікарню, як вона того хотіла, не можна було й думати. Доводилося вже відбувати той процес тут на місці.
Нічого не було приготовано, бо сталося це несподівано, і був замір одбути цю справу в лікарні; по телєфоні ніяк не можна було докликатися Кирилівської лікарні, щоби добути акушерку; отже довелося мені самому „бабувати“ при допомозі двох мамок і куховарки.
Все відбулося найнормальнішим способом, і коло години п'ятої ранку моя помішниця мала вже гарну, здорову дочку. Здивувала мене сила тої жінки: за ввесь час вона ані разу не крикнула, навіть не застогнала голосно: не хотіла будити і лякати дітей, що тут таки поруч у сусідніх кімнатах спали. Коли я висловив їй це здивування і від щирого серця побажав, щоб новонарожденна була така сама добра і щира і сильна людина, як її мама, Віра Миколаївна, знесилена родивом, а ще більше своїм надлюдським зусиллям, тихим голосом промовила:
— Спасибі, докторе, і за бажання і за все, що ви для мене зробили.
— А я радий, що все так щасливо обійшлося і що ви вже маєте свою дитину, як того бажали.
— Я хотіла сина, а маю дочку.
— Ви молоді, — ще буде й син у вас.
— Ой ні! Крий Боже! — з жахом промовила породілля.
— Породіллі так завжди кажуть, як вимучились. Але ці муки забудуться…
— Ні, не те, докторе, мене лякає, — відрікла брава жінка: — а знаєте ви наші достатки і яке тепер життя трудне. Дай Боже спромогтися й цю одну дитину вивести в люде й виховати, як слід. А на двох не стало-б у нас змоги… Гріх плодити злидарів, коли й так їх багато на світі. Ні, годі вже. Більше дітей мені не треба, і більше їх у мене не буде.
— Та може ще й у ваше віконце загляне сонце…
— Мала надія!… — зітхнула породілля.
Вернувшись удосвіта до дому, я вже не лягав спати, бо сон пропав; а відпочивши трошки, біля години девятої пішов у притулок на свою звичайну роботу, а її було вже мені більше, бо заступниці на час недуги Віри Миколаївни я ще не мав.
Породілля й новонарожденна тихо спали. Тихо сиділи й усі діти, бо вже знали, що з Вірою Миколаївною щось сталося, довідались, що й я був тут у ночі, бо навіть, щось забув я із своїх річей. І суду карного, здається, того дня не довелося мені чинити.
Коли я оглянув усіх хворих і тих нових, що прибули, і вже збірався йти до дому, до мене підійшло троє дітей із старших, хлопець і дві дівчинки, і нерішуче спинились.— Чого вам, дітки? — спитав я.
— Доктор… нерішуче почала одна з дівчаток: — простіть Віру Миколаївну…
— Що таке? — здивувався я.
— Простіть Віру Миколаївну… вона більше не буде… Дозвольте їй встати.
— Вона більше не буде! — повторила й друга дівчинка, дивлючись на мене благаючими, світлими, як небо, очима, повними сліз. — Простіть її… Не гнівайтесь на неї!…
Тоді тільки я зрозумів діток: вони думали, що я покарав Віру Миколаївну за якусь провину і вклав її до ліжка; і ото вирядили делєґацію до мене просити за любу свою надзирательку.
— Діточки мої! Я не карав її. — Вона не винна. — Вона… нездужає.
Саме тоді служниця прийшла сказати, що Віра Миколаївна прокинулась і просить мене зайти до неї.
Я забрав із собою й „делєґацію“, щоб вона наочно переконалась, що я ані трошки не гніваюсь на Віру Миколаївну.
Трудно росказати словами, що почував я, дивлючись, як Віра Миколаївна пригортала до себе й цілувала тих своїх адвокатів.
Одного дня з поліції при папері прислали двох хлопчиків. У папері було зазначено, що їх знайшли на Володимирській вулиці, було описано їх одежину, а що діти вже говорили, — було їм по років три, півчверта, то й росказали вони, що звуть їх Жоржик і Вася, що лишила їх на вулиці нянька, а жили вони у великому домі.
Звичайно по таких прикметах не можна було нічого відшукати.
Я роспитував дітей про маму, про батька, але вони нічого не знали і не могли до ладу росказати; знали вони тільки няню і казали, що вона була добра; тільки оце повела їх на проходку, сказала їм постояти на вулиці, сама кудись пішла і вже не вернулась.
Діти були вдягнені гарненько, тепло, в однаковісенькі вбрання й шапочки і обидва мали на шиї на шовкових блакитних стрічечках золоті хрестики, гарної тонкої роботи з синьою емалю, однаковісенькі, один в один. Певна річ, що то були близнята, і мати їх або батько, або може й обоє не з бідного були роду.
Але фізично ріжниця між хлопчиками була велика. Жоржик був руденький, сивоокий, у ластовинні й не гожий з личка, трошки кирпатий і рахітичний: мав криві голінки, „пташині“ груди, але був дуженький, здоровий, їв добре. А Вася був чорнявенький, дуже гарний з личка, кароокий, але худенький, тендітний, неначе прозорий, нервовий і їв мало, не більше за горобця.
І з тої фізичної ріжниці між братами — близнюками я міркував, що один із них удався в батька, а другий у матір, але котрий саме в кого — цього вгадати не сила була.
Хлопчики дуже любилися. Вася часто плакав, иноді без видимої причини; тоді Жоржик розважав його, як умів: цілував, давав йому свої забавки, — які то могли бути забавки у тих бідних „казенних дітей“? — коробочки від ліків, сірників, або цигарок, затички від пляшечок аптечних та ті лялечки, коники й песики, що вирізувала дітям із колірового паперу надзирателька і господиня притулку Віра Миколаївна.
Жоржик і Вася прожили у притулку зо два тижні. Була надія, тінь надії, що може їх загубила нянька випадково і що може їх відшукає батько або мати, була про них дана звістка у газетних хроніках. Але ніхто про них не питав, не довідувався і силою річей вони стали „казенними дітьми“.
Через тижнів два до мене звернувся один із вищих урядовців при Київському ґенерал-губернаторі Г. — нехай буде Гордієнко, і сказав, що хоче взяти з притулку дитину, хлопчика, так біля двох літ, щоби не було клопоту з мамками; як людина бездітна, він хоче всиновати його, щоби дружина його не нудилася. Просив мене показати йому таких дітей і особливо вимогав моєї запоруки, що дитина здорова.
— Не хотів-би я тої мороки з лікарями, того плачу, тих ліків. Хай-би жінка моя мала собі, розвагу, а не клопіт та безсонні ночі, бо вона й сама не дуже здорова і неврастеничка.
Я показав йому тих дітей, що на той час були у притулку, але ні одна йому не прийшлося до вподоби. Показав я й близнючків Жоржика й Васю і росказав, що сам про них знав.
— Це не близнята, — сказав пан Гордієнко. — Відразу видно, що цей, — він показав на Васю, — аристократ, а той — плебей. Це ви помиляєтесь, докторе.
— Думаю, що не помиляюся, пане. Безперечно, що вони — брати й близнята, тільки дійсно одно з батьків — аристократичного роду, а друге плебейського, але котре якого — того не знаю.
— А може й так, — згодився пан Гордієнко. — Може якийсь паничик зв'язався з наймичкою або куховаркою…
— Може, — сказав і я.
— Мені цей подобається, — сказав пан Гордієнко, показуючи на Васю.
— Коли хочете його взяти, — беріть може обох разом, щоби не розлучати братів. Вони дуже любляться, і жаль було-б їх розлучити.
— Обох? Крий Боже! — замахав руками пан Гордієнко. — Я й одного не взяв-би, та вже хочу жінці ту забавку зробити.
— Живу забавку! — сказав я з докором.
— Ні, докторе, ви не так мене зрозуміли. Забавка — забавкою, але я всиновлю його, виховаю, ім'я своє передам йому і всі права. Ми люде заможні.
— Щасти вам, Боже! — сказав я. — Щасти, Боже, й тій дитині, що візьмете ви. А вже як робити добро — робіть, пане, до кінця: беріть обох.
— Ні, двох не хочу. Ні одного з цих не візьму, бо й цей, аристократ, — показав він на Васю, — якийсь мені кволий видається. Чи не буде слабувати часто?
— Як хочете, — сказав я. — Довідайтесь ще через днів десять, — будуть инші; може тоді знайдете собі до вподоби.
Але пан Гордієнко довідався не через десять день, а другого таки дня; приїхав із дружиною своєю. Мабуть він росказав їй про те, що бачив учора, бо вона привітавшися зо мною, зараз таки й сказала:
— Коли можна, я хотіла-би подивитись на тих хлопчиків — близняток.Я сказав служниці привести Жоржика й Васю.
Пані Гордієнкова привезла їм ласощів, привезла багато, так що стало поділити й між иншими дітьми, щоби кривди не було. Дуже вподобала вона собі Васю.
— Яке гарненьке, яке миленьке дитятко! — захоплювалась вона, посадивши Васю собі на коліна. — Візьмім його, Колю, — звернулась вона до чоловіка: — дуже він мені подобається. Таке делікатне, таке інтеліґентне личко.
— Воно ніби хоробливе, — змагався пан Гордієнко.
— Я ніякої хороби в йому не знайшов, — озвався я. — Що правда — дитина дуже делікатна, мало їсть. Може, як-би його на літо в село вивезти, молочком одпоїти, то й дужчий став-би. Городянська дитина.
— Все це можна, — казала пані. — Ми що літа виїздимо на дачу або в маєток, у Полтавщину. Так як-же, Колю: візьмемо цього?
— То берім, — згодився чоловік.
Я хотів зробити останню, безнадійну спробу зачепити жіноче серце.
— Добре діло ви робите, пані. Робіть-же його до кінця: не розлучайте братів і беріть обох разом.
Пані Гордієнкова подивилась на Жоржика і скривилась.
— Qu'il est laid, vulgaire![1] — сказала вона по французькому до чоловіка.
— Иноді в негожому тілі душа гарна буває, — сказав я на це. — А ця дитина дуже добра. Як він любить свого братика!
Пані Гордієнкова трошки збентежилася, що я зрозумів її французьку фразу, а Жоржик, — чи то почувши мої слова чи то інстинктом прочуваючи, що його мають розлучити з братом, потягся до Васі і взяв його за ручку.
Пан Гордієнко озвався до мене дуже прикрим тоном „власть імущої“ людини:
— Я-ж вам іще вчора казав, докторе, що ми ні в якому разі двох дітей не візьмемо. На що-ж про це знову починати розмову?
Вийшло, що я ніби-то був винен.
— Ну, то як-же, Колю? — питала пані, перериваючи трошки прикру для всіх мовчанку.
— Як хочеш, — одрубав пан Гордієнко і з серцем добув срібну табашницю, закурив цигарку і відійшов до вікна.
— То ми візьмемо цього, — сказала мені пані Гордієнкова, гладючи рукою Васю по голівці.
Але Вася крутнувся, зсунувся з її колін і, взявши Жоржика за руку, потягнув його у другу кімнату.
— Добре, пані, — сказав я, зітхнувши. — Беріть хоч одного, коли така його доля. Тільки не зараз беріть, а згодом, — завтра чи що, бо плачу буде багато. А я скажу нашій надзирательці, то вона вже якось так зробить, щоби менше горя було дітям при розлуці.
— Добре, — згодилася пані. — То може нехай вона сама привезе мені його. Я дам адресу.
— Можна й так.А Жоржикові судилась инша доля. Днів через скілька після того, як одвезли Васю до панів Гордієнків, у притулок прийшов старий поважний і огрядний міщанин із Микольської Слобідки.
— Хотів-би, — каже, — взяти собі дитину „за свою“, хлопчика. Чи можна?
— Чому-ж ні? Беріть. Ви, мабуть, бездітні?
— А так. Було їх четверо в мене, своїх, та повмірали всі, зітхнув старий. — Скучно було в хаті без дитини, дуже скучно, та вже стали звикати якось. Так ото, прошу вас, що тепер виходить: старій моїй, бувало, часто наші дітки снилися; плакала вона за ними дуже. Бувало в ночі прокинуся — плаче, сидячи на постелі. А ото останніми часами стало їй снитися мале, не наше, а чуже якесь, та все воно горнеться до неї, ніби-то. Двічі вже снився той самий. От вона й каже мені: — Треба взяти якесь сиротятко. Казала одна перехожа, що в Лавру йшла: „як свої не виховались, то чужа сиротина стане вам за вашу і виховається, і втіха вам із неї буде.“ Може воно й так! — закінчив старий.
— Може й так. Виберіть собі: багато тих нещасних дітей є.
— То я покличу жінку; вона там на дворі: я пішов уперед роспитатися.
Поки старий ходив по жінку, я надумав оддати їм Жоржика, бо його в першу чергу треба було кудись подіти: засидівся довго, а тіснота була тяжка.
Я росказав старим, що сам знав про дитину, росказав і про те, що братика його за вроду взяли пани, а цього не схотіли.
— А дитина добра, — додав я, бо це таки була правда. — Беріть, люде добрі; може доведете до розуму, і втіха вам буде на старість.
Вони і взяли Жоржика, зараз переіменувавши дитину з того „панського“ ймення на звичайного нашого Юрка.
Старі мені дуже вподобалися, більше за панів Гордієнків: прості були, добродушні. Він був швець.
— Як-що буде слухняний та добрий, то буде з його такий швець, як і я. А я, паночку, й для Бурка роблю, на Хрещатику. Хата у нас своя, і корівчина, і свинка, і птиця — все, як слід. Йому-ж і лишиться все, з собою не заберемо: і хата і майстерня. Родичів у нас нема.
— Щасти вам; Боже, люде добрі.
І всиновив Жоржика швець Матвій Прищепа з Слобідки з по-за Дніпра.
— Може щасливіша доля судилася цьому „рудому“ у простого шевця, ніж „чорнявому“ в багатих панів, — подумав я.
Де-що потім, випадково, я чув про тих діток, хоч не бачив їх уже ніколи.
Одного разу, літ може з десять після того, я купував собі черевики у Бурка. Вже виходив я з магазину, коли у дверях зустрів старого Прищепу. Я його відразу впізнав; пригадав він собі й мене.
— А що з тим хлопчиком, що ви його взяли з притулку? — спитав я.
— Добра дитина, — сказав старий. — Спасибі вам, правду ви казали, що втіха нам буде на старість. Слухняний, роботящий, розумний. Ми його у школу посилаємо. Вчиться добре.
— І шевства навчився?
— А як же. Добре робить. Будуть люде з його, коли й далі шануватиметься. Стару мамою зве, мене татом, — зовсім, як своя дитина. Иноді згадує, що братик у нього був і що пани взяли його до себе. Дуже панів за це не любить.Про Васю я знав більше, бо чув дещо від людей, що знали Гордієнків і бували у них.
І йому було добре в них: любили його. Навіть коли їздила пані Гордієнкова у Марієнбад лікуватися, то брала Васю з собою, бо не могла вже з ним розлучитися. Потім народилася в них і своя дитина, дочка здається, а проте вони Васю не розлюбили і, — переказували мені люде, — ніякої ріжниці між дітьми не робили і навіть не хотіли, щоби Вася знав, що він не їх рідний, а приймак.
Потім, уже за великої війни, я чув од знайомих хлопців-ґімназистів, що Василь Гордієнко був у них головою українського гуртка і брав дуже діяльно участь в орґанізації середньошкільної української молоді. Я хотів його побачити, але якось не довелося.
Зайшла розмова в одній компанії на емїґрації, як то иноди чудом люде рятувалися від видимої смерти. От як той, що у „Волі“ описував „чрезвичайку“, та як він, двічі прострілений і вже вкинутий у братську могилу, виліз звідтіля і таки врятувався.
— А ось що мені росказував один січовий стрілець, гарний такий хлоп'яга, молодий, майже дитина, — казав один військовий старшина, що недавно приїхав од Павленка. — Він одбився від своїх, бо впав, прострілений у ліве плече. Взяли його з собою Шепелеві повстанці, та незабаром їх загін мусів розсипатись по лісах перед переважними большевицькими силами. І попався цей ранений січовик до большевиків разом із двома раненими Шепелівцями.
— Что их тамъ разбирать? Пристрѣлить собакъ! — скомандував один із большевиків.
Лишилося троє тих харцизів добивати ранених, але попереду роздягали, роззували їх і забірали собі їх одежу та обув'я, бо самі-ж — босота, голодранці.
Ось до того січовика підскочив якийсь рудий, патлатий босяк.
— Єто мой, товарищі! — каже.
— Твой такъ твой!
— Раздѣвайся! — кричить він січовикові.
А той ніяк не може, бо плече прострілене, рука висить, як мотузяна.
Большевик сіпнув його за куртку, щоби здерти її, а той нещасний з болю в рані та з виснаги аж сів на землю. Здер харциз куртку, а сорочка на раненому драна, скрівавлена. І побачив большевик у нього на грудях золотий хрестик. Побачив, вирячив очі і остовпів. Потім озирнувся на своїх товаришів, що вже відходили, добивши і впоравши „своїх“ ранених, знов подивився на січовика тай каже йому:
— Я вистрілю, а ти ляж на землю й лежи, як убитий; а потім, коли зможеш, тікай, куди знаєш.
Вистрілив з Ногана у-бік, у землю, ще раз подивився на січовика і пішов за своїми.
— І хреста не здер? — питали оповідача.
— Не здер ні хреста ні одежі, ото-ж то й диво! А хрестик дорогий, золотий з емалю, дуже тонкої роботи. Він мені показував.
— А як той січовий стрілець звався? — спитав я військового старшину.
— Не знаю. Молодий, гарний хлопець, чорнявий. Дуже інтеліґентний.
- ↑ Який він негарний, простий!
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|