Вік XIX у діях літератури української

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Вік XIX у діјах літератури украјінськојі (1871
П. Свјенціцкий
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Цей текст написаний драгоманівкою.
Видання: Львів: Просвіта, 1871.
Обкладинка

ВІК XIX
 
у діјах літератури украјінськојі
 

 
Ві́дчит
 
П. Свјенціцкого,
 
вчи́тельа Академ. gімна́зијі.
 

 
У ЛЬВОВІ.
Підмо́гоју товари́ства „Просві́та.“
1871.

З друкарні Института Ставропигіјського
під зарядом Стефана Гучковського.

Запусті́ла Укра́јіна. Висо́кијі моги́ли кри́јуть ті́ло сла́вного коза́цтва; дух јого́ віта́је пона́д моги́льні го́ри, з ві́тром бу́јним та Дніпро́вими хви́льами розмовльа́јучи. Мину́лосьа сла́вне ли́царство та бога́те па́нство, и во́льа и сла́ва — шчо ј по́мину про јі́х нема́је. Усе́ змарні́ло, усе́ мов со́н ізни́кло… Безкра́јі степи́ Укра́јіни, де сла́вне коза́цтво серде́чну кро́в проліва́ло — зао́рані, засі́јані; моги́ли роско́пані, ли́царські ко́сти по степу́ вальа́јутцьа. У Чигрині́, Черка́сах, Переја́славльу — ти́хо; Ки́јів, себе́ непе́вниј, ди́витцьа у Дніпро́ві хвилі — „Чи ја́ се?“ запи́тује; а го́лі внученьа́та оксамі́тного па́нства, то у Петенбу́рсі нече́стні бјуть покло́ни, то по заграни́цьами льудську́ кров на ви́на ј ме́ди ра́дістно міньа́јуть; то з висо́кого буди́нку неві́льничу браттьу до шчо́ту дово́дьать: в скі́лько рублі́в христија́нську ду́шу оцінити?.. Про мину́вше по́мину нема́је! Рі́дне чужи́м ста́ло, чуже́ својі́м рі́дним!.. Поліли́сьа сльо́зи, кров потекла́ ріка́ми. На́рід обі́драниј, бо́сиј и голо́диј: „До́ле! де́ ти, де?“ пита́је; а від кра́ју до кра́ју: „Нема́је! нема́је!“ ві́дгомон голо́сить. Мину́лосьа!… а вті́ха лиш одна́ја: Терпи́ небо́же — Госпо́дь допомо́же.“

І дотерпі́лись! Нови́м вітром пові́јало від дале́кого морьа́. Десь то і́к за́ходови со́нцьа, у небли́ськојі Фра́нцијі, розьутилась страшенна́ бу́рьа револьу́циі. Ізни́шчила бага́то, у смерть подала́ не одну́ твар Госпо́дьньу, спотрьасла́ земльо́ју… а ви́родила — нову́, зо́лотом ці́нну, со́нцем сіја́јучу пра́вду — појави́ла іде́ју прав чолові́ка. Свјата́ја бу́рьа́, благотво́рна — сталі́ттьа јіјі́ дожида́ли!

Пішли́ сві́том нові́ гадки́ та іде́јі; бо́жі ді́точки розві́јались ві́тром, росо́ју налену́ли, зерно́м благода́ти па́дајуть на рільльу́ гото́ву. А рільльа́ до́бра: кро́віју напо́јена, сльоза́ми омо́чена — пријми́ла насі́нньа… розросло́сь, взбуја́ло — де одни́м колосо́чком, де јіх го́рсточкоју — пиша́јутцьа світом!

Зерно́ благода́ти: во́лі и пра́вди на землі́ свьато́јі — оно́ ј на Укра́јіні посі́јало́сь, взіјшло́ по обо́х краја́х Дніпро́вих, и — на́діјсьа голо́дниј льу́де! — проко́рмить вбо́гого ду́ха; не заги́не, ви́росте, змужні́је — льудьа́м на сла́ву, у кори́сть наро́дньу, в світову́ју пи́ху!

Всім ві́домо, шчо вже с XV ві́ку да́вньа ру́ська літерату́ра загиба́је. На чужо́му добрі́ ви́кохана, у чужи́ј склад при́брана — не здо́ліла вона́ увіјти́ в внутре́нньу на́рода јсто́ту; ні ра́зу не обізва́лась голосніјше у јого́ се́рцьу, в ду́шу не прони́кла. Церко́вна ј держа́вна в начатка́х својі́х, тако́ју ј лиши́лась до оста́нку. Ні јіјі́ сил змужні́ти по скла́дови вла́сному, ні шчи́ројі охо́ти ста́нуть наро́дньоју; животі́ла, до́ки змо́га… а та́м змарні́ла и пропа́ла, не опла́кана не пожа́лована!…

За урьадови́м сло́вом пі́шло ј урьадове́ па́нство: Шльахо́цькі во́льности По́льшчі прина́дили собо́ју кньазі́в і бојарство ру́ське. Нова́ дружи́на, нови́ј даје́ усьо́му порьа́док; а јак надіјшла у́ніја, мина́јетцьа рушчина́ да́вньа, мо́воју по́льськоју, зви́чајами по́льськими замі́нена!

По́льська цивіліза́ција обгорну́ла собо́ју усьу́ свічну́ ве́рству на́рода; де́куди лише́ обі́зветцьа мона́х із своје́јі ке́лијі; на со́јмику зло́житцьа ру́ськиј доку́мент, та запоро́зького Пи́сарьа сло́во нечума́зне припле́нтьајетцьа із остро́вів. Тут і все́! літерату́ри нема́је, вче́ного сло́ва ру́ського неподи́бати! Засну́ло воно́ з да́вніми руко́письами хро́нік і Стату́та. Про льудове́-ж сло́во не могло́ тогді́ ј зга́дуватьцьа! Мале́ ј мізе́рне хова́лось воно́ під сельанськоју стрі́хоју, з старцьа́ми пле́нтьалось по широ́кому сві́тови.

Аж ось надіјшли́ порьа́дки шче нові́шчі: Укра́јіну розділи́ли. Чуба́тими коза́цькнми го́ловами ви́мошчено Петенбу́рські боло́та, Січ зрујно́вано… Товари́ство розбі́глосьа по сві́тови: хто Ту́ркови служи́ти, а хто́ Москале́ви на Кавка́зі; хто в панські поко́јі, а најшли́сь и такі́јі, шчо в жиді́вських корчма́х попхачем козаку́јуть… Таке́ ди́во скла́лось в Украјі́ні!… А льу́де — звича́јне, јак льу́де — поговори́ли, поміркува́ли — дај ки́ну́ли ли́хом об зе́мльу — гидь јого́ ј зга́дувать!… Ви́росло посі́јане зерно́ Хмельниче́нька; московьске бра́цтво здало́сь на уті́ху: по сім бо́ці Дніпра́ запанува́ло шльахо́цтво по́льське, по тамті́м — моско́вське дворьа́нство… Тото́ до́бре, а тамто́ ј шче кра́шче.. „Пропа́ла Укра́јіна!“ рознесло́сь сві́том; а хто́ мі́гби ј погада́ти, шчо не пропа́де забу́та, поки́нена чужи́ми ј својі́ми?..

Јаки́ми си́лами просла́вилась По́льшча? Јаки́ми ста́нула Москва́?.. Чијі́ то мо́шчні ру́ки ставльа́јуть ті́јі кольо́си держа́вні? Чијі́ розу́мні го́лови при́від дају́ть схі́дньојі Евро́пі?.. Спита́ј — мовчатиму́ть; дај ві́дповідь — не пові́рьать, назву́ть божеві́льним… Адже це Ру́сь-Украјі́на својі́х сині́в дала́ сусі́дам. Ні́кому неві́дома, скарби́ својі́ роски́дує — бога́та, хо́ть сама́ го́ла і бо́са… Із се́бе зло́жује Моско́віју, мо́ву да́је јіјі́, стрі́ј і рьад держа́вниј; в Сибі́р і Тата́ріју висила́ кольо́ніјі; просвіча́јє Литву́, зло́жујє сильну́ По́льшчу́, грудьми́ закрива́ Евро́пу від на́падів пога́нства; дві мо́ви, дві літерату́ри добро́м својі́м обогача́је, невсипу́шча; двома́ пројавльа́јетцьа цивіліза́цијами… А про јіјі́ добро́діјну, а про јіјі́ шче́дру ні світ, ні облагоді́јані, ні вла́сні сини́ не зна́ју́ть… Сумна́ до́льа Украјіни, незаслу́жена до́льа!

Про да́вні часи́ незга́дујучи, хто́ такі: Słowacki, Goszczyński, Zaleski? Хто Гоголь, Костомаров и ці́лиј рьа́д льуде́ј просла́вивших і сла́вьачих літерату́ри: по́льську ј моско́вську? Чије́јі землі́ кві́ти увіјшли́ в јіх тво́ри? чијі́м добро́м вони́ ви́кохані? хто ви́ростив јіх на сла́ву? јаке́ со́нце огріло ду́шу тнх льуде́ј, просвіти́ло ро́зум, льубво́ју напојі́ло се́рце?.. Укра́јіни! Укра́јіни, про котру́ чужі́ ј својі́ не зна́јуть, про котру́, жаль и сти́д ска́зати — го́рстка от ту́т лиш льуде́ј дба́је!… Жа́ль, вели́киј жаль, шчо пра́вда непевне ста́нула сві́том, шчо в сві́ті пра́вди тіје́јі нема́је. Або́ вона́ зако́пана, або в воді́ зато́плена, а мо́же в бага́того, та скупо́го па́на у скри́ні захо́вана. Нема́ јіјі́, нема́је!

Нера́дістниј заспі́в до голосно́јі пісни славославного лихоли́ттьа наро́днього!…

Вік XIX оста́нетцьа вічнопа́мьатним у ді́јах чолові́цтва; дльа Укра́јіни-ж ста́нув він свьати́ньоју у котрі́ј дух на́роду слави́тиме сла́ву Всеви́шнього. У тім бо столі́ттьу обнови́лась до ново́го життьа́ наро́дність укра́јінська; вік цеј ви́ростив јіјі́, ви́кохав, спромі́гши си́льними підста́вами до ро́звитку буду́чого.

А чудни́м, пона́дмірно чудо́вим о́бразом зајави́ла нове́ життье́ своје́ Укра́јіна! Не похвали́тцьа таки́м жо́дна наро́дність. До життьа́ наро́днього покликала јіјі́ пое́зија!

Спогада́ли-ж коли́, осьмі́вувавані псевдо-кльа́сиками, рома́нтики, шчо ве́штајучись помі́ж льу́дом укра́јінським, шукаучи ново́јі по́живи дльа поети́чнього ду́ха сво́го, ви́шукајуть — наро́дність? А најшли́ јіјі́, добу́ли, із темрьа́ви ві́ків ви́вели на сві́тло дне́вне.

Кому́ незві́стне вандро́ваннье Зо́рјана Ходако́вського (Адама Чарноцкого) по широ́кіј Славја́ншчині! Попомі́рьав він јіјі́, від кра́ју, до кра́ју; ві́рно обозна́чив границі Славја́ншчини всі́хдньојі; просла́вивсьа помі́ж світово́ју уче́ноју дружи́ноју, і вконе́ць довго́лі́тнього вандро́ванньа прині́с у рі́дньу ха́ту — ди́во, про котре́ само́му јому́ ј не сни́лосьа.

Етно́граф-рома́нтик (годи́тцьа так назва́ти Ходако́вського) від моги́ли і́к моги́лі вандру́јучи, запи́сував він усільа́кі рі́чи, про котрі́ ді́знава́всьа від на́роду; а помі́ж інчими зло́жив неаби́јакиј збі́рничок пісе́нь наро́дніх, помі́ж котри́ми најшла́сь неодна істори́чньа ду́ма коза́цька. Ду́ми ті́јі і співа́нньа льу́ду достали́сь до ру́к Максимо́вича в Ки́јіві, і не зальагли́ у јо́го, а оголо́шені дру́ком, розіјшли́сь по сві́тови. Наро́дньа му́за укра́інська, чудна́ простото́ју, вели́чньа си́лоју краси́ своје́јі појави́лась очам льуде́ј, і зачу́довала всіх. Дізна́лись льу́де про і́стнуваннье на́рода укра́јінського, мо́ви јо́го и бога́тојі пое́зијі наро́дньојі, і споважні́ли ду́моју розу́мноју.

Чим дльа Фра́нцијі діла́ Монте́скіја, Ру́сса, Во́льтера і і́нчі, тим дльа Укра́јіни ста́нула наро́дньа јіјі́ пое́зија. Викликала вона справде́шньу револьу́цију; з накоре́нком спони́шчила да́внішніј порьа́док рі́чіј, горіні́ц усе́ поверну́ла, і на руі́ні ви́росла чудна́, најчудні́шча кві́тка — га́дки про самоста́јне життье́ Укра́јіни!

Та незаразо́м ви́јавилась вона́ сві́том.

Ча́рівна пое́зија на́роду укра́јінського, незабу́тньа́ сла́ва Козаччини́, ви́співана моги́льними кобзарьа́ми, вперве спору́шила собо́ју чуттье́ артисти́чне. Шчо було́ кра́шчого в Украјіні, ви́плеканого цивіліза́цијоју по́льськоју, або моско́вськоју, усе́ тото́ ки́нулось до пісе́нь наро́дніх, чуду́јучись красі́ јіх в поети́чньому зло́женньу́. Ду́ми і пісні́ наро́дні, дотепе́р виспі́вувані в степа́х, та під се́льськими стрі́хами, захо́дьать до квати́р вча́чојісьа мо́лоді, достају́тцьа до діво́чојі, а та́м і не огльану́лись — співа́јутцьа вже на па́нських поко́јах. Тако́јі го́рдости набрала́сь про́ста пі́сньа вбо́гого хліборо́ба!

Шче бі́льшојі пи́хи надали́ јіјі́ пое́ти і повістьарі́ По́льшчі і Моско́віјі. На ла́д наро́дньојі пі́сні заспіва́ли пое́ти по́льськојі укра́јінськојі шко́ли: Goszczyński, Zaleski Bohdan, Słowacki; Укра́јіна ви́ростила собо́ју тала́н Grabowsk'ого, Czajkowsk'ого, Podalic'и; вона́-ж сердечна, хоть не собі́, ви́кохала Гогольа. „Тарас Бульба“, „Ве́чери на ху́торі“ ті́лом до літерату́ри моско́вськојі — душо́ју нале́жать до Укра́јіни; а і „Мертві ду́ші“ Го́гольа не на і́нчому виросли gру́нті. Укра́јіна! Укра́јіна! рознесло́сь усьу́ду — і усе́ розукра́јіншчилось… Неабија́к споважні́ли укра́јінські льу́де. „Коли́-ж сло́во мужи́цьке — гада́ли — таки́м ска́рбо́м поети́чнім ви́јавилось; коли Укра́јіна місти́ть у со́бі си́лу поети́чньу, спромага́јучу дві літерату́ри — мабу́дьже у землі́ тіје́јі, у на́родови то́му јесть де́чого бага́то, с чо́го покори́стувать мо́жно у вікові́чньу сла́ву! — Хто́ льуд то́ј велика́нськиј, шчо ви́творив на самоті́ чу́до? Хто ми, помі́ж јо́му живу́чијі?“ А ге́ніј Укра́јіни, ге́ніј на́роду свьато́јі землі́ тіје́јі, го́лосно пода́в ві́дповідь: „На́рід Укра́јіни — будуччини́ на́родом; ви јо́го ді́ти, Укра́јіни діти!“

І загуло́ від Кавка́зу за Карпа́ти, від Ільмена до Чорномо́рьа: „Живе́ Укра́јіна! живу́ть сини́ јіјі́ безтала́нніјі! Вита́ј, вита́ј будуччино́ всесвітньа!“

Молоде́ се́рце — до́бре, шчи́ре се́рце. Воно́ пе́рше обізва́лось на по́клик ге́ніја наро́днього. Дітво́ра ста́нула в оборо́ні прав не́ньки Украјі́ни! Батьки́ сном спа́ли, а ді́ти просну́лись; батька́м до́бре бу́ло іс ти́м, шчо дотепе́р ма́јуть — ді́тьам забажа́лось кра́шчого… Ки́нули дві цивіліза́цијі, дві бога́ті літерату́ри, привилье́јі шльахо́цькі — усе́го добра́ відцурали́сь, ста́нувши під стьагом Арха́нгела Укра́јіни, гото́ві бу́јні го́лови покла́сти, а ново́јі лі́пшојі до́лі собі́ ј на́родови добу́ти!.. В два рьади́ ста́нули Укра́јінські льу́де. Одні́, з си́лоју факти́чноју, в оборо́ні істнују́чих порьа́дків; дру́гі, з живи́м сло́вом пра́вди, з ві́роју у будуччину́, по при льу́д бо́сиј и го́лиј, домага́јучись пра́вди — справідли́вости… І не жи́ть вже ім з собо́ју у зго́ді, не сподружи́тьца ні́коли!

Начатки́ діла наро́днього прьамо́ванньа на Укра́јіні обознача́јутцьа хара́ктером: артисти́чнім і соција́льнім — за́рівно дивні́, зарівно нејмові́рні ік дове́денньу јіх до кінцьа́ пу́тнього! Хвали́лось — бідо́ту — по при бога́ті дві літерату́ри — нему́дре мужи́цьке сло́во; жада́лось — сміх сказа́ти — прав дльа ро́бів па́нських, дльа неві́льничого кріпа́цтва!… Поверну́ть земльу́ ік восто́кови з за́ходу, зорьу схова́ть у кеше́ньу і тако́го ді́ла доби́тцьа — одна́ково зна́чило, одно́го ј заслуго́вувало — сміху́, сміху́ ј го́ді!…

І засміја́лосьа па́нство в золоти́х буди́нках, пи́шне, та нерозу́мне; засміјалось іс Котльаре́вським ра́зом. До сльоз сміја́лось, прочи́тујучи јого́ травестију Вірги́ліјевојі „Енеіди;“ а јакже ізму́чилось на́смішками — у пова́жну пријшло́ заду́му, разом з дотепним својі́м по́етом. „Мужи́цьким сло́вом зло́жена ціла́ кни́жка; надрукова́на, обньала́ собо́ју не одну́ со́тньу ві́ршів… мужи́цького сло́ва доста́ло дльа јіјі́ зложенньа… По ја́ковому пра́ву?…

Ажь о́сь обізва́всја Гульа́к-Артемо́вськиј. Мов та́ја ли́скавка, озари́ла всіх в Украјі́ні невели́чка та важна́, ду́же важна ба́јочка јого́: „Па́н та собака.“ Проте́стом неаби́јаким јави́лась вона́ про́ті льеgалізо́ваніј непра́вді, програ́моју ста́ла побо́рникам за права́ льу́ду, звела́ јіх на пе́вну доро́гу. „Годі наро́дньојі кри́вди! — загуло по Вкрајі́ні — „Соба́чојі“ до́лі льу́ду у нечести́вого па́нства наста́ла пора́ скінчи́тцьа! Пра́вда нај ста́не сві́том — непра́вда шчеза́је!“ Ли́хо ко́јілось дльа одни́х на Вкрајі́ні, со́нце пра́вди почина́ло схо́дити дру́гим. Артемо́вськиј попра́вив, шчо напсува́в Котльаревськиј, і оба́ вони́, самі́ об ті́м незна́јучи, стају́ть в при́воді ново́јі літерату́ри, оба́ іду́ть в по́слуги іде́јі ново́јі!.. Фантасти́чньа Укра́јіна́ пое́тів, с то́го часу́ уступа́јетцьа живі́ј зе́млі́ на́роду живо́го; вже не красо́ју лиш вона́ пліньа́је, а поборьу́је серцьа́ пра́вдоју; не фанта́зијеју — ро́зумом стаје́ справде́шнім. Жива́ плоть прија́ла в си́бе ду́ха живо́го, і впјавльа́је си́лу могу́чньу....

Живу́ть шче помі́ж на́ми льу́де, котрі́ у пе́рше стрі́тились з недруко́ваними тво́рами по́ета, про котро́го імьа́ ніхто́ не зна́в на́ Вкрајі́ні. Складо́м својі́м не подоба́ли то́ті пое́зијі на спі́ви па́нського бандури́ста Тимка́ Паду́ри; не ви́дко у јі́х було́ штучно́го складу́ ві́ршів Котльаре́вського і Гу́льака. В пое́зијах тих нови́ји си́ли, дух нови́ј и зло́женнье незна́не. Віта́је у јі́х Укра́јіна з степо́м безкра́јім, з вели́чніми моги́лами і Дніпро́м сла́вутцем. У јі́х виспі́вујетцьа душа́ сільсько́го льу́ду, се́рце јого́, во́льа, дольа́ ј недо́льа… Плачо́м того́ пое́та пла́че ціла́ Украјі́на, ту́гоју јого́ ту́жить, жу́ритцьа журбо́ју; розмовльа́, сміје́тцьа, тішить із својі́м пое́том!.. Не Да́нт це, Та́ссо, Петра́рка; не Gе́те і Ші́лльер; не Міцке́вич, Сло́вацькиј, Пушкін… Нови́ј пое́т, талан окре́миј; геніј тамти́м рівноси́льниј — Укра́јі́ни геніј!…

Не најшло́сь па́нського буди́нку, де-б тво́рів пое́та не зна́ли, не чу́довались красі́ јіх і си́лі: по города́х і се́лах перехо́дили вони́ із уст в уста́; в хутора́х ста́нули нови́м Іева́нгелијем; зајшли́ під сельа́нські стрі́хи, і та́м сльозу́ добу́ли, забрали́сь у се́рце і ду́шу сельани́на.

Важне́ було́ сло́во пое́та. Чудо́вими фа́рбами змальовував він красу́ приро́ди Украјі́ни; співав про мину́вшу јіјі́ сла́ву — кріва́ву; гірки́м сло́вом виповіда́в тепері́шньу до́льу-недо́льу; передві́шчував будуччину́… Сла́вне ли́царство коза́цьке, закльа́те могу́чнім сло́вом пое́та, ви́јшло із моги́л висо́ких; діди́ спогльану́ли у ві́чи внученьа́там… Жа́лібно на гру́дь припада́је коза́цька го́лова бу́јна. Ли́хо ста́ло на Вкрајі́ні, гірке́је ли́хо!… Із ви́кликаними ду́хами запла́кав пое́т, пону́ривсьа.

„Нема́ пра́вди на сім сві́ті,
Нема́је, нема́је!…“

А за ни́м і Укра́јіна, мов за батьком ді́ти, в о́ден го́лос запла́кала. Запла́кала, зарида́ла і в сльоза́х обнови́лась. Гльа́ньте! Не оди́н, не со́тньа — ти́сьачі тих, котрі́ шче учо́ра не зна́ли: хто јіх оте́ць, не́нька?.. в Укра́јіні најшли́ своју́ до́льу. Вона́ безтала́нна пригорну́ла јіх ік се́рцьу; наділи́ла добро́м ді́ток својі́х непови́нних; поста́вила у при́воді мільјо́нів, шчоб вели јіх ік шча́сттьу, ік до́лі! По обо́х берега́х Дніпра јавльа́јутцьа патріо́ти укра́јінські, стаје́ літерату́ра, стаје́ наро́дність укра́јінська!..

Хто́ж був тој пое́т, шчо го́лосом својі́м збуди́в со́нних до життьа́ ново́го? Хто́ тој великан, шчо ста́нув у при́воді мільјо́нів? Голо́с чије́јі пі́сні спотрьа́с се́рцем і душо́ју роски́нених від Кавка́зу до Карпа́т, від Бі́лого до мо́рьа Чо́рного?

В Петенбу́рсі јави́лась кни́жка, під на́звоју „Кобза́р“. Автором јіјі́ до́сі ні́кому незві́стний Тара́с Шевче́нко. В ті́ј кни́жці најшло́сь бага́то с тих пое́зиј, котрі́ ста́рець і діти́на — всі́ зна́ли на Вкрајі́ні — Пое́том тим Тара́с. И славному сла́ва по усі́ ві́ки!..

Хто́ не чува́в про Шевче́нка? Хто не зна́је чудни́х јо́го творів?.. Вели́кі пое́ти: Бајрон, Gе́те, Сло́вацкий — вели́киј пое́т Шевченко! Је ти́ми ге́ніјами до рьаду́ він ста́нув, перевиши́в јіх, вели́чніј! Доказа́ть ле́хко. Всі тамті́ пое́ти в тво́рах својі́х вла́сну лиш пројавльа́јуть індивідуа́льність. За Англіју не промо́вив Ба́јрон; не ви́јавлена Gе́том Німе́ччина; увсіје́јі По́льшчі не доба́чимо в Слова́цьким; а спогльаді́мо: чи је́сть најме́нча про́јава життьа Украјі́ни, шчоб не відби́лась вона́, мов у чи́стому дзе́ркалі, в Тара́сових пое́зијах?.. Вона́ живе́ својі́м пое́том, пиша́јетцьа в јо́му; у пое́зијах јо́го вона́ всьа! Помі́жь пьатнадцьати́ мільјо́нами на́роду не поди́блемо душі́ живо́јі, кото́раб на го́лос пі́сні Тара́совојі не росхили́ласьа до спо́ду, мов та́ја кві́тка до живу́чојі роси́ці! Де́ по усі́ј Украјі́ні одно́ се́рце, шчоб не спору́шилось в груді́ на відгомон Кобзаре́војі пі́сні? де о́ко, шчоб у тој ча́с не зајшло́ сльозоју? Ба́јрона розумі́је два мільјо́ни Англича́н, Gе́того мільјо́н ні́мців, Сло́вацкого пів мільјо́на Польа́ків — Шевче́нка слу́хаје, піјма́је, із јі́м співа́је — пьатьна́дцьать мільјо́нів!.. Тим він і вели́киј, тим і ви́шчиј пона́д всіх пое́тів!

Спізна́ти тво́ри Шевче́нкові, значи́ть: спізна́ти хара́ктер літерату́ри, хара́ктер на́роду укра́јінського. Позна́чені вони́ там живо́ју пра́вдоју — віддају́тцьа рельје́фно. Хара́ктер тој — страшна́ дльа ко́ждојі реа́кцијі револьу́ција! „Пра́вда нај ста́не сві́том!“ оста́ннье јіјі́ сло́во; „До́лі, во́лі всім, усі́м!“ бажа́ннье пое́та, на́роду бажа́ннье. І горе́ ко́ждому, хто у супро́ті тому́ ста́не! Поет рі́дним браттьа́м то́чить кро́в у жи́лах спогані́лу, шчоб наточи́ть живо́јі „коза́цькојі крови́!“ Ви́точив би він јіјі́ усьо́му сві́тови, шчоб лиш јого́ обнови́ти, освјати́ть, у чоло́ пра́вди поста́вити!… Страшні́, кріва́ві о́брази змальо́вује нам Тара́с в Гајдама́ках, Кавка́зі, Сні, Гуссі́… а льубо́в в них так і пламени́ть, а „пра́вда“ мов з Ісу́сового хреста́ сіја́је!.. Тим він і вели́киј, тим і безсме́ртниј, і жи́тиме у па́мьати, се́рци, у душі́ — ко́ждого, ко́ждого!

В Тара́сови не доба́чимо Ба́јроновського скепти́зма, олімпи́јського споко́ју і необа́чности Gетого, субјекти́вности вели́ких поеті́в по́льських… Він укра́јінець, а чолові́к в најдальні́шчім зна́ченньу се́го сло́ва! Він тве́рдо ві́рить по́ступови; зна́је, шчо зло зни́кне, а добро́ пра́вда воцари́тцьа сві́том. Тара́с справде́шніј ге́ніј!

За го́лосом Шевче́нковојі пі́сні обізва́лась ціла́ Украјі́на: Ки́јів, Пілта́ва, Ха́рків, Черни́гів вијавльа́јуть неаби́јакі талани́; Куліша́, Јереміја́ Га́лки (Костомарова), Глі́бова, Стороже́нка, Коні́ского.. На Кавка́зі́ обзива́јетцьа Ку́харенко; в Галичині́: Шашке́вич, Голова́цький, Вагиле́вич і інчі… Усі́ пријма́јутцьа за свјате́је ді́ло шчи́ре, серде́чне, невсипу́шчо! — і відра́зу, мов із під землі́, јавльа́јетцьа літерату́ра, ока́зујетцьа нова́, сві́тови неві́дома 15 мільјо́нна наро́дність укра́јінська.

Ось јако́го чу́да діжда́всьа світ в XIX століттьу. Вели́ким па́мьатником записа́в він у істо́ријі своје́ істну́ваннье, па́мьатником непору́шним, и нема́је тако́јі си́ли, шчоб спони́шчить јого́ здолі́ла!

Украјіна і літерату́ра јіјі́ ста́нули пое́зијоју; дльа гармо́нијі, дльа вспо́вненньа јіјі не достава́ло шче про́зи. И тота́ јави́лась, не до́вго на се́бе чека́ть звельа́јучи. Квітко (Основјане́нко) ви́дав своју́ „Марусьу“, најчуднішчу квітку великого лугу Украјі́ни! За „Мару́сеју“ пішо́в рьад по́вістіј того́ж а́втора; нові́ повістьарі́ јави́лись.

Могу́чніј тала́н Ма́рка Вовчка́ доверши́в ді́ла, поча́того Основјане́нком, і про́за укра́јінська — чудна́ простото́ју, вели́ка си́лоју грамати́чних форм мо́ви і складо́м оригіна́льним — ста́нула попри пое́зију, — і літерату́ра укра́јінська живе́, розвива́јетцьа, хоть і ставльа́јуть јіјі́ во́роги не малі́јі перепо́ни.

Істо́рија не похвали́тцьа фа́ктом, шчоб нова́ јака́ іде́ја відра́зу пријньала́сь льудьми́, увіјшла́ в јіх ста́ть внутре́нньу, допомага́јучи зага́льному по́ступови. Така́-ж сама́ дольа́ припа́ла і іде́јі самоста́јности Укра́јіни и јіјі літерату́ри. По при прихи́льних, шче бі́льше најшла́ вона́ собі́ неприхи́льників. По ці́м бо́ці Дніпра́ и зга́дувать про јіјі́ не хоті́ли, за́одно повторьа́јучи, шчо на́рід Укра́јіни — на́рід по́льськиј, а мо́ва јого́ — одмі́на мо́ви по́льськојі; по тамті́м бо́ці, в тој сами́ј слід ступи́ла Моско́вшчина, нехту́јучи укра́јінців, мову́ јіх і літерату́ру. На хресті́ роспина́јуть нову́ју іде́ју; а тота́ во́рогів својі́х благословльа́је; не вме́рла, живе́, красоју своје́ју усіх пліньа́јучи.

Помі́ж польа́ками і москальа́ми најшли́сь льу́де, котрі́ живо́јі пра́вді повіривши, ста́нули јіјі́ апо́столами. Тво́ри укра́јінських пое́тів, трохи́ не всі, переве́дені на јази́к московськи́ј; Шевче́нкового „Кобзарьа́“ трі́чи перевели́ польа́ки (Syrokomla-Kondratowicz, Gorzałczyński і Sowiński) та шче ј тепе́р перево́дьать; со́тні роспра́в науко́вих рго і contra окремі́шности мо́ви укра́јінськојі, цільно́ доказа́ли пра́вду, шчо мо́ва і літерату́ра, а з ними наро́дність Укра́јіни зді́бна розви́нутцьа і ста́нути об со́бі. Најкра́шчим же до́казом, шчо начаткова́ літерату́ра вели́ку пројави́ла си́лу јесть: факт ізни́кненьа шко́ли укра́јінськојі в по́льскіј літерату́рі, хоть справде́шні ге́ніјі јіјі́ поставили, і дру́гиј, шчо післьа́ Гогольа ніхто́ не најшо́всьа, котри́ј здо́лів би скарби́ мо́ви укра́јінськојі зане́сти до мови моско́вськојі, і тим спокри́вдити Укра́јіну.

Літерату́ра укра́јінська непере́чно шче ду́же вбо́га; ді́лу науко́вого у јіјі зо́всім нема́је, до́бројі грама́тики не напи́сано, посло́вник не надруко́ваниј, Бі́бліја ледві шчо видаје́тцьа… та грі́х забу́ти, шчо јави́лась вона́ перед кількадесатьма́ лиш рока́ми, а вже в тім незна́чнім про́тьагу часу́ пиша́јетцьа тво́рами, на котрі́ дру́гі літерату́ри цілі́ сталі́ттьа чека́ли. Будуччина́ јіјі́ одже вели́ка, а грани́ць ро́звиткови обозна́чити го́ді.

Літерату́ра, почина́јучасьа таки́ми таланами, јак Шевче́нко, Основјане́нко, Вовчо́к, Федько́вич; досту́пна і зрозумі́ла дльа 15 мільјо́нного на́роду, котро́јі тво́ри вче́ниј і проста́к ік се́рцьу пријма́је, в па́мьати заде́ржује — у будуччині ста́не хиба́ при́водом літерату́р дру́гих.

Ві́рить у ту́ју будуччину́, труди́тцьа над јіјі́ покли́канньом до життьа́ — свьати́ј обовја́зок ко́жного на́родольу́бцьа — Укра́јінцьа-ру́сина кождого!!…

 


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у всьому світі.


Цей твір перебуває у суспільному надбанні у всьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1923 року і автор помер щонайменше 100 років тому.