Вік XIX у діях літератури української

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до: навігація, пошук
Вік XIX у діjах літератури украjінськоjі (1871
П. Свjенціцкий
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Цей текст написаний драгоманівкою.

Вік XIX
у діjах літератури украjінськоjі




Ві́дчит


П. Свjенціцкого
вчи́тельа Академ. gімна́зиjі.






У Львові.
Підмо́гоjу товари́ства „Просві́та.“
1871.

сторінка

Запусті́ла Укра́jіна. Висо́киjі моги́ли кри́jуть ті́ло сла́вного коза́цтва; дух jого́ віта́jе пона́д моги́льні го́ри, з ві́тром бу́jним та Дніпро́вими хви́льами розмовльа́jучи. Мину́лосьа сла́вне ли́царство та бога́те па́нство, и во́льа и сла́ва — шчо j по́мину про jі́х нема́jе. Усе́ змарні́ло, усе́ мов со́н ізни́кло... Безкра́jі степи́ Укра́jіни, де сла́вне коза́цтво серде́чну кро́в проліва́ло — зао́рані, засі́jані; моги́ли роско́пані, ли́царські ко́сти по степу́ вальа́jутцьа. У Чигрині́, Черка́сах, Переjа́славльу — ти́хо; Ки́jів, себе́ непе́вниj, ди́витцьа у Дніпро́ві хвилі — „Чи jа́ се?“ запи́туjе; а го́лі внученьа́та оксамі́тного па́нства, то у Петенбу́рсі нече́стні бjуть покло́ни, то по заграни́цьами льудську́ кров на ви́на j ме́ди ра́дістно міньа́jуть; то з висо́кого буди́нку неві́льничу браттьу до шчо́ту дово́дьать: в скі́лько рублі́в христиjа́нську ду́шу оцінити?.. Про мину́вше по́мину нема́jе! Рі́дне чужи́м ста́ло, чуже́ своjі́м рі́дним!.. Поліли́сьа сльо́зи, кров потекла́ ріка́ми. На́рід обі́драниj, бо́сиj и голо́диj: „До́ле! де́ ти, де?“ пита́jе; а від кра́jу до кра́jу: „Нема́jе! нема́jе!“ ві́дгомон голо́сить. Мину́лосьа!... а вті́ха лиш одна́jа: Терпи́ небо́же — Госпо́дь допомо́же.“

І дотерпі́лись! Нови́м вітром пові́jало від дале́кого морьа́. Десь то і́к за́ходови со́нцьа, у небли́ськоjі Фра́нциjі, розьутилась страшенна́ бу́рьа револьу́циі. Ізни́шчила бага́то, у смерть подала́ не одну́ твар Госпо́дьньу, спотрьасла́ земльо́jу... а ви́родила — нову́, зо́лотом ці́нну, со́нцем сіjа́jучу пра́вду — поjави́ла іде́jу прав чолові́ка. Свjата́jа бу́рьа́, благотво́рна — сталі́ттьа jіjі́ дожида́ли!

Пішли́ сві́том нові́ гадки́ та іде́jі; бо́жі ді́точки розві́jались ві́тром, росо́jу налену́ли, зерно́м благода́ти па́даjуть на рільльу́ гото́ву. А рільльа́ до́бра: кро́віjу напо́jена, сльоза́ми омо́чена — приjми́ла насі́нньа... розросло́сь, взбуjа́ло — де одни́м колосо́чком, де jіх го́рсточкоjу — пиша́jутцьа світом!

Зерно́ благода́ти: во́лі и пра́вди на землі́ свьато́jі — оно́ j на Укра́jіні посі́jало́сь, взіjшло́ по обо́х краjа́х Дніпро́вих, и — на́діjсьа голо́дниj льу́де! — проко́рмить вбо́гого ду́ха; не заги́не, ви́росте, змужні́jе — льудьа́м на сла́ву, у кори́сть наро́дньу, в світову́jу пи́ху!

Всім ві́домо, шчо вже с XV ві́ку да́вньа ру́cька літерату́ра загиба́jе. На чужо́му добрі́ ви́кохана, у чужи́j склад при́брана — не здо́ліла вона́ увіjти́ в внутре́нньу на́рода jсто́ту; ні ра́зу не обізва́лась голосніjше у jого́ се́рцьу, в ду́шу не прони́кла. Церко́вна j держа́вна в начатка́х своjі́х, тако́jу j лиши́лась до оста́нку. Ні jіjі́ сил змужні́ти по скла́дови вла́сному, ні шчи́роjі охо́ти ста́нуть наро́дньоjу; животі́ла, до́ки змо́га... а та́м змарні́ла и пропа́ла, не опла́кана не пожа́лована!...

За урьадови́м сло́вом пі́шло j урьадове́ па́нство: Шльахо́цькі во́льности По́льшчі прина́дили собо́jу кньазі́в і боjарство ру́ське. Нова́ дружи́на, нови́j даjе́ усьо́му порьа́док; а jак надіjшла у́ніjа, мина́jетцьа рушчина́ да́вньа, мо́воjу по́льськоjу, зви́чаjами по́льськими замі́нена! По́льська цивіліза́циjа обгорну́ла собо́jу усьу́ свічну́ ве́рству на́рода; де́куди лише́ обі́зветцьа мона́х із своjе́jі ке́лиjі; на со́jмику зло́житцьа ру́ськиj доку́мент, та запоро́зького Пи́сарьа сло́во нечума́зне припле́нтьаjетцьа із остро́вів. Тут і вси́! літерату́ри нема́jе, вче́ного сло́ва ру́ського неподи́бати! Засну́ло воно́ з да́вніми руко́письами хро́нік і Стату́та. Про льудове́-ж сло́во не могло́ тогді́ j зга́дуватьцьа! Мале́ j мізе́рне хова́лось воно́ під сельанськоjу стрі́хоjу, з старцьа́ми пле́нтьалось по широ́кому сві́тови.

Аж ось надіjшли́ порьа́дки шче нові́шчі. Укра́jіну розділи́ли. Чуба́тими коза́цькнми го́ловами ви́мошчено Петенбу́рські боло́та, Січ зруjно́вано... Товари́ство розбі́глосьа по сві́тови: хто Ту́ркови служи́ти, а хто́ Москале́ви на Кавка́зі; хто в панські поко́jі, а наjшли́сь и такі́jі, шчо в жиді́вських корчма́х попхачем козаку́jуть... Таке́ ди́во скла́лось в Украjі́ні!... А льу́де — звича́jне, jак льу́де — поговори́ли, поміркува́ли — даj ки́ну́ли ли́хом об зе́мльу — гидь jого́ j зга́дувать!... Ви́росло посі́jане зерно́ Хмельниче́нька; московьске бра́цтво здало́сь на уті́ху: по сім бо́ці Дніпра́ запанува́ло шльахо́цтво по́льське, по тамті́м — моско́вське дворьа́нство... Тото́ до́бре, а тамто́ j шче кра́шче.. „Пропа́ла Укра́jіна!“ рознесло́сь сві́том; а хто́ мі́гби j погада́ти, шчо не пропа́де забу́та, поки́нена чужи́ми j своjі́ми?..

jаки́ми си́лами просла́вилась По́льшча? jаки́ми ста́нула Москва́?.. Чиjі́ то мо́шчні ру́ки ставльа́jуть ті́jі кольо́си держа́вні? Чиjі́ розу́мні го́лови при́від даjу́ть схі́дньоjі Евро́пі?.. Спита́j — мовчатиму́ть; даj ві́дповідь — не пові́рьать, назву́ть божеві́льним... Адже це Ру́сь-Украjі́на своjі́х сині́в дала́ сусі́дам. Ні́кому неві́дома, скарби́ своjі́ роски́дує — бога́та, хо́ть сама́ го́ла і бо́са... Із се́бе зло́жуjе Моско́віjу, мо́ву да́jе jіjі́, стрі́j і рьад держа́вниj; в Сибі́р і Тата́ріjу висила́ кольо́ніjі; просвіча́jє Литву́, зло́жуjє сильну́ По́льшчу́, грудьми́ закрива́ Евро́пу від на́падів пога́нства; дві мо́ви, дві літерату́ри добро́м своjі́м обогача́jе, невсипу́шча; двома́ проjавльа́jетцьа цивіліза́циjамп... А про jіjі́ добро́діjну, а про jіjі́ шче́дру ні світ, ні облагоді́jані, ні вла́сні сини́ не зна́jу́ть... Сумна́ до́льа Украjіни, незаслу́жена до́льа!

Про да́вні часи́ незга́дуjучи, хто́ такі: Słowacki, Goszczyński, Zaleski? Хто Гоголь, Костомаров и ці́лиj рьа́д льуде́j просла́вивших і сла́вьачих літерату́ри: по́льську j моско́вську? Чиjе́jі землі́ кві́ти увіjшли́ в jіх тво́ри? чиjі́м добро́м вони́ ви́кохані? хто ви́ростив jіх на сла́ву? jаке́ со́нце огріло ду́шу тнх льуде́j, просвіти́ло ро́зум, льубво́jу напоjі́ло се́рце?.. Укра́jіни! Укра́jінн, про котру́ чужі́ j своjі́ не зна́jуть, про котру́, жаль и сти́д ска́зати — го́рстка от ту́т лиш льуде́j дба́jе!... Жа́ль, вели́киj жаль, шчо пра́вда непевне ста́нула сві́том, шчо в сві́ті пра́вди тіjе́jі нема́jе. Або́ вона́ зако́нана, або в воді́ зато́плена, а мо́же в бага́того, та скупо́го па́на у скри́ні захо́вана. Нема́ jіjі́, нема́jе!

Нера́дістниj заспі́в до голосно́jі пісни славославного лихоли́ттьа наро́днього!...

Вік XIX оста́нетцьа вічнопа́мьатним у ді́jах чолові́цтва; дльа Укра́jіни-ж ста́нув він свьати́ньоjу у котрі́j дух на́роду слави́тиме сла́ву Всеви́шнього. У тім бо столі́ттьу обнови́лась до ново́го життьа́ наро́дність укра́jінська; вік цеj ви́ростив jіjі́, ви́кохав, спромі́гши си́льними підста́вами до ро́звитку буду́чого.

А чудни́м, пона́дмірно чудо́вим о́бразом заjави́ла нове́ життье́ своjе́ Укра́jіна! Не похвали́тцьа таки́м жо́дна иаро́дність. До життьа́ наро́днього покликала jіjі́ пое́зиjа!

Спогада́ли-ж коли́, осьмі́вувавані псевдо-кльа́сиками, рома́нтики, шчо ве́штаjучись помі́ж льу́дом укра́jінським, шукаучи ново́jі по́живи дльа поети́чнього ду́ха сво́го, ви́шукаjуть — наро́дність? А наjшли́ jіjі́, добу́ли, із темрьа́ви ві́ків ви́вели на сві́тло дне́вне.

Кому́ незві́стне вандро́ваннье Зо́рjана Ходако́вського (Адама Чарноцкого) по широ́кіj Славjа́ншчині! Попомі́рьав він jіjі́, від кра́jу, до кра́jу; ві́рно обозна́чив границі Славjа́ншчини всі́хдньоjі; просла́вивсьа помі́ж світово́jу уче́ноjу дружи́ноjу, і вконе́ць довго́лі́тнього вандро́ванньа прині́с у рі́дньу ха́ту — ди́во, про котре́ само́му jому́ j не сни́лосьа.

Етно́граф-рома́нтик (годи́тцьа так назва́ти Ходако́вського) від моги́ли і́к моги́лі вандру́jучи, запи́сував він усільа́кі рі́чи, про котрі́ ді́знава́всьа від на́роду; а помі́ж інчими зло́жив неаби́jакиj збі́рничок пісе́нь наро́дніх, помі́ж котри́ми наjшла́сь неодна істори́чньа ду́ма коза́цька. Ду́ми ті́jі і співа́нньа льу́ду достали́сь до ру́к Максимо́вича в Ки́jіві, і не зальагли́ у jо́го, а оголо́шені дру́ком, розіjшли́сь по сві́тови. Наро́дньа му́за укра́інська, чудна́ простото́jу, вели́чньа си́лоjу краси́ своjе́jі поjави́лась очам льуде́j, і зачу́довала всіх. Дізна́лись льу́де про і́стнуваннье на́рода укра́jінського, мо́ви jо́го и бога́тоjі пое́зиjі наро́дньоjі, і споважні́ли ду́моjу розу́мноjу.

Чим дльа Фра́нциjі діла́ Монте́скіjа, Ру́сса, Во́льтера і і́нчі, тим дльа Укра́jіни ста́нула наро́дньа jіjі́ пое́зиjа. Викликала вона справде́шньу револьу́циjу; з накоре́нком спони́шчила да́внішніj порьа́док рі́чіj, горіні́ц усе́ поверну́ла, і на руі́ні ви́росла чудна́, наjчудні́шча кві́тка — га́дки про самоста́jне життье́ Укра́jіни!

Та незаразо́м ви́jавилась вона́ сві́том.

Ча́рівна пое́зиjа на́роду укра́jінського, незабу́тньа́ сла́ва Козаччини́, ви́співана моги́льними кобзарьа́ми, вперве спору́шила собо́jу чуттье́ артисти́чне. Шчо було́ кра́шчого в Украjіні, ви́плеканого цивіліза́циjоjу по́льськоjу, або моско́вськоjу, усе́ тото́ ки́нулось до пісе́нь наро́дніх, чуду́jучись красі́ jіх в поети́чньому зло́женньу́. Ду́ми і пісні́ наро́дні, дотепе́р виспі́вувані в степа́х, та під се́льськими стрі́хами, захо́дьать до квати́р вча́чоjісьа мо́лоді, достаjу́тцьа до діво́чоjі, а та́м і не огльану́лись — співа́jутцьа вже на па́нських поко́jах. Тако́jі го́рдости набрала́сь про́ста пі́сньа вбо́гого хліборо́ба!

Шче бі́льшоjі пи́хи надали́ jіjі́ пое́ти і повістьарі́ По́льшчі і Моско́віjі. На ла́д наро́дньоjі пі́сні заспіва́ли пое́ти по́льськоjі укра́jінськоjі шко́ли: Goszczyński, Zaleski Bohdan, Słowacki; Укра́jіна ви́ростила собо́jу тала́н Grabowsk'ого, Czajkowsk'ого, Podalic'и; вона́-ж сердечна, хоть не собі́, ви́кохала Гогольа. „Тарас Бульба, Ве́чери на ху́торі“ ті́лом до літерату́ри моско́вськоjі — душо́jу нале́жать до Укра́jіни; а і „Мертві ду́ші“ Го́гольа не на і́нчому виросли gру́нті. Укра́jіна! Укра́jіна! рознесло́сь усьу́ду — і усе́ розукра́jіншчилось... Неабиjа́к споважні́ли укра́jінські льу́де. „Коли́-ж сло́во мужи́цьке — гада́ли — таки́м ска́рбо́м поети́чнім ви́jавилось; коли Укра́jіна місти́ть у со́бі си́лу поети́чньу, спромага́jучу дві літерату́ри — мабу́дьже у землі́ тіjе́jі, у на́родови то́му jесть де́чого бага́то, с чо́го покори́стувать мо́жно у вікові́чньу сла́ву! — Хто́ льуд то́j велика́нськиj, шчо ви́творив на самоті́ чу́до? Хто ми, помі́ж jо́му живу́чиjі?“ А ге́ніj Укра́jіни, ге́ніj на́роду свьато́jі землі́ тіjе́jі, го́лосно пода́в ві́дповідь: „На́рід Укра́jіни — будуччини́ на́родом; ви jо́го ді́ти, Укра́jіни діти!“

І загуло́ від Кавка́зу за Карпа́ти, від Ільмена до Чорномо́рьа: „Живе́ Укра́jіна! живу́ть сини́ jіjі́ безтала́нніjі! Вита́j, вита́j будуччино́ всесвітньа!“

Молоде́ се́рце — до́бре, шчи́ре се́рце. Воно́ пе́рше обізва́лось на по́клик ге́ніjа наро́днього. Дітво́ра ста́нула в оборо́ні прав не́ньки Украjі́ни! Батьки́ сном спа́ли, а ді́ти просну́лись; батька́м до́бре бу́ло іс ти́м, шчо дотепе́р ма́jуть — ді́тьам забажа́лось кра́шчого... Ки́нули дві цивіліза́циjі, дві бога́ті літерату́ри, привилье́jі шльахо́цькі — усе́го добра́ відцурали́сь, ста́нувши під стьагом Арха́нгела Укра́jіни, гото́ві бу́jні го́лови покла́сти, а ново́jі лі́пшоjі до́лі собі́ j на́родови добу́ти!.. В два рьади́ ста́нули Укра́jінські льу́де. Одні́, з си́лоjу факти́чноjу, в оборо́ні істнуjу́чих порьа́дків; дру́гі, з живи́м сло́вом пра́вди, з ві́роjу у будуччину́, по при льу́д бо́сиj и го́лиj, домага́jучись пра́вди — справідли́вости... І не жи́ть вже ім з собо́jу у зго́ді, не сподружи́тьца ні́коли! Начатки́ діла наро́днього прьамо́ванньа на Укра́jіні обознача́jутцьа хара́ктером: артисти́чнім і социа́льнім — за́рівно дивні́, зарівно неjмові́рні ік дове́денньу jіх до кінцьа́ пу́тнього! Хвали́лось — бідо́ту — но при бога́ті дві літерату́ри — нему́дре мужи́цьке сло́во; жада́лось — сміх сказа́ти — прав дльа ро́бів па́нських, дльа неві́льничого кріпа́цтва!... Поверну́ть земльу́ ік восто́кови з за́ходу, зорьу схова́ть у кеше́ньу і тако́го ді́ла доби́тцьа — одна́ково зна́чило, одно́го j заслуго́вувало — сміху́, сміху́ j го́ді!...

І засміjа́лосьа па́нство в золоти́х буди́нках, пи́шне, та нерозу́мне; засміjалось іс Котльаре́вським ра́зом. До сльоз сміjа́лось, прочи́туjучи jого́ травестиjу Вірги́ліjевоjі „Енеіди;“ а jакжс ізму́чилось на́смішками — у пова́жну приjшло́ заду́му, разом з дотепним своjі́м по́етом. „Мужи́цьким сло́вом зло́жена ціла́ кни́жка; надрукова́на, обньала́ собо́jу не одну́ со́тньу ві́ршів... мужи́цького сло́ва доста́ло дльа jіjі́ зложенньа... По jа́ковому пра́ву?...

Ажь о́сь обізва́всjа Гульа́к-Артемо́вськиj. Мов та́jа ли́скавка, озари́ла всіх в Украjі́ні невели́чка та важна́, ду́же важна ба́jочка jого́. „Па́н та собака.“ Проте́стом неаби́jаким jави́лась вона́ про́ті льеgалізо́ваніj непра́вді, програ́моjу ста́ла побо́рникам за права́ льу́ду, звела́ jіх на пе́вну доро́гу. „Годі наро́дньоjі кри́вди! — загуло по Вкраjі́ні — „Соба́чоjі“ до́лі льу́ду у нечести́вого па́нства наста́ла пора́ скінчи́тцьа! Пра́вда наj ста́не сві́том — непра́вда шчеза́jе!“ Ли́хо ко́jілось дльа одни́х на Вкраjі́ні, со́нце пра́вди почина́ло схо́дити дру́гим. Артемо́вськиj попра́вив, шчо напсува́в Котльаревськиj, і оба́ вони́, самі́ об ті́м незна́jучи, стаjу́ть в при́воді ново́jі літерату́ри, оба́ іду́ть в по́слуги іде́jі ново́jі!.. Фантасти́чньа Укра́jіна́ пое́тів с то́го часу́ уступа́jетцьа живі́j зе́млі́ на́роду живо́го; вже не красо́jу лиш вона́ пліньа́jе, а поборьу́jе серцьа́ пра́вдоjу; не фанта́зиjеjу — ро́зумом стаjе́ справде́шнім. Жива́ плоть приjа́ла в си́бе ду́ха живо́го, і впjавльа́jе си́лу могу́чньу....

Живу́ть шче помі́ж на́ми льу́де, котрі́ у пе́рше стрі́тились з недруко́ваними тво́рами по́ета, про котро́го імьа́ ніхто́ не зна́в на Вкраі́ні. Складо́м своjі́м не подоба́ли то́ті пое́зиjі на спі́ви па́нського бандури́ста Тимка́ Паду́ри; не ви́дко у jі́х було́ штучно́го складу́ ві́ршів Котльаре́вського і Гу́льака. В пое́зиjах тих нови́jи си́ли, дух нови́j и зло́женнье незна́не. Віта́jе у jі́х Укра́jіна з степо́м безкра́jім, з вели́чніми моги́лами і Дніпро́м сла́вутцем. У jі́х виспі́вуjетцьа душа́ сільсько́го льу́ду, се́рце jого́, во́льа, дольа́ j недо́льа... Плачо́м того́ пое́та пла́че ціла́ Украjі́на, ту́гоjу jого́ ту́жить, жу́ритцьа журбо́jу; розмовльа́, сміjе́тцьа, тішить із своjі́м пое́том!.. Не Да́нт це, Та́ссо, Петра́рка; не Gе́те і Ші́лльер; не Міцке́вич, Сло́вацькиj, Пушкін... Нови́j пое́т, талан окре́миj геніj тамти́м рівноси́льниj — Укра́jі́ни геніj!...

Не наjшло́сь па́нського буди́нку, де-б тво́рів пое́та не зна́ли, не чу́довались красі́ jіх і си́лі; по города́х і се́лах перехо́дили вони́ із уст в уста́; в хутора́х ста́нули нови́м Іева́нгелиjем; заjшли́ під сельа́нські стрі́хи, і та́м сльозу́ добу́ли, забрали́сь у се́рце і ду́шу сельани́на.

Важне́ було́ сло́во пое́та. Чудо́вими фа́рбами змальовував він красу́ приро́ди Украjі́ни; співав про мину́вшу jіjі́ сла́ву — кріва́ву; гірки́м сло́вом виповіда́в тепері́шньу до́льу-недо́льу; передві́шчував будуччину́... Сла́вне ли́царство коза́цько, закльа́те могу́чнім сло́вом пое́та, ви́jшло із моги́л висо́ких; діди́ спогльану́ли у ві́чи внученьа́там... Жа́лібно на гру́дь припада́jе коза́цька го́лова бу́jна. Ли́хо ста́ло на Вкраjі́ні, гірке́jе ли́хо!... Із ви́кликаними ду́хами запла́кав пое́т, пону́ривсьа.

„Нема́ пра́вди на сім сві́ті,
Нема́jе, нема́jе!...“

А за ни́м і Укра́jіна, мов за батьком ді́ти, в о́ден го́лос запла́кала. Запла́кала, зарида́ла і в сльоза́х обнови́лась. Гльа́ньте! Не оди́н, не со́тньа — ти́сьачі тих, котрі́ шче учо́ра не зна́ли: хто jіх оте́ць, не́нька?.. в Укра́jіні наjшли́ своjу́ до́льу. Вона́ безтала́нна пригорну́ла jіх ік се́рцьу; наділи́ла добро́м ді́ток своjі́х непови́нних; поста́вила у при́воді мільjо́нів, шчоб вели jіх ік шча́сттьу, ік до́лі! По обо́х берега́х Дніпра jавльа́jутцьа патріо́ти укра́jінські, стаjе́ літерату́ра, стаjе́ наро́дність укра́jінська!..

Хто́ж був тоj пое́т, шчо го́лосом своjі́м збуди́в со́нних до життьа́ ново́го? Хто́ тоj великан, шчо ста́нув у при́воді мільjо́нів? Голо́с чиjе́jі пі́сні спотрьа́с се́рцем і душо́jу роски́нених від Кавка́зу до Карпа́т, від Бі́лого до мо́рьа Чо́рного?

В Петенбу́рсі jави́лась кни́жка, під на́звоjу „Кобза́р“. Автором jіjі́ до́сі ні́кому незві́стнии́ Тара́с Шевче́нко. В ті́j кни́жці наjшло́сь бага́то с тих пое́зиj, котрі́ ста́рець і діти́на — всі́ зна́ли на Вкраjі́ні — Пое́том тим Тара́с. И славному сла́ва по усі́ ві́ки!.. Хто́ не чува́в про Шевче́нка? Хто не зна́jе чудни́х jо́го творів?.. Вели́кі пое́ти; Баjрон, Gе́те, Сло́вацкий — великиj поет Шевченко! Jе тими ге́ніjами до рьаду́ він ста́нув, перевиши́в jіх, вели́чніj! Доказа́ть ле́хко. Всі тамті́ пое́ти в тво́рах своjі́х вла́сну лиш проjавльа́jуть індивідуа́льність. За Англіjу не промо́внв Ба́jрон; не ви́jавлена Gе́том Німе́ччина; увсіjе́jі По́льшчі не доба́чимо в Слова́цьким; а спогльаді́мо: чи jе́сть наjме́нча про́jава життjа Украjі́ни, шчоб не відби́лась вона́, мов у чи́стому дзе́ркалі, в Тара́сових пое́зиjах?.. Вона́ живе́ своjі́м пое́том, пиша́jетцьа в jо́му; у пое́зиjах jо́го вона́ всьа! Помі́жь пьатнадцьати́ мільjо́нами на́роду не поди́блемо душі́ живо́jі, кото́раб на го́лос пі́сні Тара́совоjі не росхили́ласьа до спо́ду, мов та́jа кві́тка до живу́чоjі роси́ці! Де́ по усі́j Украі́ні одно́ се́рце, шчоб не спору́шилось в груді́ на відгомон Кобзаре́воjі пі́сні? де о́ко, шчоб у тоj ча́с не заjшло́ сльозоjу? Ба́jрона розумі́jе два мільjо́ни Англича́н, Gе́того мільjо́н ні́мців, Сло́вацкого пів мільjо́на Польа́ків — Шевче́нка слу́хаjе, піjма́jе, із jі́м співа́jе — пьатна́дцьать мільjо́нів!.. Тим він і вели́киj, тим і ви́шчиj пона́д всіх пое́тів!

Спізна́ти тво́ри Шевче́нкові, значи́ть: спізна́ти хара́ктер літерату́ри, хара́ктер на́роду укра́jінського. Позна́чені вони́ там живо́jу пра́вдоjу — віддаjу́тцьа рельjе́фно. Хара́ктер тоj — страшна́ дльа ко́ждоjі реа́кциjі револьу́циjа! „Пра́вда наj ста́не сві́том!“ оста́ннье jіjі́ сло́во; „До́лі, во́лі всім, усі́м!“ бажа́ннье пое́та, на́роду бажа́ннье. І горе́ ко́ждому, хто у супро́ті тому́ ста́не! Поет рі́дним браттьа́м то́чить кро́в у жи́лах спогані́лу, шчоб наточи́ть живо́jі „коза́цькоjі крови́!“ Ви́точив би він jіjі́ усьо́му сві́тови, шчоб лиш jого́ обнови́ти, освjати́ть, у чоло́ пра́вди поста́вити!... Страшні́, кріва́ві о́брази змальо́вуjе нам Тара́с в Гаjдама́ках, Кавка́зі, Сні, Гуссі́... а льубо́в в них так і пламени́ть, а „пра́вда“ мов з Ісу́сового хреста́ сіjа́jе!.. Тим він і вели́киj, тим і безсме́ртниj, і жи́тиме у па́мьати, се́рци, у душі́ — ко́ждого, ко́ждого!

В Тара́сови не доба́чимо Ба́jроновського скепти́зма, олімпи́jського споко́jу і необа́чности Gетого, субjекти́вности вели́ких поеті́в по́льських... Він укра́jінець, а чолові́к в наjдальні́шчім зна́ченньу се́го сло́ва! Він тве́рдо ві́рить по́ступови; зна́jе, шчо зло зни́кне, а добро́ пра́вда воцари́тцьа сві́том. Тара́с справде́шніj ге́ніj!

За го́лосом Шевче́нковоjі пі́сні обізва́лась ціла́ Украjі́на: Ки́jів, Пілта́ва, Ха́рків, Черни́гів виjавльа́jуть неаби́jакі талани́; Куліша́, Jереміjа́ Га́лки (Костомарова), Глі́бова, Стороже́нка, Коні́ского.. На Кавка́зі́ обзива́jетцьа Ку́харенко; в Галичині́: Шашке́вич, Голова́цький, Вагиле́вич і інчі... Усі́ приjма́jутцьа за свjате́jе ді́ло шчи́ре, серде́чне, невсипу́шчо! — і відра́зу, мов із під землі́, jавльа́jетцьа літерату́ра, ока́зуjетцьа нова́, сві́тови неві́дома 15 мільjо́нна наро́дність укра́jінська. Ось jако́го чу́да діжда́всьа світ в XIX століттьу. Вели́ким па́мьатником записа́в він у істо́риjі своjе́ істну́ваннье, па́мьатником непору́шним, и нема́jе тако́jі си́ли, шчоб спони́шчить jого́ здолі́ла!

Украjіна і літерату́ра jіjі́ ста́нули пое́зиjоjу; дльа гармо́ниjі, дльа вспо́вненньа jіjі не достава́ло шче про́зи. И тота́ jави́лась, не до́вго на се́бе чека́ть звельа́jучи. Квітко (Основjане́нко) ви́дав своjу́ „Марусьу“, наjчуднішчу квітку великого лугу Украjі́ни! За „Мару́сеjу“ пішо́в рьад по́вістіj того́ж а́втора; нові́ повістьарі́ jави́лись.

Могу́чніj тала́н Ма́рка Вовчка́ доверши́в ді́ла, поча́того Основjане́нком, і про́за укра́jінська — чудна́ простото́jу, вели́ка си́лоjу грамати́чних форм мо́ви і складо́м оригіна́льним — ста́нула попри пое́зиjу, — і літерату́ра укра́jінська живе́, розвива́jетцьа, хоть і ставльа́jуть jіjі́ во́роги не малі́jі перепо́ни.

Істо́риjа не похвали́тцьа фа́ктом, шчоб нова́ jака́ іде́jа відра́зу приjньала́сь льудьми́, увіjшла́ в jіх ста́ть внутре́нньу, допомага́jучи зага́льному по́ступови. Така́-ж сама́ дольа́ припа́ла і іде́jі самоста́jности Укра́jіни и jіjі літерату́ри. Бо при прихи́льних, шче бі́льше наjшла́ вона́ собі́ неприхи́льників. По ці́м бо́ці Дніпра́ и зга́дувать про jіjі́ не хоті́ли, за́одно повторьа́jучи, шчо на́рід Укра́jіни — на́рід по́льськиj, а мо́ва jого́ — одмі́на мо́ви по́льськоjі; по тамті́м бо́ці, в тоj сами́j слід ступи́ла Моско́вшчина, нехту́jучи укра́jіиців, мову́ jіх і літерату́ру. На хресті́ роспина́jуть нову́jу іде́jу; а тота́ во́рогів своjі́х благословльа́jе; не вме́рла, живе́, красоjу своjе́jу усіх пліньа́jучи.

Помі́ж польа́ками і москальа́ми наjшли́сь льу́де, котрі́ живо́jі пра́вді повіривши, ста́нули jіjі́ апо́столами. Тво́ри укра́jінських пое́тів, трохи́ не всі, переве́дені на jази́к московськи́j; Шевче́нкового „Кобзарьа́“ трі́чи перевели́ польа́ки (Syrokomla-Kondratowicz, Gorzałczyński і Sowiński) та шче j тепе́р перево́дьать; со́тні роспра́в науко́вих рго і contra окремі́шности мо́ви укра́jінськоjі, цільно́ доказа́ли пра́вду, шчо мо́ва і літерату́ра, а з ними наро́дність Укра́jіни зді́бна розви́нутаjа і ста́нути об со́бі. Наjкра́шчим же до́казом, шчо начаткова́ літерату́ра вели́ку проjави́ла си́лу jесть: факт ізни́киеньа шко́ли укра́jінськоjі в по́льскіj літерату́рі, хоть справде́шні ге́ніjі jіjі́ поставили, і дру́гиj, шчо післьа́ Гогольа ніхто́ не наjшо́всьа, котри́j здо́лів би скарби́ мо́ви укра́jінськоjі зане́сти до мови моско́вськоjі, і тим спокри́вдити Укра́jіну.

Літерату́ра укра́jінська непере́чно шче ду́же вбо́га; ді́лу науко́вого у jіjі зо́всім нема́jе, до́броjі грама́тики не напи́сано, посло́виик не надруко́ваниj, Бі́бліjа ледві шчо видаjе́тцьа... та грі́х забу́ти, шчо jави́лась вона́ перед кількадесатьма́ лиш рока́ми, а вже в тім незна́чнім про́тьагу часу́ пиша́jетцьа тво́рами, на котрі́ дру́гі літерату́ри цілі́ сталі́ттьа чека́ли. Будуччина́ jіjі́ одже вели́ка, а грани́ць ро́звиткови обозна́чити го́ді.

Літерату́ра, почина́jучасьа таки́ми таланами, jак Шевче́нко, Основjане́нко, Вовчо́к, Федько́вич; досту́пна і зрозумі́ла дльа 15 мільjо́нного на́роду, котро́jі тво́ри вче́ниj і проста́к ік се́рцьу приjма́jе, в па́мьати заде́ржуjе — у будуччині ста́не хиба́ при́водом літерату́р дру́гих.

Ві́рить у ту́jу будуччину́, труди́тцьа над jіjі́ покли́канньом до життьа́ — свати́j обовjа́зок ко́жного на́родольу́бцьа — Укра́jіицьа-ру́сина кождого!!...