Перейти до вмісту

Вістуни (1928)/Вістуни

Матеріал з Вікіджерел
Вістуни
В. Стефаник
Вістуни
• Інші версії цієї роботи див. Вістуни Харків: «Український робітник», 1928
 
ВІСТУНИ
 
То будуть старі, бідні вдови або їх внуки, або старі діди, що коло своїх дітей туляться й чують що-дня, який вони тягар у хаті, або то будуть молоді жінки з малими дітьми, що їх чоловіки покинули й десь у великім місті про них забули. Вони будуть іти чередою в поле, минатимуть хрести, що тепер їх ніяка зелень не закриває, лишатимуть за собою блискучі, гладкі, сталеві дороги й будуть розходитися по сивих монотонних стернях, діти будуть шукати колосся, а старі тамтогорічних ковіньок.

І дід Михайло буде йти із своїми внуками, з двома хлопчиками і з Оксаною, найстаршою між ними. Хлопці будуть, як лошачки, то перебігати діда, то лишатися далеко позаду, а Оксана буде все йти разом. Дід буде нести дрантиву, чорну верітку[1] на плечах і буде покашлювати, Оксана буде мати в руці хліб для хлопців і для себе.

То буде саме полудне, а дід буде все казати Оксані:

— Це сонце, синку, вже з морозом.

Будуть вони йти, йти і задержаться на одній ниві. Дід стане коло межі, Оксана піде серединою ниви, а хлопці почнуть шукати дуч[2] по полю, керничок ясних і батіжків та ножиків, загублених пастухами.

Оксана здійматиме кожний колосок, що надибле, і буде всі складати в ліву руку, а як жмут згрубіє, то вона його буде складати понад ярок, щоб потім легко найти. Вишукувати буде долики, рови, бо там найбільше колосся. Сто разів на хвилинку буде схилятися й буде виглядати, як найпильніша робітниця. Згодом зачнуть їй поперед очі бігати жовті або сині плями, або одна половина ниви буде така, як має бути, а друга половина буде вся зелена. Вона пристане, затулить долонею очі й буде хвильку стояти, потім нагло візьме з-перед очей руки, і вся полуда пропаде. Або вона заспіває співанку, — заспіває її собі лише, потихеньку, з великим стидом і з ясною радістю, що вона вже може співати. Класти буде ноту до ноти й слово до слова з дрижачою непевністю, як мала дитина, що вчиться перший раз ходити й кладе білі ноги з радістю по землі. А що колос здійме, то співанку свою урве й наново її зачне.

А дід коло межі буде тонким голосом казати: „Не знати, що то там не дає дихнути, коли-б розрізав груди та ту запеклу кров відти викинув, то може-б ще прожив трохи“.

І буде далі витягати ковіньки, і буде кашляти й сідати. А попри роботу будуть налітати на нього думки і про осінь, і про зиму, і про весну. Десь в голові зароїться таке, що він забуде за ковіньки й за кашель.

— Як є чим пропалити взимі, то менше їсти хочеться. Рано собі встань, відмети сніг від порога, набери з шіпки ковіньок, насип під піч, та й зараз у хаті веселіше. Катерина зварить кулешу, діти повстають, та й вже є для них гаряча ложка борщу та й тепла піч, та й тобі, діду, між ними тепло. А як неможна ліпше, то й так добре. Ковінька, як суха, то вона дуже добра…

І він буде випорпувати далі з охотою і з більшою силою. Але гадка гадку буде здоганяти, і він їх не віджене.

— Коби-м не вмер ще доти, поки хлопці підростуть, то мала-б щастя, бо я-б то все між люди розтрутив, щоб робило само на себе, а дурна жінка… що вона знає?.. лише плакати! Я-б то їх справив на дорогу ліпше від неї.

Тепер він покличе хлопців. Вони прибіжать до нього з видовбаним гарбузом.

— Гей, хлопці, а ви чому Оксані не помагаєте, а їсти хочете? Ідіть трошки коло неї грайтеся, бо їй скучно.

Хлопці підуть до Оксани, а дід буде далі сотати свої думи.

— Хлопці здорові, рослі, аби лиш дочекатися! Менший то штудерний такий, як старий. Взимі то допоминається чобіт, бо каже, що на печі йому не добре, скільки сміху є з нього, що якби вмер, то ми-б осиротіли…

Він буде глядіти на сонце, чи низенько спустилося, і на ковіньки, чи досить їх назбирав. Потім закличе Оксану, щоб ішла помагати йому зносити ковіньки й оббивати їх від глини. Вони знесуть їх в одну купу й почнуть оббивати бучками. Стовп куряви підійметься над ними, дід буде кашляти, Оксана буде прижмурювати очі, а хлопці будуть їсти хліб. В цей час буде сонце над заходом. З довколишніх сіл припливуть на ниву звуки дзвонів і будуть стелитися разом із росою по стернях, по дорогах заблеють вівці й загукають пастухи, по полю будуть орачі викидати плуги з борозен і ладнатися додому. По долинах здійметься сива мряка; ворони будуть тягнути до садів у село, і пси будуть тікати додому, бо вже не зможуть ловити перепелиць по полю.

Дід Михайло буде хреститися й збивати порох із сорочки й дуже кашляти. Потім напакує повну верітку ковіньок, внуки йому поможуть її завдати на плечі і зійдуть на дорогу. Оксана буде нести свої сніпки колосся, а хлопці ховатимуть за пазуху ті ковіньки, що впали з верітки. Заки[3] дійдуть додому, то пазухи їм добре повіддуваються, а черева їх стануть чорнісінькі від пороху.

В селі вони всі подибаються: і бідні вдови, і їх внуки, і діди, і молоді жінки, що їх чоловіки покинули… всі з ковіньками і зі сніпками колосся. Вони вістують, що осінь приходить.



——————
  1. Верітка — ряденце.
  2. Дуча — дірка в землі.
  3. Заки — поки.