Вістуни (1928)/Вістуни
І дід Михайло буде йти із своїми внуками, з двома хлопчиками і з Оксаною, найстаршою між ними. Хлопці будуть, як лошачки, то перебігати діда, то лишатися далеко позаду, а Оксана буде все йти разом. Дід буде нести дрантиву, чорну верітку[1] на плечах і буде покашлювати, Оксана буде мати в руці хліб для хлопців і для себе.
То буде саме полудне, а дід буде все казати Оксані:
— Це сонце, синку, вже з морозом.
Будуть вони йти, йти і задержаться на одній ниві. Дід стане коло межі, Оксана піде серединою ниви, а хлопці почнуть шукати дуч[2] по полю, керничок ясних і батіжків та ножиків, загублених пастухами.Оксана здійматиме кожний колосок, що надибле, і буде всі складати в ліву руку, а як жмут згрубіє, то вона його буде складати понад ярок, щоб потім легко найти. Вишукувати буде долики, рови, бо там найбільше колосся. Сто разів на хвилинку буде схилятися й буде виглядати, як найпильніша робітниця. Згодом зачнуть їй поперед очі бігати жовті або сині плями, або одна половина ниви буде така, як має бути, а друга половина буде вся зелена. Вона пристане, затулить долонею очі й буде хвильку стояти, потім нагло візьме з-перед очей руки, і вся полуда пропаде. Або вона заспіває співанку, — заспіває її собі лише, потихеньку, з великим стидом і з ясною радістю, що вона вже може співати. Класти буде ноту до ноти й слово до слова з дрижачою непевністю, як мала дитина, що вчиться перший раз ходити й кладе білі ноги з радістю по землі. А що колос здійме, то співанку свою урве й наново її зачне.
А дід коло межі буде тонким голосом казати: „Не знати, що то там не дає дихнути, коли-б розрізав груди та ту запеклу кров відти викинув, то може-б ще прожив трохи“.
І буде далі витягати ковіньки, і буде кашляти й сідати. А попри роботу будуть налітати на нього думки і про осінь, і про зиму, і про весну. Десь в голові зароїться таке, що він забуде за ковіньки й за кашель.
— Як є чим пропалити взимі, то менше їсти хочеться. Рано собі встань, відмети сніг від порога, набери з шіпки ковіньок, насип під піч, та й зараз у хаті веселіше. Катерина зварить кулешу, діти повстають, та й вже є для них гаряча ложка борщу та й тепла піч, та й тобі, діду, між ними тепло. А як неможна ліпше, то й так добре. Ковінька, як суха, то вона дуже добра…
І він буде випорпувати далі з охотою і з більшою силою. Але гадка гадку буде здоганяти, і він їх не віджене.
— Коби-м не вмер ще доти, поки хлопці підростуть, то мала-б щастя, бо я-б то все між люди розтрутив, щоб робило само на себе, а дурна жінка… що вона знає?.. лише плакати! Я-б то їх справив на дорогу ліпше від неї.
Тепер він покличе хлопців. Вони прибіжать до нього з видовбаним гарбузом.
— Гей, хлопці, а ви чому Оксані не помагаєте, а їсти хочете? Ідіть трошки коло неї грайтеся, бо їй скучно.Хлопці підуть до Оксани, а дід буде далі сотати свої думи.
— Хлопці здорові, рослі, аби лиш дочекатися! Менший то штудерний такий, як старий. Взимі то допоминається чобіт, бо каже, що на печі йому не добре, скільки сміху є з нього, що якби вмер, то ми-б осиротіли…
Він буде глядіти на сонце, чи низенько спустилося, і на ковіньки, чи досить їх назбирав. Потім закличе Оксану, щоб ішла помагати йому зносити ковіньки й оббивати їх від глини. Вони знесуть їх в одну купу й почнуть оббивати бучками. Стовп куряви підійметься над ними, дід буде кашляти, Оксана буде прижмурювати очі, а хлопці будуть їсти хліб. В цей час буде сонце над заходом. З довколишніх сіл припливуть на ниву звуки дзвонів і будуть стелитися разом із росою по стернях, по дорогах заблеють вівці й загукають пастухи, по полю будуть орачі викидати плуги з борозен і ладнатися додому. По долинах здійметься сива мряка; ворони будуть тягнути до садів у село, і пси будуть тікати додому, бо вже не зможуть ловити перепелиць по полю.
Дід Михайло буде хреститися й збивати порох із сорочки й дуже кашляти. Потім напакує повну верітку ковіньок, внуки йому поможуть її завдати на плечі і зійдуть на дорогу. Оксана буде нести свої сніпки колосся, а хлопці ховатимуть за пазуху ті ковіньки, що впали з верітки. Заки[3] дійдуть додому, то пазухи їм добре повіддуваються, а черева їх стануть чорнісінькі від пороху.В селі вони всі подибаються: і бідні вдови, і їх внуки, і діди, і молоді жінки, що їх чоловіки покинули… всі з ковіньками і зі сніпками колосся. Вони вістують, що осінь приходить.