Вістуни (1928)/Новина
НОВИНА
Відколи Грициха вмерла, то він бідував. Не міг собі дати ради з дітьми без жінки. Ніхто за нього не хотів піти заміж, бо коли-б лишень діти, але то ще й біда й нестатки.
Мучився Гриць цілі два роки сам з дрібними дітьми. Ніхто про нього не знав, як він жиє, що діє, хіба найближчі сусіди. Оповідали вони, що Гриць цілу зиму майже не палив у хаті, а зимував разом із дівчатами на печі.А тепер все село про нього заговорило.
То прийшов він увечері додому та й застав дівчат на печі.
— Тату, ми хочемо їсти, — сказала старша, Гандзуня.
— То їжте мене, а що-ж я дам вам їсти? Ось є хліб, та й начиняйтеся!
Та й дав їм шматок хліба, а вони, як щенята коло голої кістки, коло того хліба заходилися.
— Народила вас та й лишила на мою голову, бодай її земля викинула! А чума десь ходить, бодай голову зломила, а до вас не поверне. Цеї хати й чума збоялася-б!
Дівчата не слухали татової бесіди, бо таке було що-днини й що-години, і вони привикли. Їли хліб на печі, і дивитися на них було страшно й жаль. Бог знає, як ті дрібонькі кісточки держалися вкупі? Лиш четверо чорних очей, що були живі й що мали вагу! Здавалося, що ті очі важать так, як олово, а решта тіла, якби не очі, то полетіла-б з вітром, як пір'я. Та й тепер, як вони їли сухий хліб, то здавалося, що кістки в лиці потріскають.
Гриць глянув на них з лави й погадав: „мерці“, і налякався так, що аж його піт обсипав. Чогось йому так стало, як коли-б йому хто тяжкий камінь поклав на груди. Дівчата глемедали хліб, а він припав до землі й молився, але щось його тягнуло все глядіти на них і гадати: „мерці!“
Через кілька день Гриць боявся сидіти в хаті, все ходив по сусідах, а вони казали, що він дуже журився. Почорнів, а очі запали всередину так, що майже не дивилися на світ, лиш на той камінь, що давив груди.
Одного вечора прийшов Гриць до хати, зварив дітям бараболі, посолив та й кинув на піч, щоб їли.
Як попоїли, то він сказав:
— Злізайте з печи та підемо десь у гості.
Дівчата злізли з печи. Гриць натягнув на них сорочки, взяв меншу, Доцьку, на руки, а Гандзуню за руку та й вийшов з ними. Йшов довго луками та став на горі. В місячнім світлі розстелилася на долині річка, як велика струя живого срібла. Гриць здригнувся, бо блискуча ріка заморозила його, а той камінь на грудях став ще тяжчий. Задихався й ледве міг нести маленьку Доцьку.
Спускалися в долину до річки. Гриць скреготав зубами, аж гомін лугом розходився, і чув на грудях довгий огневий пас, що його пік у серце й у голову. Над самою річкою не міг поволі йти, але побіг і лишив Гандзуню. Вона бігла за ним. Гриць скоренько взяв Доцьку і з усієї сили кинув у воду.
Йому стало легче і він заговорив скоро:
— Скажу панам, що не було ніякої ради; ані їсти що, ані в хаті затопити, ані випрати, ані голову змити, ані чого! Я кару приймаю, бо я завинив, та й на шибеницю!
Коло нього стояла Гандзуня й говорила так само скоро:
— Таточку, не топіть мене, не топіть, не топіть!
— Та як просишся, то не буду, але тобі було-б ліпше, а мені однако пацити[1] чи за одну чи за дві. Будеш бідити змалку, а потім підеш у мамки крамарям, та й знов будеш бідувати. Як собі хочеш.
— Не топіть мене, не топіть!..
— Ні, ні, не буду, але Доці вже ліпше буде, як тобі. То вертайся до села, а я йду заявлятися. Гляди, оцією стежкою йди, геть-геть аж угору, а там прийдеш до першої хати, то увійди та й кажи, що так і так, тато хотів мене втопити, але я випросилася та й прийшла, щоб ви мене переночували. А завтра, кажи, може-б ви мене де найняли дитину бавити. Ну, іди, бо то ніч.
І Гандзуня пішла.
— Гандзю, Гандзю, а на тобі бучок, бо як тебе пес надибає, то й роздере, а з бучком буде безпечніше.Гандзя взяла бучок і пішла лугами.
Гриць закочував штани, щоб перейти річку, бо туди була дорога до міста. Вступив уже у воду по кістки та й задеревів.
— Мнєоца і сина і святого духа, амінь. Оче наш іже єси на небесі і на землі…
Вернувся й пішов до міста.
- ↑ Пацити — відповідальність нести, терпіти.