Вістуни (1928)/Осінь
| ◀ Вістуни | Вістуни Осінь |
Новина ▶ |
|
ОСІНЬ
— Бігме, кину в піч, шпурну в огонь та й збудуся! Шкура здривіла, нитки не примкнеш, бо прорветься… викинь на гній, та й плюнь, та й вже!
Приговорюючи до чобіт, Митро все-таки з великою старанністю їх латав. Що провів нитку крізь шкуру, то все неспокійно оглядав, чи не прорвалася. Через те робота йшла мляво, і Митро сердився.
— Залізо, не шкура, та й стирається, що то говорити? Вже чотири роки, як куплені, бо чотири вже цеї осени, то вже їм час. Але ще цю зиму мусять служити, хоч-би там не знати що.
І латав, і бісився, і сто разів хотів кидати в піч або на гній.
Митриха сиділа на припічку й латала сорочки.
— Порозпадалися на січку. Конопель не посієш, бо треба їсти, полотенця не купиш, бо гроша нема, прийде до такого, що будемо голі ходити. Залатай в однім місці, то просічеться в другім. Якби ще не прав, то може-б не так дерлися. Вже я їх і не перу, як треба, але павутина все павутиною! Бог знає, як їх латати, з якого боку братися до них!
З отакими гадками сиділа Митриха над купою дрантя.
Мізерне її лице пильно вдивлювалося в подерті сорочки і було безрадне. Грубе, пороздиране полотно, із затертими червоними вишивками подобало на одіж жовнірів із війни. А вона, як бідна милосердна сестра, з сумом і зневірою, хоч чим-тим хотіла помогти нещасливим раненим.
— Та ще зиму якось переходимо, але літо, то вже бог знає.
І водила сивою ниткою довкола латок, і думала над сірим життям своїм.
На печі лежала Митрова мама. Дрібка жінка — завбільшки десятилітньої дитини. Кашляти не переставала.— Божечку, божечку, пошли мені смерть, хай я так гіренько не валяюся! Вже-ж я, мабуть, спокутувала всі гріхи, що нагрішила… Десь умирають такі, що лиш-би їм бути, покидають добро й маєтки, а я, як отой твердий камінь, що його ніхто не може роздавити. Боже, боже, та за що мене так тяжко караєш!
І заходилася від кашлю.
Коло баби сиділи діти. Як баба синіла й заходилася від кашлю, то вони всі дивилися на бабу цікавими очима і все показували пальцями на бабу та говорили: „Дивись, дивись, баба вже вмирають“. А як баба відкашлялася, то все говорила до них: „Де, де, дітоньки, моя смерть забула про мене“.
Але Митрові вже остогидло борикатися із здривілими чобітьми. Шпурнув під лаву та й почав сваритися.— Коби я вам на смерть лагодив, то-б мені легше було. Ані вбути, ані вдягнути, ані нагодувати, таки нічого неможна настачити. Ходіть-но трохи босі, то може вас скоріше повихаплює.
Сів коло стола.
— Та може-б ти дала мені що їсти, ґаздине моя! Таже знаєш, що я ще сьогодні нічого в роті не мав.
Митриха встала з припічка й подала йому бараболю. Була застрашена, як вівця.
Митро чистив бараболю, мачав у сіль і гриз хліб.
— Вже ти мене годуєш… Але я тебе так нагодую, що здохнеш, так я тебе нагодую. Коли-б якого борщику, або кулеші, або чорта рогатого, або що… Тицьне тобі бараболю та й давися! Я вже не можу ніг за собою волочити!
— А що-ж вона тобі, синку, зварить? Олії нема, муки нема, та що вона тобі зварить?
— Ваше, мамо, говоріння скінчилося. Сидіть собі на печі та кашляйте. Маєтків від вас не посів я, волів і корів не забрав, то й сидіть собі тихенько. Або краще собі подумайте, чим я вас буду ховати? Чекаєте тої смерти, як каня дощу, все: „Божечку, божечку, зішли мені смерть“, а то все на мою голову…
Баба хотіла заплакати, але закашлялася.
— Бігме, оглухну, — казав Митро.
— Гей ти, шибенику, чого ти чіпаєшся мисника, хочеш горшки побити? Та коли-б ти вже зачепився навіки…
І почав бити хлопця.Діти заверещали, баба не переставала кашляти.
— Та на цю хату птах не сяде, — говорив Митро.
— Але чого ти до дітей присікався, а вони що винні, що чоботи здривіли?
— Ти, суко, поналіплювала їх та поначинювала, та ще гавкаєш за ними. Я вас усіх поріжу…
Підняв чобіт з-під лави й почав ним жінку бити.
Врешті натягнув на себе кожушину та й виходив з хати.
— Щоб я не діждав вертатися до цеї хати, — сказав уже на порозі.
— Йди, йди, слухай про Канаду[1]; гадаєш, що я піду з дітьми десь на край світу?.. — навздогін сказала йому жінка.
Митриха топила в печі. Диму напхалося повна хата, і вона втирала сльози. Дим очі виїдав.
Баба на печі стогнала.
- ↑ Слухати про Канаду — слухати розмов про еміграцію до Америки.