Гайдамаччина
| Гайдамаччина Львів: Накладом Вячеслава Будзиновського, 1906 |
|
 |
ГАЙДАМАЧЧИНА
Із історії народнїх рухів на Українї
в 18-ім столїтю.
Написав
МИХАЙЛО ЛОЗИНСЬКИЙ.
Цїна з пересилкою 43 сот. — без пересилки 40 сот.
ЛЬВІВ 1906.
Накладом Вячеслава Будзиновського.
3 „Загальної Друкарнї“ у Львові, ул. Академічна ч. 8.
ГАЙДАМАЧЧИНА
Із історії народнїх рухів на Українї
в 18-ім столїтю.
Написав
МИХАЙЛО ЛОЗИНСЬКИЙ.
 | На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
ЛЬВІВ 1906.
Накладом Вячеслава Будзиновського.
3 „Загальної Друкарнї“ у Львові, ул. Академічна ч. 8.
Великий народнїй рух, який у 17-ім столїтю підняв ся на тих українських землях, що були під панованєм Польщі, і дійшов до найбільшої сили у козацьких війнах против Польщі під проводом Богдана Хмельницького, не осягнув своєї цїли.
Неволя, яку терпів український нарід під панованєм Польщі, була полїтична, національна, релїґійна, економічна і соціяльна. Полїтична неволя була в тім, що український нарід не мав своєї власної держави, тільки був підданий чужій, польській державі. Національна неволя була в тім, що в польській державі хто не був Поляком, той не мав усїх тих прав, які мали Поляки, і тому український нарід був покривджений державними законами, а хто хотїв зрівнати ся з Поляками, той відрікав ся свого народу і ставав Поляком. Релїґійна неволя була в тім, що в польській державі пануючою релїґією була релїґія римо-католицька, а православна релїґія, яку визнавав український нарід, була понижена, позбавлена тих прав, які мала римо-католицька релїґія, і переслїдувана, особливо від часу Берестейської унїї (1595 р.), бо від тодї польське правительство почало силувати всїх православних переходити на унїю з Римом. Наслїдком того, що в Польщі, аби користати зі всїх її прав, треба було бути Поляком і римо-католиком, вся українська шляхта перейшла поволи на римо-католицизм і спольщила ся, так що української народности і православної (а пізнїйше декуди, на приклад в Галичинї, унїятської то є греко-католицької) віри держав ся тільки простий нарід — селянство, яке стогнало в економічній неволї шляхти. Та економічна неволя була в тім, що селянин не мав своєї землї, бо широкі й урожайні українські землї роздарували польські королї шляхтї, і був привязаний до землї шляхтича, якому мусїв робити тяжку панщину. В кінцї соціяльна неволя була в тім, що в Польщі користав з її прав тільки шляхтич, а хто не був шляхтичем, той не мав нїяких прав, був невільником шляхтича, майже такою самою його власністю, як худоба. В неволеню українського народу польська шляхта послугувала ся Жидами, яким арендувала свої добра, віддавала в заряд ріжні данини, що належали ся з селян шляхтї, а навіть винаймала їм православні церкви, так що український нарід, хотячи користати з них, мусів оплачувати ся Жидам. Тому то ві всїх народнїх рухах народнїй гнїв звертав ся головно против польської шляхти і Жидів.
Встаючи против Польщі, український нарід хотїв вибити ся з-під її панованя, прогнати зі своєї землї шляхту, Жидів і унїю, покасувати польсько-шляхотські порядки і завести такий, лад аби кождий був козаком, то є свобідним чоловіком, бо лиш козаки в тих часах не зносили тої польсько-шляхотської неволї. Але сеї своєї цїли український нарід не осягнув.
Богдан Хмельницький, відвоювавши Україну від Польщі договором у Переяславі 1654 р. злучив її з Москвою, що було причиною довгої боротьби за панованє над Україною між Москвою і Польщею, боротьби, яка так винищила українську землю, що той період української історії нарід назвав руїною. Боротьба між Польщею й Москвою закінчила ся подїлом України на Правобічну і Лївобічну. Правобічна, то є по правім боцї Днїпра, з виїмком Київа з округом лишила ся при Польщі, а Лївобічну, то є на лївім боцї Дніпра разом з Київом забрала Москва. Сей подїл зроблено так званим Андрусівським миром 1667 р. Пізнїйше, трактатами Московським 1680 р. і Бахчисирайським 1686 р. Польща, Москва і Турція умовили ся, що майже вся Правобічна Україна має остати пустинею, на якій нїкому не вільно осідати. Але се було неможливо, щоби така урожайна богата земля стояла пустинею і поволи почали осїдати на Правобічній Україні люди, які втїкали перед московськими порядками з лївого боку Дніпра. Коли-ж 1711 р. російський цар Петро | був побитий Турками і мусїв погодити ся з ними, російський уряд забрав усїх людий з правого боку Дніпра знов на лїий, а Правобічна Україна остала знов пустинею. Тодї Польща, під якої панованєм опинилася Правобічна Україна, почала наново заводити в нїй свої шляхотські порядки: роздаровувати землю шляхтї. Але що-ж, аби з землї була яка користь, треба було її заселити людьми. І от шляхта береть ся залюднювати „свої маєтки": властитель землї виставляє дошку з дїрками, — звичайно тих дїрок бувало трицять, — що значило, що хто осяде на тій землі, не буде робити 30 років панщини, платити данини, одним словом, буде 30 років свобідним чоловіком, який робитиме тільки на себе. А що в ті часи на Лївобічній Українї було вже дуже тїсно, то почали з неї приходити люди на правий бік Дніпра і брати землю в польської шляхти.
І так бачимо, що народнїй рух, який у 17-ім столітю підняв ся на українській землї, не осягнув своєї ціли і з початком 18-ого столітя український нарід на правім боці Днїпра стогне, як і давнїше, в польсько-шляхотській неволї, а на лївім боці Днїпра козацька старшина при помочи російського правительства заводить також панщину, стає для народу тим, чим у Польщі була для народу шляхта.Але поневолений нарід не піддаєть ся тим порядкам без протесту і хоч не має сили підняти такого могутнього руху як за Хмельницького, то все таки бореться, як тільки може, зі своїми панами-гнобителями. Та боротьба народніх мас против їх гнобителїв тягнеть ся через цїле 18-е столїтє, а найсильніше вибухає вона на правім боці Днїпра під панованєм Польщі, під назвою гайдамаччини.
Що-ж се була гайдамаччина ?
Від самого початку 18-ого столїтя бачимо на Волини, Поділю і на Правобічній Українї, то є на тих українських землях, що були під Польщею, селянські бунти против панів. Селяни, яким польсько-шляхотські порядки вже занадто надоїли, кидають господарство, збирають ся меньшими або більшими купами і нападають по селах і містах на дідичів та на їх помічників — Жидів, аби пімстити ся за свої кривди та поживити ся добром своїх ворогів. Такі бунти множать ся що-раз більше, аж в кінці зливають ся в могуче селянське повстанє, яке особливою силою вибухало три рази: 1734 р., 1750 р. і 1768 р.
Та заки опишемо ті вибухи народнього гнїву і народньої пімсти, треба придивитися причинам, задля яких український нарід бунтував ся против польсько-шляхотського панованя, а також описати, як органїзували ся гайдамацькі ватаги.
Причини народнього бунту против польсько-шляхотського панованя були ті самі, що й за козацьких війн. Український нарід, який з початком 18-ого столїтя складав ся справді тільки з хлопа і попа, бо всї висші верстви вже давно перейшли на римо-католицизм і спольщили ся, був переслїдуваний за свою народність і віру, а при тім що-раз важче налягало на нього ярмо панщини. Польща завзяла ся перевести весь український нарід із православної віри на унїю з Римом, а далі й на римо-католицизм, бо унїю, як се бачимо й до нинї в Галичині і Холмській Руси в Росії, вважали Поляки тільки мостом, по якім православні мали бути переведені на римо-католицизм. А що римо-католицизм і польська народність була в Польщі одно й то саме, то Польща думала рівночасно спольщити весь український нарід. Але й заведнє унії і за нею римо-католицизму і спольщенє українського народу мало вести до найважнійшої ціли: до заведеня й укріпленя Польсько-шляхотських порядків на українській землї. Доки український хлоп — думала польська шляхта — остане при своїй народности і при своїй вірі, доти козаки, козацькі війни за Хмельницького, Запорожцї будуть дорогі серцю українського народу; а доки український нарід буде згадувати козаків, Хмельницького та иньших славнах козацьких гетьманів, Запорожцїв, доти він усе буде бунтувати ся против польсько-шляхотських порядків і польська шляхта нїколи не запанує твердо на українській землі. Аж коли українському народови відбереться його рідну мову і його віру, коли козаки, Хмельницький, Запорожцї не будуть у його очах народнїми героями, тільки відступниками від віри і зрадниками польскої вітчини, коли будуть розірвані всї ті звязи, що лучать український нарід з його минувшістю і з його братами в Росії, аж тодї можна буде укріпити на українській землі польсько-шляхотські порядки, аж тодї в Польщі запанує неподїльно одна віра — Римо-католицька, один пан — шляхта і один буде невільник — хлоп. Так думала польська шляхта і чим більше Польща хилила ся до упадку, тим більше завзято старала ся польська шляхта заводити свої порядки на українській землї, думаючи, що се вратує Польщу від упадку.Але стерти український нарід з лиця землї не було так легко, як собі польська шляхта думала. Можна було при виїмково користних обставинах побити козацьке військо, хоч частїше козаки били Поляків, можна було при помочи дипломатичних договорів з Москвою й Польщею знищити козацьку силу, роздїлити Україну і тим самим ослабити її, — але поконати цїлу народню масу, вбити в нїй раз на все духа бунту против неправди, зробити її раз на все покірним невільником, сего ще нїхто на сьвітї не доказав. Не доказала сего й польська шляхта. І хоч Україна була роздерта, хоч козацька сила була знищена, хоч панщизняне ярмо рік за роком що-раз тяжше налягало на селянські плечі, то між народом переховували ся давні звістки про козацьку славу, то в поневоленім хлопськім серцї било ся бажанє свободи, то десь там у серцї на днї горів притаєний огонь бунту против неправди і насильства, а коли вже занадто важко стало жити, сей огонь бунту, притаєний на днї хлопського серця, вибух страшним пожаром, який осьвітив крівавою луною послідні днї польсько-шляхотської держави, того пекла для українського народу.
Отже не у „природженій хлопській злости“ анї не в „московських підшептах“, як се ще доси говорить ся в деяких польських полїтичних кругах, треба шукати причин того народнього вибуху, який називаємо гайдамаччиною, тільки в тім страшнім гнетї, який терпів український нарід від польської шляхти.
Заки опишемо, як органїзували ся гайдамацькі віддїли, треба сказати, звідки взяло ся саме слово: гайдамака, гайдамаччина. Гайдамака, се — слово, взяте з турецької і татарської мови і означує чоловіка, що гонить за кимсь або сам тїкає, загалом робить неспокій. В писаних документах стрічаємо перший раз те слово в унїверзалі „реґіментаря української партії“ то є старшого над тим польським військом, що стояло на Україні, — Яна Ґалецького. В тім унїверсалі, виданім 1717 р., Ґалецький взиває дїдичів, аби давали знати про „купи гайдамацької зволочі“. З того часу гайдамаками називали всїх тих, хто вставав у ті часи против польсько-шляхотських порядків на Українї, без огляду на те, чи бунтарі мали на цїли тільки пімстити ся за свою власну кривду або поживити ся чужим добром, — як се було головно з самого початку 18-го столїтя, коли гайдамацькі віддїли були ще дуже нечисленні, — чи рух мав більше загальнонародній і клясовий характер, був протестом против польсько шляхоцького панованя над українським народом взагалі, — як се було пізнїйше, у вказані висше три головні хвилі гайдамацького руху. З того часу назва гайдамаччини прилипла до всякого народнього руху на Українї й до нинї. І тепер ще всякий рух українського народу Поляки хрестять зараз гайдамаччиною.
3 кого-ж складали ся такі гайдамацькі ватаги, хто йшов у гайдамаки?
Очевидно, найбільше селяне тих українських земель, що були під польським панованєм. Се й не диво, коли взяти на увагу, що вони стогнали в тяжкій польсько-шляхотській неволї. Навіть там, де для селян були часові пільги, які шляхта мусїла давати, хотячи залюднити спустошену Правобічну Україну, селяни не були вдоволені, бо знали, що ті пільги тільки дочасні і швидше чи пізнїйше перемінять ся в неволю. І неодин із таких селян, коли вже кінчили ся вільні роки і треба було зачинати відробляти панщину, покидав господарство і приставав до гайдамаків. А на Поділю, Волини та Полїсю і пільг не було нїяких, тільки була важка панщина. Против тих польсько-шляхотських порядків селяни не переставали бунтувати ся, так що властиво польська шляхта на українських землях нїколи не могла бути спокійна за своє житє і маєток. Коли лише трапляла ся добра нагода, селяни нападали на проїжих панів, били їх та грабили, нападали на двори сусїдних панів, на листочка і погулявши переходили за границю Польщі, в запорожські степи. Між гайдамаками, які діставали ся в руки польських властий, бачимо й таких селян, що тільки перший раз пристали до гайдамаків, але бачимо й таких, що не одно бачили нам своїм віцї, бували й на Запорожу і на ріжних службах і господарували і нерах уже були в гайдамаках. І чим більше зростала гайдамаччина, тим більше надїй покладають на неї селяни, вважаючи її одиноким способом боротьби против польсько-шляхотського панованя. Досить було найменьшої причини, аби навіть небідний селянин кинув і господарство й родину і пристав до гайдамаків, вважаючи їх, очевидно, мстителями за неволю всего народу.
Побіч селян, з яких складала ся найбільша часть гайдамацких віддїлів, бачимо також міщан і майстрів. Правда, вони не робили панщини, але за православну віру їх так само переслїдували, як і селян, а до того наслїдком вічних неспокоїв міста на Українї були дуже підупали, так що бідному чоловікови хиба лишало ся або вмирати з голоду або йти в гайдамаки.
Між гайдамаками бачимо також людий шляхотського походженя. Були се люди, котрі якимсь чином утратили маєток, що в тодїшних часах було дуже легко, бо на такого середно-заможного шляхтича ліг просто напасти великий пан і відібрати йому маєток;ті шляхтичі не маючи нїчого до страченя, приставали до гайдамаків. Але між ними мало було таких, що пристаючи до гайдамаччини, хотїли бороти ся против польсько-шляхотського панованя в загалї; найбільше з них брало участь в гайдамацьких віддїлах просто тому, аби поживити ся чужим добром. Зрештою шляхтичів у гайдамацьких віддїлах було дуже не богато і чим більше гайдамацький рух ставав загально-народнїм протестом против польсько-шляхотського панованя, тим меньше бачимо в нїм людий шляхотського походженя.
Далї бачимо між гайдамаками церковну прислугу і поповичів. Се зрозуміле, бо-ж православна церков і її слуги були під польсько-шляхотським панованєм у найбільшім пониженю.
Та не лише з українського народу складали ся гайдамаки: між ними бачимо також „Волохів“ і „Филиповцїв“. „Волохи“, се Молдавани, які або самі прийшли з Молдавії та поосїдали на українській землі, користаючи зі свобідних років, які давала на Правобічній Україні польська шляхта, або таки сама польська шляхта спровадила їх сюди, аби з них з'органїзувати віддїли против гайдамаків. Але вони дуже швидко зжили ся з місцевою українською людністю і замість помагати польській шляхтї против гайдамаків, самі приставали до гайдамаків. А „Филиповцї“, се московські раскольники (то є ті, що розкололи ся, відступили від тої віри, яку визнавав загал; вони не хотіли піддати ся церковним приписам Петра І.), які прийшли також на Правобічну Україну користати із свобідних років. Вони не зживали ся з українською людністю і тримали ся з боку; гайдамацькі віддїли вони складали тільки самі з себе і на свою руку ходили поживити ся чужим добром.
В кінцї між гайдамаками подибуємо, хоч дуже мало, Жидів-вихрестів. Се люди, котрих або гайдамаки присилували вихрестити ся і йти з собою, або роблять вони з гайдамаками інтереси, купують у них забране добро. Таких, що протестують против польсько-шляхотського панованя, між ними нема.
Доси ми розказували, хто йшов у гайдамаки з тих українських земель, що були під польським панованєм. Але й ті українські землї, що були під Москвою, також не були байдужі до того гнету, який терпіли їх брати під польсько-шляхотським панованєм, і або приставали до гайдамаків, або хоч помагами їм. Із селян та міщан у Київщинї та в Лївобічній Українї приставало до гайдамаків не богато; вони більше помагали гайдамакам: переховували їх у себе, давали їм страву, збрую, гроші. За те приставали до гайдамаків і брали провід над гайдамацькими віддїлами Запорожцї, почавши від 1735 р., коли вони вернули з під Турка і відновили Сїч. І чим близше до 1850 р., а відтак до 1868 р., тим більша участь Запорожцїв у гайдамацьких руках.
І лївобічні селяни та міщани і Запорожцї не шукають у гайдамацтві користи, рабунку. Нї, їх веде в гайдамацькі віддїли почутє тої кривди, якої зазнають їх брати під польсько-шляхотським панованєм, бажане боронити православну віру від переслїдувань і понижень; загалом причини, задля яких вони пристають до гайдамаків, на-скрізь ідейні. Вони не могли помирити ся з тим, що так богато їх рідного краю має на все остати під панованєм Польщі і вважали своїм сьвятим обовязком помагати тим, що хотять визволити рідний край з-під польсько-шляхотського панованя. Особливо Запорожцї, яких одинока цїль була боронити рідного краю і віри перед ворогами, вважали війну з польською шляхтою просто сьвятою війною і не могли не брати в нїй участи.
Отся участь українських селян у гайдамацькім руху проявляла ся не тільки в тім, що селяни ходили в гайдамаки. Не меньше важна для руху була також та прихильність, з якою відносив ся до гайдамацьких віддїлів той селянський загал, що стогнав під польско-шляхотським панованем. Коли гайдамаки з'явили ся на польськім боцї, то селяни запомагали їх, чим могли. Посилали їм потрібну поживу, запрошували їх у село на могорич, довідували ся, чи не грозить їм яка небезпека з боку польського війська, показували їм дорогу, переховували їх у себе, коли треба було їм ховати ся перед польською погонею, так що нераз польські офіцири жалують ся, що гайдамаків годї зловити, бо вони десь пропадають мов під землю. Через зиму гайдамаки проживали по селах або у своїх свояків або таки у чужих людий і хоч усї знали, що вони весною підуть знов у гайдамаки, перед доносами були вони безпечні. Загалом загал селянства уважав гайдамаків борцями за свою справу, своїми людьми, помагав їм у всїм і тому уряд мимо таких строгих кар був безсильний против руху, за яким стояв увесь нарід.
Деж складали ся гайдамацькі відділи, щоби виступити в похід?
Очевидно, що не на тих українських землях, які були під панованєм Польщі, бо-ж трудно було під оком польського уряду збирати ся в тїй цїли, в якій збирали ся гайдамацькі віддїли. І так гайдамаки збирали ся за границею польської держави, на Лївобічній Українї, в Київщинї або на запорозьких степах і вже готовими віддїлами переходили звідти польську границю, щоб очищати свою землю від панів і Жидів.
Найменьше гайдамацьких віддїлів складало ся на Лївобічній Українї. У густо залюдненій країнї, серед осїлого хліборобського люду, під чуйним оком московських урядників та козацьких старшин лївобічних полків трудно було збирати ся гайдамацьким віддїлам.
Далеко частїйше місцем збору для гайдамаків був київський округ на правобічній Українї, що — як уже було сказано — належав до Москви. Сюди тїкали гайдамаки також по невдатних походах. У самім Київі міщани сприяли гайдамакам, приймали їх у себе, достарчали їм поживи, зброї і навіть гроший, одним словом усего, що було потрібне до походу. А по скінченім походї знов переховували у себе гайдамаків і їх здобич, помагали їм продати награблене добро і т. д. Правда, московські урядники докладали всіх сил, аби спиинити сї приязні зносини між гайдамаками й київськими міщанами, але се їм не удавало ся. В додатку Київ був вигідний для гайдамаків і тим, що тут був широкий міський самосуд і всіх арештованих військовий уряд мусїв віддавати під магістратський суд до міської тюрми. А магістрат, зложений із міщан, прихильних гайдамакам, або не бачив доказів вини і випускав арештованого на волю, або віддавав його міщанам на поруку, або в кінцї так довго вів справу, аж винному вдавало ся втекти із зле стереженої міської тюрми, — карав тільки у виїмкових випадках, коли московські урядники вже дуже налягали на те.
Ще одна обставина робила Київ дуже вигідним місцем для гайдамаків. У Київі були, як звістно численні православні монастирі, у яких монахи відносили ся до гайдамаччини, як до боротьби за сьвяте дїло. Адже у Київ, той осередок православного релігійного житя, що дня доходили скарги від православних з-під панованя Польщі, навертаних силоміць на унїю. Сюди втїкали православні духовні, прогнані з парохій унїятськими духовними при помочи польського уряду. Сюди приходили що весни на прощу українські люди з-під польського панованя і своїми оповіданями про ті муки й переслїдуваня, які вони мусять терпіти за православну віру, просто лякали черцїв. Одним словом, у Київі відбивало ся живим відгомоном усе те, що мусїла терпіти православна віра під Польщею і тому не дивниця, що київські монахи сприяли гайдамакам, уважаючи їх мстителями за зневагу православної віри. Коли висше православне духовенство старало ся помогти православним у Польщі дипломатичною дорогою та засилало жалоби і просьби до російського правительства, прості монахи, що дуже часто були самі з селян, не мали довіря до тої „висшої політики“ і вважали гайдамаччину найпевнійшим способом против наруги над православною вірою в Польщі. Через те кождий гайдамацький віддїл, який збирав ся йти на польський бік, уважали вони справедливим местником за православну віру і запомагали його, як могли. Особливо вигідним для гайдамаків було те, що до київських монастирів належало богато маєтків у околици: села, хутори, лїси, пасїки, що належали до монастирів, творили дві третини київського округа. В тих маєтках, далеких від міста і через те безпечних перед оком московських урядників, гайдамаки знаходили все певне пристановище. Весною, коли до Київа сходили ся купи богомольцїв, то з них віддїлювала ся та часть, що хотїла пристати до гайдамаків. Були се не тільки українські селяни з-під панованя Польщі, але також Запорожцї, що приходили тодї до Київа збирати гайдамацькі віддїли, а також ті, що вже нераз водили гайдамаків похід. Вони розходили ся по ріжних монастирях, ставали там на службу в монастирських маєтках, а коли натрапили на управителя маєтку, прихильного гайдамакам, починали збирати віддїл і вибирали ся на польський бік.
Та все таки у Київщинї збирати гайдамацькі ватаги було не легко і найбільше збирали ся вони в безлюдних степах, що належали до Запорожа, де нїхто не міг їх мати на оцї. В сї степи від давна тїкали українські селяни і з польського і з московського боку від усякої біди і тут усе повно було ріжного народу, який не мав нїякого постійного пристановища. Через те вистало якому сьмілому ватажкови гукнути і вже кругом нього збирав ся віддїл відважних людий, готових на все, які знали, що вернувши з походу в Польщу, знайдуть знов у тих безлюдних, безмежних степах безпечний захист. Крім того здовж польської границї тягнули ся тут з обох боків лїси, так що гайдамакам було вигідно переходити з запорозького боку на польський. І хоч московські урядники й натискали на запорозьку старшину, аби вона не позволяла збирати ся в запорозьких степах гайдамацьким віддїлам, а вона, будучи залежною від Москви, старала ся, як могла, спинювати творенє гайдамацьких віддїлів, то се нічого не помагало. На безмежних степах легко було сховати ся від усякої власти тим більше, що прості Запорожці були прихильні гайдамакам і самі дуже часто обіймали провід над гайдамацькими віддїлами. Через те тут найбільше складало ся гайдамацьких відділів, і то досить численних, навіть по тисячі й більше людий, і ті віддїли, що зложили ся тут, мали і лїпшу зброю і конї, а деколи навіть і хоругви й гармати, як правильне військо, маючи час постарати ся о всї ті річи.
Ті гайдамацькі віддїли, що збирали ся на Лївобочній Українї, та в Київщинї, діставали все потрібне: і зброю і поживу і конї від тамошнїх селян та міщан і перейшовши на польський бік, не потребували вже журити ся про ті річи і могли від разу нападати на панів і Жидів. Та не так добре стояли ті, що збирали ся в степах. Брак зброї, пороху та коний часто примушував їх відкладати похід на досить довгий час, вони мусїли постаратися найперше за ті річи і аж тодї брати ся до своєї властивої задачі. Коли зброї та коний не ставало на всю ватагу, тодї перше всего гайдамаки розбігали ся діставати річи. Одні підкрадали ся то під татарські табуни то на польський бік, де пасли ся панські табуни і заганяли конї, другі заганяли з панських пасовиск худобу на заріз, иньші навіть нападали на панські двори близько границї, аби дістати, що потрібне. А найсміливіші нападали навіть на поодиноких польських вояків або й на невеличкі віддїли коло границї і відбирали від них зброю.
Узброївши ся та вибравши ватажка, гайдамаки старали ся нічю перейти польську границю. Перейшовши її, нападали як найшвидше на найближші двори, а коли їх було богато то й на місточка.
При такім способі боротьби, який мусїли вести гайдамаки, дуже важною річю була скорість і свобода рухів, тому гайдамаки нїколи не закладали табору, а поживу брали тільки на пару днїв. Потім меньші віддїли вдоволяли ся тим, що діставали від місцевих селян, а більші заганяли панську худобу, вівцї, забирали хлїб.
Важною річю в гайдамацьких походах було також знати околицю, в яку вибирав ся віддїл. Вибираючи ватажка, гайдамаки вважали не тільки на його хоробрість і відвагу, але також на те, чи він знає ті околицї, в які віддїл вибираєть ся. Крім того старали ся вони набрати в віддїл як найбільше людий з тої околицї, куди збирали ся йти. Коли-ж віддїл приходив у яке мало знане місце, то гайдамаки вибирали собі проводиря з-поміж тамошнїх людий. Місцеві селяни раді були показати гайдамакам дорогу і тому все згоджували ся бути провідниками, тільки нераз про людське око такий провідник із селян просив гайдамаків, щоби звязали йому руки, ведучи його через село, аби иньшим людям здавалося, що його присилували показати дорогу. Се робило ся в тій цїли, щоби пізнїйше, коли-б до такого провідника причепив ся польський уряд, він міг доказати, що не добровільно показував дорогу. Але трапляло ся й так, що гайдамаки прилапали десь по дорозї якогось панка і таки на правду присилували його показувати дорогу. Такий панок мусїв їх нераз вести у свій власний двір.
Численнїйші ватаги висилали звичайно перед кождим більшим нападом найпроворнїйших товаришів розвідати ся, де стоїть польське військо, як добратися до замків та місточок і т. д. Такі розвідчики перебирали дуже часто за крамарів, удавали що йдуть у знакоме село нїби до родини, удавали жебраків, щоденних робітників. Богато з них попадало в руки польського війська і просто на шибеницю, але все таки хоч якась часть встигала вивідати ся, що треба. Меньші гайдамацькі віддїли нападали тільки на проїжих шляхтичів та Жидів, на меньші шляхотські двори, на унїятських духовних та на жидівські коршми. Не жалували і християнських крамарів, які попадали їм під руки. Тільки сї тратили лиш часть свого маєтку, який забирали гайдамаки, а шляхтичі і Жиди все накладали головою.
Більші віддїли не брали ся за таку „дрібну роботу“, тільки нападали на міста, панські замки, крамарські місточка. А коли по дорозі попадали ся їм під руки проїжі люди, то з православних брали вони тільки присягу, що нїкому про них не скажуть, і пускали їх спокійно далї; за те в панів та Жидів відбирали маєток, а їх самих вязали та укладали в якімсь ярі під доглядом одного або кількох товаришів. Гайдамака, довідавши ся, що його віддїл уже безпечний, покидав повязаних панів та жидів і чим скорше доганяв свій віддїл, а повязані ждали, доки не знайде їх яка милосерна душа та не увільнить із посторонків.
Більші віддїли старали ся звичайно опанувати якесь місто чи замок, якого військо стерегло цілої околицї, а коли місто чи замок були в їх руках, тоді вони розбігали ся по цїлій околицї. Діставши замок чи місто у свої руки, гайдамаки вбивають шляхтичів, ксьондзів та жидів, старають ся зруйнувати костели, канцелярії, понищити всї документи, і в кінці забирають собі всї дорогі річи, які не потребують по дорозї великого заходу. Тут бачимо всї характеристичні риси гайдамацького руху: протест поневоленої мужицької кляси против панів і жидів, протест релігійний против римо-католицького духовенства, протест полїтичний против суспільних порядків, який виявляв ся тим, що гайдамаки руйнували уряди й нищили документи, в кінцї, як у всякій революції, бачимо грабленє маєтку ворога.
Узявши замок, гайдамаки першого вбивали „губернатора“ (управителя) або самого пана замку, потім його родину, службу, вояків та гостий, а далї „гуляли“ по цїлім місточку, вбиваючи всїх шляхтичів, Жидів і ксьондзів, за якими найбільше шукали і над якими найбільше збиткували ся. Протест против римо-католицизму, який поневолив православну віру, проявляли гайдамаки також тим, що нападали на костели, зневажали їх, рабували і руйнували.
Обуренє гайдамаків против польсько-шляхотських порядків на Українї виявляло ся найсильніше в завзятім руйнованю урядових канцелярій та нищеню всіх документів. І се зовсїм зрозуміла річ. Адже писані документи се правна підвалина того устрою, від якого так страждав український нарід. На підставі документів шляхта, забрала землю, яка належала колись селянам, на підставі документів шляхта вимагала від селян панщину, з документами в руках шляхтич відшукував утїкачів, з документів оголошували гайдамакам кару смерти... Одним словом, де тільки пан хотїв скривдити селянина, загарбати його землю, присилувати його робити панщину, віддати його до суду, зараз покликував ся на документ. Длятого не дивниця, що гайдамаки так завзято нищили всї документи, які попадали їм у руки. Вони знали, що як виріжуть панів і попалять документи, то земля знов стане безпанська, „людська та божа“, і кождий зможе собі заорати, скільки йому буде треба; знали, що як не буде документів, то не буде підстави домагати ся панщини, податків... Документи, се писані підпори істнуючого устрою і гайдамаки знали, що коли ті писані підпори будуть знищені то й сам устрій буде дуже захитаний.
Понищивши документи, гайдамаки брали ся забирати ріжні дорогі річи, найперше конї та зброю, а далї золото, срібло, дорогу посуду й одїж. Усе те складали в мішки і привязували до коний, а потім завозили в якесь безпечне місце і дїлили ся. Кождому, навіть ватажкови, припадала рівна пайка. По подїлї кождий робив зі своєю пайкою що хотїв: або продавав, або ховав десь у безпечне місце, а потім вернувши з походу до дому, уживав. Польський уряд хоч і попадав коли на зрабоване добро, то воно було вже в иньших руках і тільки в якїйсь невеликій части. Коли-ж гайдамаки бачили, що польська погоня може в них відобрати здобич, то закопували її в безпечне місце і потім той, хто живий остав із цїлої громади, брав її собі.
Польські війська мало коли встигали напасти на гайдамаків, коли ті йшли походом на міста; звичайно здоганяли їх, коли гайдамаки вертали вже з походу з добичю. Найчастіше гайдамаки таки втікали, а коли польському війську і вдавалося їх дігнати, то вони боронили ся з таким завзятєм, що нераз польське військо мусїло таки відступати. І не диво: кождий гайдамака знав, що коли попаде в польські руки, то не мине його шибениця, а дуже часто ще й якась тяжша смерть, отже волів уже впасти в бою, уклавши на смерть хоч кількох ворогів.
Так розказали ми, як збирали ся гайдамацькі віддїли і як вони нападали на панські двори, міста та місточка. Тепер подивимо ся, що зробила польська шляхта, аби обороняти ся від гайдамаків.
Усі заходи польської шляхти на українській землі против гайдамаків були такі: 1) Вона виправляє до сойму, короля та гетьманів послів, які просять, аби на українські землї прислати більше війська, щоб воно боронило шляхту від гайдамаків; крім того шляхта домагаєть ся від центрального уряду, аби він будував твердинї для оборони перед гайдамаками, а навіть із державної каси звертав поодиноким шляхтичам шкоду, яку їм своїми нападами зробили гайдамаки. 2) з огляду на те, що гайдамацькі віддїли збирали ся, як се було описано, на московськім боці, шляхта стараєть ся ріжними дипльоматичними способами заставити Росію, аби вона вмішала ся в гайдамацьку справу. Але шляхта не вдоволяєть ся тим, що робила в тій справі Росія, тільки жадає, аби Росія взяла на себе всю оборону шляхти перед гайдамаками і зі своєї державної каси платила за всї шкоди, які шляхта мати-ме від гайдамаків. 3) В кінцї бачимо заходи, аби своїми власними силами з'орґанїзувати оборону против гайдамацьких нападів. Але сих заходів дуже мало і в додатку вони до нїчого не доводять.
Сї заходи польської шляхти против гайдамаків показують найліпше її клясовий еґоїзм. Щоби дати що на оборону своїх маєтків із власної кишенї, до сего вона неохотна, тільки шукає, якби чужими руками для себе робити, як би то від власного правительства, то від російського вимогти не тільки оборону своїх маєтків, але навіть зворот шкоди, зробленої гайдамаками. Ті славетні „оборонцї вітчини“, якими величає себе польська шляхта, не вміли й не хотіли боронити навіть власного маєтку, тільки домагали ся оборони від других.
Тепер придивім ся близше тим способам оборони польської шляхти против гайдамаків.
Усе військо, яке мала в 18-ім столїтю польська держава, виносило 17 до 18 тисяч, з чого на Польщу (бо цїле військо було поділене на литовське і польське) припадало 12 тисяч. Ті 12 тисяч були знов подїлені на чотири „партії“: великопольську, малопольську, судомирську і українську. Значить, на „українську партію“, то є на ту часть польського війська, що мала боронити українські землі перед гайдамаками, припадало коло три тисячі людий. Але таке число війська було лиш на папері. На правду польська шляхта робила військову службу так недбало, що „українська партія“ складала ся звичайно ледви з 700 до 1000 людий. Розумієть ся, що такого малого числа війська було за мало до оборони польської шляхти перед гайдамаками, і вона раз-у-раз через своїх послів налягає на короля, на сойм та на гетьманів, аби на українські землї прислати більше війська. Але при тім польська шляхта застерігала ся, аби те збільшене війська не потягало за собою збільшенє податків від шляхотських маєтків на Українї, а що в державній касі ледви ставало гроший на істнуюче військо, то й бажаня польської шляхти з українських земель годї було сповнити.
Видячи се, гетьман Адам Сенявский узяв ся був у 1723 р. з'орґанізувати оборону против гайдамаків з бідної чиншової шляхти, що сидїла в його добрах. Але иньші пани на українських землях не пішли за його прикладом і його захід скінчив ся нїчим.
Відтак були заходи утворити оборону против гайдамаків з „Волохів“, яких в тій цїли увільняли від податків і панщини, — про що вже була мова, — але „Волохи“, замість боронити польську шляхту перед гайдамаками, самі приставали до гайдамаків. І так підчас гайдамацького руху 1734 р. всї надворні волоські хоругви пристали до гайдамаків. Тодї польська шляхта почала проганяти „Волохів“ із їх осель.
В брацлавськім і київськім воєводстві заведено в кінцї в 1750 р. на кошт місцевої шляхти окрему мілїцію, яка мала боронити край перед гайдамаками, але се також нїчого не помогло. Провідники мілїції робили в панських маєтках більше шкоди, як самі гайдамаки, замість бити ся з гайдамаками, нападали вони на спокійних селян і обрабовували їх, так що сама шляхта почала жалувати ся на свою міліцію і її в 1754 р. скасовано.
Богаті пани на українських землях позаводили собі ще в 17-ім столітю надворну мілїцію під ріжними назвами; з початком 18-ого столітя та мілїція називала ся всюди надворними козаками. Надворні козаки були потрібні панам до паради, а також до помочи, коли один пан хотїв напасти на другого, що в Польщі робило ся дуже часто, бо там навіть судовий вирок треба було виконувати на противнику власною силою. Надворні козаки рекрутували ся з селян: селянська родина давала чоловіка в приписанім мундурі, з приписаною зброєю, на добрім кони, і за се весь час його служби була вільна від панщини, податків та чиншів. Коли-ж пан домагав ся дуже дорогої одїжи і зброї, то на одного чоловіка складалося кілька селянських родин і всї вони за те були вільні від панщини, податків та чиншів.
Але в боротьбі з гайдамаками на сих надворних козаків не можна було спустити ся, бо всї вони, походячи з селян, потайки сприяли гайдамакам. І справдї ми бачимо, що надворні козаки дуже часто йдуть у гайдамаки, а в 1734. р. пристали до гайдамаків всі козацькі міліції брацлавського воєводства. Та не тільки тому, що надворні козаки приставали до гайдамаків, не було можна на них спустити ся, але також тому, що вони, хоч і нїби служили панам та гнали за гайдамаками, робили се дуже нещиро, лише про людське око, і звичайно позволяли гайдамакам втїкати. Тільки коли мусїли гнати ся за гайдамаками під оком польського війська, мусїли таки на правду бити ся з ними; крім того брали ся щиро до роботи тільки тодї, коли гайдамаки тїкали з великою здобичю і та здобич мала дістати ся в їх руки. Як не як, а з надворних козаків були дуже непевні оборонцї панів перед гайдамаками.
Сей настрій надворних козаків був панам добре звісний і вони пильно слїдили за надворними козаками, але не маючи ніяких иньших способів оборони мусїли спускати ся на них і старали ся побільшити їх ряди. Так на приклад по 1734 р., коли велика часть селян пішла у гайдамаки, начальники польського війська і богатші пани оголосили, що хто з тих збунтованих селян покине гайдамаків і пристане до надворних козаків, тому не буде нїякої кари. І справді тоді повстало кілька надворних козацьких полків із самих „навернених“ гайдамаків.Але ті надворні козаки були приватною власністю панів і вони не хотїли їх давати на загальну оборону українських земель від гайдамаків, тільки кождий держав їх до оборони власного маєтку. І хоч була ухвала соймиків, що надворних козаків мають пани віддавати військовому урядови для загальної оборони краю, пани сего не послухали і ніхто їх до сего не присилував.
В кінцї шляхта відносилася до російського уряду, жадаючи від нього, аби він обороняв її від гайдамаків, які збирали ся на московськім боцї, а навіть платив за всі шкоди, зроблені гайдамаками панам. Російський уряд, хотячи вдержати добрі дипльоматичні зносини з Польщею, робив, що міг: будував здовж кордону твердинї, клав сторожу, заводив ріжні уряди, які мали пильно уважати на пограничний рух і виловлювати всїляких безпашпортних та підозрілих людий, — але все те нічого не помагало. Гайдамаків годї було встерегти, і польська шляхта обертала ся до російського уряду із що-раз новими жалями і жаданями, які росли в міру того, чим більше російський уряд заходився нищити гайдамаків. Особливо вказувала шляхта на Запороже як на гнїздо гайдамаччини, наслідком чого російський уряд натискав на запорозьку старшину, аби не позволяла на своїх степах збирати ся гайдамацьким віддїлам. Але найщиріші бажаня запорозької старшини, яка мусїла слухати російського уряду, розбивали ся о те, що в безмежнім, безлюднім степу годї було що зробити. Запорозька старшина вправдї заказувала Запорожцям ватажкувати у гайдамацьких віддїлах, деяких ватажків карала навіть смертю, розганяла пристановища гайдамаків, але зовсїм очистити свого степу від гайдамаків не могла.
За те польський уряд і мстив ся жорстоко на Запорожцях, де тільки міг. Богато Запорожцїв було родом з українських земель під польським панованєм і коли вони приходили відвідувати свою родину, польський уряд ловив їх і не признаючи нїякої ріжницї між Запорожцем і гайдамакою, засуджував на смерть. Так само ловлено й засуджувано на смерть тих Запорожцїв, що приїздили на польський бік купувати для Запорожа худобу, зброю, горівку, хлїб, а чим більше такий Запорожець мав при собі гроший на купно, тим раднїйше польський уряд признавав його гайдамакою і засуджував на смерть, аби поживити ся його грішми. На приклад 1730 р. в брацлавськім воєводстві губернатори зловили й покарали на смерть таким способом коло 300 запорожцїв; 1738 р. повішено в Немирові 18 Запорожцїв, які приїхали в місточко Саврань купувати хліб; в Уманї того самого року губернатор Шабан запросив до себе в гостї 102 Запорожцїв і казав їх убити як гайдамаків. Крім того польські військові віддїли налїтали несподївано на запорозькі степи і там розбивали запорозькі віддїли.
Доси ми розказували, хто приставав до гайдамаків, де і як збирали ся гайдамацькі віддїли, як нападали гайдамаки на панів і Жидів і як польська шляхта боронила ся против гайдамацьких нападів. А тепер розкажемо про ті хвилї, коли гайдамацький рух обхапував усю українську землю під панованєм Польщі і вибухав загально-народнїм повстанєм.
Перша така хвиля настала 1734 р., коли у Польщі з причини смерти короля і вибору нового короля запанувало повне безладє. З початком 1733 р. вмер польський король Август II, а в серпні того самого року сойм, що зібрав ся для вибору нового короля, подїлив ся на дві партії. Більшість вибрала королем польського шляхтича Станїслава Лєщинського, тестя Французького короля Людвика XV, але меншість запротестувала против того вибору й оголосила королем Августа III, до тепер саксонського князя. Росія не хотячи, аби вплив Франції на Польщу збільшив ся, запротестувала також против вибору Лєщинського і запрошена прихильниками Августа III, злученими в конфедерацію радо вислала своє військо до Польщі на поміч Августови ІІІ. Се й рішило цїлу справу: лїтом 1734 р. російське військо під проводом Мінїха здобуло Ґданьск, де ще держав ся Лєщинський, а слїдом за тим вся Польща признала королем Августа III, який остав на польськім престолї аж до своєї смерти 1764 р.
Отсе замішанє в Польщі мало великий вплив і на розвиток гайдамацького руху. В цїлій польській державі пани і шляхта поділили ся на дві партії: одні були за Августом ІІІ, другі за Лєщинським, і нападали одні на других. На українських землях під панованєм Польщі дрібна шляхта стояла за Лєщинським, а великі пани за Августом III; звідси й вийшла боротьба межи шляхтою й панами. А що нї одні нї другі не мали досить сил, то вживали против себе також віддїлів, зложених із селян. Шляхта бунтувала челян проти великих панів і нападала з ними на панські маєтки, а великі пани напускали знов на шляхотські загороди своїх надворних козаків. Таким чином сама шляхта втягнула селян до боротьби.
Серед загального замішаня не обходило ся очевидно й без того, що сей або той зібрав собі віддїл ніби для боротьби з політичним противником, а на правду грабив без розбору, де лиш було можна, дбаючи лише поживити ся чужим добром. Між тими шляхтичами-гайдамаками найбільше відзначав ся якийсь шляхтич Мошинський у брацлавськім воєводстві, який так завзято грабив і мордував шляхту, що гайдамаки, які були з ним, говорили про него: „Се лихо, не Лях, і сам не спить і нам не дає“…
Серед такого настрою селян вступило при кінцї 1733 р. в польскі межі російське військо. Часть його пішла в середину Польщі, а часть, головно лївобічні козацькі полки, лишила ся на українських землях бороти ся зі шляхтою, що була прихильна Лєщинському. Той прихід російського та козацького війська і його боротьбу зі шляхтою пояснювали собі селяни по свому: що російське військо вижене з української землї панів і Жидів та що Правобічна Україна буде получена з Лївобічною. Поміж селян ходила чутка, що військові урядники роздають грамоти від царицї, яка каже рабувати й вибивати панів і Жидів. А те, що російські полковники приймали під свою руку надворних козаків тих панів, що були за Августом III, що російське й козацьке військо виступало згідно против шляхти, приприхильної Лєщинському, все те укріпляло селян у правдивости їх здогадів. А коли ще в краю явили ся й Запорожцї, що власне вернули ся з Турції і піддали ся під руку Москви, — і почали працювати разом з російським військом, у селян зникли останні сумнїви що до правдивости їх здогадів. Не розуміючи ся на полїтиці, вони пояснювали собі все те так, як їм було найлїпше, і почали самі приставати до лївобічних козацьких полків, що прийшли з російським військом, та нищити панів і Жидів.
Одним словом, селяни заворушили ся і навіть не чекаючи приходу російського та козацького війська, почали бунтувати ся против панів. У половині 1734 р.селянське повстанє було вже в повній силї, а з початком 1735 р. обхопило всі українські землі під Польщею.
Найсильнїйше розвив ся той селянський рух у Брацлавщинї, де селяни не вдоволяли ся нападами на поодинокі шляхотські двори, але старали ся надати рухови ширші органїзаційні підстави. Російський полковник Полянський, занявши Умань, післав до волоських і козацьких надворних мілїцій у Брацлавщині унїверсал, в якім завзивав їх виступити в купі з російським військом против шляхти з табору Лєщинського. Сей унїверзал і надворні козаки і селяни зрозуміли по свому. Якийсь Верлан, старшина надворних козаків з шаргородського маєтку Любомирських, оголосив себе полковником і почав органїзувати козацькі полки, голосячи, що російський полковник передав йому від царицї наказ винищити Поляків та Жидів, а тоді цїла українська земля перейде до Росії разом з тими козацькими полками, які тепер утворять ся. Сили Верлана росли дуже швидко і він пускав свої загони аж під Львів, побиваючи всюди польське військо.
Але селяни завели ся в своїх надїях. Дня 30 червня 1734 р. Ґданьск піддав ся російському війську, Лєщинський утік до Франції і вся Польща признала королем Августа ІІІ, кандидата богатих дїдичів і російського правительства. Російське військо, вертаючи через українські землї до свого краю, почало тепер помагати Полякам давити селянське повстанє. І справді злученим силам російського війська і польської шляхти вдалося придусити селянський рух. Гайдамацькі ватажки з невеликими віддїлами повтікали в запорозькі степи, а селяни розбігли ся по своїх селах, стараючи ся затаїти свою участь у гайдамацтві.
Тепер почали ся суди над селянами. В порівнаню з 1768 роком на сей раз судили досить лагідно, то є не карали смертію всякого, на кім була хоч тінь підозріня участи в гайдамацтві, тільки більше підозрілих або скомпромітованих. Було се тому, що шляхта не хотїла строгістю кар розганяти селян зі своїх маєтків, які тільки не давно почали залюднювати ся. А може гризла шляхту совість також за те, що властиво й неодин із них повинен би піти на шибеницю, бо, як уже було згадано, з загального замішаня користали й шляхтичі і рабували, де могли.
В сї часї шляхта оголосила також, що „навернених“ гайдамаків прийме на надворних козаків і справдї деякі гайдамацькі ватажки і богато гайдамаків „покаяли ся“ і пішли на панську службу.
Але не треба думати, що таки на правду обі йшло ся без великих кар. Нї, вони не були лиш такі численні й такі жорстокі, яку 1768 р., але все таки були. Судили гайдамаків ріжні суди: і військові і ґродські і маґістратські і домінїяльні і ще окремий суд, установлений 1735 р. у Брацлавщині виключно на гайдамаків (так званий суд causarum exorbitantiarum). Кари були не які будь: вішали, садили на кіл, четвертували… На приклад в лютім 1737 р. у Лисянцї, в головній кватирі „української партії”, покарали смертю за тиждень 40 людий; в мартї того самого року повісили в однім днї 25 людий.
Крім того на російській границї заложено 1735 р. окремий „надкордонний суд“, зложений з відпоручників Польщі і Росії; сей суд, який урядував 50 років, розбирав справи гайдамаків, що походили з Лівобічної України. І сей суд у вішаню, саджаню на кіл, та четвертованю не уступав иньшим судам…
Крім засудів на смерть і загалом судових переслідувань участників гайдамацького руху шляхта брала ся й за иньші способи, аби винищити гайдамаків. І так 1735 р. на соймику Брацлавського воєводства ухвалено, аби зруйнувати всї хутори і загалом людські житя в брацлавських степах, бо там мають пристановище гайдамаки. Хутори зруйновано, але гайдамаки збирали ся далї, знаходячи захисть усюди, де український селянин стогнав у польсько-шляхотськім ярмі.
Хоч Росія помогла Польщі здусити селянське повстане 1734 р., то гайдамацький рух не переривав ся ані на хвилю. Гайдамацькі ватажки, що втїкли в запорозькі степи, не переставали нападати на шляхту в українських землях, їх віддїли збільшали ся збунтованими селянами і гайдамаччина мимо всїх заходів шляхти не тільки що не вигасала, але ще зростала з кождим роком, аж на кінец 1750 р. українські землї обхопило зновзагальне селянське повстанє.
Сим разом головною причиною такого загального селянського руху було те, що в сїм часї кінчили ся „свобідні роки“ для селян у панських маєтках на Правобічній Україні, і пани почали домагати ся панщини. Селянам, які через яких 30 років панщини не робили, не хотіло ся добровільно вкладати шию в панське ярмо і вони цїлими громадами почали приставати до гайдамаків, які впадали в польські межі з московського боку. Пожар народнього бунту обхопив усї українські землі; шляхта, непевна нї маєтку нї житя, покидала господарство і хоронила ся до міст або втїкала в середину Польщі.
Але збунтовані селяни не мали перед своїми очима ідеалу, до якого їм треба йти, і рух, не маючи жадної ясної мети, почав поволи сам зводити ся. Селяни руйнували панські маєтки, вбивали панів і жидів, але що далї робити, нїхто незнав. Тим часом військові урядники, шляхотські соймики і особливо російський надкордонний суд напружили всї свої сили, аби рух здавити, і се їм удало ся. Тепер уже суди не знали ніякого милосердя і на смерть ішов кождий, — винен чи невинен, на кім була лиш найлекша тїнь підозріня, що він міг бунтувати ся.
Кроваво тодї погуляли пани над збунтованими селянами, але гайдамацького руху не вбили. Причини сего руху лежали у тім не людськім гнетї, який мусїв зносити українськкий нарід під польсько-шляхотським панованєм. А той гнет не тільки не зникав, але з кождим роком більшав, роблячи з кождого селянина тайного гайдамаку, готового кождої хвилі люто пімстити ся на своїх гнобителях. Іскра народнього гнїву против шляхти тлїла на дні хлопського серця далї і треба було тільки особливих обставин, аби вона розгоріла ся знов могутнїм пожаром народного бунту.
Такі обставини зложили ся в 1768 р.
Чим більше хилила ся Польща до упадку, тим лютїйше знущала ся вона над православною вірою і тими, що її визнавали, — над українським селянством. В кінці в ту справу вмішала ся Росія, яка, особливо від вибору королем Станіслава Понятовского (1764 р.), властиво правила Польщею, і під натиском російського посла Репніна польський сойм 1767 р. ухвалив деякі полекші для христян некатолицької віри, отже і для православних. Росія в тім мала свої рахунки. Очевидно не думала вона про гірку долю українських селян, домагаючи ся свободи для православної віри, тільки рахувала собі, що при свободї для православія в польськім соймі і загалом у Польщі дійдуть до деяких полїтичних впливів православні шляхтичі і висші достойники православної церкви, які, зогляду на спільність віри з Росією, будуть у своїй полїтицї йти на руку російському правительству. Отже не пониженє православної церкви або гірка доля українського хлопа заставили Росію домагати ся свободи для православія в Польщі, тільки надїя, що таким чином збільшить ся її вплив на Польщу.
Соймові ухвали з правами для християн не-католицької віри затверджено й підписано в лютім 1768 р., але їм не довело ся ввійти в житє, бо против них повстали найгорячійші шляхотські елементи і злучившися в так звану Барську конфедерацію, виступили против польського короля і правительства зі зброєю в руцї боронити „шляхотських свобід“, то є права шляхти панувати над українським народом. Король і сойм покликали на поміч против Барської конфедерації російське військо, що визвало ще більший заколот. Короля напятновано запроданцем Москви і всякий, хто був противний впливови Москви, на Польщу, спішив в ряди Барської конфедерації боронити Польщу від Росії. А що все те замішане пішло з того, що православним признано законами деякі права, то весь гнїв Барських конфедератів вилив ся на українських селян. Знущаням конфедератів над селянами не було нї кїнця нї міри. Ось для приміру оповіданє з Шевченкових „Гайдамаків“, як конфедерати замучили титаря (церковного старшину) в місточку Вільшанї, — оповіданє, якого Шевченко не видумав, тільки розповів так, як се дїйсно було:
„Дивіть ся, що роблять у титаря в хатї
Пекельниї діти!
У печи пала
Огонь і сьвітить на всю хату;
В кутку собакою дріжить
Проклятий жид[1]; конфедерати
Кричать до титаря: „Хоч жить?
Скажи де гроші!“
Той мовчить.
Налигачем скрутили руки,
Об землю вдарили: нема,
Нема нї слова.
„Мало муки,
Давайте приску! де смола?
Кропи його! оттак! Холоне?
Мерщій — же приском посипай!
Що? скажеш, шельмо?… І не стогне!
Завзята бестія! Стрівай!“
Насипали в халяви жару…
„У тїмя цьвяшок закатай!“
Не витерпів сьвятої кари,
Упав сердега. Пропадай
Душа без сповіди сьвятої!
„Оксано, дочко!“ тай умер“.[2] Не дивниця, що такі люті поступки конфедератів визвали бунт українських селян, яким уже не стало терпцю зносити польсько-шляхотську неволю.
Пожар селянського бунту знов обхопив цїлу Україну; нарід з усїх боків горнув ся до гайдамацьких віддїлів, що під проводом Запорожцїв надійшли з московського боку. По всій українській землї під панованєм Польщі розлили ся гайдамацькі загони, руйнуючи панські двори, міста і місточка, та вбиваючи панів і Жидів. Найвизначнїйшими ватажками гайдамацьких загонів були Максим Залїзняк, Семен Неживий, Яків Швачка та Іван Бондаренко, які мали під собою численнїйші гайдамацькі віддїли. Крім них розійшлися по цїлій Українї менші гайдамацькі загони, часом лиш по кілька людей, які також нищили тих, що підтримували польсько - шляхотські порядки на Українї. Сей рух 1768 року прозвано Колїївщиною.
Найбільше слави підчас Колїївщини придбала собі Уманська різня, яка була неначе верхом гайдамацької дїяльности в 1768 р., а рівночасно й закінченєм її, бо гайдамацький рух по Уманській різнї швидко був придушений спільними силами польського і російського війська.
Найбільшу славу з усїх гайдамацьких ватажків Колїївщини придбав собі Запорожець Максим Залїзняк та Уманський сотник надворних козаків Іван Ґонта.
Максим Залїзняк, з'явивши ся в Мотронівськім монастирі 18 Запорожцями, швидко побільшив свій віддїл селянами, які напливали до нього зі всїх боків, так що незабаром його ватага стала найбільша і найстрашнїйша. Коли гайдамаки зближали ся до якого села або місточка, селяни зараз вирізували всю шляхту, ксьондів, Жидів, одним словом усїх, від кого терпіли гнет, грабили їх добро, палили оселі і приставали до гайдамаків. Руйнуючи по дорозі замки, міста й місточка та кидаючи величезний пострах на всю довколичну шляхту та Жидів, Залізняк посував ся поволи до Уманя, де йому судило ся відіграти важну ролю в історії гайдамаччини.
Умань, се була найсильнїйша твердиня на Українї. У ґрафа Потоцкого був там кріпкий замок, на якого оборону стояло там коло 3 тисячі добре узброєних та з'орґанїзованих надворних козаків. Тому й не диво, що зачувши про побідний похід Залїзняка, шляхта, ксьондзи, Жиди, одним словом усї, хто мав гнет українського селянства на своїй совісти, тїкали до Уманського замку.
Найбільше популярним чоловіком між Уманськими надворними козаками був сотник Іван Ґонта, який був у великих ласках у властителя замку Потоцкого. Одержавши звістку, що Залїзняк зближаєть ся до Уманя, ґубернатор Уманського замку Младанович вислав против нього козацьку надворну мілїцію, між котрою був і Ґонта зі своєю сотнею. І гайдамаки і Уманська мілїція підійшли до себе коло місточка Соколівки, яке вже були зайняли гайдамаки, заки надійшла мілїція. Тут і увійшов Ґонта у зносини з Залїзняком. Переночувавши, рушили з Соколівки до Уманя: їм на зустріч ішли уманські козаки. Та по дорозі сотники здержали козаків і обернули ся до полковників-шляхтичів з такою промовою: „Можете, панове, їхати собі геть, нам вас уже не треба. Радимо вам, утїкайте, коли хочете жити, а то погинете як не від руки гайдамаків, то від нашої власної“. Далї сотники оголосили, що хто з козаків хоче лишити ся з полковниками, нехай забираєть ся разом з ними. Полковники Обух і Маґнушевский від'їхали швидко на бік, а всї козаки під проводом Ґонти злучили ся з гайдамаками і пішли разом під Умань.
Підступивши під Умань, Ґонта і Залїзняк привитали ся по приятельськи в очах шляхти, що була зібрана на мурах Уманського замку, і козаки разом з гайдамаками кинули ся на табор, яким розложила ся під замком та довколична шляхта, що для неї не було вже місця в замку. Було се 18 червня 1768 р. Младанович, бачучи, що не оборонить замку, почав на другий день переговори з Ґонтою. Коли Ґонта й Залїзняк в'їздили в брами замку для переговорів, шляхта счинила такий шум та крик, що Младанович не міг прийти до слова і бачучи, що нїчого не порадить, пішов до костела дожидати смерти. Поки шляхта на брамі сварила ся й галасувала, гайдамаки й козаки увійшли за своєю старшиною до замку і почали зі шляхтою кріваву розправу, яка трівала два днї.
Тепер Залїзняк і Ґонта взяли ся до дальшої орґанізації повстаня. В Уманї була скликана рада для вибору військової старшини: на нїй по козацькому звичаю, при вистрілах із пушок і рушниць вибрано Залїзняка гетьманом, а Ґонту уманським полковником. Оба вони орґанізували з селян гайдамацькі віддїли і висилали їх у ріжні сторони очищати край від панів і Жидів. Унїятським духовним наказували або уступити ся з парохій або пристати на православіє. Одним словом, забрали ся до з'орґанїзованя руху на всїх українських землях під Польщею, аби вже раз на правду визволити ся з польсько-шляхотської неволї.
Але тут знов виступило против гайдамаків російське правительство, яке через цїлий час гайдамацьких рухів помагало Польщі против гайдамаків.
Як уже було згадано, російське правительство щойно було вимогло на польськім соймі деякі права для православних і власне помагало польському правительству приборкати Барську конфедерацію, яка виступила против тих соймових ухвал з оружєм у руцї.
Тимчасом грізне селянське повстанє пішло напоперек усїм полїтичним плянам російського правительства. Воно хотїло утворити з православної шляхти і духовенства в Польщі прихильну собі полїтичну партію, а тут збунтоване селянство грозило відірвати ся зовсїм від Польщі. Правда, Росія була не від того, аби загарбати під себе всю Україну, але плян подїлу Польщі усьміхав ся їй тодї тільки в далекій будучности, а при тім по що їй було збунтованих селян?
Росія хотіла селян покірних, закріпощених, які робили би панщину, так як і в Польщі, тільки православним панам, а тимчасом українські селяни, що встали як-раз головно против панщини і загалом против економічного і соціяльного ґнету, готові були ще й лївобічних селян заразити духом бунту. І Росія не завагала ся нї хвилини піти Полякам на поміч против гайдамаків, привернути збунтованих українських селян до послуху „законній“ власти.
На се становище Росії супротив Колїївщини треба звернути тим більшу увагу, що в польських кругах ще доси не перевела ся думка, нїби-то цїлий рух вибух наслїдком потайної агітації російського правительства, яке хотїло, аби гайдамаки пустили трохи крови шляхтї і тим самим ослабили Польщу.
Як видно з висше сказаного, такий погляд на становище Росії супротив Коліївщини зовсім невірний. Нїяких тайних агітацій російського правительства против Польщі не було, противно, Росія, скільки могла, помагала Польщі і хто знає, чи без тої помочи не була-б нинї инакше виглядала карта східної Европи. Найлїпшим гайдамацьким аґітатором була та неволя, в якій держала український нарід польська шляхта, тільки більшість польської суспільности не хоче й доси признати факту істнованя тої неволї і Поляки шукають причин гайдамацьких рухів там, де їх не було, видумують байки про аґітацію російського правительства і т. д. Для доказаня своїх видумок Поляки навіть видумали указ російської царицї Катерини II, даний нїби Сїчовому кошовому Калнишевському; той указ наказує Залїзнякови вигубити на українській землї всіх панів і Жидів. Але учені давно вже доказали, що той указ видуманий і що по правдї такий указ нїколи не появив ся, а що він був видуманий, се доказує і дата під ним, 20 червня 1768 р., отже час Уманської різнї. Як-же-ж се можливо, аби цїлий гайдамацький рух був викликаний тим указом, коли в часі виданя його той гайдамацький рух був уже в повнім розгарі?!
Правда, між гайдамаками ходила зовсїм певне чутка про якусь Золоту Грамоту російської царицї; на ту грамоту покликував ся підчас цїлої своєї дїяльности найбільше ідейний із гайдамацьких ватажків Семен Неживий, а також якийсь час вірили в її істнованє російські урядники, — але ми й доси не знаємо, як виглядала та грамота і хто її писав. Звістно тільки, що вона була і мусїла бути написана дуже просто і зрозуміло, коли робила на селян таке вражінє. Але сеї грамоти не видала російська цариця, тільки пустив її між нарід хтось, хто хотїв підняти селянство до боротьби польсько-шляхотським гнетом. В тім часї селяни твердо вірили, що російська цариця визволить їх з польсько-шляхотської неволї, і якийсь незвістний революціонер покористував ся тою народньою вірою в царицю, аби підняти нарід до боротьби з польсько-шляхотською неволею.
Правдивий указ царицї Катерини II, виданий 9 липня 1768 р., був зовсім иньший. В нїм цариця заперечувала всїм поголоскам про свою прихильність гайдамацькому рухови і наказувала своїм воєводам помагати Польщі винищити гайдамаків[3].
З усего того видно, що байки про аґітацію російського правительства підчас Колїївщини не мають нїякої підстави. А коли нарід вірив Золотій Грамотї, то се тому, що занадто важко було йому жити в польсько-шляхотській неволї. Коли б йому добре жило ся, то нїяка золота грамота не підняла би його до бунту…
І так Росія порішила помогти Польщі здушити гайдамацький рух і російський генерал Кречетнїков, що облягав тоді конфедератів у Бердичеві, дістав від російського правительства відповідні вказівки в тій справі. Наслїдком того Кречетнїков післав під Умань полковника Ґурєва з полком донських козаків, а слїдом за Ґурєвим післав також віддїл піхоти. Ґурєв, не маючи сили, аби виступити явно против Залїзняка і Ґонти, порішив дістати їх у руки підступом. Розложивши ся табором побіч табору Залїзняка, Ґурєв увійшов у приязні зносини з Залїзняком і Ґонтою, запрошував їх до свого табору в гостї, радив з ними над спільним походом против конфедератів, одним словом, удавав як найбільшого прихильника гайдамаччини. Се тягло ся доти, доки Ґурєв не дістав звістки, що надходить віддїл піхоти, висланий Кречетнїковим йому на підмогу. Коли-ж він довідав ся про се, устроїв для всего війська бенкет і наказав донським козакам добре гостити гайдамаків і тимчасом незамітно забрати їх зброю і конї. Не підозріваючи нїчого злого, гайдамаки бенкетували, а тимчасом піхота обступала табор. Ґонта і Залїзняк були тоді в гостях у Ґурєва. Коли сей розмовляв з ними по приятельськи, на даний знак впали до шатра донські козаки, кинули ся на Ґонту і Залїзняка та на инших старшин і повязали їх. Те саме зроблено з цїлим гайдамацьким табором. До рана його вже не було і 900 гайдамаків було в руках Ґурєва.
Тепер московська військова старшина проявила всю свою звірську жорстокість до зловлених гайдамаків, жорстокість, спільну всїм гнобителям против усїх бунтівників. Адже гайдамаки бунтували ся против власти і против шляхти і сего було досить, аби російські представителї власти і оборонцї російської шляхти (дворян) відносили ся до них як найбільше ворожо.
Найбільше збиткував ся Ґурєв над гайдамацькими старшинами. Він зараз по арештованю власною рукою дуже оббив звязаного Ґонту, а відтак казав Залїзнякови, Ґонтї та иньшим старшинам дати по 300 ударів. Цїлий час, доки зловлених гайдамаків не передано польському урядови, Ґонта був битий три рази на добу, все його тїло було покрите ранами і так покаліченого Ґонту, держаного в ямі, сам Ґурєв показував шляхтичам, які приїздили подивитися на колишнього свого ворога. Маєток Ґонти Ґурєв сконфіскував для себе, а його жінка й чотири дочки були на наказ Ґурєва кілька разів биті в таборі різками за те, що не донесли польському урядови про зраду батька. Назбиткувавши ся так над Ґонтою й иньшими старшинами кілька днїв, Ґурєв передав тих із них, що були з українських земель під польським панованєм, в польську головну воєнну кватиру, де їх покарано лютою смертю.
Найлютїйще був покараний Ґонта. Його засудили на кару смерти, яка мала виконувати ся через 14 днів: в перших 10 днях кат мав здерти з його хребта пасмо шкіри, 11-ого дня відтяти обі ноги, 12-ого обі руки, 13-ого вирвати серце і нарешті 14-ого відтяти голову. Потім куснї його тїла мали бути повішені на шибеницях у 14 містах України. Сю кару змякчено на стільки, що вже третього дня кат відтяв Ґонтї голову і решту кари виконував, збиткуючи ся на трупі. Відвага і козацьке завзяте не опускали Ґонти до останньої хвилї житя. В описах із тих часів читаємо, що Ґонта вийшов на місце кари з лицем веселим і спокійним, немов ішов до кума на хрестини. Кат відорвав пасмо шкіри, кров бризнула, але лице гайдамаки не змінило ся. Відорвали друге пасмо шкіри, тодї Ґонта обізвав ся до цїкавої товпи: „От говорили, шо буде болїти, а ні трошки не болить“. Шляхтич, який стеріг Ґонту, просив його, аби подарував йому що. На се відповів Ґонта: „Добре, нагадайте менї се завтра, коли будуть мене вести на муки, я вам подарую пояс“. Лакомий шляхтич думав, що дістане якийсь дорогий пояс, який Ґонта певне десь заховав, і пригадав Ґонтї його обіцянку. На се Ґонта відповів з погордою: „Добре, перше пасмо шкіри, яке зідруть із мене, візьміть собі на пояс“. І перед лицем смерти сей завзятий гайдамака вмів глузувати зі своїх ворогів…
Скільки разів у польських кругах заговорять про Ґонту, все представляють його кров, о жадним розбишакою, що чорною невдячністю відплатив ся за добродїйства, яких дізнав від свого пана ґрафа Потоцького. Подивім ся, скільки в тім правди.
Ґонта походив із сільського роду, його батьки ходили в тім самім польсько-шляхотськім ярмі, що й иньші селяни, і він сам певне не з доброї волї пішов на службу до Потоцького. І коли бачимо його між надворними козаками, то певне тому, що як підданий свого пана мусїв робити те, що пан йому казав. За свою добру службу придбав він собі прихильність Потоцького, той віддав йому в доживотне уживанє два богаті села і навіть обіціював виробити шляхотство. За се — кажуть Поляки — Ґонта повинен був до гробової дошки служити вірно як пес свому панови, хоч-би прийшло ся йти на гайдамаків. Але не забуваймо, що Ґонта був сином поневоленого народу, з якими не зривав нїколи звязий, — на приклад церков у його родиннім селї Росошках була збудована в великій части його коштом. І власне се покрило би його імя вічною ганьбою, коли б він за богатство і прихильність панську відцурав ся був своїх братів і помагав панам заковувати їх у ще важче ярмо. Як би назвали Поляки такого Поляка, що за достатки помагав би на приклад російському правительству дусити своїх братів-Поляків? Нехай-же вони такою самою мірою мірять також і Ґонту! І власне се є найлїпшим доказом великої ідейности Ґонти, що він не лишив ся вірним свому панови, тільки пристав до тих, що хотіли визволити український нарід із польсько-шляхотської неволї. Адже коли-б він був дальше держав ся служби у свого пана, його ждали би ще більші достатки, а може й шляхотство, яке вже мав обіцяне від Потоцького. Сильні сьвіта сего вміють і мають чим платити тим, що помагають їм кувати кайдани на своїх братів… І пристаючи до гайдамаків, Ґонта не був жадний анї достатків, бо мав їх уже від свого пана, анї слави, бо знав, що гайдамаку ждуть швидше тяжкі муки і смерть з руки ката, як достатки і слава. А таки він пішов против панів, злучив ся з гайдамаками! Чому? Тому, бо бачив, що по їх боцї правда, що вони борють ся против тих польсько-шляхотських порядків, які віддавали весь український нарід в тяжку неволю. Так поступити може лиш чоловік ідейний, який найвисше ставить добро загальне і не дбає про свою вигоду там, де рішаєть ся доля народу.
А що до тої кровожадности Ґонти, яку приписують йому Поляки, то самі очевидцї Уманської різнї з-поміж шляхти, які остали при житю тільки завдяки опіцї Ґонти над ними, описують, що він, де міг, здержував гайдамаків від лютости і жорстокости. Але чи міг він один здержати вибух народнього гнїву, який накипів у хлопськім серцї за сотки лїт неволї! І чи польський уряд обходив ся із зловленими гайдамаками, от хоч-би і з самим Ґонтою, меньше жорстоко?
Иньші провідники гайдамацьких віддїлів, що підпали під суд російського уряду, були або покарані смертю або покалїчені і позасилані на Сибір. Так то на правду помагала Росія гайдамакам…
Коли польський уряд при помочи Росії придушив Колїївщину, почав ся суд. Гайдамаків із Правобічної України судив окремий суд у Коднї, у якім ще найменша кара була шибениця. А як судили, нехай покажуть один-два приклади.
Раз привели до того суду одного робітника з винницї за припадкове присвоєнє собі панських коний. Суд зараз обжалував його о участь у гайдамацтві, говорячи: „Підчас різнї винники нїчого не робили, тільки різали і рабували Ляхів і Жидів, — то й ти мусїв те саме робити“. — І вже готовий доказ участи в гайдамацтві.
Або жінка селянина Петра Носенка з Уманя донесла до Кодненського суду, що чоловік хотїв її вбити. Сего було досить, аби Носенка підозрівати о участь у гайдамацтві. А коли ще суд його оглянув і знайшов у нього подрапаний пупець, почали його таки на правду обжаловувати о участь у гайдамацтві. Носенко боронить ся тим, що пупець подрапав йому козак Ященко, але суд на се відповідає: „Не козак тебе поколов, але Лях, якого ти там колов підчас різнї, а може й не одного, а коло сто, бо там кождий колов, хиба той не колов, що не мав рук, а ти тут відпираєшся!“ І з жалоби жінки та з подрапаного пупця суд доходить до того, що Носенко заколов коло сто Ляхів!
Скільки тодї вигублено гайдамаків, годї знати; знаємо тільки, що вигубили їх дуже богато. Давлячи гайдамацький рух, польське військо вбивало майже всїх, хто попав ся в їх руки, а кого не добило військо, той попадав під суд. Із актів Кодненського суду з років 1769, 1770 і 1771 бачимо, що той суд за ті три роки засудив 218 людий на смерть, 34 на битє різками, а тільки 85 увільнив, хоч і тих мучили ріжними способами підчас слїдства. Кару смерти виконано тим способом, що 9 засуджених четвертували, 151 постинали, 57 повісили і одного посадили на кіл.
Щоби попасти під суд, вистало найменьше підозрінє, вистало, аби найшли у чоловіка якусь зрабовану гайдамаками річ, хоч-б він її купив і з десятих рук. Кого не вбивали, того калїчили на цїле житє, а як по звірськи се робили, видно з того, що деяким обжалуваним обвязували обі руки коноплями, намоченими в деготь, запалювали і так водили по селах і містах. Ще довго по роздїлї Польщі ходили такі покалїчені люди по Росії, просячи милостинї…
Гайдамаків із Лївобічної України судили в російських судах. Тут меньше видавали засудів на смерть, за те частїйше калїчили: врізували вуха, виривали нїздрі, втинали руки і засилали на Сибір.
Коліївщина була останнїм вибухом гайдамаччини. Росія і Польща спільними силами так придавили селян, що вони вже не мали сили вибухнути знов загально-народнїм повстанєм і по 1768 році ми бачимо тільки окремі селянські бунти, які не притихають і до нинї…
Зрештою обставини змінилися, ціла Україна з виїмкою Галичини, яка при подїлї Польщі припала Австрії, дістала ся під Росію і нове житє принесло нові способи боротьби…
А гайдамаки і їх боротьба за визволенє українського народу з польсько-шляхотської неволї перейшли до історії: в одних із пятном простих розбійників, у других зі славою борцїв за народню волю, які живуть до нинї в памяти народу, в його оповіданях і піснях…
Коли тілько в польсько-українських відносинах зійде мова на гайдамаччину, Поляки роблять гайдамацькому рухови закид, що в нього не було нїяких висший цїлий, нїяких ідейних мотивів, загалом нїякого ідеалу, що се був рух чисто розбишацький, з єдиною цїлю поживити ся чужим добром.
Хто прочитав наше оповіданє про гайдамаччину, той і сам, без отсих слів побачить, що се неправда. Коли-б у польській державі не було нїякого гнету, коли-б українське селянство не стогнало в польсько-шляхотській неволї, то кому-б була охота йти грабити та розбивати, замість сидїти спокійно на своїм господарстві. І вже та сама обставина, що в Польщі був такий рух, сьвідчить против Польщі, доказує, що в тій польській державі мусїло бути дуже зле українським селянам, коли вони вибухали такими бунтами.
Правда, гайдамаки поступали дуже жорстоко, не по людськи, і сю їх нелюдськість стверджують численні убійства шляхти і Жидів. Все те правда. Але не досить сказати, що хтось зробив так і так,аби на нього кинути каменем; треба ще знати, чому він так зробив. Запитаймо ся, чому так жорстоко мстили ся селяни на панах і Жидах? Тому, бо їх до того довело панованє польської шляхти над ними. Шляхта закріпостила селян у важке ярмо панщини, відобрала їм землю, позбавила їх усяких прав, так що вони своїм правним становищем були радше худобою нїж людьми, дражнила їх переслїдуванями за віру і при тім усїм не дала їм нїякої просьвіти. І чи можна дивувати ся, що коли в тім серцї невільника накипів гнїв,то він не перебирав у способах, тільки боронив ся, як міг і вмів?
А зрештою подивім ся і на другий бік. Запитаймо ся, як поступала собі з гайдамаками польська шляхта,та свобідна, заможна, просьвічена, одним словом культурна польська шляхта, яку польські історики так величають за її свободолюбність, почутє справедливости людяність, культурність.
Коли нелюдські, кріваві вчинки гайдамаків були вибухом народнього гнїву, то ще більше нелюдські поступки польського уряду були випливом холодної розваги, вирахованої пімсти, яку проявляє шляхта по кождім гайдамацькім вибуху, особливо по 1768 роцї кілька лїт. І хтож тут більше дикий, кровожадний, нелюдський? Чи той, що мордує і палить у вибуху гнїву, який накипів за сотки лїт неволї, — чи той, що на судейськім кріслї, з книгою законів у руках, держачи безборонного ворога в тюрмі, цїлі роки придумує найлютїйші муки — не для своєї оборони, тільки аби наситити свою жажду пімсти ?!
Нї, коли вже робити тодїшним часам закид дикости, кровожадности, нелюдськости, то той закид падає найперше на голови польского уряду і польскої шляхти.
І не закидуйте гайдамацькому рухови браку ідеалу! Український селянин ішов у гайдамаки, хотячи визволити ся з польсько-шляхотської неволї, позбути ся пана над собою, стати свобідним чоловіком і вибороти право свобідно працювати для себе на свобідній землї. Свобідна земля і свобідний чоловік на ній, — чи се не найвисший ідеал громадського житя? І бороти ся против закріпощеня землі і закріпощеня чоловіка, — чи се значить, не мати ідеалу ?
Не ідеалу бракувало українському народови підчас гайдамаччини, бракувало йому чого иньшого: уміня укладати свої бажаня в соціяльні системи, вбирати лелїяний у душі ідеал свобідного житя на свобідній землї у виразні форми. Український нарід знав, що його гнете панщина і різав тих, хто силував його робити панщину. Але він не знав, що зробити, аби панщина назад не вернула; як уладити громадське житє, аби бути безпечним від усякого панства, чи польського, чи московського, чи таки свого власного; що робити, аби якась сила не завела його знов у ту неволю, якої він хотїв визволити ся. Одні брали ся переводити якусь організацію, другі, не знаючи, що й під російським панованєм така сама панщина, покладали свої надії на царицю, третї, позбувши ся панів, просто закладали руки, не думаючи, що лихо може знов вернути. Звичайно слїпі, що на помацки шукають дороги… І так ідеал у гайдамацьких рухах був, не було тільки ясного розуміня того ідеалу і не було знаня, якими дорогами піти до його здїйсненя. І се цїлий рух погубило, як погубило неодну народню революцію.
Ще як би в боротьбу між польською шляхтою і українським селянством не була вмішала ся Росія, то може-б рух був успів прояснити ся, дійти до зрозуміня своєї цїли і доріг, які ведуть до неї… Але се власне було нещастєм українського народу, що чужа, постороння сила нїколи не давала йому скласти відповідної громадської орґанїзації.
Гайдамацький рух учить нас наглядно, що народня маса мусить мати ясне розумінє ідеалу, за який бореть ся, і мусить знати дороги, які ведуть до здїйсненя того ідеалу, коли не хоче тратити марно своїх сил. Се зрештою видно зі всіх народнїх рухів, які знає історія.
Львів, лютий 1906.
| На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
Ся праця написана на підставі отсих історичних праць:
- 1) Розвідка про Гайдамаччину — Володимира Антоновича (Руська історична біблїотека, том XIX, стор. 1–96).
- 2) Уманський сотник Іван Ґонта — його-ж (там-же, стор. 97–123).
- 3) Начерк Колїївщини. На підставі виданих і невиданих документів 1768 і близших років написав Яків Шульгин (там-же, том XX).
- 4) Бесїди про часи козацькі на Українї, Чернівцї 1897.
В адмінїстрациї часописи „Сьвіт“ можна дістати слїдуючі книжки: (Цїна подана з коштами посилки. В скобках цїна без посилки). Стрибожий Дарунок оповіданя Л. Мартовича 1 К 30 с. (120 К.). — Душі кланяють ся оповіданя М. Яцкова 75 с. (70 c.) — Австрия чи Польща (істория Руси під Австриєю) В. Будзиновского 70 с. — 3 тисяч і одної ночи: Том I: „Купець і Іфриг“ 55 с., (50 с.). Том II. „Алїбаба і 40 розбійників“ 55 с. (50 с.) В полотняній оправі за том 95 с. (90 с.) 12 агітацийних брошур Будзиновского і Мартовича і „В Небі“ о. Бобикевича 47 с. (37 с.). — Козаки у Ст. Руданьского з поясненями В. Будзиновского, цїна 33 с. (30 с.). Хрунь і Чорт, В. Будзиновского, цїна 23 с. (20 с.). — Гайдамаччина М. Лозинського, 43 с. (40 с.).
Всї ті книжки разом з пересилкою коштують 4 К 90 сот. На кредит не висилає ся. До 50 сотиків можна висилати марками в листї.
Адресувати: Адмінїстрация „Сьвіт“ у Львові.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|
- ↑ Коршмар, який сказав конфедератам, що напали на його коршму, домагаючи ся гроший, що в Вільшанського титаря є богато церковних гроший, і повів їх туди.
- ↑ Поезії Тараса Шевченка. Виданє товариства „Просьвіта“. У Львові, 1902. Стор. 326—327.
- ↑ Той правдивий указ Катерини II став звістний тільки 1882 р., коли то його знайдено в рукописах Закладу ім. Оссолїньских у Львові і надруковано в місячнику „Кіевская Старина“.