Галичина: полїтично-історичний нарис з приводу Світової війни
 |
ПОЛЇТИЧНА БІБЛЇТЕКА
Галичина
ПОЛЇТИЧНО-ІСТОРИЧНИЙ НАРИС З ПРИВОДУ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
С. ТОМАШІВСЬКОГО
ДРУГЕ ВИДАНЄ
 | На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
Накладом видавництва
1915
Отсей нарис є основою окремої працї п. з. «Галичина як полїтичний і воєнний чинник колись і тепер. Причинок до істориї світовой війни», яка частинами появила ся була у віденськім «Дїлї» (чч. 214–220) в українській мові, а в цїлости накладом Ф. Брукмана в Мінхенї у нїмецькім перекладї. Хоч сама праця мала служити головно актуальним полїтичним цїлям, то отся винята з неї основа не без самостійної наукової ваги, як перша в нашій історичній лїтературі проба синтетичного зображеня галицької минувшини в рамах не лише загально української, а й европейської істориї. І тут саме причина нового виданя.
По обох боках великого европейського вододїлу, у самій серединї його воздушної линїї, лежить край, який до світової війни не тїшив ся особливим розголосом, та тепер велить у всїх закутках землі богато про себе читати й говорити.
Галичина — то один із найбільш осередних країв Европи. З його головної твердинї — Перемишля — до Відня так само далеко, як до Київа, до Бреста над Океаном, як до Астраханя над Каспиєм, до Петербурга, як до Риму, до Стокгольму, як до Солуня, до Копенгаґену і Сунду, як до Царгороду й Босфору. Галичина творить найбільший коронний край передлитавської половини Австро-угорської держави і має урядову назву:
»Королївство Галичини і Володимириї з великим князївством Краківським, Освєнцимським і Заторським.» Як видно з сеї назви — се продукт зложеного історичного процесу. Коли одначе відмежимо від себе поодинокі історичні складові части нинїшного коронного краю, то побачимо, що скорочена — многим одиноко знана — форма його імени: «Галичина» зовсїм оправдана й задля означеня цїлого простору. Поведїм від того місця на Сянї, де вливаєть ся його правобічна притока — Танва, линїю легко загнуту до заходу, поміж Решовом на сходї і Сендзїшовом на заходї, в напрямі Чудеца, Стрижова, Коросна і Дуклї до угорської границї. По східнім боцї сеї межі маємо історичні краї: королївство Галичини (з північною Буковиною мало не в цїлости) і частину (у сточищи р. Буга) королївства Володимирського, які і в істориї були звісні як зєдинені полїтично королївства. По західнім боцї згаданої границї маємо частину териториї колишньої Малопольщї (вел. княз. Краківського, князївства Судомирського, між долїшним Сяном і Вислокою) та маленькі простори двох шлезьких князївств, Освєнцимського і Заторського.
Ся історична межа, як бачимо, сьогодня майже не має природних основ, хоч показала ся дуже тривкою (до середини XIV в. протягом мало не чотирьох столїть була державною, а потім ще стілько адмінїстративною границею), одначе в найдавнїйших віках не хибувало їй і природної підстави, у непрохідних пралїсах над Вислоком, скріпленої ще фактом, що вона роздїляла оба головні племена нин. Галичини — Українцїв на сходї від Поляків на заходї. Остання — етноґрафічна — межа підпала згодом певним перемінам: на півночи, над долїшним Вислоком, вона переснула ся майже до самого Сяну, на полудни ж, у Карпатах, переснула ся сильно до заходу аж поза р. Попрад. Тут треба ще зазначити, що часто уживаний подїл коронного краю на Східну і Західну Галичину (який по думцї реформ 1846–50 мав утворити дві окремі адмінїстрацийні одиницї, згодом одначе обмежив свою важність на судовий устрій краю та деякі маловажні адмінїстрацийні окремішности), що сей подїл являєть ся комбінациєю історичної й етноґрафічної границї очевидно на некористь української частини, бо узгляднює збільшенє польської язикової териториї, а нехтує здобуток української, яка, беручи сам простір, у троє більша від польської. Подібне відношенє й між обома історичними складовими частинами нинїшного коронного краю: територия колишнїх королївств Галичини і Володимириї обіймає три четвертини теперішного краю, а з сього простору на саму історичну Галичину припадає яких пять шестин. Колиж візьмемо ще під увагу й Буковину, яка у значній части ґеоґрафічно й історично належить до Галичини, то побачимо, що понятя Галичини історичної і теперішної (австрийської), загалом беручи, доволї сходять ся з собою і тому в дальших увагах не будемо відокремлювати обох понять, хиба лиш там, де сього вимагатиме докладність вислову.
Галичина з ґеоґрафічного погляду не є вповни одноцїльний край, проте має визначні своєрідні прикмети, які надають йому специяльне — аж виїмкове — становище на межи східної і західної Европи і підносять його до катеґориї окремих европейських індивідуальностий. Вздовж полуднево-західного боку її тягнеть ся хребетний стовп, карпатський вал, що постійно скріплюєть ся у полуднево-східнім напрямі. З ґеолоґічного чи загально-морфолоґічного погляду ся частина Карпат — між Татрами і Роднянськими горами — може й мало цїкава, зате з полїтично-ґеоґрафічного боку вона многоважна. Увесь край, що приріс до сього гірського хребта і творить немов його широкі підвалини, обернений по вказівкам сеї хребетної основи — у північно-східнім напрямі. Як середновічне підгородє при підніжу кріпкого замку, має Галичина з одного боку сильне опертє й захист, із другого певну обмеженість у своїм територияльнім розвитку і примус розвивати ся лише в означенім напрямку. І дїйсно, мало в Европі гірських валів, щоб були би так само тривкою полїтичною межею як Карпати; хиба Пиринеї можуть рівнати ся з ними. В сїм також поясненє, чому жителї Галичини розмірно незначну ролю відограли в істориї західної Европи, а таку преважну в істориї східної, чого вимовний доказ хочби у сїм фактї: коли галицька (і володимирська) людність була в силї колонїзувати величезні простори понад Днїстром, Богом і Днїпром, то в полудневім і західнім напрямі встигла заселити лише сам головний хребет Карпат. Звідси, й особливо з лукової линії гір, випливає й ріжниця між обома підгірями, галицьким і угорським. Перше звязане нерозривно із головним хребтом, творить немов орґанїчне продовженє його, одно велике передмурє (glacis) у північносхідну сторону; другеж, чи то скорим спадом у надтисянський низ, чи то напрямом бічних хребтів, виявляє певну дисгармонїю з головним фортом — великим карпатським валом. Коротко кажучи — з двох полїтичних сил, що межують із собою на сих верхах, первага з самої природи по боцї північного сусїда. Тимто виясняєть ся, чому в істориї кожда середньо-европейська держава, що оперла свої межі об Карпати мусїла безупинно змагати до того, щоб опанувати й північний бік Карпат, галицьке підгірє, з усїми його приналежностями.
Посїданє Галичини дає середьно-европейській державі перевагу над краями східної Европи. Бо без пересади Галичину можна назвати історичними воротами, чи як хто хоче ключем, між двома половинами Европи. Ся важна роля умовлена, окрім значіня Карпат, також полїтично-ґеоґрафічним характером цїлої галицької териториї. Перемишль — се головна твердиня не лише Австро-Угорщини (як твердиня виступає він у першій історичній звістці про нього), а й цїлої середини Европи супроти сходу. Тут анальоґічні ворота як Бельфорт—Штрасбурґ між західною і середною Европою. Між сточищами Сяну Днїстра, Буга і Стиру тягнеть ся великий европейський вододїл, що в полїтичній істориї відограв більшу ролю, нїж самим полїтикам здаєть ся. Тому володїнє такою важною вихідною і перехідною териториєю є для даної держави не лише імперативом закону самоудержаня, а й найлїпшою ґарантиєю полїтичної переваги над просторами, що тут мають свій початок. Такими просторами є Посянє і Побуже до півночи, Поднїстровє, Побоже, Погоринє і Постирє до сходу, що відкривають величаві вигляди полїтичного й економічного розвитку прикарпатської держави. Не треба забувати, що Галичина з сусїдними краями на сходї з природи одна з найбогатших в Европі, а під доброю адмінїстрациєю булаб благословенною землею з усїми даними для автаркії (добра земля, богаті лїси, нафта, сіль, зелїзо, вугіль і т. ин.). Правда, Галичина не має природних границь до півночи і сходу й тому вимоги оборони, як велять полїтичну межу пересувати з карпатського хребта на Днїстер, Сян і Львівсько-томашівське розточе, так силують до ще дальшої експанзиї в сїм напрямі доти, доки не зустрінеть ся природна границя на Пинських болотах, Днїпрі і Чорнім мори. Правдивість сього твердженя доказує істория, полїтична і воєнна, Галичини. З неї видно, що сей край належить до найбільше оспорюваних в Европі, з якого володїнєм держави доходили до найвисшого полїтичного розвитку, а з його утратою були засуджені на постепенне знидїнє. За сей край проляло ся дуже, дуже богато крови (т. зв. людова етимольоґія звідси виводила й назву «Червоної Руси»); коли менше, як у Ломбардиї, Бельґії, Ельзасї, Шлезку, то лиш тому, що Галичина довгі віки лежала осторонь від західно-европейського економічного і культурного житя. «Европеізация» східної Европи в економічнім і культурнім напрямі ще дуже не давна: Катеринославщина то ще не Шлезк, а Чорне море ще і в приближеню не має такого значіня як Балтик, хоч без сумнїву вже є на дорозї до здобутя його ваги, а може й перевисшеня.
Сьому полїтично-ґеоґрафічному становищу Галичини відповідає вповни й її етноґрафічний характер. Сей край лежить також у самій серединї славянського світа, а українці, його жителї, творять під язиковим оглядом типову перехідну славянську ґрупу, яка сполучаючи в собі елемєнти східного і західного, північного й полудневого славянства творять своєрідний і самостійний тип у семї славянських народів. Поміж науковими теориями про правітчину Славян, без сумнїву, найкраще уарґументована та, що сю правітчину кладе на галицько-володимирські землї. Так само в антрополоґічнім та етнолоґічнім оглядї українцї Галичини творять осередну, перехідну громаду, не лише у славянськім, а і в европейськім світї. Навіть культурне житє краю носить визначні прикмети того осередного і перехідного характеру: не лише чотири ріжні релїґії перемішані з собою, а й у пануючій греко-католицькій конфесиї гармонїйно сполучений східний обряд із західними догмами, византийський стиль церков із західною вокальною і пластичною штукою. Так є не лише тепер, так було завсїди.
До всеї ріжнородної ваги сього краю прилучаєть ся ще один момент незвичайно актуальний у нинїшній хвили, національно-полїтичний. Галичина, в її історичних межах, племінно майже одноцїльна; заселена племенем, якого вісїм десятин живуть поза теперішними межами у південній Росиї, на просторах природної і відвічної експанзиї краю аж до натуральних границь. Ріжниця в національно-полїтичнім становищи Українцїв по сїм і по тім боцї австрийсько-росийського кордону така, що висше розвитій, хоч малій частині сього народу, в Галичині, припала роля (не перший раз в істориї) бути розсадником полїтичної думки і національної свідомости серед одного з найбільших народів Европи, — ідей, які самі собою мусять вести за собою полїтичний і господарський зріст цїлої України.Галицько-володимирські землї виступають на історичну сцену розмірно дуже пізно (після Київщини!), бо що тілько під кінець Х. в. Про час перед тою датою можемо висловляти лише більше-менше бистроумні здогади. Поминаючи спірне питанє, чи переказані арабськими письменниками звістки про велику і сильну славянську державу «Валиняна» (десь около VIII—IX. в.) звязані з українською Волиню чимось більше нїж подібністю імен чи ні, можна усталити деякі дані зперед висше означеного історичного моменту.
Край над середним Сяном і Днїстром мусїв бути заселений тою самою (українською) людністю, що жила й над Бугом і Стиром. На розточу між тими ріками перехрещували ся з-давна три европейські торговельні шляхи: один із Угорщини до прибалтийських країв, другий зі Шлезка у Київщину і Днїпро та третїй з перехрестя сих обох уздовж Днїстра і Прута до устя Дунаю. Нинїшні головні зелїзничі линїї в Галичині сходять ся докладно з напрямом тих шляхів.
Сей важний комунїкацийний вузол став уже дуже рано принадним преметом завойовницьких змагань сусїдних державних орґанїзмів. З великою правдоподібністю можна впевняти, що се місце стояло під полїтичним впливом Аварів (568—799), яких велика наддунайська держава є дуже цїкавим прототипом нинїшної австроугорської монархії. По аварськім розгромі згадана частина нин. Галичини попала мабуть у якусь звязь із головним переємником аварської держави, з Велико-моравським союзом (830—905). Коли Мадяри положили кінець сїй — можнаб сказати — другій передотечници нинїшної, наддунайської монархії, то галицьке Закарпатє, на скілько не встигло удержати своєї повної самостійности, підпало ймовірно під вплив Київа, де тодї норманські князї клали основи під полїтичну будівлю старої Руси. Та не на довго, бо з ослабленєм власти їх у серединї Х. в. відчула ся на північнім боцї наших гір сила Чеської держави, яка у 2-їй половині того віку встигла розтягнути свої впливи на всї простори колишнього Великоморавського союзу, м. ин. на Поодрє (Шлезк), Повислє (пізн. Малопольща з Краковом) і Словаччину. Тодї то власть чеських князїв (більше або менше фактична) розтягнула ся далеко на схід по жерела рр. Буга і Стира (себто по Броди — дуже старинну місцевість). та мабуть на часи сього чеського володїня треба покласти початок Перемишля (Перемишль = Перемисл+ь город, себто город Перемисла: подібно як Ярославль, Володимирь = город Ярослава, Володимира). Та отся світлість Чехії треває не довго; одна з перших її територияльних страт довершила ся на териториї нин. Галичини.
Київський вел. князь Володимир В., властивий основатель староруської держави, зараз на початку своєї дїяльности дав позір на европейське роздороже в нашім краю і в походї веєннім 981 р. здобув Перемишль (се перша історична звістка про славну сьогодня твердиню) та т. зв. »Україну«, себто цїлий ряд городів по лївім боцї р. Буга, між ними найважнїйший Червен (положінє його непевне, як не коло Комарова, то коло Холму; він дав назву цїлій териториї: «Червенські городи», »Червенська земля«, опісля польськими хронїстами фальшиво змінену і розтягнену на цїлу Галичину як »Червону Русь«) та весь край по Вепр і Вислок піддав зверхности Київа. Про реванш Чехія не могла думати, бо незабаром (999) постигло її більше нещастє: утрата в користь новозорґанїзованої Болеславом І Польщі Шлезка і Краківщини на постійно, а решти країв на якийсь час.
Полїтичний переворот у самім осередку Европи в останних десятилїтях X. в. має взагалї епохальне історичне значінє. Зокрема мотиви політики Володимира не безінтересні і для нинїшнього полїтика. Ідея племінної єдности тодї була незвісна (і сама спільність була лише у найперших завязках), рішали лише мотиви полїтичні й господарські. Саме коротко перед тим комунїкация Київа з Чорним морем і тодїшним культурним сьвітом була вчасти розірвана, вчасти утруднена турецькими номадами Печенїгами, що заволодїли чорноморськими степами по обох боках Днїпра; тому заволодїнє таким важним вузлом доріг між Бугом—Днїстром—Сяном було очевидно одною із засадничих вимог в орґанїзованю держави й успіх його давав чималі полїтичні й економічі користи державі згл. князеви. В останних часах висказували ся навіть погляди, що окупация Галичини Володимиром мала бути вступом до акциї в напрямі завойованя Царгороду! Як би матїрю сього погляду не була задалеко йдуча ретроспективність у вияснюваню історичних подїй, то можна би сказати, що й тодї найпевнїйша дорога до Дарданелїв вела тудоюж, що й десять віків пізнїйше… В кождім разі маємо право висловити ся, що заволодїнє Галичиною 981 р. причинило ся до успішного підбою иншої сили і в иншім напрямі: до запанованя христянства і грецької церковної культури у цїлій східній Европі. Нова ся сила, обхопивши і наш край, рішила скоро і раз на все про національно- культурну приналежність тодїшних наших предків.
Полїтична й економічна вага Галичини спокусила по смерти Володимира В. († 1015) польського короля Болеслава звязати наново сей край із завойованою на Чехах Малопольщею. Використовуючи незгоду між синами Володимира, за поміч дану одному з них (свомуж зятеви Святополкови), одержує він лївий бік р. Буга (1018). Та польська окупация тревала коротко. По смерти Болеслава († 1025), за слабого його сина Мєшка II. відвоював Червенські городи вел. князь Ярослав, син Володимира (1030 і 1031) і скріпив західну межу своєї держави новим городом на лївім боцї Сяну Ярославлем, Від того часу західна і південна границя нашого краю зі зверхного боку не була тревало переломлена до самої середини XIV. в.
Староруська держава зі своєю столицею у Київі відограла в істориї східної Европи подібну ролю як франконська держава у західній із столицею в Ахенї. Обі держави не могли удержати ся довго в обємі свойого найбільшого зросту, наслїдком ґеоґрафічних, господарських, культурних і немаловажних династичних обставин та ріжниць, і розпали ся рано на більш орґанїчні і природно умовлені державні твори. При сїм процесї навіть первісні назви обох державних великанів зазнали подібної долї: обі на своїм початковім грунті зійшли до ролї партикулярного означеня (Русини, Франки), а своє державно-полїтичне і національне значінє удержали по нинї на первісно чужій, завойованій териториї (Росия, Франция). Хід істориї в обох половинах Европи не дає підстави анї Нїмцям анї Українцям жалувати, що їх первісні унїверсальні монархії не удержали ся, бо якраз сей упадок причинив ся до витвореня їх національних індивідуальностий.
Упадок староруської держави почав ся дуже рано: вже Володимирів син Ярослав не володїв цїлою спадщиною (лиш по Днїпро), а по його смерти († 1054) сей процес розвивав ся скоро, а на зверх виявляв ся найбільше постійним упадком полїтичного значіня Київа. Причини його нидїня були: 1. опанованє степів Половцями, що були далеко тяжчим ворогом нїж їх попередники Печенїги (знищені Ярославом Мудрим) і що зіпхнули столицю старої Руси до становища окрайного города; 2. численність династиї і хиби її фамилїйного права тягли за собою дїленє держави і межиусобиці, головно за честь сидїти на київськім престолї, аж до злобного руйнованя предмету спору; З. розвій провінций, положених щасливійше від Київщини, і змаганє їх династий до повної незалежности і до панованя над Київом. Всї ті причини довели до того, що по сїм боцї Днїпра почали вже у другій половинї XI. в. усамостійняти ся дві головні землї, по сїм і тім боцї р. Буга, себто Волинь (Володимирия) і Галичина.
Ся останна має вже у 80-их рр. свою власну династию княжу, трьох братів Ростиславичів, що сидїли на окремих удїлах, одначе вели спільно дуже одноцїльну полїтику: Рюрик († 1094) у Перемишли, Володар († 1125) у Звенигородї (к. Львова, що опісля займає місце Звенигорода), опісля у Перемишли, та Василько († 1125) у Теребовли. Спадкоємцем усїх удїлів став остаточно Володарів син Володимирко († 1122), який осередком полїтичного житя всеї країни зробив Галич (1144), від якого пішла назва краю. Нова столиця й цїла земля розцвила головно за Ярослава (1153—1187), якого власть сягала здовж Днїпра і Прута по море й Дунай. На його синї Володимирі II. (1187—1199) вигасла перша галицька династия, яка видала ряд визначних індивідуальностий і т. ск. сотворила Галичину в полїтичнім розуміню.
Се дїло полїтичного усамостійненя Прикарпатя було дуже трудне і було осягнене після цїлого ряду крівавих війн, особливо важких до середини XII. в., з усїми сусїдами, а найбільше з двома: волинською Володимириєю й Угорщиною. Саме ґеографічне положінє Галичини й Володимириї мусіло бути жерелом безнастанних конфлїктів між обома краями згл. їх князями, що змагали до поширеня своїх посїлостий коштом противника. Володимирия була для Підкарпатя особливо тодї небезпечна, коли була в залежности від Київа (а так було правильно до середини XII. в.), або противно, коли сама здобувала иґемонїю над Київщиною (около 1150). В сїй боротьбі було становище Ростиславичів на стілько труднїйше, що князї Волини й Київщини найшли окрім Поляків дуже сильного союзника в Угорщинї, якій молоде князївство не було бажаним сусїдом. В р. 1099 рішили союзники прямо розібрати посілости Ростиславичів, одначе похід угорського короля Коломана на Перемишль скінчив ся катастрофою (як раз на сїм поли, де в жовтни 1914 р. такої самої долї від украінських оборонцїв Перемишля зазнали Москалї!). Ще скрутнїйші часи перебула Галичина в сер. XII. в. Окружений відусїль ворогами князь. Володимирко найшов для себе союзника аж у суздальській династиї Мономаховичів, які у змаганю підчинити Київ Суздалеви (к. Москви, його переємницї) почали довголїтню завзяту боротьбу із волинською династиєю Мстиславичів та з їх знаменитим представником Ізяславом 1136—1154. Антаґонїзм сих двох княжих династий — то перша історична боротьба між Україною і Московщиною, а союз галицького князя з сею другою можнаб назвати першою проявою полїтичного москвофільства на нашій земли. І в сїй боротьбі бере живу участь Угорщина, очевидно по боцї Ізяслава. Король Гейза II. (жонатий із сестрою Ізяслава) піднимає цїлий ряд походів за Карпати, одначе велика ся боротьба не принесла рішучого і тривкого успіху жадній сторонї, а Київ, головний предмет спору, потерпів найбільше; зруйнований по варварськи Суздальцями (1169) стратив решту свого передового становища і полїтичної вартости. Галичина, мимо тяжких годин остояла ся і за Володимиркового сина Ярослава тїшила ся навіть довшим спокоєм і культурно-господарським розвитком. Що тілько за Володимира I. стала на короткий час угорською провінциєю. Сей князь, прогнаний із Галича володомирським Романом, привів Угрів, які що правда відобрали надднїстрянську столицю, одначе посадили в нїй угорського намісника (1188), а Володимира увязнили і завели на Угорщину. Та князь утїк із неволї, найшов поміч у цїсаря Фридрика I. й засїв на ново у Галичи (1189). Історичний слїд сеї перелетної угорської окупациї полишив ся у титулі угорських королів: rex Haliciae або Galiciae. По безпотомній смерти Володимира II. більше як столїтний антаґонїзм галицько-володимирський закінчив ся унїєю обох країв під Ізяславовим внуком Романом В. (1200).
Полїтичний твір Романа — одної з найбільш героїчних постатий в українській істориї, хоч знаної лише з дрібних лїтописних фраґментів — злученє обох ворожих країв в одну політичну цїлість, був олицетворенєм української полїтичної ідеї проти змагань нового панрусизму, репрезентованого після згаданого висше занепаду Київа суздальсько-московськими князями. Вихований під впливом західно-европейської культури, прихильник католицтва, бере він під свою власть і осередок релїгійно-культурного житя східної Европи, Київ, й обезпечує його своїми лицарськими походами від нападів степовиків — Половцїв знад Дону, для яких був «львом, тигром і крокодилом». Розширивши (в порозуміню з нїмецьким орденом) свої володїня на північ вздовж Буга до р. Нарви, володїв Роман териториєю, яка давала йому почесне місце в Европі і робила бажаним союзником. З Угорщиною жив у найлїпшій згодї, а в Нїмеччині був сторонником Гогенштавфів. Як такий попав він у конфлїкт із польським князем Лестком і впав у боротьбі під Завихостом (1205) у розцвитї житя і полїтичних плянів.
Одно з найбільших нещасть в нашій істориї; та не лише в нашій, а й цїлої середної Европи. Національне нещастє виявило ся в тім, що в державі, заледви сконструованій Романом, при дитячім віцї його синів, віджили всї супротивні течії, яким загально-українська держава була немила або недоцїнена, та спровадили на край страшний (40-лїтний!) полїтичний заколот, получений із опустошенєм, чужими наїздами, окупациями і т. ин., а що найважнїйше — край став безсильний і безрадний супроти такої світової катастрофи, як інвазия Монголів в Европу. Недостачу европейського передмуря у стилю Романа В. відчули тодї болючо й сусїднї край: Угорщина, Польща, Нїмеччина.
Оба Романовичі, Данило й Василько, хоч визначні постати нашої істориї, не доросли до батькової міри, та головно з вини обставин. У часах патримонїяльного права, коли держави не віддїляв ніхто від особи князя, немовлячий їх вік був найбільшою перепоною у продовженю і довершеню батькового дїла. Галицько-володимирська унїя, після більше як 100-лїтної боротьби між обома краями, мала за богато зверхних і внутрішних ворогів, щоб удержати ся й далї без глибоких потрясень. Ідею єдности обох країв репрезентував Данило (1205—1264) і йому прийшлось ждати і бороти ся, серед успіхів і невдач, як триумфатор і вигнанець, цїлих сорок лїт, заки ся ідея вповни здійснила ся. Полїтичні перепони в сім рядї зусиль походили з боку: 1. галицького боярства; 2. споріднених княжих династий; З. сторонних держав.
На галицькім ґрунтї виросла своєрідна боярська верства, якої ґенеза мало ясна та якої історична роля дуже характеристична й однакова у всїх віках аж до нинїшного дня, без огляду на національно-культурну еволюцию сеї аристократиї і без огляду на полїтичну долю й державно-правне становище Галичини. В характері сього невмирущого боярства лежить основний рис анархизму, що виявляєть ся в непогамованім нахилї до самоволї, в жадобі власти, в безоглядности супроти підданих, в непокірности й віроломности супроти князя, при рабських формах у відношеню до нього одночасно — нещастє для кождої держави з таким живлом. Сильна рука Романа давала собі раду з ним, та за Данила скоїло воно дуже богато лиха. Само дїлило ся на родові котериї, які, без глибшої полїтичної чи социяльної думки, готові були на услуги кождому претендентови або суперникови, який умів їх відповідно винагороджувати. Маємо навіть приклад, що один із бояр посягнув навіть за княжою короною і дїйсно короткий час сидїв у Галичи (1214). Подібим духом коромоли й непокірности були овіяні й епископи.
Такою безідейною боярською опозициєю користували ся ріжні суперники Романовичів до галицького стола (до володимирського менше). Перші поважні кандидати були з чернигівської династиї, сильно роздробленої, що стояла під впливом суздальської полїтики. Спорідненє з Ростиславичами (через Ярославну, жінку Ігоря Святославича, героя «Слова») дало підставу трьом братам Ігоревичам, при помочи деяких давнїйших Романових ворогів та місцевого боярства опанувати Галич, де одначе по недовгім часї стрінула їх соромна смерть на шибеници з рук того самого боярства (1211).
По короткотревалім узурпаторськім володїню боярина Володислава Кормильчича заважила в Галичині угорська полїтика. Тодїшний король Андрій II., приятель Романа і його вдови, виступив таки зараз 1205 р. в характері опікуна малолїтних дїтий, яких тодїшним звичаєм уважав своїми васалами й на тій основі почав до давнїйшого титулу rex Galiciae додавати ще rex Lodomeriae (Володимириї). Та його особисті невисокі квалїфікациї, недостача засобів, хрестоносний похід і безнастанні непорозуміня із власними вельможами були причиною, що ся опіка була здебільшого фіктивна й аж узурпация Володислава приневолила його до більше рішучих заходів, одначе — по традициї 1188 р., — не в користь Данила, а для свойого сина Коломана, якого — основі спишської умови — подружив з Саломеєю, дочкою краківського князя Лестка, посадив у Галичи (1214) й коронував за згодою папи на короля. Нова королівська пара була ще також у дитячім віцї, власть спочивала у руках угорських воєвод, а сї менше всього дбали про симпатиї галицької людности. На сїм не лише розбив ся плян Андрія і самих визначних Галичан завести релїгійну унїю в краю (Галичина належала до київської митрополії), а й само панованє Коломана підтяло ся. Інтриґи Лестка й заходи елементів неохочих Уграм і унїї спровадили у Галичину руського „Ричарда Львине серце“ — Мстислава Удалого, перед тим новгородського князя; він взяв Галич і полонив самого Коломана (1220). Супротив того угорський король мусїв признати Мстислава галицьким князем, натомість сей віддав Перемишль другому угорському королевичеви, Андрієви (1222). Незабаром зорґанїзувала ся опозиция і против Мстислава, а осередком конспірациї був — Перемишль. Дійшло до конфлїкту. В Галичи засїв Андрій (1227), а Мстиславови полишило ся лише Поділє, незабаром і чернецтво.
Тепер виступив на сцену відпиханий доси правний дїдич Галичини — Данило. В рр. 1230—1233 веде він, зі змінним щастєм, боротьбу з Андрієм, який і вмер обложений у Галичи. Недалека по сїм смерть самого короля Андрія II. (1235) закінчила змаганя Угорщини обезпечити Арпадам панованє в Галичи — полїтику, що ведена иншими руками моглаб була довести до иншого успіху. Попри свою перемогу над угорським королевичем Данило й дальше признає номінальну зверхність Угорщини над Галичиною, та новий король Бела IV. був зразу неприхильний йому і почав підпирати нового претендента Ростислава (з черниг. династиї), якого зробив своїм зятем. Нова боротьба за Галич скінчила ся що тілько 1245 р. у битві під Ярославлем, де Ростислав з угорським війском і своїми галицькими сторонниками був рішучо розбитий й подав ся на Угорщину (там став він баном Славонїї). У слїд за сим почали ся між Галичиною й Угорщиною приязні відносини: взяло верх зрозумінє спільної небезпеки і спільних полїтичних цїлий, а висловом його була й родинна звязь (Лев Данилович оженив ся з королївною Констанциєю).
Успіх Данила під Ярославлем мав не так полїтичну вартість як династичну. В полїтичнім напрямі належите використанє його було вже неможливе з огляду на той переворот на Сходї, який настав наслїдком великого монгольського наїзду якого жертвою упав Київ (1240), саме у хвили, коли Данилови пощастило й тут відновити галицьке намісництво. Наїзд мав катастрофальні наслїдки для українського народу взагалї, а галицько-володимирської держави зокрема. Татари не спинили ся на Днїпрі, а взяли під свою безпосередну власть край аж по линїю Случ—Ушиця, значить — мало не до нинїшної східної границї Галичини. Поминаючи повне запустїнє тривко обсаджених просторів, також усї західні териториї держави потерпіли страшне зруйнованє, подібно як і Угорщина.Попри всї ті нещастя Галичина-Володомирия мусїли зазнати й того, що її пан Данило мусїв покорити ся особисто ханови в його обозї над долїшною Волгою, куди вибрав ся зараз після перемоги над Ростиславом. Се прикре упокоренє князя не було, що правда, зовсїм однозначне з васальною залежністю, одначе відношенє фактичних сил між Галицько-волинською державою і Золотою Ордою було таке, що першій не було иншого вибору як або корити ся безумовно другій (подібно як робили московські князї), або готовити ся до рішучої розправи з нею. Лицарський Данило вибрав, очевидно, се останне. І він присвятив останні десятилїтя свойого житя ідеї реванжу й визволеня. Будова і скріплюванє городів при помочи привилейованих нїмецьких колонїстів мала піднести оборонність самого краю. Тодї повстав Львів на місци занепалого Звенигороду, а перед ним іще Холм, зацвив Володимир (»город, якого і в Нїмеччинї не видано») й ин.; натомість тратив щораз більше свою вартість Галич, з огляду на спаралїжованє Татарами торговельної дороги по Днїпру і Прутї. Окрім того Данило переймив ся, під впливом папського посла Плано Карпінї до Золотї Орди, ідеєю спільного хрестоносного походу проти Татар та виявив чимало енерґії у завязуваню полїтичних союзів.
Найперше очевидно треба було мати прихильність найважнїйшої моральної сили тодїшного, світа — апостольської столицї. По довших переговорах між Данилом і папою Іннокентиєм IV, порозумінє між обома сторонами виявило ся 1253 р. коронациєю Данила на короля і приступленєм галицько-володимирської церкви до унїї з Римом. Тривкий по ярославській битві союз із Угорщиною довів до того, що Галичина взяла дїяльну участь у боротьбі за спадщину по австрийських Бабенберґах: після порозуміня Бели IV з папою подружив ся Данилів син Роман і з австрийскою дїдичкою Гертрудою і вступив до боротьби з Отокаром чеським, одначе не маючи достаточно піддержаня з боку Бели уступив з нерівної конкуренциї; батько ж його помагав ще Белї в битві під Кройсенбрун 1260. Позатим дбав Данило про союзників у Польщи, на Литві і в Прусиї (1254), одначе Татари слїдили пильним оком сї його полїтичні заходи і кількома походами на Данилові землі, головно великим наїздом 1259, розбили всї його надїї на прогнанє Татар за Днїпро. Поминаючи смерть Іннокентия IV., знаємо, що полїтична ситуация в серединї XIII. в. просто виключала здїйсненє пляну хрестоносного походу у східну Европу. Наша держава не лише була зруйнована наново Татарами, а ще володарі її були присилувані власними людьми розкинути міські укріпленя, немилі диким степовикам. По сїй великій полїтичній невдачі, яка повела за собою й упадок церковної унії, зломаний Данило жив не довго († 1264), а трохи згодом умер і його брат Василько, що весь час стояв у полїтичній тїни брата, володаря, який серед менше трудних обставин був би блискучим полїтичним феноменом з огляду на свою лицарскість, постійність, культурність і гуманність.Неґативний — загалом беручи — результат Данилової полїтики в останнім 20-лїтю панованя був причиною, що син його Лев (1264—1301) змінив дещо дотеперішні полїтичні принципи і дїйсно завдяки тому здобув красші успіхи нїж його батько. З татарами старав ся жити у згодї і не вагував ся брати участи в їх походах у сусідні краї (Угорщину, Польщу й Литву), щоб тілько охоронити по змозї свої краї від пустошеня. Близьке його спорідненє з Арпадами дало йому нагоду виступити з претенсиями свого сина Юрия до спадщини по них і взяти участь у боротьбі за неї при кінци XIII. в. Знайшовши на Угорщинї прихильну партию шляхти, опанував він північно-східні комітати з Мункачем, які наслїдком того близько одно людське поколїнє входили у склад галицько-володимирської держави. На сї часи припадає племінно-церковне сформованє т. зв. Угорської Руси. У звязи з угорською полїтикою Льва були його відносини до Чехії. Король Вячеслав II. змагав до заволодїня цїлою Польщею і велику частину свойого успіху в сїм напрямі завдячував щирому другови Львови Галицькому, з котрим станула специяльни умова що до Угорщини і Польщі. Поза тим продовжав Лев прихильні відносини з нїмецькими лицарями у Прусиї, здебільшого коштом Литви.
Полїтичні успіхи Льва дали змогу його синови і наслїдникови Юриєви I. (1301—1308) піднести блеск свого панованя коронациєю на короля. Взагалі початок XIV. в., се момент поновного розцвиту Галичини-Володимириї, безперечно найсильнїйшої тодї держави в сїй частинї Европи. Се її становище було умовлене хвилевим занепадом татарської могутности та внутрішним розстроєм Угорщини, Польщі і Литви. В тімже часї процес диференцияциї старої Руси й відокремлюваня українських земель від московських, початий ще в XI. в., поступив дуже сильно наперед, обхопивши сферу доси спільну для цїлої східної Европи — сферу церковної орґанїзациї. Се стояло у звязи з історичною долею Київа.
«Мати городів руських» стратила, що правда, вже давно своє полїтичне значінє як столиця Руси, одначе задержала давний характер релїґійного осередка для цїлої східної Европи. Опанованє Київа Татарами не лише відобрало гал.-володимирській державі змогу користувати ся його ідеальним капіталом. На переломі XIII-XIV вв. київський митрополит, хоч родом Галичанин, бачив себе приневоленим перевести свою столицю з Київа у Московщину, якої князь був постійним васалем Золотої Орди. Не даром московська церква поминає сього митрополита як святого; своїм (мабуть невласновільним) дїлом дав він московським володарям у руки неоцїнений капітал, який до нинї приносить високі відсотки московській полїтичній ідеї (зразу патриярхат, опісля царепапизм). Така доля київської митрополїї не могла не журити галицьких володарів і у звязи з сим були з одного боку нахил їх до ідеї церковної унїї з Римом, з другого змаганє утворити окрему галицьку митрополїю, незалежну від московської. Справа унїї, живо дискутованої у XIII. в. серед усього східного християнства, не довела до сподїваного успіху як в инших краях так і в Галичинї. Без огляду на прихильність князїв і самого духовенства не встигла унїя пустити глибшого коріня анї в XIII. анї XIV. в. з ріжних причим, про які тут годї говорити, в кождім разї тодїшні заходи підготовили до певної міри ґрунт під пізнїйший розвиток церковної злуки, що стала неначе національною українською релїґією. І змаганя утворити самостійну галицьку митрополїю зустрічали чималі трудности. Енерґічним заходам Льва I. і Юрія I., в міру упадку київської митрополїї, вдало ся виєднати у царгородського патриярха поставленє окремого митрополита в Галичи (1303), та Москва інтриґувала всїми способами в Царгородї доти, доки не добила ся скасованя галицької митрополії (1347). Справа ся одначе віджила по упадку галицько-волинської держави.
Передчасна смерть короля Юрія I. була анальоґічним нещастєм для держави як смерть Романа В. Малолїтні сини Юрия, Лев і Андрій (1308—1323), виховані під впливом реставратора Польщі Володислава Локтика, знайшли ся в дуже трудних обставинах з огляду на зріст і скріплюванє всїх сусїдних держав. Кандидатура їх до угорської корони проти Карла Роберта скінчила ся утратою закарпатської посїлости; поодинокі приграничні простори перейшли до Польщі або Литви, вкінци самі князї в боротьбі з Татарами за визволенє Київщини лягли головами. На них вимерла мужеська линїя потомків Романа В., а після кількалітного заколоту власть у галицько-володимирській державі опинила ся в руках сестрінка попередних князїв, польсько-мазовецького князя Болеслава, що під іменем Юрія II. закінчує ряд самостійних володарів Галичини-Володимириї († 1340). Мимо свойого польського, по батькови, роду старав ся він покласти певні межі тодішному зростови Польщі і в тій цїли не лише піддержує традицийний прусько-галицький союз, диктований спільними інтересами супроти Литви, а ще й розширює його з огляду на подібну спільність інтересів супротив Польщі. Ся політика одначе не принесла бажаного успіху. З одного боку наступив тїсний союз між Польщею й Угорщиною (1330), а з другого Юрий II попав у (мало розяснений) конфлїкт із галицьким боярством та переплатив його своїм житєм на початку 1340 р.
На галицько-володимирські землї кинули ся тепер жадні сусїди.
Смерть останного галицько-володимирського князя дала привід мало не до 60-літної боротьби за спадщину по нїм. Участь у нїй беруть зразу чотири полїтичні сили: Угорщина, Польща, Литва і Татари; та останні, будучи в постійнім упадку, мусїли скоро уступити з турнїру. На середину XIV. в. припадає полїтичний розгін всїх трьох згаданих держав, особливо Литва виявляла велику експанзивну силу в полудневім напрямі. Князї її, здавна посвоячені з руськими княжими родами, готовили ся повторити подекуди ролю династиї Руриковичів у східній Европі, а галицько-володимирську державу вже перед тим відсунули з півночи до рр. Буга і Припети. Тепер же один із них, Любарт Ґедиминович, споріднений також із Юриєм I., виступив як кандидат до Галичини і Володомириї, одначе у сїм змаганю зустрів ся з подібними ж претенсиями Угорщини й Польщі.
Права Угорщини до наших країв випливали зі знаного нам уже попередного, відношеня між обома сторонами, в порівнаню з тими правами претенсиї Польщі були майже без теоретичного оправданя, одначе тодїшні її взаємини з Угорщиною були того роду, що остаточно весь спірний предмет опинив ся в польських руках. З одного року страта Шлезка в користь Чехїї, а східного Поморя (тепер зах. Прусиї) в користь нїмецького Ордена приневолили молоду (новозорґанїзовану) польську державу й її талановитого володаря Казимира В. вложити цїлу енерґію в завойованє того европейського осередка, яким була Галичина; з другого боку династична умова між польськими Пястовичами й угорськими Анджьовинами (1339), яка довела до часової унїї (1370—1372), зкоординувала на довший час полїтичні змаганя обох держав, чи радше — як опісля показало ся — запрягла угорську до служби польським цїлям.
Перші воєнні походи Казимира при угорській помочи на Галичину не принесли бажаного успіху. Володимирия з краєм по лївім боцї Буга (Белз, Холм) опинила ся в руках Литовців, Галичина ж ще цїлих девять лїт (1340—1349) удержала фактичну самостійність, під проводом одного зі своїх вельмож, перемиського воєводи Дмитра, який одночасно признавав зверхність всїх трьох конкуруючих держав. Зворот наступив по його смерти, коли Казимирови вдало ся захопити цїлу Галичину і хвилево все Побуже з Белзом і Володимиром аж по Берестє на північ. Одначе сей успіх був дуже нетривкий як на сили польського короля. І тодї то станула умова між Польщею й Угорщиною (1350), в якій зазначено, що угорські королі мали й мають дїдичні права до Галичини й Володимириї, та польський король буде володїти ними до кінця свойого житя, а після того сї краї переходять до угорської корони; тілько в разі якби Казимир полишив по собі сина, Угорщина заплатилаб йому 100.000 фл. відправи. На основі сеї умови угорський король Людвик бере сильну участь у боротьбі з Литвою (1351, 1353), що закінчуєть ся аж 1366 р. формальним подїлом колишньої галицько-волинської держави: Галичина з західною Волиню остала при Польщи, східна Волинь із Луцьком при Любартї, а белзько-холмська земля (»Україна по лївім боцї Буга) при лит. кн. Юрию. Смерть Казимира (1370) змінила відносини на стілько, що цїла Волинь (з Володимиром) перейшла у литовські руки, а Галичина, по мисли умови з 1350 р. припала Угорщинї.
Литовські князї пробували згодом заволодїти й Галичиною та спровокували великий похід Людвика на Белз і Холм (1377), що закінчив ся упадком кн. Юрия й обкроєнєм посїлостий Любарта (Брідщина), який був приневолений признати над собою зверхність Угорщини. Галичину віддав Людвик наперед свойому палатинови Володиславови кн. опольському і сей правив нею (1372 до 1378) то як намісник (gubernator) то як князь (dominus et heres), опісля прилучено безпосередно до Угорщини з окремим ґенеральним старостою (capitaneus generalis) на чолї. По смерти Людвика (1382), коли одна його дочка стала угорською королевою (Марія), друга польською (Ядвига), питанє державно-правної чи радше партимонїяльної приналежности Галичини стало предметом спору між обома державами.
Польща, довівши до подружа своєї королеви з вел. кн. литовським Ягайлом і до польсько-литовської унїї (1385), ужила всїх способів, щоби удержати ся при, тепер уже безумовно потрібній для неї, Галичинї: Ядвига іде особисто в похід, проганяє угорські залоги і проголошує анексию Галичини до Польщі (1387). Стало ся се всупереч заходам згаданого кн. Володислава, що »записав« наш край чеському королеви Вячеславови, одначе не міг нїчого вдїяти при пасивности чи радше слабости Угорщини. Новий її король Жигмонд старав ся лиш дипломатичними заходами запевнити права угорської корони до Галичини (1412, 1415, 1423), одначе поза повторенє засад висловлених в умові 1350 справа не вийшла. Галичина полишила ся при Польщі аж до 1772 р.; полїтична увага Угорщини мусїла звернути ся в иншім напрямі (поминаючи епизод 1657 р.), й історичні права її до Закарпатя відозвали ся що-тілько при нагодї першого розбору Польщі.
Уявім собі історичну карту середної Европи у 2-ій половинї XIV. в. Цїла майже східна і середна частина Галичини належить до Угорщини; західна, за Вислоком, належить до Польщі, яка без мала, має такі границї як нин. росийська Польща; Шлезк належить до Чехїї, що остає в династичній звязи з Угорщиною; устє Висли належить до Прусиї; простори ж від Буга по Балтик, жерела Днїпра й Чорне море — до Литви. Між Польщею й Литвою завязуєть ся унїя (1385) — чи не маємо готового суроґату нинїшної Росиї? І против кого відразу обернула ся сила злучених держав? Проти Чехїї-Угорщини, якої закарпатська провінция була невигідним тернєм у польсько-литовськім державнім тїлї й її анектованє (1387) було не так довершенєм унії (воно ще не зараз прийшло), а просто передумовою вдатности сього важного союза. У слїд за тим польсько-литовська держава кинула ся з усею силою на здобутє берегів Балтийського моря коштом пруського Ордену (1410). Чи не нагадують ся тут наші дни? Коли коротко тревала київська держава Володимира В. з імени і традициї може звати ся, до певної мірі, метеоричним прототипом нинїшної Росиї, то польсько-литовська держава поновляє сей тип вірнїйше, ширше та, що особливо важно, тривкійше.
Правда, литовсько-польська держава не встигла відограти тої історичної ролі, якої можнаб сподївати ся по корисних обставинах положеня і народженя та по перших її політичних успіхах, та всеж таки до середини XVII. в. була вона европейською великодержавою. Односторонний розвиток її внутрішного полїтичного житя (невгамоване панованє шляхти, релїґійна нетерпимість супроти православних і національний гнет супротив Українців) відобрав державі розгін на зверх (тім охоронила ся Угорщина від небезпеки польської експанзиї за Карпати), спровадив маразм, розклад і анархію у середину. Типовий зразок такої соціяльно-полїтичної і національно-культурної хороби польсько-литовського державного орґанїзму давала якраз Галичина. (Лозинський: Prawem i lewem).
Вона удержала свої історичні межі як окрема адміністрацийна територия, т. зв. Руське воєдвідство (з землями: пере- миською, сяніцькою, львівською, галицькою, теребовельською і холмською) з енклявою Белзького воєвідства — весь час приналежности до Польщі. У хвилї прилученя Галичини всї инші землі колишньої галицько-вол. держави разом із Заднїпровєм належали до Литви, яка помимо персональної унії була зразу у внутрі зовсїм самостійною державою. Цїкава річ, що Поляки відразу впали на сю думку, якою 300 лїт опісля зачудував Европу французький король Людвик XIV, почавши реунїнну акцию. Вони стали на становищи галицького історичного права, почали домагати ся від злученої Литви відступленя всїх українських земель і добили ся остаточно (в Люблинській унїї 1569) того, що польсько-литовською межею стала Припеть і Сож. У зєдинених тим способом українських землях почав ся живий національно-полїтичний і культурний рух. При сїм Галичина з її давною історичною традициєю відограла передову ролю, даючи всїм иншим землям ідейний напрям і доставляючи ряд визначних полководцїв, полїтиків і письменників. Відновлена Казимиром В. галицька митрополїя зілляла ся, після обєднаня українських земель, з також відновленою київською. Та увесь український національний рух мав антипольський характер — із причин діткнених висше. Слабий бік українського житя лежав наперед у тім, що українські землі були польським задним краєм (Hinterland), що полїтична українська сила (козацтво) осередкувала ся на степових, відкритих і малолюдних окраїнах (запорожська узброєна рука була задалеко від галицької голови) і тому змаганя Українцїв до полїтичної еманципациї, мимо хвилевих блискучих успіхів, остали, загалом беручи, безуспішними і дали лише можливість московським царям вілляти живого духа у мертву стару традицию Суздаля і почати з иншого кінця, знад Волги, «збиранє руських земель» — процес, що почав ся уже третій раз в істориї східної Европи і відбув ся головно коштом польсько-литовської держави.
До 1795 року західна границя Росиї посунула ся по Нїман—Наров—Буг—Збруч. Поза нею з українських земель остала лише Галичина з белзько-холмською землею і скравком Волини, що силою подїлових трактатів 1772 і 1795 рр. припали, як колишнє добро угорської корони, Габсбурґам (умовлена східна гриниця мала бути первісно Серет, та австрийському правительству вдало ся її пересунути на Збруч); в тім самім часї (1774) прилучила ся ще й Буковина. Тим способом простір колишньої галицько-володимирської держави був подїлений між Австрию й Росию. Лише пасивність австрийської полїтики 1793 р. була причиною, що й головна частина Волини (по теориї того самого історичного права що й Галичина) не припала Австриї і що тодї перша австрийсько-росийська границя не пішла вздовж Горини або Случи, лише лягла на Бузї. Та й ся межа пересунула ся дуже скоро в ще некориснїйшім для Австриї напрямі: утворенє Варшавського князївства (1806), його збільшенє (1809) та остаточна переміна на т. зв. Польське королївство конгресове (1815) в унїї з Росиєю — створили нинїшну линїю границї. При сїм, поминаючи короткотревале відступленє Тарнопільщини 1809—1815, відпала від Австриї і більша частина териториї між Бугом і Вепром (Замостє — Холм). Ще доки в Польщи удержувала ся автономія, то невигідність нової границї для Монархії не мала особливого практичного значіня, та від 60-их рр. XIX. в. стала вона грізним memento для Відня. Сеж очевидно повернули відносини з лїт 1385—1387!
На сю тему можна-б, очевидно, писати томи, знаючи, що наш край був стілько разів предметом боротьби, особливо до кінця XIV. в.; тому в рамах отсього письма не можна дати й найзагальнїйшого нарису воєнно-історичного значіня Галичини. Такий нарис був би безкорисний не лише задля своєї поверховности, а й задля свойого опізненя. А шкода! Якби політична вага Галичини була перед війною краще знана і зрозуміла, крім полїтично-історичних монографій давно бувби появив ся цїлий ряд воєнно-історичних моноґрафій про сей край. Що з того бувби тепер не сам тілько академичний науковий хосен, показує теперішна світова війна зі своїм множеством стратеґічних і тактичних архаізмів, головно у використовуваню терену. Москалї і в сїм напрямі зробили нам несподїванку, знаючи добре Галичину не лише полїтично, ґеоґрафічно, картоґрафічно і т. ин. а й історично. Досить — нинї уже не час писати історию давних війн у Галичинї, все таки не зайва річ буде вказати найяскравійші моменти минувшини, на скілько історичні жерела дають яку-таку можливість їх дослїдженя.
Про воєнні подїї X. в. не можемо вже нїчого сказати понад їх полїтичний результат. Похід Володимира В. на Червенщину і Перемишль (981) вийшов мабуть із Волини через Буг (вказівка: м. Володимирь). Дорога знов польського короля Болеслава з Святополком на Київ вела через Буг коло Берестя, де був побитий Ярослав (1018); тудоюж ішов мабуть і Болеслав II. пів столїтя пізнїйше. Богато натомість цїкавих моментів дає істория галицько-волинської війни 1097—1100. Маємо тут похід Ростиславичів на Володимир проти варварського Давида (1098); побідну битву тих самих галицьких князїв із Святополком київським (наслїдником Давида) на «Рожнім поли», себто в околици Буська-Красного; вкінци перемогу їх під Перемишлем (1099) над Уграми, які прийшли на поміч Святополкови. Перед тим (1095) робили Угри під королем Володиславом Святим якийсь похід у Галичину, та близших відмостий про нього не маємо. Після невдачі під Перемишлем найблизший похід Угрів, за Карпати був 1123, одначе сим разом із хоробрими Ростиславичами проти Володимира Мономаха; облога Володимиря скінчила ся одначе задля неохоти угорських вельмож ні на чім.
Цїкава війна Володимирка галицького з Всеволодом київським 1144. Була се просто інвазия сил київських, чернигівських, переяславських, смоленських і турівських при польській підмозї на Галичину. Вони посували ся головно від сходу на Теребовлю, а коли Володимирко, маючи невелику угорську поміч (бана Белуша), не міг оборонити р. Серету, уступив до Звенигороду (коло Львова) і тут задумав обороняти ся; одначе противникам вдало ся обійти його з полудня; князь просив мира й одержав його, завдяки своїй проворности — не на тяжких умовах. Піднятий Всеволодом другий похід 1146 був ще менше вдатний; він розбив ся на тім самім Звенигородї.
У війнах Володимирка з Ізяславом володимирським Угорщина помагала, як звісно, сьому другому. В 1150 р. Ізяслав ладив ся йти на Галичину вздовш Буга, Володимир ждав на нього у Белзї, одначе довідавши ся, що король Ґейза II. перейшов уже гори і взяв Сянік, поспішив проти нього, щоби боронити Перемишля. Коли виявило ся, що він не в силі вигнати Угрів оружно, спонукав їх до відвороту, підкупивши вельмож, заки ще Ізяслав надтягнув в своїми силами. Невдачу сього походу мав направити новий 1152, коли Ізяслав і Ґейза рішили прогнати Володимира зовсїм, а його край подїлити між собою. Угорський король привів із собою велику як на ті часи армію 76 полків. Володимирко ждав на нього по лївім боцї Сяну, одначе побитий подав ся до Перемишля боронити переходу через ріку. Коли від Ярославля надтягнув Ізяслав, не мав галицький князь иншого виходу як покорити ся і приймити розмірно легкі умови побідників. Два роки пізнїйше Ізяслав вчинив новий похід на Галичину, який рішив ся в крівавій битві над Серетом коло Теребовлї, одначе ся володимирська перемога над Галичиною не могла бути полїтично використана задля скорої смерти Ізяслава.
З воєнних операций на териториї Галичини XIII. в. заслугує уваги війна між Угорщиною і Мстиславом Удалим 1219—22, Король Андрій II. рушив від Сянока на Перемишль, галицька залога «евакуовала» се місто, так що без бою займили його Угри; подібно стало ся з Городком, де залога збунтувала ся була проти Мстислава, що зайшов дорогу неприятелеви на р. Зубрі (линїя Львів—Миколаїв н. Д., мабуть коло с. Зубрі), одначе — супроти подїй із Перемишлем та Городком — уважав відповідним уступити у східнім напрямі на р. Серет, поручивши оборону Галича кн. Данилови. Андрій не міг взяти Галича одним замахом і не хотїв облягати його довше, маючи загрожений бік із Поділя, тому рушив (з наспілою польською підмогою) наперед на Мстислава, прогнав його поза межі Галичини й аж тодї обернув ся знов на Галич; супротив того Данило вийшов із города і зробив вдатний, серед постійного бою, відворіт на Товмач, Городенку і Буковину в нин. Бессарабію, де перейшов Днїстер і злучив ся з Мстиславом. Тодїто угорсько-польське військо рушило на Володимир вол., одначе Данило постарав ся, що Литовцї зробили диверсію на Польщу, а Мстислав привів Половцїв і наслїдком того противники почали поспішний відворот, а угорська залога в Галичи разом із молоденьким королем Коломаном дістали ся в неволю. В пізнїйшім конфлїктї Мстислава з зятем-королевичем Андрієм (1226—7) оперували в Галичинї одночасно дві угорські армії, що вийшли з Перемишля: одна під королевичем на Галич, друга під королем на Городок, Звенигород (Львів), Требовлю у Волинь, та Кремінець показав ся не до здобутя, з того скористав Мстислав й у відворотї побив Угрів.
В пізнїйших війнах Данила з королевичем Андрієм на Галич (1230—33) замітний похід (невдатний задля хоріб у війську) другого угорського королевича Бели вздовж цїлої Галичини й Буковини від Сянока по Раднянський перехід (1230). Цїкаві хоч загалом мало успішні угорські походи на волинські міста: Володимир (через Ярослав), Шумськ і Перемиль; Данило не лише оборонив Волинь, а й раз на все відвоював Галич. Його пізнїйші кріваві розправи з Ростиславом (1244—5) обмежили ся на Посянє коло Перемишля і Ярославля.
В боротьбах Угорщини і Польщи проти Литви за Галичину в серед. XIV. в. варті уваги походи угорського короля Людвика В. у союзї з польським Казимиром В. В р. 1351 союзна армія вийшла від Кракова на Сандомир і Люблин під Берестє, де станула умова з литовським кн. Кейстутом, хоч корисна для союзних держав, та не тривка. Зараз другого року потім Угри ідуть на Сянік і Перемишль, лучать ся з Поляками під Белзом, одначе не встигши взяти сеї твердині приступом вдоволяють ся лише формальними користями.
Третїй союзний похід (крім Польщі ще й пруський Орден). в р. 1366 довів до здобутя Белза, Холму й Володимира. Повторенє сього походу було 1377 р., що скінчило ся остаточним видертєм лївого боку р. Буга з литовських рук і прилученєм його до Галичини.
Польська анексия Галичини 1387 р. мала такий напрям: Ярослав, Перемишль, Городок, Львів, Галич, де намовлено угорського воєводу Бенедикта до здачі міста.
Як бачимо, Галичина протягом XI. до XIV. вв. була полем воєнних операций у ріжних напрямах, та як виходить із усього, старосвітські дороги удержали й по нинїшний день своє стратеґічне значінє, без огляду на колосальний розвиток технїчних засобів у комунїкациї. Коли навіть візьмемо під увагу теперішню австро-угорську офензиву в полуднево-східнім закутку Галичини, то й у сїм напрямі маємо середньовічний прототип у молдавських і молдавсько-турецьких походах 1490 і 1498 р., що ішли з Буковини на Галич, Рогатин, Львів, Перемишль і Ярослав.
Посередньовічні часи полишаємо на боцї, не лише ради тїсноти місця, а головно ще більше тому, що за польських часів війни за Галичину устають мало не зовсїм (задля територияльного розросту Польщі-Литви та занепаду Угорщини); і хоч воєнні операциї ведуть ся також у нашім краю, то вони з одного боку полїтично мало впливали на долю його, із другого — вони досить загально звісні щодо воєнно-історичного свойого значіня.
Висше поданий історичний нарис поясняє — здаєть ся нам — досить добре полїтичну й воєнну вагу Галичини до хвилї лїквідациї історичної Польщі — Литви, зглядно до часу сформованя нинїшного коронного краю в Австриї. На основі сього нарису можна схарактеризувати історичне значінє старої батьківщини Ростиславичів коротко так: вона була наперед одним із углових каменів староруської держави; дальше одною з сил, що довела сю першу передотечницю нинїшної Росиї до розкладу; пнем, коло котрого виросла могутна галицько-володимирська держава — перший вислів полїтичного сепаратизму українських земель від московських, перша реальна основа в розвитку української національної ідеї; вона була довгий час передмурєм Угорщини від монгольського варварства; страчена на річ Польщі, стала угловим каменем у будові польсько-литовської унїї — сеї другої передотечницї нинішної Росиї; при розпадї Річипосполитої отсей многоважний середноевропейський вузловий кут і вихідні до сходу ворота дістали ся наддунайській монархії — неначе бог істориї дарував їй чудесний перстень, полишаючи одначе їй самій догадати ся, яке слово заклятя уводить у рух таємні прикмети дарунку.
Австрийсько-угорська унїя 1526 р. втягнула була габсбурську монархію у сферу полїтичних інтересів Балкану і в сїм напрямі пійшла яка половина всїх полїтичних і воєнних зусиль Монархії; результати булиб без сумнїву ще більші, якби не давна полїтична традиция, що заставляла марнувати величезні сили на неможливих до удержаня позициях у Бельґії, Надренщинї, Ломбардиї… Прилученє Галичини відкрило перед Монархією нові горизонти полїтичного й господарського розвитку. Йосиф II. був без сумніву свідомий того історичного моменту, та Наполєонські війни (мимо їх впливу на обєм закарпатських посїлостий Австриї) й пізнїйший лєґітимізм затемнили сю свідомість так, що після 1848 вже не було цїлком зрозуміня полїтичної вартости східного краю коронного…
Того самого не можна сказати про Росию. Вже у самім 1772 р. робила вона ріжні трудности Австриї в окупованю краю й виявляла чимало інтересу до його столицї. Звісно також, що й Олександер I. високо цїнив можливість посїсти Галичину готов був за неї «дарувати» Австриї румунські князївства, та в практиці міг анектувати лише східний скравок (Тернопільщину), і то тілько на шість лїт (1809—1815) Звісно також, що цар Николай I. охочий був узяти під свою високу руку сей «искони русскій край», а чеські Панслависти 40-их рр. XIX. в. (прим. Ганка 1841) звязували свої національно-полїтичні мрії з надїєю, що Росия заволодїє передтим Галичиною. І з правдиво московською терпеливостю почала Росия тихі, хоч дуже систематичні, широко закроєні й доцїльні підготованя, щоби дістати в руки сей гарний кусок. У сїм змаганю висловлював ся зразу головно експансивний дух Московщини, та згодом виявивсь поважнїйший характер того зусиля — воля відвернути через забір Галичини грізну небезпеку для царської держави. Се веде до розваженя головних мотивів Росиї у сїй полїтицї.
Наперед важні огляди ґеоґрафічно-стратеґічні. для росийського державного орґанїзму на просторі від Варти по Прут є Галичина й Буковина дуже немилим клином, тим більше, що всї галицькі ріки переходять у дальшім бігу на росийську територию. Росийським полїтикам і стратеґам просто як ідеал усміхаєть ся перспектива заключити зачіпно-оборонний трактат із… Карпатами (подібно як над Балтиком радо посунулиб границю на Вислу). Вагу сих ґеоґрафічно-стратеґічних моментів признавав і ґен. Куропаткин в окремім мемориялї для царя (1900), сам не будучи прихильником завоюваня Галичини. Хоч подібні моменти, як висше названі, можуть самі рішати про полїтику кождої великої держави, то для Росиї важні були ще й инші згляди, між ними не найменше історичні.
Московщина завдячує свій великанський розвиток у високій мірі тій зручности, з якою її володарі уміли використати історичну традицию по колишнїй староруській державі, традицию, яка — що вже знаємо — дуже рано стратила свій полїтичний зміст та крім старого імени (Русь, Русини, Росия, руський, росийський) оперувала лише церковно-релїґійною традициєю Київа, розірваною на якийсь час за галицько-волинської держави, згодом склеєною за польсько-литовської унїї, вкінци зовсїм підпорядкованою знарядам московської полїтики: патриярхатови і синодови. Сею релїґійною традициєю користували ся московські володарі так успішно, що до кінця XVIII. в. встигли ззібрати всї завітні руські землї« окрім тих, що опинили ся в межах Австро-Угорщини. В сїм маємо також поясненє, чому Росия, загалом беручи, толєрантна до всїх конфесий, виявляє глибоку, нїчим не до перемощеня, ненависть супротив релїґійної унїї з Римом; їй не то не може бути місця в межах Росиї; вона є й поза границями держави предметом постійних атаків, скритих і явних, з боку офіцияльної росийської церкви. Отся релїгійна роля віддала росийській полїтиці величезні користи при упадку Польщі, у процесї розкладу Туреччини, а тепер попробувано того самого способу на Австро-Угорщинї (процеси в Сиготї і Львові 1913/4). Довершити »збираня руських земель« забором прикарпатського дїдицтва Ростиславичів і Романовичів, яких правним наслїдником хоче бути рід Гольштайн-Ґотторп, та приверненєм у них старого православя — се одна з найвисших мрій росийської державної полїтики, мрія — поза Росиєю хиба Італїянцям добре зрозуміла.[1] Тому не дивно, що вже у перших початках війни між Монархією і Росиєю (18. серпня 1914) манїфест росийського начального полководця проклямував грімко »велике історичне дїло — дїло зібраня в одно руської землї«, що місяць пізнїйше (22. вересня) цар впевняв новопоставленого ґенерал-губернатрра Галичини, що «з усею Росиєю тїшить ся з прилученя давної Червонї Руси»; а вкінци росийський президент мінїстрів в інавґурацийній думській промові (9. лютого 1915) назвав сподїване здобутє Галичини тим »останним цвітом, якого ще неставало у живому царському вінци«; і тим усї три здерли остаточно заслону з дїйсного обличя довголїтної полїтики Росиї супротив Австриї.Що ся маска не відкривала ся давнїйше, нїчого дивного; в полїтичнім світі нема звичаю признавати ся згори до заборчости, особливож Росия уміла завсїди драпувати ся ідеальними й альтруістичними інтересами, а старе супірництво її з Монархією на Балканї давало найкращу нагоду ховати дїйсні й егоістичні наміри що-до Галичини до хвилї рішаючого розрахунку. Дотого, на тлї балканських непорозумінь галицька справа не то не стратила полїтичної вартости, а противно — виросла до значіня найпевнїйшого етапу у змаганю знищити вплив Монархії на Балканї і добити ся панованя над Босфором і Дарданелями. Чи можна подумати собі кориснїйші для Росиї обставини задля здїйсненя сеї мрії росийських націоналїстів, як тодї, коли від судетсько-карпатських воріт до Оршови і Коттаро, з кождої карпатської і балканської долини, яструбом зависне гроза інвазиї на середний Дунай, коли невидима рука полїтичної інтриги підойме против себе десяток народностий Австро-Угорщини, а точивий рубель перемінить ся у динаміт на розсадженє остаточної запори на дорозї з Петербурга до Адриї і Середземного моря? Чи в таких обставинах буде ще довго можливо говорити про ривалїзацию між Росиєю й Австро-Угорщиною на балканськім теренї, а не про необчислиме в наслїдках світове панованє першої?
Всї названі висше мотиви росийської полїтики супроти Галичини (ґеографічно-стратеґічні, історичні й полїтичні) мають очевидні прикмети заборчости, яка є проґрамою державної полїтики на десятки і сотки лїт, не має і не може мати означеного терміну задля свого виконаня й поодинокі його фази можуть бути довільно відкладані до найзручнійшого для справи моменту. Та в гонї Росиї на Галичину був ще один мотив, що своєю вагою перевисшає всї инші; мотив, подиктований інстинктом полїтичного самозбереженя, що не дозволяв відкладати довго здобутя Галичини. Отся небезлека — то українська національна ідея з її огнищем у Галичинї. Се веде нас до схарактеризованя національного розвитку сього краю в австрийських часах.
Історичний процес відокремлюваня й усамостійнюваня української народности почав ся — як по переду було сказане — наперед на політичнім поли у формі галицько-володимирської держави (її пізнїйше наслїдуванє — Гетьманщина XVII—XVIII. вв.); потім проявляв ся у релїґійно-культурній сфері через відокремленє галицької, згодом київсько-галицької митрополії, а найбільше через унїю української церкви з Римом; вкінци на порозї найновійшої історичної доби, прийшла черга на новочасну, язикову, яка найважнїйшу форму національної окремішности мусїла надати українській народности остаточні риси національно-культурної індивідуальности. Подібні розвоєві етапи перебули західно-европейські народи здебільшого вже давно, зате славяни (крім хиба поляків) в сїм саме зглядї були до кінця XVIII. в. майже ще нездиференціоновані, чи то задля відсталости їх національно-культурного житя взагалї, чи то задля уживаня спільної славянської мови як письменської. Що йно у згаданім часї наступає зворот до індивідуалїзациї, у змаганю піднести розговірну (людову) мову даної народности до степеня лїтературної. Між Українцями і Москалями панувало також довгий час щось у родї загальноруської койне з болгарсько-церковною основою, та тепер проявив ся роздїл у формі окремих лїтературних мов: великоруської й малоруської себто української. Перша відокремилась, ізза полїтичних причин, дещо ранше й як beata possidens не перестала уживати й дальше старого спільного терміну »руський язик»; другаж попри звичайні в таких разах внутрішні трудности розбрату зі стариною мала до побореня не тілько конкуренцию мови упривилейованого в державі племени, а ще й умисні перепони сеї держави. Бо Росия дуже скоро зрозуміла, що язиковий сеператизм Українцїв дуже небезпечний для самої росийської державности, тим більше, що він особливо живо проявив ся був у Надднїпрянщинї, де-як могло здавати ся — слїди давної полїтичної та релїґійної окремішности були достаточно затерті нївеляцийними заходами росийського правительства. Перспектива улїтературненя української мови на цїлім полудни Росиї була відразу оцїнена як слїд полїтичними і національними кругами Росиї: українське лїтературне відродженє зустріто як — не більше і не менше — полїтичний замах на цїлість росийської держави! Пійшов у рух цїлий ряд драконських, безпримірних в істориї, актів против української мови, аж до повної заборони її в лїтературнім, науковім і публичнім житю (1876). Революция 1905 привела, що правда, автоматично більшу частину сих обмежень до упадку, одначе правительство не змінило зовсїм свойого принципіяльного погляди на українську мову і — знайшовши однодушність навіть у частини бувших революцийних сфер — ждало лише нагоди, щоб повернути до попередного стану, — безглядних репресий. Сю нагоду найшло воно в часї нинїшної війни, видавши ґенеральну заборону шонебудь друкувати в українській мові.[2]
Та одночасно Росия розуміла й розуміє, що всї тї заборони разом з усїми иншими русифікацийними заходами на рос. Українї будуть марні, як довго частина українських земель, многоважна з історичного боку, оставатиме поза сферою правосильности царських указів та мінїстерських заборон — себто при Австро-Угорщинї, де українська ідя має яку-таку можливість проявляти ся у реальній формі на всїх полях суспільного житя: полїтичнім, релїґійнім і культурнім та — всупереч усїм місцевим перепонам — здобувати тривкі основи новочасного національного розвитку і через те бути розсадником українського сепаратизму і на росийській Українї. Зрозумівши сей слабий бік своєї русифікацийної полїтики, Росия не поминула жадних способів, щоб і в межах Австро-Угорщини здавити, спинити або хоч здискредитувати українську національну ідею; а побачивши безуспішність тих заходів, догадала ся скоро, що одинокий лїк на українство — то анексия Галичини, і то не відкладана як справа Царгороду, а безпроволочна, доки розвиток українського національного житя в Галичинї й Буковинї не прибрав таких розмірів і такої сили, що жадні репресиї не убють його, а противно — по евентуальній анексиї сих країв — воно розіллєть ся широко по українських землях Росиї і змарнує всї дотеперішні обєдинительні успіхи.
Як бачимо, українська ідея зробила росийське змаганє щодо Галичини акутним і дуже поважним проблємом росийської державної полїтики. Звичайно, її керманичам годї було передвидїти, коли обставини позволять скинути маску в сїм напрямі, тому в остатних десятилїтях подвоєно й потроєно енерґію в цїли параліжованя українського національного житя на териториї нашої Монархії. Акция ся не нова зрештою. Почала ся вона зараз по 1848 р., коли то вперве виявило ся було (після важких репресий на чільних репрезентантах українського відродженя 1847 р.), що саме «галицькі Українці є далеко успішнїйшим елементом проти Росиї нїж Поляки». Первісні методи росийської пропаґанди обмежали ся (з огляду на дуже слабі ще прояви української думки) на приєднуванє прихильників росийської мови як »загально-руської«, материяльне підпиранє росийських видань, натомість зогиджуванє, осмішуванє і підкопуванє українських язикових змагань; особливо фатальний був вплив дворазового переходу росийських війск через Галичину 1849 р. (против угорського повстаня), які мали приказ робити як найкориснїйше вражінє в краю. Після кримської війни, а ще більше по невдачах 1866 ся пропаґанда перейшла і на релїґійне та полїтичне поле. Ґлорифікация старого православя й величанє росийської сили й її успіхів переміняли ся постепенно, в міру заострюваня суперечностий між Росиєю і Монархією, найбільше по 1908, у відкриту й підпольну акцию в напрямі релїґійної апостазиї, державної зради і військової шпіонажі, яка тисячними нитками обмотувала щораз більше нещасний край. В тій пропаґандї одно цїкаве: росийські аґенти цїнили головно приєднанє інтелїґентнїйшої молодежи, на селянство глядїли переважно згорда, лише в тих околицях, які в теперішній війнї показали ся особливо важними стратегічними цїнностями, не жалували нї труду, нї гроший, нї крайної демаґогії, щоб тілько насадити росийські симпатиї і серед темного мужицтва.[3]
Отсе відношенє Росиї до Галичини, зглядно до Австриї, давно вже перестало бути тайною для галицьких Українцїв і вони, хоч їх переконанє не знаходило відголосу в полїтичних кругах Монархії, напружили всї свої слабі сили в горячковім будованю власної національної культури, щоби у хвили, як вибє дванайцята година, поставити Росию перед доконаний уже факт українїзациї публичного житя східної Галичини й відобрати тим способом росийському правительству охоту до анексиї. Почали ся одинокі у своїм родї перегони, в яких австрийські Українцї остали, на жаль, позаду. Та не їх у сїм вина, що до війни вони не встигли вийти поза початки самостійного національно-культурного житя на публичнім поли (кілька унїверситетських катедр, кілька державних ґімназий, ряд найнизших утраквістичних народних шкіл, толєранция для української мови в публичних урядах, певні права для типової своєї конфесиї і т. п.). Українцї не мали жадного впливу на полїтичну власть у краю. Там, де Українцї мали певну змогу самадїяльности, на приватно-правнім просторі, національні здобутки далеко більші, одначе все ще за малі й молоді як на величину краю і скількість її людности та як на ґігантичні сили ворога. Все таки довели до того, що з маси т. зв. руського населеня повисше двох третин стали свідомими Українцями, а з решти лише дрібна частина встигла бути приєднана в користь ворожої ідеї — русофільської. Сей процес не ослабив одначе згаданої висше росийської акциї в Галичині, яка не переставала нї на хвилинку вдаряти передусїм в головного свого ворога і в головну свою цїль — українську національну ідею. Одночасно з наглим топнїнєм давнїйшого т. ск. ідейного москвофільства між людностю пропаґанда ся, оперуючи виключно корупциєю, прибрала такі застрашаючі форми, що просто чуло ся в повітрю надходячу бурю, а після процесу Бендасюка і тов. та після сераєвської траґедиї Українцї сподївали ся буквально кождого дня вибуху війни… за Галичину.
Що Галичина була головною цїлю війни з боку Росиї, се знаємо вже; а що потреба знищеня українства була головним мотивом сього кроку, потвердило ся вповни пізнїйшими подїями. Того самого дня, коли промовляв Горемикин про Галичину в Думі, говорив і мінїстер заграничних справ Сазонов про причини війни і між ними назвав по імени »українську ідею« як одну з головних. Отсе перший раз промовив відкрито державний росийський муж про українську небезпеку поза межами Росиї. Два місяці перед війною (23. мая 1914) говорив він також про неї, одначе не зважав ся ще бути щирим; він згадував лише про »ворожі до Росиї течії над границею«, тепер же — пощо скривати? Тепер уже безлїч фактів свідчить, чим для Росиї Галичина. Ще в Галичині гудуть армати, ще не вся вона і московських руках, а се що є, далеко ще не обезпечене, а вже горячково ведеть ся »орґанїзацийна« робота росийського правительства, робота обчислена не на потребу хвилї, а далекої будущини. А все вістрє »перестрою« обернене лише против української мови, української школи, української церкви — як констатує навіть поінформована польська преса. Вивезенє й інтернованє галицького митрополита ґр Шептицького і цїлих соток найвизначнійших Українцїв у глибину Росиї, насильне перемінюванє греко-католицьких церков на православні, замкненє всїх українських шкіл, товариств й інститутів, заборона всїх українських часописий і книжок, прогнанє української мови з публичного ужитку аж до написів на склепах і приватних оповісток на мурах! Таке горячкове випереджуванє істориї має лише один аналоґічний приклад таки у росийській минувшинї перед 200 лїтами: в будові Петербурґа ще далеко до мира зі Швециєю.
Оба приміри свідчать, як дуже залежить Росиї на посїданю Галичини. Поминаючи голоси росийської преси й поодиноких публїцистів, найкращим свідоцтвом буде хиба дискусия на тайнім засїданю Думи у лютім. Там говорили всї, полїтичні партиї і правительство, про евентуальні умови мира. Скаля домагань була ріжна, у одних дуже широка (Галичина й Буковина, Познанщина, стара Прусия, мала Азия, Царгород, Дарданелї, Вел. Сербія і т. ин.) у других зовсїм смирна (Галичина!), та не було нї одної партиї, нї одного посла, який сходив би понизше сього мінїмум. Галичина (очевидно з північно-східною Буковиною)! то найнизша цїна за те море крови, яке ллєть ся від початку серпня м. р., conditio sine qua non; на все инше — Сербію, Царгород, Дарданелї, відбудованє Польщі — можна буде остаточно, щоб ужити московського вислову, наплевать…
- ↑ Штука росийської полїтики користувати ся історичною традициєю виявляєть ся добре м. ин. і тим, що Москалї приготовили вже в часї війни анексию Галичини в її історичних межах (з Решовом!), згори відступаючи решту нинішного коронного краю, з доброю пайкою „руської“ людности, будучій Польщи від Карпат по Балтийське море.
- ↑ Одночасно позволило собі на виїмок: розкидало в українськії мові писані памфлети против Австриї.
- ↑ На сей момент звертали були ще перед війною українські посли австрийського парляменту позір правительства, та не здобули особливого зацїкавленя.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|