Галичина в рр. 1918—1920/I

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Розділ I.

Українську Галичину заняла Австрія при першім розділі Польщі в 1772. р., покликаючися як на правний титул на права угорської корони до сього краю з часів галицько-волинської держави і з пізнійших договорів між польськими й угорськими королями.

Адміністративно злучено її з польськими землями, набутими Австрією при розділах Польщі і з набутою від Туреччини Буковиною. В кінці, після ріжних експеріментів і плянів, утворено в 1850. р. з сих територіяльних набутків Австрії два „коронні краї“: „Королівство Галичину й Володимирію з великим князівством Краківським і князівствами Освєнцімським і Заторським“, яке обнимало набутки Австрії при розділах Польщі, і „Князівство Буковину“, яке обнимало висше згаданий набуток від Туреччини.

Таким чином українську Галичину злучила Австрія з польськими землями, набутими при розділах Польщі, в один край, в якім підчас конституційної перебудови Австрії на основі автономії — „коронних країв“ вся політична власть, дякуючи мішаному складові населення[1], соціяльній перевазі польського елєменту[2], політичній будові австрійської держави[3] і політиці австрійського правительства[4], дісталася в польські руки.

До часу заведення загального і рівного виборчого права в Австрії (1907.) сю власть виконувала польська шляхта. Опісля перейшла вона на польську демократію, яка виробила відповідну до сього політичну теорію, а саме: що те, що в періоді свого панування здобула польська шляхта, є загально-національним добром польського народу, т. зв. „національним станом посідання“, який оберігати і розширяти має обовязок кожда нова кляса, яка приходить до політичної власти.

Словом, від часу конституційної будови Австрії (1861.) до її розпаду (1918.) австрійський „коронний край“ Галичина оставався під політичним пануваннєм Поляків, творячи суроґат польської держави під Австрією. Се польське пануваннє опиралося на отсих підставах:

На основі виборчого закона до австрійського парляменту Поляки творили більшість представництва Галичини в австрійськім парляменті. Се відношеннє не могло бути змінене без їх згоди.[5]

При розбиттю австрійського парляменту на велику скількість національних і політичних ґруп Поляки, які в справі польського національного стану посідання в Галичині все зберігали одноцільний національний фронт, були таким сильним чинником, що проти їх волі парлямент і правительство були безсильні і все мусіли платити їм ціну, яку вону жадали, себ-то оберігати і розширяти їх національний стан посідання в Галичині.

В склад австрійського правительства все входили 1—2 міністри Поляки з портфелями, які оберігали польські інтереси в правительстві і перед короною.

Крім того від 1871. р. входив у склад австрійського кабінету міністер Поляк, який de jure був міністром без портфелю, та de facto польським міністром для Галичини з широкими компетенціями і правом „veto“ у всіх справах, які відносилися до Галичини.

Цісарським намісником для Галичини, який був шефом цілої державної адміністрації в краю, був призначуваний усе Поляк.

На основі виборчого закона до галицького сойму Поляки мали забезпечену подавляючу більшість у соймі, що віддавало в їх руки автономне законодавство і адміністрацію в краю.

Польське представництво в австрійськім парляменті і галицькім соймі творило орґанізацію, яка мала вплив на призначеннє і відкликаннє польських членів австрійського правительства і галицького намісника.

Окремі закони і розпорядки забезпечували пануюче становище польської мови в державних і краєвих установах Галичини.

Супроти українського народу в Галичині продовжали Поляки політику бувшої польської держави, на скільки се було можливо з огляду на українське національне відродженнє, на політичні поняття і відносини 19. віку і на австрійську конституцію. Ся конституція, хоч проголосила правно-державний принціп рівноправности народів держави тільки теоретично, не переводячи його в практиці державного життя, одначе все таки давала кождому народові держави, особливо в области мови і культури, ряд управлень і змогу боротися за оберіганнє й розширюваннє їх.

В половині 19. віку політика галицьких Поляків супроти Українців стояла ще на становищі заперечування істнування української нації як культурної одиниці; на тодішню польську думку шлях українського племени до культури повинен вести через польонізацію; культурний тип людини з українського племени повинен бути „gente Ruthenus natione Polonus“[6].

Коли показалося, що се становище супроти національного розвитку українського народу не вдержиться, польська політика заняла становище ставлення як найбільших перешкод розвиткові української мови і культури, розуміючи дуже добре, що на певнім ступні сього розвитку український нарід розпічне боротьбу за політичну власть.

Коли-ж ся боротьба за політичну власть на добре розгорілася польська політика від початку 20. віку рішила відібрати українському народові територіяльну підставу боротьби за політичну власть: одноцільну національну територію, змагаючи до того, щоб українська Галичина через польонізацію українського і жидівського елєменту по містах і насаджуваннє польського сільського елєменту шляхом кольонізації поміщицьких маєтків польським селянством стала територією національно на стільки мішаною, щоб Українці не могли сягати по політичну власть на сій території.

Основним змаганнєм української політики в Австрії було змаганнє до поділу „коронного краю“ Галичини на національні складові части українську й польську й до утворення з української Галичини автономного українського „коронного краю“, в якім політичну власть виконував би український нарід.

В 1848. р, коли тодішня революція уможливила галицьким Українцям виступленнє на арену політичного життя, українська політична орґанізація, Головна Руська Рада, поставила те домаганнє в такій формі, щоби з української Галичини, української части Буковини й української території Угорщини, себ-то з усіх українських земель Австрії, утворити одноцільний автономний український коронний край.

Се домаганнє, яке Головна Руська Рада, підпирана цілим українським населеннєм, дуже енерґічно заступала перед короною, правительством і австрійським Установчим Державним Соймом, було тоді близьке до здійснення. Прихилялося до нього передовсім австрійське правительство, яке тим способом думало зменшити територіяльну підставу політичної сили Поляків у державі, обмежуючи її на польську етнографічну територію; так само мало воно прихильників в Установчім Державнім Соймі. Одначе в рішаючу хвилю не знайшло воно в нім більшости і т. зв. кромерижський проєкт австрійської конституції[7] полишає українські й польські землі, набуті Австрією при розділах Польщі, як один „коронний край“.

Зломивши конституційні змагання і привернувши абсолютизм (1851.), австрійське правительство закинуло також плян поділу Галичини.

Примушене через 10 літ до конституційних реформ, воно — як уже вище зазначено — помирилося з Поляками і віддало їм політичну власть в Галичині.

Від сього часу домаганнє утворення автономного українського „коронного краю“ в Австрії відсунулося в сферу будучности, коли національна боротьба між народами держави примусить її до перебудови на основі автономії національних територій. Домаганнє такої передумови, яке в 1899. р. австрійська соціяльна демократія приняла в свою проґраму, мало в галицьких Українцях горячих прихильників. Одначе було воно поки-що домаганням будучности.

Ще в дальшу будучність відсуненим домаганнєм, радше далеким ідеалом ніж реальним домаганнєм було з'єдиненнє всіх українських земель в одну незалежну державу, якого одні сподівалися від загально-европейського воєнного конфлікту, другі від соціяльної революції. Одначе сей ідеал що-раз сильнійше вростав в уми й серця галицьких Українців, даючи їм силу до важкої щоденної боротьби за національне і соціяльне визволеннє.

Ся боротьба йшла за демократизацію виборчого права до австрійського парляменту й галицького сойму, за оберіганнє й розширюваннє управнень української мови, за здобуваннє змоги розвитку української культури, за орґанізацію широких селянських мас до боротьби проти соціяльного поневолення, за оборону здобутих прав перед насильством польської адміністрації.

В сій боротьбі були періоди великого загострення і траґічних подій, коли українським населеннєм, особливо селянством і студенством, заповнювалися вязниці, лилася кров і падали жертви українські. Так було цілі 1890-і роки при виборах до австрійського парляменту і галицького сойму, ціле перше десятиліттє 20. віку в боротьбі за український університет, в масових страйках українського селянства і в наймогутнійшім з усіх українських масових рухів того часу — русі за загальне і рівне виборче право до австрійського парляменту і галицького сойму. З українського боку ся боротьба зазначилася вистрілом українського студента Мирослава Січинського в цісарського намісника Галичини, польського ґрафа Андрія Потоцького (12. цвітня 1908.).

Національний бік сеї боротьби зливався з соціяльним: та сама кляса польського народу, польська шляхта, кляса польських поміщиків, виконувала політичну власть в краю і панувала соціяльно над українським селянством.

До кінця 19 віку инші кляси польського народу: міщанство, селянство і робітництво, майже не мали політичної сили і для скріплення своїх позицій кликали Українців до „спільної боротьби“ проти „спільного ворога“: польської шляхти, яка „однаково гнете оба народи: польський і український“. В ті часи для освідомлення й орґанізації польського селянства й робітництва вложили чимало праці визначні українські громадяни (Іван Франко, Михайло Павлик, Микола Ганкевич і ин.). Та коли в міру демократизації політичного життя Австрії польська демократія почала приходити до політичної сили, вона разом з польською шляхтою стала одним фронтом проти українських національних і соціяльних визвольних змагань в обороні польського „національного стану посідання“.

Результатом сеї боротьби в публично-правній области було здобуттє представництва в австрійськім парляменті й галицькім соймі (в скількости по-над одну четверту цілого галицького представництва, — що очевидно далеко не відповідало праву українського народу на основі демократичного принціпу), української народньої школи (з великими обмеженнями в користь польської мови і польського політичного духа), кількох українських середніх шкіл, кількох українських катедр па теольоґічнім, фільософічнім і правничім факультетах львівського університету, права зносин з державними установами українською мовою, права державних підмог для українських культурних і економічних інституцій і т. и.

Ще важнійше від тих здобутків було те, що в боротьбі за них і дякуючи їм творилося українське громадське життє, росла національна, політична і соціяльна свідомість, орґанізувалися українські народні маси, розвивалася українська культура, творилися в усіх областях громадського життя в українській національній формі загальні цінности.

В се твореннє українського національного життя вносили великий ідейний і фактичний вклад Українці з Росії, які через репресії царської Росії над Україною мусіли переносити значну часть своєї діяльности в Галичину.

Зносини між галицькими і російськими Українцями істнували, почавши від половини 19. віку, і чим далі ставали що-раз інтензивнійші. Вистане згадати імена Костомарова, Куліша, Драгоманова, Кониського, Грушевського, які мали живі звязки з Галичиною. В 1880-их і 1890-их рр. багато українських письменників з Росії містили свої твори в галицьких виданнях, особливо в „Зорі“, „Народі“, „Життю і Слові“, „Літературно-Науковім Вістнику“. Від 1900. р. Львів стає еміґраційним центром Революційної Української Партії й инших українських політичних ґруп, аж доки революція 1905. р. не дала їм змоги перенести всю свою діяльність на Україну.

Так спільними силами синів цілої України творилися в Галичині всеукраїнські цінности.

Одначе обі части України, розділені кордоном, все таки за мало зжилися з собою, за мало злилися в одну цілість. Се відбилося траґедією непорозумінь між ними в хвилі, коли упадок Росії й Австро-Угорщини кликав до обєднання в один національно-державний орґанізм.

Австрійські і зокрема галицькі політичні відносини: велика сила консервативно-клерикальних елєментів, національна боротьба між усіми народами держави, недостача революційного духа в демократичних і соціялістичних партіях, важка щоденна політична боротьба за дрібні реформи, використуваннє виступів якоїсь ґрупи серед одного народу проти його національних змагань взагалі ґрупами другого народу[8], все те наложило свою печать на політичну ідеольоґію і психольоґію галицьких Українців.

Під партійно-політичним оглядом галицькі Українці ділилися на пять ґруп: чотири українські й одну москвофільську, яка стояла на становищі неістнування окремої української нації, була під суспільно-політичним оглядом реакційна і зрештою відгравала все меншу й меншу ролю в життю українського народу Галичини.

Партії, які стояли на українськім національнім становищі були, числячи з права на ліво: христіянсько-суспільна, національно-демократична, радикальна і соціяльно-демократична.

Перша з них, се дитина невдачної польсько-української угоди з 1890. р. Коли загал партії народовців, побачивши, що польська сторона не додержує угоди, перейшов до опозиції, — вірною угоді осталася невеличка ґрупа інтеліґенції, переважно урядовців, яка в дальшім розвитку приняла назву христіянсько-суспільної партії. Консервативно-клерикальна під суспільно-політичним оглядом і угодова супроти польського панування, не мала вона майже ніякого політичного значіння.

Наисильнійша була партія національно-демократична, яка опановувала майже все громадське життє українського народу в Галичині. В її рядах знаходилася переважна часть духовенства і світської інтеліґенції, як також більша часть селянства. Історично беручи, був се центр українського національного табору в Галичині, т. зв. народовців. Коли в процесі партійної діференціяції творилися праві й ліві ґрупи, центр приняв також форму партійної орґанізації. В 1899. р. партія народовців відновилась допливом молодших радикальних елєментів з інтеліґенції, приняла назву національно-демократичної (народньої) партії й ухвалила проґраму, яка своїм демократизмом майже не ріжнилася від т. зв. мінімальних проґрам соціяльно-демократичних партій. В марті 1919. національно-демократична партія приняла назву трудової народньої партії і змінила проґраму відповідно до потреб будови української держави, остаючи на тім самім ідейнім ґрунті демократизму.

Радикальну партію заложили в 1890. р. прихильники Драгоманова. Партійна проґрама признає своєю основою соціялізм. Одначе в практичній діяльности сей соціялізм був вивіскою без змісту. Радикальна партія внесла цінний фермент радикальних ідей в ціле громадське життє галицьких Українців. Одначе сильною політичною орґанізацісю не змогла стати.

Соціяльно-демократичну партію заложили в 1899. р. ті нечисленні українські соціяльні демократи, які до того часу працювали або в польській партії або були діячами української радикальної партії. Зріст української соціяльно-демократичної партії спипювала її залежність — ідеольоґічна й фактична — від польської соціяльної демократії. Осуджуючи різкійші прояви української визвольної боротьби проти польського гнету як „націоналізм“ і „шовінізм“, вона дискредитувала себе в широких кругах українського громадянства і позбавляла себе допливу інтеліґентних сил. Українського пролєтаріяту по містах не могла орґанізувати, бо він — національно неосвідомлений — був бажаним матеріялом для польської соціяльної демократії, яка пильно берегла його перед національним освідомлюваннєм. За право орґанізувати український міський пролєтаріят в кінці таки розгорілася боротьба між українською й польською соціяльною демократією, доводячи навіть до хвилевого розпаду української соціяльної демократії на дві ґрупи: національну і польонофільську. В кінці український сільський пролєтаріят (в точнім значінню слова) був за мало численний і занадто темний, щоб могти дати опертє для сильної політичної орґанізації.

Се представленнє партійних відносин показує, що загал українського громадянства в Галичині оставався під впливом демократичних і навіть почасти соціялістичних проґрам.

Одначе діло не в самих проґрамах, а в тім, як вони формують політичну ідеольоґію і психольоґію громадянства. В сій области українське громадянство — під впливом висше зазначених австрійських і галицьких відносин — не стояло на висоті своїх проґрам. Недостача живих звязків з радикальними політичними і соціяльними рухами культурного світа, відсутність широкого розмаху, революційного пориву, обережність на всі сторони, розмінюваннє на щоденну дрібну монету, — ось що характеризувало, з малими виїмками, громадянське життє галицьких Українців. Вони жили неначе в тюрмі важкої чорної щоденної праці, куди тільки здалека доходив відблиск сонця нових ідей. Їх життє було занадто відмінне від того, де родилися ті ідеї, щоб вони могли мати безпосередній вплив на нього. Тому нові ідеї не перетворювались тут в нові життєві цінности, в нові політичні сили, тільки звичайно кінчалося компромісом між старим і новим. Молодіж, перейшовши роки молодечого радикалізму, ставала переважно в ряди національно-демократичної партії, яка одинока давала готовий орґанізаційний апарат громадянської праці. Старе відновлялося, але нове не творилося. І коли прийшла хвиля, яка кликала творити на руїнах старого нове, старі сили при найліпшій волі не могли як слід відповісти новим задачам, а нових сил, здібних до сього, не було.

В сім лежала також одна з причин траґедії непорозумінь між Великою Україною й Галичиною в українській революції.

Життє української Буковини розвивалося в подібних відносинах, як життє української Галичини. Галицькі Українці боролися проти польського гнету, буковинські мали проти себе австрійсько-німецьку бюрократію, яка тут збереглася ще з часів абсолютизму, і Румунів. Культурне життє буковинських Українців розвивалося під впливом Галичини.

Українці на Угорщині, придавлені страшним гнетом Мадярів, відрізані від яких-небудь звязків з иншими українськими землями, ледви животіли життєм темної етноґрафичної маси. Їх громадянське життє не вийшло по-за національно-церковну стадію з закраскою симпатій до Росії.


  1. Менше більше половину населення творили Українці, а половину Поляки і Жиди. Територія була в двох третіх українська, в одній третій польська.
  2. Висші соціяльні кляси в цілім краю були тільки польські (поміщики) і жидівські (промислово-торговельна буржуазія), які на-зверх приймали польську культуру.
  3. Політична перевага вищих соціяльних кляс.
  4. Після періоду боротьби між галицькими Поляками і австрійським правительством довершилась в 1861.—1873. між обома сторонами угода: за ціну підпирання династії і правительства проти инших народів і проти демократичних змагань в загально-державній політиці Поляки одержали політичну власть в Галичині.
  5. Постанова виборчого закона з 1907. р.
  6. Було се становище, анальоґічне до становища російського правительства і більшости російського громадянства царської Росії супроти українського народу.
  7. Ухвалений на засіданню 4. Марта 1849. в місті Кромерижі в Моравії, куди Установчий Державний Сойм переніс був свої засідання з Відня.
  8. Прим. кождий рішучійший виступ галицьких Українців під прапором демократизму чи соціялізму денунціювали польські консервативно-клєрикальні круги перед австрійською династією і правительством як „анархізм“, домагаючися репресій на цілий український рух. Польські демократи й соціялісти тоді, очевидно, мовчали. За те вони пильно підхоплювали кождий прояв українського консерватизму чи клєрикалізму як доказ „реакційности“ цілого українського руху, який треба поборювати в імя поступу. Тоді знов мовчали польські консервативно-клєрикальні круги.