Галка смерти
| Галка смерти пер.: Володимир Держирука Скрентон: Українська книгарня в Скрентоні, 1915 |
|
 |
 | На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
Цїна 5 центів.
| На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
| На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
Се було в часах Олївера Кромвеля.
Наймолодший зпоміж офіцирів анґлїйської армії був Мейфер, бодрий і завзятий трицятьлїтний мущина. Від сїмнайцятого року житя посьвятив ся він воєнному ремеслу, то й не дивниця, що скоро дослужив ся висших військових чинів.
Був жонатий і мав одну дитину, шести-лїтну Еббі Мейфер і його жінка глядїла на свою донечку, як на найбільше щастє…
Прийшли зимові, непривітні вечері. На дворі снїговиця і темно. В хатї повна мовчанка. Мейфер сидить з жінкою біля печи. Обоє засумовані. Упало на них велике нещастє, мов грім з ясного неба. Не говорять до себе нїчого а тільки держать ся за руки і з великим смутком поглядають собі взаїмно в очи… Надслухують чогось: бо обоє знають, що небавом прийде страшна розлука…
Щось зашелестїло в сусїдній кімнатї. Се Еббі за хвилину прибіжить, щоби родичів поцїлувати на добраніч. Мейфер отже шепнув до подруги:
— Утри сльози і засьмій ся; не треба засмучувати дитину. Хоч на часок забудьмо на се нещастє, що туй-туй має скоїти ся.— Так, заховаю їх на самім днї мойого затревоженого серця.
— Мусимо приняти сей страшний допуст з терпеливостию. Бог один знає, який хрест класти на наші плечі.
— Так, мужу! Ми-ж христіяни! А однак: се таке страшне!
— Тихо, бо Еббі йде.
Дївчинка з розпущеним волосєчком вбігла до кімнати, вискочила на колїна батенька і обняла його за шию. А він зачав її цїлювати пристрасно, нїжно…
— Не цїлюйте мене, таточку, так сильно, бо волосє менї пірвете…
— О, дитинко! Менї так тяжко, так сумно; даруй, не гнївай ся.
— Се нїчого, тату! А чого-ж вам сумно?
— Побачиш сама, чого…
І похилив голову, закрив лице руками і зачав тихо плакати.
— Таточку, таточку, не плачте, прошу вас! Я тільки жартувала. Піду ось ще й до мами, — залебедїла дївчинка.
І хтїла зісунути ся з його колїна, однак він пригорнув донечку до груди і промовив любязно:
— О, будь трохи біля мене! Поцїлюй мене, щоби скоро мої сльози зникли. Так, дитино! Тато тебе любить, дуже любить. Проси що-будь, а всьо тобі зроблю.
Дївчинка задумала ся на хвилю. Опісля лице її розяснило ся, неначе сонїчне сьвітло по нім розлило ся; обняла кріпше батька за шию і просила:
— Роскажіть, таточку, яку історію.
“Тут-тут-тут…”
Обоє зачали надслухувати. Неначе чути рівномірні кроки жовнїрські. Щораз близше і близше, голоснїйше і голоснїйше… Нї, повернули в инший бік і прогомонїли.
— Історії хочеш, дитино? Сьмішної, веселої?
— Нї, таточку, хочу страшної історії. Ви-ж сказали, що всьо менї зробите, о що тільки попрошу… Менї говорила наша нянька, що люди, побіч веселих хвиль, мають нераз дуже сумні хвилї. Чи се правда?
— Правда, дитинко. Нещастє все є між людьми. Се страшне, однак правдиве.
— О, роскажіть, таточку, страшну історію, роскажіть! А ви, мамо, держіть мене за руку. Як буде дуже страшно, то відраднїйше нам буде обом. Зачинайте, тату…
— “Отже: було раз трьох офіцирів…
— О, як гарно! Я знаю офіцирів, бо і ви, татку, офіцир. Люблю офіцирський мундїр… Дальше, таточку!
— “В однім бою вони нарушили дисциплїну…Дитина не розуміла останнього слова. Глянула на батька і здивовано спитала:
— Що се таке дисциплїна? Може се щось до їдженя?
Родичі засьміяли ся вимушено а батько одвітив:
— Нї, доню. Вони переступили карність…
— Може се щось…
— Нї! Послухай, дитино: В однім бою наказав Льорд Ґенерал трьом офіцирам боронити перед ворогами одного місця і не уступати ся відси, поки наше військо не цофнеть ся далеко в зад. А офіцири наперли сильно на ворогів і покинули своє місце. За се казав Льорд Ґенерал забрати їх до Лондону і перевести над ними суд.
— Чи сей Льорд Ґенерал може є Кромвел?
— Так.
— О, я його бачила, батеньку. Раз переїздив він на гарнім конику біля нашого дому… Він виглядав гарно, тільки, здаєть ся, не був зовсїм вдоволений. Люди його мусять бояти ся. А я не бою ся його зовсїм.
— Слухай дитино дальше. Офіцирів завезли до тюрми в Лондонї, а опісля позволили їм ще останнїй раз поїхати до своїх хат попрощати ся з родинами.
“Тут-тут-тут…”
Всї надслухували. Щось неначе рівномірні жовнїрські кроки. Утихло знов.— Приїхали вони нинї рано.
Дитина отворила широко очи.
— Таточку, чи се правдива історія?
— Так, доню.
— О, се гарно! Дальше, таточку… Матїнко, чого ви плачете? Ви дїйсно плачете?
— Се нїчого, дитино, я тільки погадала собі, що будуть робити бідні родини офіцирів…
— Не плачте, мамо. В таких історіях все таке буває; однак кінчать ся вони добре і весело. Побачите, матїнко. Дальше, тату.
— Вперед однак завезли їх до Тавер, заки пустили до дому.
— О, я знаю Тавер. З нашого вікна видко. Дальше, таточку.
— В Таврі судив їх військовий суд цїлу годину і засудив на розстрілянє.
— Се значить на смерть, батеньку?
— Так.
— О, се страшні річи. Ненько, ви знов плачете? Не плачте; побачите, що небавом всьо буде добре. Батеньку, скорше росказуйте, щоби маму розрадувати.
— Всї три офіцири…
— Чи ви їх знаєте, батеньку?
— Так, доню. — О, коби я їх знала! Люблю офіцирів. Чи вони дали-б ся поцїлювати, як гадаєте, таточку?
Голос Мейфера задрожав. Завагав ся хвилину, опісля одвітив:
— Один з них дав би певне поцїлувати ся. Поцїлюй мене, доню, місто нього.
— Так, таточку. А тепер ще два рази за прочих двох. Гадаю, що і вони позволили-б поцїлювати ся. Я сказала-б до них: “Мій батенько є також офіцир, відважний і добрий…” Мамо, не плачте-бо; туй-туй щасливе закінченє. Дальше, тату.
— Судії військові дуже були сумні; вони мусїли так зробити. І пішли вони до Льорда Ґенерала і просили його, щоб двох із засуджених уласкавити а тільки одного післати на смерть на примір для війська. Льорд Ґенерал задумав ся глубоко, опісля пішов до своєї кімнати, уклякнув і зачав горячо молити ся. Коли скінчив молитву, вийшов до судіїв і сказав: “Добре, нехай кождий з них витягне жереб. На кого випаде, мусить умерти, а двох буде жити.
— І вони се зробили? Тягнули жереб?
— Нї, вони відмовили.
— Відмовили?
— Так.
— Чому?
— Вони сказали, що сей котрий витягнув би жереб смерти, засудив би самого себе на смерть. А сей вчинок рівняв би ся самовбійству. “Ми є христіяни, — сказали всї три, — а Сьвяте Письмо заказує нам відбирати собі житє. І додали, що вони, всї три, готові на смерть після засуду…
— Як се, батеньку?
— Всїх їх мали розстріляти.
“Тут-тут-тут…”
Чи се вихор? Нї! Тут-тут-тут! Трром-том-том-тррром-том…
Чути голос:
— Отворити в імени Льорда Ґенерала!
— О, батеньку, йдуть до нас жовнїри! Як я люблю жовнїрів! Пустїть їх, батеньку, до хати!
Дївчинка скочила на долівку, отворила двері і крикнула:
— Ходїть сюди! Глядїть, батеньку, се ґренадієри! Я дуже люблю ґренадієрів!
Жовнїри станули рядом перед офіциром і засалютували. Він відсалютував також… Його жінка зблїдла, мов стїна; захитала ся, мало що не зімлїла. Еббі стояла з веселими оченятами, не додумуючи ся нїчого…
Страшна хвиля прощаня з жінкою і дитинкою. Прощанє без слів, навіть без слїз…
А опісля почув ся приказ:
— Вперед, до Тавру!І офіцир вийшов в супроводї жовнірів з кімнати.
— Ненько, яке се гарне! Я казала, що гарно скінчить ся. Батенько пішли до Тавру і побачуть тамтих офіцирів! Тато…
— О, невинна дитино, ходи до мене! Ти… нїчого не знаєш…
Слїдуючого дня не могла ненька підвести ся з ліжка, лїкарі і пістунки заходили ся біля неї і шептали до себе від часу до часу; Еббі не сьміла входити до кімнати, казали їй бавити ся, бо “мама дуже хора”… Дитина отже одягнула ся в зимовий плащик і вибігла на вулицю.
Нечайно сьміла думка блисла в голові дївчинки:
— Батенько пішов з жовнїрами до Тавер; він певно не знає, що ненька так дуже хора. Мушу піти до тата і росказати йому все; нехай спішить домів.
Година опісля зібрав ся в Тавер військовий суд в присутности Льорда Ґенерала. Він стояв поважно і строго біля свойого столика і слухав, що йому говорив предсїдник суду. А сї слова були такі:
— Ми просили офіцирів о розвагу; благали сердечними словами, та всї три вони стоять твердо при своїм рішеню: умерти радше, а не зневажити приписів своєї релїґії.Лице Протектора посумнїло; однак він не промовив нї словечка. По довгій надумі сказав поважно:
— Нї, всї три вони таки не можуть умерти; отже витягнемо жереб. Приведїть всїх трьох засуджених до отсеї другої кімнати і поставте їх рядом лицем обернених до вікна; руки нехай вони зложать за плечі. Принесїть менї також три галки: дві білі а одну червону.
Приказ Льорда-Протектора сповнили сейчас.
— А тепер нехай хто-будь поскочить на вулицю і приведе першу стрічну дитину. Вона буде тягнути жереб і рішати про житє і смерть.
Саме тодї прибігла Еббі під Тавер і її привели перед самого начальника держави, Льорда-Протектора. перед котрого словом дрожав цїлий сьвіт. Дитина глянула на нього і промовила невинно:
— Я знаю тебе; ти є Льорд-Ґенерал. Я тебе бачила, як ти йшов біля нашої хати. Всї аж дрожали з переляку, а тільки я нї трохи не бояла ся, бо ти не глядїв на мене. Пригадуєш собі? Я була тодї убрана в червоний плащик з синїми пасмужками на передї… Пригадуєш собі се?
Протектор засьміяв ся; його вразила до глубини серця така невимовно-щира мова дитини. Зачав отже мимохіть одвічати на питанє дївчинки:
— Пожди, я…— Я стояла тодї з правої сторони хати, нашої хати… памятаєш?
— Гаразд мала щебетушко, соромно менї дуже, то я не зовсїм добре памя…
— Не памятаєш? Забув! А чому-ж я так добре тямлю?
— Дїйсно, що сором менї; та я тепер певно нїколи тебе не забуду, дитино; даю тобі моє слово. А за мою забудьковатість не гнївай ся на мене; будьмо від нинї добрими приятелями. Чи добре?
— О, так… Однак, як ти міг так скоро забути, се дивно. З тебе мусить бути дуже великий забудько. Я також трохи забудько, кажуть батенько і ненька; а тебе не забула… Я не гнїваю ся на тебе нї трохи, бо бачу, що ти дуже добрий.
— Люба дитинко! Буду для тебе все щирим приятелем. Ти пригадуєш менї мою маленьку доню… Така, як ти, невинна, люба і солодка… Привязувала вона до себе серця всїх: своїх і чужих… Була звичайно в моїх обіймах, як ось ти тепер… Давала спокій, розраду і легкість для моєї груди, як ось тепер ти… Та небеса взяли її від мене, взяли мій великий скарб. А ти так подібна, дитино, до неї!
— Ти дуже її любив, правда? Дуже?
— Вона приказувала, а я слухав її.
— О, ти дуже добрий! Поцїлюй мене!Льорд-Протектор піднїс дївчинку до уст і поцїлював.
— Всьо зроблю для тебе, дитино, що скажеш.
Дївчинка сплеснула в долонї. Нараз до її уха донїс ся рівномірний стукіт машеруючих жовнїрів.
— Жовнїри, жовнїри! Хочу їх побачити!
— Добре, дитино! Наперед мусиш менї щось зробити…
Тут увійшов один жовнїр, віддав честь Протекторови і промовив:
— Всьо готове!
І вийшов.
Тодї Льорд-Протектор дав дитинї три галки: дві білі а одну червону.
— О, яка гарна червона галочка! Се певно для мене! — скрикнула урадована дївчинка.
— Нї, дитино, се для кого иншого. В отсїй другій кімнатї побачиш сейчас трьох людий, відвернених до тебе плечима. Руки будуть вони мали заложені на-зад. Йди, дитинко, і вложи кождому з тих людий в руку одну таку галочку, а опісля верни до мене.
І Еббі побігла з галочками до другої кімнати.
Льорд-Протектор лишив ся сам, задумав ся глубоко і сказав до себе, неначе молив ся:
“Дїйсно, добру думку подав Ти Боже, менї, щоби я найшов вихід в моїй непевности. Ти післав менї невинну дитину, щоби вона сповнила Твою волю і вказала на сего, що має умерти. Инший чоловік міг би помилити ся, дитина-ж нїколи. Нерозслїджені є дороги Божі! Слава Тобі, Господи!”
Дївчинка вбігла до другої кімнати і задержала ся здивована. Стояло там трох жовнїрів з оружем а по серединї трьох засуджених-полонеників. Вона не прочувала і не знала, що се такого. Нараз личко дитини прояснило ся від неожиданої радости:
— А се що? То-ж один з них є мій батенько! — подумала хитро. — Я його пізнаю і з-заду. О, батенькови дам найкращу галочку, червону.
І тихенько приблизила ся до трьох офіцирів, двом вложила білі галки свободи а батенькови червону галку смерти а опісля забігла з переду і обняла його з сердечним, невинним сьміхом:
— Батеньку, батеньку! Гляди, що я тобі дала!
А він глянув на страшну галку, задрожав від страшної тревоги і нечайности а далї приголубив дорогу дитину до своєї груди.
— О, вона-ж не знає, що сею галкою засудила свойого рідного батька на смерть! — зойкала його затревожена душа.
Жовнїри і оба увільнені офіцири стояли, мов скаменїлі, прибиті неожиданою, страшною траґедією. Серця їх товкли ся з болю, очи наповнили ся сльозами… Мовчанку перервав командуючий жовнїр. Він заложив свою руку на плече нещасливця і сказав тихо:
— Се страшне, та я мушу мій обовязок сповнити.
— Який обовязок? — спитала дївчинка.
— Мушу його відси вивести. Менї дуже сумно, страшно сумно…
— А де-ж ти поведеш мойого батенька? Де?
— До… до… О, Боже, дай менї більше сили! Поведу твойого… батенька… до другої части Тавру.
— Ти не можеш сего зробити. Ненька лежить хора в ліжку, тому я й прийшла сюди, по батенька, — жибонїла дитина, не розуміючи страшної дїйности.
І вискочила батенькови на плечі, обняла руками за шию і сказала:
— Ідїм, батеньку, Еббі вже готова.
— Моя бідна дитино, не можу йти з тобою. Мушу йти з жовнїрами…
Дївчинка скочила знов на землю, станула перед офіциром-командиром, тупнула маленькою ніженькою і крикнула:
— Кажу тобі, що ненька лежить хора в ліжку! Ти мусиш послухати. Пусти його сейчас.
— Дитино… дитино, бідна… Дай, Боже, щоб я міг. Та я не можу, мушу його повести відси! Жовнїри, позір! Похід, вперед!
Одна хвилинка, — а Еббі була вже в другій кімнатї, взяла Льорда-Протектора за руку і привела до батенька.
— Ти обіцяв менї сповнити кожде моє бажанє! Скажи тим недобрим жовнїрам, щоби пустили мойого батенька до дому. Ненька лежить хора в ліжку, тому й я прийшла сюди по нього. Я прошу, а жовнїри мене не слухають.
Льорд-Протектор став, мов сторопілий.
— Твій батенько, дитино? То се твій батенько?
— Та-ж певно! А де-ж би я була дала йому таку гарну галочку, коли-б се не був мій батенько?
— Що-ж я вчинив? Найстрашнїйшого дїла я довершив! Що-ж тепер робити? Нема ратунку!
А Еббі споважнїла і сказала:
— Як? Ти не можеш його пустити до дому? Скажи жовнїрам, щоб його пустили! Кажуть люди, що тебе всї мусять послухати. А ти так обіцяв сповнити моє кожде бажанє! Я-ж перший раз прошу.
Лице Льорда-Протектора прояснилось. Він поклав свої руки на головку дитини і промовив:
— Дякую Тобі. Боже, за Твою ласку. Ти промовляв через невинну дитину за справедливостю, а тепер говориш через сю невинну дитину за милосердієм!
І звернув ся опісля до жовнїрів з приказом:
— Він свобідний: вільний від всякої кари! Може йти зі своєю любою донькою до дому і розвеселити опечалену жінку.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах.
|