Гарміоне

by Юліан Опільський

Гарміоне Юліан Опільський Львів: Видавнича Спілка, 1921

ГАРМІОНЕ

НАРИС ІЗ ЖИТТЯ ЧОРНОМОРЯ ПІД КІНЕЦЬ
V. ВІКУ ДО ХР.

 

написав

Юліян Опільський.

 

 

ЛЬВІВ 1921.

НАКЛАДОМ ВИДАВНИЧОЇ СПІЛКИ.

---

З ДРУКАРНІ СТАВРОПІҐІЙСЬКОГО ІНСТИТУТА

ПІД УПРАВОЮ Ю. СИДОРАКА.

I.

— Чи Ойтозірос ще не вернув?

— Ні, деспойна!

— То йди, поглянь на вулицю, чи не вертає?

— Ох, я боюся, деспойна.

— Боїшся, так я сама піду…

Дівчина-невольниця кинулася до стіп своєї пані.

— О не йди туди, Гарміоне, не йди! Твоя краса сейчас зверне увагу посіпаків Крітія, а між ними, як знаєш, є чимало сих, що бували колись у сьому домі…

Бліда трівога тихо, нечутно, мягким крилом нічної птиці надлетіла знадвору і сіла на беріжку хрустальною водою наповненого збірника посеред перістілю. Вона гляділа з поміж вієрів пальм, бил ірісів та лилей, просто в очі Гарміони та її служниці. І вони обі завмерли, дивлячись у лице Ґорґони жаху-трівоги.

Довкола мовчало все. Гамірні, рухливі вулиці Атен наче змінилися у порослі асфоделями елізійські поля по той бік Лєти. Затихла гамірня аґора-ринок. У мишачі нори поховалися крикуни-демаґоґи, які довели до упадку гордий город Кекропса і Тезея. Тільки в ряди-годи почувалися мірові кроки побідних, спартанських дружин. Нечисленні прохожі горожани з жахом та ненавистю гляділи на них, бо за ними ступали гуртками ще завзятіщі вороги атенської демократії — поклонники спартанських порядків, окружені посіпаками. Керамейкос, Пнікс, Пірей та Фалєрон виплювали на вулиці всі свої подонки, корабельних та портових робітників, злодіїв, жебраків, грабіжників, лінтяїв, які вмить примінилися до нового ладу чи безладдя.

На чолі сеї товпи ступали молодці, сини перших родів в Атенах, яким надоїла народня воля. Вони бралися ось мечем, ножем, отруєю знищити усе, що могло її відбудувати. Не трийцять тиранів було в Атенах, а стільки, скільки молодих паничів виросло у мозайкових перістілях атенської аристократії. І не дружини спіжевих Спартіятів були грізні горожанам, а ся підла товпа мійського шумовиння, яка помагала й служила панам. Бо пани та шумовиння се союзники у боротьбі з трудовим народом.

Після тяжкої, майже трийцятьлітньої боротьби повалили вони державу, виссали силу народа, повбивали його провідників, довели до роспуки купця, хлібороба, ремісника. Вони зломили силу, яка була сонцем усього грецького світа, а місто неї з Тартару закликали жах, який холодним потом обливає тіло, від якого дрожать коліна, а лице вкривається блідістю. Сей жах ішов від лискучих збруєю спартанських дружин і від сірої маси зголоднілої товпи і налягав на уми. Він втискався у найдальші кімнатки атенських домів, уповзував у всі серця, відбирав тямку умам, розривав узли приязни, любови, милосердя. І ось зайшов аж тут.

— Я боюсь, деспойна, — говорила гарна, кучерява невольниця, криючи смугле личко у складках хітону пані. — Від битви під Арґінузами, де згинув твій брат, нема мені ні їди, ні сну. Наче демони обступили мою душу, та лякають її страхіттями підземелля. У довгих, безсонних ночах причуваються мені голоси померших, наче лиха ворожба. А тепер… о деспойна! Коли вертаючи з похоронів твойого батька, побачила я на ринку Терамена, Крітія та Спартіятів, освітлених смолоскипами, моє серце крикнуло з болю як Фільоктет у драмі… О горе! Сповнилося віщування серця! Ворожі боги зруйнували тихий спокій твойого світа о деспойна! Вони вбили й мене! Ратуй мене, Гарміоне, яж твоя власність, твоя невольниця, ратуй мене передімною самою. Бачиш, учера найшла я над берегом Іліссу… болиголов.

— Чогож ти ходила над Іліссос, дитинко? Сама кажеш, що боїшся, відкиж у тебе так знѐчевя набралося відваги?

— Чого? — повторила дівчина і підняла голову з колін своєї пані. — Гей, знаю я, яка то сила туди мене тягне! Там, над Іліссом, гроби… та гріб твойого брата Стратоніка. Се він кличе мене до себе: „Прийди до мене, у мою тісну кліточку, принеси мені квітку спомину, як колись носила квітки любови! Обійми холодний камінь, як колись обіймала мою життям кипучу грудь і заплач, як колись утішалася!“ Ось що мене тягне туди над Іліссос, ось що подало мені у руки конейон.

Темне, помарніле лице невільниці, наче ожило на хвилину від спомину, але по хвилі знову жах заволодів неподільно над усіми його рисами. Широко розплющилися великі, чорні очі, горі піднялися брови, кутики повних, коралевих уст опали в долину.

— Ратуй мене, деспойна! — повторила, голос дрожав замітно, а руки зложила, наче в молитві.

Повна, мала рука пані спочила на голові невольниці.

— Правда! Стратонік любив тебе! — зітхнула Гарміоне. — Я знала про се i скривала перед батьком. Тепер нема вже батька, але нема й кого любити. Бідна ти, дитинко, але що я… що я бідна тобі поможу? Ти втратила тільки любов, я все що мала… все, кромі життя.

У темно-синіх очах Гарміони заблестіли жемчуги сліз, дрогнули уста, а висока грудь піднялася зітханням. Невольниця мовчки узяла одну з її рук і притиснула до уст.

— Прости, деспойна! Я за своїм горем забула твоє…

— Власне горе, Демофілє, завсігди найтяжче, власна заслуга найбільша, найменчий злочин.

— О так! Але й власне бажання видається найважніщим зпоміж усіх других, чомуж його не сповнити?

Демофілє ясним поглядом обкинула стать своєї пані й заглянула її в заплакані очі.

— Бажання, дитинко? — спитала протяжно Гарміоне. — Якеж бажання є в тебе? Якщо можеш, сповни його, я даю тобі свободу, іди й роби, що знаєш!

— Ти не зрозуміла мене, деспойна! Моє бажання те саме, що й у тебе: се бажання вмерти, або, або тікати ген далеко, далеко від гамору, брязку, від брехливих, атенських чепурунів з головами діточої кукли а серцем шакалів, далеко від гробів, які тягнуть до себе живу людину сильніще від понади живого тіла, десь у безвісти, де пливе Океанос, або де живуть Кімерійці…

Спішні кроки почулися у продомі і обі дівчини позривалися. Демофілє подалася взад, Гарміоне поступила кілька кроків наперед. І ось відхилилася завіса, яка ділила перістіль від сіний і під стовпами кольонади указався високий, стрункий муж у полотняному хітоні. На лівій руці мав перевішений плащ, який скинув був задля спеки, а в правій чималий шкіряний мішок. За ним сопів та пихтів невеличкий собою, але грубий наче бочка, лисий Атенець з червоним лицем та маленькими, хитрими очима.

Сумні черти дівчини прояснилися, наче всміхнулася до неї рожевопальця Еос.

— Ах, дядечку! Хай поблагословить тобі Гермес у всіх замислах, хай постелить тобі доля шлях життя мягким полотенцем з Аморґос за се, що відвідуєш мене самітню. Ось сядь біля мене, а ти, Демофілє, подай вина, але сього з Хіосу, бо воно солодке як мід, а подає членам силу Геракля.

Ойтозірос уступив з пошаною у тінь кольонади, а невольниця подала у срібному кретері змішане з водою вино. Грубий дядько розгорнув заялозений гіматіон, попив вина, відсапнув глубоко і забалакав скороговіркою:

— На Зевса! Ніякий сікофант за небіщика Клєона не набігався так, як я сьогодня. Увесь день на ногах, від Крітія до Лізандра, від Лізандра до Періксена, від Періксена до Тезейону. Я молився, плакав і знову молився але в Пропілєях Спартіят мало черева мені не провертів. Не пустили на Акрополіду собачі скоти. О Атене Промахос! Злізь та подивися на спадщину Арістіда, Темістокля, Перікля! Заболочені постоли пельопонезьких бовванів топчуть барвисту мозайку Партенону, на гермах та статуях вішають чужинці свої вошиві кожухи та плащі, а нас, сіль усїєї гелєнської землі, лякають наче дітий Лямією. Але досить того, — перепинив сам себе, — скажи, що задумуєш зробити зі собою? Ти знаєш, що Періксен…

— Періксен певно знає, що батько помер, та що не остигло ще й гаразд попелище його костра, а там… Свойого часу заходив він у нашу домівку, та ні батько ні я не вітали його радо і він пішов собі. Якеж йому діло до мене?..

Череватий Ономархос порушився на кріслі.

— Звісно, що нема ніякого, — признав, — але в тебе може найтися діло до нього. Він прецінь права рука Крітія…

— Лишім його! Ти, дядечку, звичайний собі купець, який до нічого не устрявав, противно, ти навіть позичав гроші атенським паничикам на розпусту. Тобі нічого боятися лякедемонської партії. Покійний батько був вправді їх ворогом, але вже не живе. Чогож нам їх боятися?

— Но так! Щож буде одначе, як він забажає забрати майно твойого батька? Що зробиш, як він посягне по тебе?

Бистро глянула Гарміоне на свойого дядька, який дуже пильно приглядався чорним фіґурам Одіссея та Аяса на темно червоному фоні амфори. Радісне почування ізза приходу дядька счезло вмить, як счезає на водограї дуговий рефлєкс.

— Ономарху! — сказала по хвилі. — Часами криють боги від очий смертних тайну створіння, але все таки догляне часами її око мудрця. Та ніякий мудрець не збагне тайни людської злоби!..

Ономархос спаленів.

— Чи ти злобою вважаєш журу про майбутнє?

— Скажи „своє“ майбутнє, ціною чужого горя!

— Не розумію!

Гарміоне встала, а її тонкі брови зтягнулися грізно, а стать випрямилася гордо, як Артеміда, відкривши в кущах підглядача своєї краси.

— Значить ти не всилі зрозуміти, що недосвідня дівчина може догадатися нещирости досвіднього мужа? Ономарху! Не дали боги жінці розуму, який розчленовує та вяже річи й ідеї, але дали їй серце, яке відчуває навіть се, про що й не снилося розумові. Тому кажи отверто: Зачим прийшов ти до мене?

Лице Ономарха прибрало облесний вираз лизуна, який береться видурити щось від богатого приятеля.

— Гарміоне! дитинко! Не зтягай своїх брів та божеського чола, на якому звикли сідати Харіти, а не Зевесові громи. Хотяй у домі твойого батька бували софісти та ретори, хотяй твоє знання більше ніж у неодного з молодих богачів, які тільки про коні, пси та руханку теє…

— Щож! — перервала їдко і досадно дівчина. — Руханка се фільософія Спартан, твоїх другів! Не диво, що їх розум у мязах, а мізок…

— Тсс! такого не кажи, теперечки раб, який подасть донос на свойого пана, дістає свободу.

Та всю мить із під стовпів портику зазвучав чистий, молодечий голос.

— Не забувай, достойний Ономарху, що я не Атенець, а варвар, тому й не треба боятися мене. У мене нема розуміння для чесноти та кальокаґатії, тому не продам Гарміону нікому!

Ономархос кинувся взад, наче побачив у чарці, з якої пив, скорпіона.

— Не держиш своїх рабів у послусі! — скартав братаницю.

— Вони говорять тільки правду! — гордо відтялася дівчина. — Але ти не вважай на Ойтозіра! Він знає, що він раб і готов послухати на кождий кивок моєї руки. Ти діло говори, чого тобі треба від мене?

— Гм! — замнявся Атенець — …гм …ага! знаю!… Отже хотяй ти розумна як Палляс Партенос, то все таки, а радше саме тому знаєш, що найяркіще світило знання не заступить смолоскипу Гімена. Я знаю, що після смерти батька ти є одиноким власником майна. Вправді поле, винниці та оливники не дали в сьому році доходу, але з торговлі рибою та збіжем із Ольбією припав нам обоїм чималий бариш у атенських тетрадрахмах. Ось твій раб приніс тобі відчислені гроші. Ти заможна дівчина, Гарміоне, і першого мужа в державі не булоб для тебе за богато. Я обчислив менше більше твоє майно і погадав собі, які то маєтки можнаби зібрати, маючи ще за собою опіку великих, знатних мужів у державі. Ось чому навістив я сьогодня Періксена, сина Ксенократа…

— Невжеж ти…

Лице дівчини спаленіло, очі заіскрилися, але ні слово більше не вийшло зпоза зціплених зубів. Затиснені пястуки піднялися і здавалося, що вони ось, ось ухоплять безпомічнього череваня, та стануть його перетрясати мов подушку. Але ні! Насилу погамувала себе Гарміоне, а Ономархос, який не смів глянути дівчині в очі, не замітив її душевної боротьби. Він тільки догадувався, що вона збентежена згадкою про Періксена, який давніще женихався до неї. Тому ждав, аж дівчина успокоїться і сама запитає. І справді! По хвилині звучав її голос вже зовсім інакше, коли запитала:

— Щож Періксен, чи тямить ще нашу хату?

Побідний усміх промайнув на лиці Ономарха. Риба зловилася.

— Ще би! Звісно, що тямить. Він знає також, що ти одна, а я…

— А ти?

— Я твій найблизчий свояк, твій батько, — сказав з вагою черевань, і своїми короткими, згрубілими пальцями став гладити рамя та руку Гарміони. — З моїх рук возьме тебе твій майбутній…

Якийсь дивний огоньок заблимав у кутиках її очий.

— Ах, я завсігди знала, що ти, дядечку, мені прихильний. Хай заплатять тобі боги по заслузі. Але ти розкажи мені, як то ви зі собою говорили.

Вона говорила се з цікавістю в очах, весела й оживлена.

Ономархос засміявся й попив з кубка.

— Хе, хе, хе! Я так і знав, що тобі се буде по нутру. Щож, молодість! Божа сила почувається в нас, правда? Хе, хе, хе! Ну, не бійся, дитинко! Будеш мати Періксена, як тільки захочеш! Я сказав йому, — ти розумієш, до чого я се говорив, — що волівби, щоби гріш, який остався після смерти Евтрезія, не пішов у руки противної нам сторони, себто демократів, а звеличив блеск якогось стародавнього роду атенських Евпатридів. Я сказав йому, що за ласкою богів, серед теперішнього зубожіння купців, власник такого майна мігби за одним махом узяти в руки цілий довіз меду та збіжа з Понту, або вина з Хіосу чи Родосу. Можнаби по дорозі забирати товар із Тазосу, з якого ось тепер найбільше амфор вивозять на мрачні береги Кімерійців…

Лице дівчини горіло. Розхиленими устами вона наче ловила кожде слово з уст дядька, а руки раз-у-раз стискалися в пястуки.

— Вкінці запитав Періксен про суму гроша, яку полишив Евтрезіос, а почувши, аж підскочив з місця. Помовчав хвилину, а там і дав мині бажаний дозвіл…

— Який дозвіл? — живо запитала Гарміоне.

— Нічо… то єсть …я …я прохав його передше позволити мені привезти власними кораблями дещо поживи зголоднілим співгорожанам, а не позволити другим…

— Ага!

Ойтозірос порушився неспокійно біля свойого стовпа. Гарміоне мовчала, але лице її чомусьто поблідло знову. А Ономархос продовжав, бачучи, як корисне вражіння викликує його купецький розум.

— Коли ми пращалися і я дякував Періксенові за ласку, він засміявся і каже: „Своякові не дякують! Іди і скажи білораменній Гарміоні, що буду в неї завтра, коли наповниться людьми аґора!“ Ось і все! Тепер ти, доню, приготуйся відповідно на прієм мужа, який бажає увести тебе у ґінайконіт свойого дому жінкою! І нехай Афродіте додасть повабу твоїй красі, а безсмертний Ерос хай повяже вас рожевим вінцем! Тоді Гімен запалить смолоскип на тому самому місці, де недавно горіли ще огні Танатоса.

Ономархос вийшов, а коли за виходячим запала важка занавіса при воротах, Гарміоне закрила нагло лице заслоною та сперла голову на руки.

Було тихо мов у гробниці, тільки з недалеко Пніксу доходили хвилями протяжні оклики спартанських варт. Останні проміні Геліоса погасли за скалами Саляміни, а на сході стала звільна підійматися понад горби Лікабету велика темно-помаранчева Селєне. У пітьмі глубокого сумерку стало тонути нутро перістілю, розпливалися в ній мальовані стовпи підсіння, статуети, картини.

До колін Гарміони приповзла Демофілє.

— Чи подати лампаду, достойна? — спитала ніжно півголосом, перечуваючи роздратування своєї пані.

Наче зі сну збуджена, зірвалася дівчина.

— Ах, правда! вже ніч! Вели подавати вечерю, а поки-що остав нас самих! Ойтозіре, ти тут?

— Моє місце, деспойна, при твоїх ногах! — відповів із під стовпа глубокий, мужеський голос і Ойтозірос станув перед дівчиною у поставі повній пошани.

— Сядь оттут, біля мене і порадь мені в мойому горю. Ти чув нашу розмову і зрозумів її.

— Так, деспойна! Я був товаришем Стратоніка не тільки в забаві, але й у науці. Мині не трудно розуміти не тільки слова, але й наміри Ономарха, Періксена, Крітія…

— Так, ти тільки з імени варвар!

Ойтозірос засміявся, але якось дивно, неприродно.

— З імени й уродження! — відповів — і сього не слід мені забути, бо забувши про се, ставби я таким самим гидким баришівником, як ось сей!

Гарміоне мовчала. Справді! її дядько варвар по серцю, куди поганіщий Етіопа чи Лібійця, а Скит Ойтозірос вірний мов золото, благородний мов Арістід…

— Не говори мені про Ономарха! Хай йому Гекате всю ніч давить груди страхіттями Тартару! Ти радь мені, що зробити зі сею поганню, яку він накоїв. Я нароком не відповіла йому як слід, а ще й лукавила перед ним, щоби він не догадався, як противною є мені гадка про ґінайконіт Періксена. Я гадаю, найкраще буде завтра сказати Періксенові, що дядько не спитавши мене, орудує мною та майном батька, як своїм. Він Евпатрид, то і зрозуміє..

— Що, ти його не хочеш, деспойна! — перервав Скит. — Але по вашому закону Ономархос має право видати тебе заміж, і проти волі. А чи Періксенові ходить про тебе? І оден і другий бажають тільки зібрати як мога найбільші скарби і то по можности без крови, бо тільки справжні мужі вбивають ворога, ось як Крітіяс… А вони тільки лодії!

— Ономархос знає, що Евтрезій давав мені волю в усьому!

— Щож із сього? Одно маленьке насильство в родині, сеж дрібниця. Більш тисячі горожан вирізали вже посіпаки спартанської партії, в усіх чільніщих родинах жалоба або страх; хтож вступиться за дівчиною, яка не хоче заміж і то іще за такого Періксена? Одно його слово і посіпаки заберуть без тебе гроші, які він бажає взяти за тобою! Батька вбити годі, бо вже не живе, але майно забрати можна й тепер!

У сю мить перші лучі місяця заглянули через крівлю у перістіль і освітили бліде лице дівчини. На ньому стояв вираз упору і завзяття.

— Як так, — сказала голосом холодним мов сталь, — то мене жде або втеча, або… смерть. Демофілє найшла над Іліссом конейон і радо умре зі мною.

— Є ще й третій, скитський.

— Який саме? — зацікавилася дівчина.

— І в нас на широких, вольних степах, наче дикий анемон цвіте любов, а її цариця Артімпаза, се ваша Афродіте. Вона інакше називається, бо інакше є її царство, так як степовий анемон ріжниться від лилеї. Ось чому й її закони се закони степу, де всякому вільно зірвати цвітку, або відібрати зірвану другому… Усякий, хто бажає любови, йде між криті повозки обозу, які стоять кругом таборового майдану. Побачить жінку, яка йому до пари, то спокійно привішує на її повозку свій сагайдак і йде до неї. Якщо в неї є другий чоловік, то вони борються, а побідникові припадає в уділі жінка, якщо ні, то й вона сама боронить себе від нелюба, а ніхто не присилує її приняти його проти волі та спромоги. Всі присутні є свідками дії та її законности… Тому позволь, деспойна, мені примінити тут в Атенах закон Артімпази. Я щоправда тільки твій раб, а не вибранець твоєї любови, але чи ми не є всі нарівні рабами Афродіти? Позволь мені вийти проти Періксена, а побачимо, хто набуде собі право стати твоїм оборонцем!

З подивом слухала Гарміоне слів Скита і мимохіть вдарила її кров до голови. Як ріжним, нескінчено ріжним від усіх її знакомих був сей раб-варвар, а при сьому, як гарно плили його слова, наче з мовниці на „аґора“. На Палляду! І мати Темістокля була зі Скитів чи Тракійців, а батько помер рано… Але вмить вернула гадка до теперішности.

— Указуєш мені, Ойтозіре, далекий край зі суворим підсонням, суворими людьми та жорстокими богами. На жаль се далеко, далеко! І в нас було таке колись… коли Язон їздив у далеку Кольхіс добувати золоте руно. Але тепер не те! Періксен прибє тебе на хрест, або велить убити посіпакам, а мене продасть торговцям. Тут ніхто не стане свідком двобою. Напроти, кождий присягне перед тиранами, що я підбила тебе на злочин.

Ойтозірос засміявся згірдно.

— І се, деспойна, називаєш ти ладом, лагідністю, любовю? Се є те гелєнське світло, перед яким у варварську пітьму западається вольний степ Скитів? Ось поглянь довкола! Малюнки, статуї, горорізьби, мозайки, звитки папірусу з безсмертними творами великих поетів, фільософів, хроноґрафів, високі, небосяжні уми, невичерпана в богацтві уява, тонке почуття краси… але серця не видко зпід сього, благородність полягла на полі битви, потонула в безодні моря, розвіялася з вітром. Десять літ живу між вами, запроданий в неволю зрадником, а боги дали мені паном благородного Евтрезія. Не ломив я каміння в Пентеліконі, не тягав неводів, не порпався в землі, а був у домі ніби друга хоч не своя дитина. І будучи тут, приглядався я доволі Гелєнам: серед святинь Акрополіди, під покривалом блеску, знання та богацтва, чатують на прохожого брехливі, злодійські, рабські душі Атенців. У нас, у вольних степах куди частійше цвіте благородність, щирість, правда… під кожухом косматого варвара. Ха, ха!

— Правду кажеш, Ойтозіре! — відповіла Гарміоне, — святу, Зевесову правду. Ніякий Скит не запродав Дарієві, цареві Персів рідної землі, а таке вчинив Гістієй — Мілєзієць. І Спарта й Атени вязалися з вічними ворогами Геляди. А як згадаю сікелійські Лятомії, де замучили Сіракузанці тисячі атенських бранців, то скажена лють хапає мене за горло і думаю, що ніякий варвар не вчинивби сього, що вигадає Гелєнець. Правду кажеш, Ските, у нас розцвів ум, але вмерло серце. А не умом, тільки серцем вяжуться з життям люди.

Оптозірос похилився над Гарміоною. Тепло її тіла почув на свойому лиці, ніжні пахощі її одягу та волосся, наповнили його ніздря, та дійшовши до мізку, обдали його наче осіння мрака вершини Гіметту. І сам Скит не счувся, коли заговорив тихим, палким голосом, якого вчить людину тільки любов.

— Гарміоне! Якщо ти глядиш серця в людий, то тікай відсіля геть, далеко, куди не глядить око зависних геленських богів! Там не обманюють і не вбивають себе брати задля золота, там любов не продажнім товаром, а справді цвіткою, яку в кождому серці засіває Апія, богиня життя й землі. Віддайся мені в опіку, я заведу тебе у Скитію, над Борістен, між мирних Калліпідів, які не знають війни, ні спорів. Вони, як Беотійці, орють і сіють, а їх внуки хто знає, чи не поставлять уже нового триніжка в Дельфах, або жертівника в Олімпії. У вольних степах моє рамя оборонить тебе від всякої напасти. Крикну, а тисячі зберуться на мій поклик боронити радше мойого добра, чим власного життя. І я не зраджу тебе, не продам ні за золото, ні за власть, яка нарівні з любовю опянює мужа! Тебе тільки почитатиму, як святу богиню Тавіті, що опікується домашнім огнищем, а якої не слід обиджати й цареві! Покинь тут усе, хату, Ономарха, Періксена! Заведи мене на торжище в Ольбії, а до тижня викуплять мене мої земляки за такі скарби, про які й не снилося тутешнім богачам… Тоді за гроші добудеш собі усе, чого забажає твоє серце. За гроші половина Атен побіжить за тобою не тільки у Ольбію, але й у край Андрофаґів та Естів…

Мимохіть заслухувалася Гарміоне у глубокий, чистий голос раба і через хвилину здавалося її, що тут при ній сидить хтось другий, не Стратонік, ні Евтрезій, а сей хтось, кого ще не пізнала в життю. Мимохіть огрів її жар його слів, тепло, яке так і било від усієї його появи, чар сили мужа, яким опутує вона слабу жіночість… Ходи! я пірву тебе, мов Зевес-бик Европу, мов Геракль Діянейру, мов сатир німфу в ліску. Я пірву тебе орлом у хмару і байдуже тоді, чи пушу тебе з неба на скалу, чи посаджу на Олімп… Я сила, могучий зрив Титаніда, який в супереч богам, сотворив людство!…

Мимохіть похилилася головка Гарміоне на плече Ойтозіра. А він, наче оливну галузку обіймає прочитан Діоніза, пригорнув дівчину з легка до себе…

---

Довга пасмуга світла зпоза навіси протяла наче меч темряву підсіння. Гарміоне скрикнула і подалася в зад. Важко переводячи дух, вхопив себе Ойтозірос за схвилювану грудь і похилив голову.

— Прости, достойна! — сказав, — се не я зближився до тебе, а ти сама гляділа в мене опори… і ти найшла її. Кленуся святим мечем царської Скитії! Я ні хвилі не забув, що я раб…

— Ти не раб, Ойтозіре, ти мій друг, і як кажеш, моя опора. Я піду за тобою в Ольбію з грошем, якого в мене доволі й без твойого викупу. З нинішнім днем усі мої раби свобідні й остають тут. В Ольбії є в мене знакомі…, але не забувай, що…

— Я варвар, Гарміоне, — я тямлю се і буду тямити, хочби прийшлося власним ножем роздерти собі грудь. Твоє чоло гляділо мойого плеча, але твоє серце не гляділо мойого, бо вони обоє виростають із ріжних грядок. З ким сплететься їх галуззя, знають одні боги. Я тямлю се, Гарміоне, тямлю се, бо я не Атенець… і не висмію тебе!

— Ах я не про се… спротивилися дівчина і спаленіла мов рожа.

Не було одначе часу на вияснення, бо ось надійшла Демофілє.

Спокійно, поважно засіли обоє до вечері. На приказ Гарміони прийшли й усі прочі раби й невольниці та засіли до стола. Після їди велів Ойтозірос запрягти мули до двох возів, а на вози вантажити все движиме майно Гарміони. До півночі все було готове із продому виїхала ціла валка, кермуючись на Кидатенейське передмістя, на дорогу, яка вела до Фалєрону, де стояли кораблі Евтрезія та Ономарха. При воротах викупився Ойтозірос мошонкою дарейків, покликуючися на дозвіл Періксена для ономархових кораблів. І справді, варта пропустила їх без перешкоди.

Дальша їзда була дуже небезпечна. Між довгими стінами, які лучили Атени з морем, побудували були перед двайцять семи роками мешканці Атен безліч ліпянок, у яких перебули облогу та чуму. Опісля запустіли хати, зимові дощі розмили їх. У наслідників безсмертного Перікля не стало ні засобів, ні доброї волі. Румовища не випрятано, непозасипувані доли і рови грозили ногам та колесам, а всіляка голота не шанувала навіть і життя, безоружнього та самітнього мандрівника. До того ще й бурили якраз поставлені Спартанцями робітники пірейські та фалерійські стіни, а валява більших та менчих каменюк валялася здовж дороги.

Нога за ногою їхали вози, але коли перші лучі сонця заграли на вістрі списи Атени Промахос, один із кораблів Евтрезія випливав із пристані, як виправлений Періксеном у Понт.

II.

Золота колісниця Геліоса доїздила вже до краю своєї щоденньої дороги. Божеський візник збірав віжки, а безсмертні коні весело потрясали багряними гривами. За ними оставав безмежній простір Понту, на який збіралася десь із Кавказу прийти Ніч, — амврозійська, осіння ніч, повна теплого, пахощами Кольхіди ситого леготу, ясна від сріблистого личка Селєни, говірка від ніжнього хлюпоту хвиль, які гладять стіни трієри мягкими рученьками Нереїд.

Аж ось уже добігають святі коні до краю, де ростуть золоті яблока Гесперід, де усипляв колись Геракль, куди мандрує Діоніз… і промінистий Фойбос оглянувся.

Наче хто жменю золота або розплавленої міди кинув у сині хвилі, заблестіли їх вершки, потемніли углублення. Світла й тіни стали чергуватися зі собою, ріжноманітно, необчислимо, грайливо, наче у діточій забаві сміх та сльози. А посеред сього безкраю розбавлених хвиль лягла довга, щораз то вузча полоса, ніби багрово-золотистий слід божеської колісниці.

Аж гульк, десь із глубини, показалися з тіни та світла уткані личка нїмф Нереїд і велитенські статі чудовищ Позейдонового царства. І начали забаву рухливу, палку, завзяту, але беззвучну, наче глубина моря, наче привид, наче мрія поета. Вони товпилися біля золотисто-крівавого шляху, немов бажали його перескочити, або пірвати на шматки, а з яркого світла уткати собі одежу. Сюди й туди маяли Нереїди, Трітони, Океаніди, Гіппокампи та другі твори безодні. Лискуча верхня соняшної полоси хвилювала, зміняла відтінок і напрям, рвалася, аж присла… І в мить ісчезли казкові діти моря у глубині. Посіріла хвиля, потемніло небо, а святі зорі заблимали на ньому, ждучи на появу Селени.

---

— Чудовий сей ваш Понт! — заговорила Гарміоне до Ойтозіра, стоячи на чердаці трієри. — Я ніколи й не гадала, що у краях Кімерійців плінить моє серце природа. Коби ще так кілька островів на виду, думавбись, що ти в Архіпеляґу.

— Так, у нас гарно! Гарно, хотяй нема островів. Їх нема, але є зате простір, свобода! Нема городів, сіл, Гелєнів, але нема й злоби, ненависти, обману…

— Ах! прецінь тебе запродали в неволю зрадою.

— Так! Але без Гелєнів не булоб се можливе, а й то ходило тут не про власть над одним містом, а про богато більші річи…

— Говориш загадками…

— Ще не пора їх розвязувати, не прийшов ще час заплати зрадникам. Тому й імена їх хай держить Апія в тайні, яку знає тільки вона й я. — Ось побалакаймо радше про тебе! Завтра досвіта побачимо білий беріг Борістенітів. Боги дали нам щасливу подорож, дяка їм за се! Принесемо жертву у храмі Позейдона, але опісля? Куди покладе Гарміоне свою дорогу головку? Ти казала раз, що в тебе в Ольбії знакомі. Вправді кождий горожанин прийме радо гелєнських виселенців, а ще й маючих, але все таки добре є мати і тут друга по праву гостинности…

— Саме такого маємо тут. Се архонт Аґатонікос… але що тобі? Пробі!

Скит скочив, наче поцілений затроєною стрілою. Сильна рука дівчини вхопила його за плече, а то бувби скотився з чердаку на поміст.

— Аґатонік! — закричав хрипло, а обома руками здавив рамя дівчини, що аж крикнула. — Аґатонік, торговець рибою?

— Так! пусти мене Ойтозіре! Так не ялося… болить!

Важко перевів дух Скит і насилу успокоївся.

— Що тобі, Ойтозіре! — допитувалася Гарміоне, — від коли обдало тебе повітря Понту, ти змінився і я дармо силкуюся зрозуміти тебе. Ти так неначе віддалився від сього світа, у якому ми зжилися зі собою. А се недобре, Ойтозіре, недобре,… для обоїх…

— Заки зрозумію твої закиди, Гарміоне, позволь, що оправдаю себе. Справді! від коли віддихаю тутешнім повітрям, минувшина обіймає мене звідусіль, наче пітьма Тартару, понурі спомини верзяться душі, зі серця виринають придавлювані пристрасти, жадоба мести, скажений гнів, жаль за десятьма літами втраченої свободи…

Бистро глянула дівчина на Ойтозіра. Щось як гордість побідниці промайнуло по її лиці.

— Невжеж ти тільки втрати терпів у сьому часі?… — спитала. — Тиж пізнав багато, багато річий, про які не снилося твоїм землякам, ти жив з Атенцями, з якими всі народи бажають мати спільність… Чиж се нічо? З усієї появи Гарміони промовляло ще й друге питання:

— Ти пізнав і мене! Чи се не стоїть кількох літ недолі?

Дівчина не висказала сих слів, та проте Ойтозірос відчув їх.

— Так, Гарміоне! Атени, а радше дім Евтрезія дав мені неоцінені скарби краси, добра та поуки і моїх кілька літ втрати, се нічо супроти їх. Тому я готов заплатити за них усім життям… тобі!

Гарміоне спаленіла. Вона зрозуміла свойого бувшого раба, але чомусьто не могла відповісти йому згірдними словами відказу. Своїм тонким жіночим серцем відчувала вона його нескінчену вищість над усім світом, з якого вийшла сама. Ся вищість лякала її, вона не розуміла усієї величі, усього розмаху стремлінь людини, яка виросла у безмежі степових просторів, людини-велетня, варвара… Тому мовчала добру хвилю, аж заговорила, але слова випадали з її уст, наче з чужих.

— Селєне виходить із за овиду. Сріблиста полоса стелить нам шлях у Таврійський Херсонез. Бажалаб я туди звернути чердак нашої нави, щоби втічи від споминів, які дратують тебе…

Не такої відповіді сподівався Ойтозірос. Все таки не був се відказ і він усміхнувся.

— Для мене краще булоби вирвати тебе з круга, у якому находяться такі Аґатоніки, та проте знаю, що людина в ніщо не повірить, чого не збагне сама. Їдемо в Ольбію, там у тебе знакомі, вони й пригорнуть тебе. Невжеж ти гадаєш, що я Періксен?… Я беру тільки те, що мині належиться, але тоді горе сьому, хто мені стане в дорозі! А поки що…

Ойтозірос ухопив кітару, яку держала в руці Гарміоне та вдарив кілька струн молоточком зі слоневої кости. Звінко відізвалися вони, а під їх дострій поплила під темно синє небо мовою Гелєнів співана імпровізація.

В вечірнім тумані, в сріблистій опоні
Віддаль спочиває в лучах
І божа Селєне у срібній короні
Шляхом іде ясним в безмежі білявій
Купатись у тихих водах,
Де море дрімає в ослоні синявій,
Де дума замовкне та спатоньки десь
Вкладесь.

Забув я все горе в храмі Афродіти,
На ворона пісню сумну,
На филі сріблисті почав я глядіти,
На зорі та місяць, на кручі круг мене,
Природи заснувшу красу,
Лаврового гаю галуззя зелене
Шуміло, прохало спочити в раю
Душу.

Знялася у небо молитва тихенька,
Та в пісню змінилась сейчас,
Краса Гарміони, цариці серденька,
Ся мрія предивна, чудова, кохана
Згадалася серцю нараз,
Ніжним наче крилом там німфа Кіяна
Всю тямку сповила на груди своїй,
Мягкій.

Після першої строфи гелєнські моряки вмить підхопили напів та ритм, а не знаючи слів, півголосом супровожали звінкий голос Ойтозіра, наче співця у святині. В такт шуміли і весла, якими гребці гнали судно до білого берега Борістенітів. Лискуча Селєне виплила на небо ясна, чиста як чоло Артеміди, а її лучі осьвітили ярко біляві скали побережа, наче стовпи святині. Роскішний усміх заяснів на личку Гарміони. Її великі чорні очі загляділися у співця, а на пів розхилені уста наче ждали поцілунку.

Тоді змінив Ойтозірос розмір пісні, але співав далі, а захоплені товариші достроювалися до нього.

Я люблю, дівчино, те личенько біле,
Я люблю без міри-пуття,
На море широке мов меви летіли,
Щоб перли шукати, в безодню стреміли
Без дна!
Позейдон тризубом своїм не дістане
Моєї любови з глубин,
А око лискуче, чарівне, кохане,
І рай-його погляд для мене остане
Один!
Прийди, моя доню! У ночі чудові
Тебе я на березі жду,
Уста твої цвітом невялої крови,
Вогкою вкрасяться жаждою любови
Огню!
Нас там Афродіте обіймом зєднає,
Обоє жаром запалить,
Замовкнуть гомони і відих сконає,
А серце в захваті, в полумя безкраї
Згорить!

---

Величезна товпа Ольбіополітів привітала слідуючої днини корабель Гарміони. Вже здалека замітили сторожі золоту фіґурку Палляди на щоглі та звістили се астіномові, наставникові міських пахолків, який пильнував порядку в пристані та городі. Астіном сейчас повідомив архонтів, аґораномів, та чільніщих горожан, а вістка в мить облетіла весь город. Від тижня бач доходили глухі вісти з Херсонезу, та Мезембрії, яка ще з часу перських воєн завсіди стояла по стороні Атен, що Спартанець Клєархос облягає Візантію, а Тераменес та Крітіяс панують в Атенах. Одначе ніхто в се не вірив. Не так то ще давно атенська залога держала в руках Пантікапей, а тут знечевя такий погром?.. Всі надіялися заспокоїти цікавість з уст мужів, які прибували з берегів Іліссу, з під скали Кекропса, з над саронського заливу і тому все, що жило, поспішило до пристані. Аж ось прибігла трієра на веслах до мурованої набережньої. Сотки рук вхопило гужі та прикріпило судно до камяних перснів, а течія Гіпаніса сплавила його до берега. Гребці витягли весла, а услужні Ольбіополіти вмить кинули місток, по якому подорожні могли вийти на суходіл. І ось на місток ступив муж у довгому багряному плащі та високій кінчастій шапці. Коротка, чорна борода та вуса отінювали худощаве темне лице а погляд великих очий був поглядом орла. Мимохіть подалися Гелєни в зад.

— Скит! Скит! — заговорили, — царський Скит! Варта!

Двох вартових у шоломах, зі списами в руках стануло при боці астінома й аж тоді відважився урядовець підійти до Ойтозіра.

— Хто ти й відкіля? — спитав.

— Я привіз із Атен Гарміону, дочку Евтрезія, яка глядить між вами Аґатоніка, архонта.

— Аґатоніка? торговця рибою? Він тут, тут! — закричали Ольбіополіти і з товпи висунувся середнього росту поважний, пригрубий муж у темному гіматіоні.

— Евтрезій мині другом по праву гостинности! — сказав, — і я..

Тут урвав, коли Ойтозірос звернув на Аґатоніка погляд хижих очий та усміхався. Він сміявся тільки устами. В очах блестіла холодна криця, а рука, яка висунулася з під багряниці, була затиснена, наче довкола рукоятки меча.

— Хто ти? — спитав по хвилі Аґатонікос, а його голос дрожав замітно.

— Я раб Гарміони!

— Раб у багряниці? Деж твоя деспойна?

— Нераз, о благородний Аґатоніку, і багряниця стає одіжю раба, якщо царя зрадять підлі каверзники. Але прийде час, коли раб знову посягне по втрачену власть, а тоді кров зрадників обагрить його рабське лохміття куди краще фенікійської пурпури… Моя деспойна ось тут.

Він низько поклонився Гарміоні, яка в сю хвилю увійшла на місток. За нею з блудним виразом у очах та з горячковим румянцем на привялих ягодах ступала Демофілє. Скит пірнув у товпу Ольбіопонітів, які розступилися перед ним, наче перед архонтом або астіномом. Ніхто не здержував його, а Аґатонікос обтирав з чола холодний піт. Тим-часом звучний голос дівчини відвернув увагу товпи від появи Скита.

— Вітайте, Ольбіополіти і прийміть між себе бідну, бездомну людину, яка тікає від спартанської нахабности з усім, що удалося спасти проворному Ойтозірові.

— Ох, то се таки він! — закликав Аґатонікос.

— Що за він? — живо спитала Гарміоне.

Але годі було розговоритися як слід, бо Ольбіополіти як один муж закричали:

— То Атени впали? Лякедемонці горою? Га, щоб їх Зевесові громи! Проклятий дорійський накорінок!

Та тут загудів голос астінома.

— Благородні й хоробрі горожани! Достойна Гарміоне втомлена дорогою. Позвольте її припочити по трудах, зложити подяку та жертву Позейдонові, а там розкаже вона вам усе, що сталося. Покищо вдоволіться вісткою, що Атени в руках Лізандра, а морський союз розбитий.

Серед гамору, крику, плачу та реготу розійшлася товпа, а Гарміону повів Аґатонікос у свою домівку. Ідучи туди, даром допитувалася дівчина за своїм товаришем та опікуном.

Ойтозірос ізчез.

III.

Ойтозірос пропав із виду, але не покинув Гарміони. Раз у раз мала дівчина від нього докази памяти. Вже другої днини прибув у дім Аґатоніка молодий Скит від сусідів Ольбії Калліпідів, хотяй сам походив з царської Скитїї та привів зі собою білого мов молоко коня в богатій упряжі зі сідлом та золотим ховсталом.

— Отсей кінь та я, се дарунок Ольбійських Калліпідів невісті Ойтозіра! — сказав і повів коня у стайню, а сам заняв місце межи службою архонта. Було поміж нею чимало Скитів, як і взагалі в Ольбії і всі вони стали падати на липе, коли дівчина проходила попри них.

Вкінці, коли перші пориви Борея загнали до хат горожан, та згуртували їх біля палахкотячих огнищ, у хату Аґатоніка прибув високий, стрункий, підстарший уже муж у довгих, шкіряних шараварах, з луком, топором та рогатиною. Його стрій та упряж коня були прикрашені волоссям убитих ворогів, а коротка кольчуга та кінчастий шолом вказували, що се якийсь вельможа та що він вибірається на війну.

— Я Октамазадес, князь Калліпідів з рамени царя всіх Скитів! — сказав, — і приходжу до архонта Аґатоніка, як посол від сього, якого імя є йменням вашого бога Апольона.

Аґатонікос сидів саме з жінкою Тімаретою, сином Трофієм та Гарміоною при огні. Побачивши Скита, поблід і встав, а там велів подавати вино та тронос для гостя.

— Чого править від мене благородний Ойтозірос? — спитав з непокоєм у голосі.

— Сей, якого ти назвав, велить тобі, архонте Ольбіополітів берегти достойної Гарміони як ока в голові. Так як око божеського Ойтосура заглядає у всі закутини світа, так всюди досягне тебе рука Ойтозіра, якщо ти знову заведеш положене в тобі довіря. Коли пробудиться з просоння Апія весною, а зелені її дари укриють степ, зажадає він від тебе порахунку з опіки! — Подбайже про се, щоби золото а не зелізо було твоєю винагородою, бо й одного і другого доволі у царській скарбниці.

Відсунув приставлений для себе тронос та вино і вийшов, а по хвилині тупіт коня звістив, що Скит відїхав.

Добру хвилю сидів архонт мовчки, аж вернула краска на його лице, а з грудий добулося важке зітхання.

— Проклята хай буде хвиля, коли нарадив я Ванадаспові продати Ойтозіра. Він царем! Горе! Рятуй мене, Гермесе, рятуй, Зевесе, рятуй, хоробрий Ахіллю!

— Благородний Аґатоніку! — проговорила Гарміоне, а лице її було мов грань, — виясни мені вже раз, що саме вяже вас з Ойтозіром? Він називає мене своєю невістою, але на золотий пояс Афродіти, се брехня! Богато добра дізнала я від нього, то правда, але за добро платиться добром, а не життям. Бачу, що ти непокоїшся, боїшся кождого тупоту коня, кождої скитської бороди! Скажи, що пригнітає твоє серце, а може бути, я поможу тобі.

— Ах, добре йому так, старому архимникові! — заскреготала стара Тімарете, — я завсігди казала, щоби він не устрявав у суперечки скитських царів, які куди могутніщі від перських, але він не послухав. Має за своє. Хай зеленіє як жаба у квітні, коли береться рахкати.

— Ну рахкати, хиба від тебе навчився, мовчи стара! — гримнув архонт.

— Ба, гримай, старий Сілене! Було гримати на Октамазада, а побачивбись, який бувби кінець усеї треклятої каверзи.

Стара загороїжилася, але Трофіос усміхнувся та підсунув її чарку солодкого меду з корінням.

— Не сваріть, мамо, бачите, що гостя між нами.

— Ах, твоя гостя! Вже й матері годі сказати слово через твою атенську цяцю. Від коли вона тут, нема ні хвилини супокою. Якісь варвари день і ніч соваються у ворота та поміж дерева городу. Невдовзі під кождим ліжком ночуватиме підглядач. На Ате! Коби ти пропала разом зі своїм прихвостнем!…

Вона булаб певно верзякала ще дальше, та тут встав архонт і рукою заткав її рот, а відтак видрулив у спальню.

Поблідла від жалю й обурення дівчина, зірвалася з крісла і здавалося, що таки сейчас покине негостинну хату. Але ось Аґатонікос кинувся до її колін.

— Не гнівайся, богине, на Лямію, не гнівайся на ничтожнього раба твоєї величі та краси! Прости безглуздій бабі, яка сама не знає, що верзе. Ось послухай, то й порозумієш, відки взялися її завзяття та мій жах.

— Говори! — приказала Гарміоне, а в її голосі звучав уже знову той сам тон, що тоді, коли від неї відійшов Ономархос…

— Тому дванацять літ помер Санаґос, скитський цар. Він мав двацятьлітнього сина, який часто пробував в Ольбії, де я був аґораномом, то єсть наставником торговищі. Був се одинак якого виховував Октамазадес між Калліпідами, сусідами Ольбії та Тірасу. Молодець учився від наших учителів, переймав звичаї, ношу і тому се дуже неподобалося своякові короля Намґенові. Намґенос звернувся до мене, щоби я поміг йому позбутися наслідника. Вбити його було важко…

— Чому?

— Чому? Ніякий Скит не піднявби руки на царя, а я… я боюся крови, бо вона приносить нещастя.

Гарміоне пригадала собі Терамена та Крітія й усміхнулася згірдно.

— Значить, Скит показав себе благородніщим від Гелєна! — сказала. — Але говори дальше!

— Я велів під якимсь предлогом вхопити царевича і продав його в неволю. Торговець мав його продати до Кархедону, Сідону або Єгипту. Тимчасом він продав його в Атенах Евтрезієві.

— Ах, то сей королевич се Ойтозірос! — скрикнула Гарміоне. — Тепер уже розумію!

— Так, се він. Але на сьому не кінець. Царські Скити не повинуються кому небудь і сьому рік вибухло повстання проти самозванця, якого й убили над Борістеном у краю хліборобських Скитів. Тоді стали глядіти за наслідником Сапаґа, але надармо. З сього скористав Спадакес, князь хліборобів знад Борістена й оголосив себе царем, який царює й досі. Ніхто одначе не слухає його радо і якщо появиться справжній наслідник, всі покинуть і сього другого самозванця, а тоді горе кождому, хто скривдив коли-небудь Ойтозіра, чи його вибраницю. Ось чому й я старий обіймаю твої коліна, божеська Гарміоне, і благаю тебе: Не ховай гніву в серці до моєї домашньої Ґорґони. Вона без глуздів та знання, звичайна собі вихованка ольбійського ґінайконіту. Коли в таких жінок доростають діти, а випаде волос, тоді вони зміняються в Ерінії, які без віддиху та стриму счинають війну з усім світом. На їх язиці сичить гадюка, у серці царює злоба, а в голові безглуздя.

Гарміоне вислухала прохання Аґатоніка і кивнула головою.

— Не бійся, благородний Аґатоніку! Я остану в тебе, але я не зі сих жінок, про які говориш. Я не виросла в ґінайконіті і мене не возме ніхто, хто не покаже себе гідним такої чести. Ойтозірові ніхто не дав права стежити за мною і не ти відвічаєш за мене! Ходи, Трофіє! — відвернулася до молодця, — підемо до Демофілі.

Послушно встав Трофіос, який весь час закоханими очима водив за дівчиною і взявши кітару, послідував за Гарміоною. Вони перейшли перістіль та відчинили двері малої кімнатки, у якій рівнож горів огонь на огнищі. Біля нього на низкій лежанці спочивала Демофілє. Одначе не була се вже та сама гарненька, дещо розмріяна дівчина з Пніксу. Ягоди лиця запалися, наче підмита водою вапняна скеля, впалі, підсинілі очі горіли хоробливим огнем, а сухий кашель раз-у-раз потрясав дрібним, виснаженим тілом.

— Чи приходите знад Іліссу? — спитала входячих тихим голосом, — чи бачили ви там високу білу стелє з написом? Кажуть, що під нею є гробниця, але порожня… так тільки, щоби здурити посіпак Крітія…

В останньому місяці душевне терпіння дівчини перейшло в недугу, яка помішала до решти її тямку, а там і загрозила смертю її тілу. З дня на день упадали її сили, вяла і гасла краса, щораз то близче Демофілі ставав сумний молодець із відверненим смолоскипом… Хотяй суворий подих степу шмагав лиця Ольбіополітів і морозив їх холодом гіперборейських пустинь, її видавалося, що її волосся розвіває солодкий легіт із Гіметту, що здоровить її поклоном та тихим шумом чорний кипарис, який вона сама посадила біля гробниці Стратоніка. Вирвана страхіттями атенського перевороту зі свойого середовища, утративши все кромі спомину, дівоча душа наче хмелева билина оплелася довкола звідного привиду чарівної минувшини. Її життя вязалося тільки зі спомином, бож дійсна теперішність була незвісна, непринадна, чужа. Тому і спомин перестав бути привидом, мрією, а став для неї дійсністю. Але така дійсність змінила все проче у привид, а сама мусіла і душу і тіло пірвати зі собою у свій круг кипарисового шуму та погаслих смолоскипів Танатоса…

— Коли ми, деспойна, підемо над Іліссос? — питала дівчина тихим, одноманітним голосом. — Він обіцяв, що як тільки умре Крітіяс та його посіпаки, то він під кипарисом дожидатиме мене і поцілує мене так як тоді, ти знаєш, ніччю у продомі…

— Цить, дитинко! — уговорювала божевільну Гарміоне. — Крітіяс уже недужий. Невдовзі умре, а тоді підемо обі туди; заберемо твойого любка знову у мальований перістіль на Пніксі.

— Ох, так, так! се буде чудово, чарівно. Дріяди заведуть при жерелі хоровід під звук пастирської сопілки, будемо як у Елізію на порослих асфоделями лугах забуття-безтями, у якій не буде ні краю, ні зміни…

Нагло блаженний вираз лиця змінився, риси лиця немовби застигли в німому жаху.

— Чую брязк, тупіт, хриплі крики посіпак… за ними Крітіяс …ух, який лячний, пикатий, рижій, із косими очима. Гу! як вони світяться, наче у злючої ящірки… Він іде під кипарис… Богове! на поміч!

Демофілє зірвалася з місця і підняла руки горі, наче потопаюча людина, а в широко розплющених очах малювалася смертельна трівога.

— Вони доганяють його! — кричала, — ось там ізза сеї розваленої хати вилазить різун… а там за ним другий. На Ате, вони вбють його! Рятуй його, Гарміоне, рятуй брата!

По лиці Гарміони спливали сльози, а уста дрожали від жалю та спочування. З рук Трофія взяла кітару і крізь сльози заспівала пісню про золоту формінґу Апольона:

„Хрізейя формінґс Аполльонос…“

Поважні, мінорові тони пісні видко успокоювали божевільну, її крик замовк зразу, а там і вигладилися викривлені риси лиця, в очах погас огонь, на уста завітав солодкий усміх, ніби відблеск рожевої надії. Дівчина лягла знову на лежанку, а по хвилі брат Танатоса Гіпнос — сон обняв її тямку мягкою рукою потішителя.

Довгу хвилю сиділи так обоє при засипляючій Демофілі, Гарміоне розжалоблена її недолею, Трофіос упоєний появою та співом красавиці.

— Бідна дівчина! — сказав вкінці молодець.

Живо заперечила Гарміоне.

— Бідна? О ні! Її страждання се двійник любови, се любов до помершого. У її стражданні її все буття, а тільки нам жалко глядіти на неї, бо ми ще по сьому боці Стіксу… Ось бачиш, Трофіє, як виглядає справжня любов дівчини?

— Чи тільки дівчини, Гарміоне? Мені здається, що муж куди спосібніщий пожадати та стреміти ніж жінка.

— Пожадати, стреміти… може, але любити та терпіти ні…!

Гарміоне сиділа, відхилившись на поручча крісла та гляділа в полумя. Бездоганно круглі півкулі грудий відзначувалися виразно під тонким хітоном та підносилися й опадали ритмічно. Чорна, жалібна нагортка зісунулася з плеча, а повні, наче з рожевого мрамору точені рамена спливали долі по складках одежі до колін, на яких лежала кітара. Волосся звязане в узол позаду голови розвязалося й опало на плечі запашною хвилею і тим яркіще виступав з темного тла чарівний профіль лиця.

Демофілє віддихала рівно, спокійно, тільки хвилями заграло щось у недужих грудях, наче пригадка смерти…

На освітленій огнем стіні перед очима розжаленої Гарміони стали пересуватися картини минувшини, наче відбитки хмар у тихому плесі. Вони чергувалися мов тіни на хвилях трав у степу, мов морські вали у негоду. — Роскішня домівка на Пніксі, з якою зжилася її душа, буйні городи, лискучі, стрійні будівлі Акрополіди, ненастанній рух на торговиці, барвисті строї та збруї горожан, все те привиджувалося уяві дівчини, а рівночасно наче мракою засувалися страхіття останніх тижнів. Вони забулися, як забуваються прикрости діточих днів, а остають тільки спомини ясних хвиль та картин веселих днів забави та радощів.

І вмить озвалося серце тугою, почувши, як далеким, чужим був сей холодний світ скитського степу від соняшного, барвистого фону Гелляди.

— Гарміоне! — почувся нагло біля неї тихий голос Трофія. — Чому ти сумніваєшся про любов мужа? Невжеж муж, якого ти собі вибрала, не любить тебе?

— О так, він любить мене, та в його серці на першому місці боротьба за втрачений царський вінець, честилюбивість, пімста… А я вимагаю від мужа моєї любови неподільности… Ойтозірос благородній муж, який чимало добра зробив мені та моїм, але… він варвар! Він наче подув Борея, який пориває, але й ломить, се прибій хвилі, яка підносить наву, але й торомить її. Се орел, який під небом ширяє, але добичі глядить на землі… Я обожаю силу, але бажаю, щоби вона вміла постояти за любов. А тут, бачиш, він повіявся у безвісти й гадає, що його грізне ймення заступить мені його самого. Може бути, що Ольбіополіти бояться його, шанують мене та моїх, бо вони мужі й повинуються законові крови. Але я? Я не боюся Ойтозіра, в нього нема ніякого права до мене й я не хочу його таким, як він є…

— Ах!

Молодець наче в сонце глянув. Блаженний усміх розяснив його й без того гарне лице. Він узяв з колін дівчини її руку й цілуючи, спитав:

— Гарміоне! Душа мужа, се прозора тканина з Аморґу, крізь яку легко можна розглянути круглість форм та краску тіла, зате душа жінки, наче амфора без напису та дати. Може бути, що в ній криється солодкий нектар із Хіосу, а може… оцет. Тому скажи: чим зєднується прихильність твойого серця? Усе, що в моїй силі, робитиму, бо я люблю тебе, Гарміоне, від першої хвилі, коли ти ступила на беріг Борістенітів. Ойтозірос урятував тебе від Періксена, я урятую від Ойтозіра і заведу назад у країну нашої спільної туги…

— Ох, ні! — живо заперечила дівчина, встаючи. — Ви мусите оба доказати своєї гідности. Не кожду жінку добувається кітарою та солодкими словами, як не набуде її й сама сила…

— А щож? На Гекату, матір усього загадочного! Скажи мені, чим добуду собі тебе? Чи не досить тобі сього, що наражую на небезпеку батька, на якого впаде вся вага мести Ойтозіра? Чим зворушу серце жрекині Артеміди?

— Ха! ха! — засміялася Гарміоне. — Батько поїхавби разом із нами. Моя домівка в Атенах куди краща за вашу, а моє майно в десятеро більше ніж ваші скитські достатки. Не золотом, ні його посвятою не добудеш мене, а тільки щирістю, правдою твойого кохання…

— На Ахіля, батька хоробрости! Чим її тобі доказати?

— Ділом! — відповіла дівчина і вийшла, докинувши попередно на погасаючу ватру сухих дров.

Ні в сих, ні в тих слідував за нею Трофіос. Чого властиво бажала від нього дівчина? Діл? Яких діл? Чи мав узяти її силою, чи ніжністю? Чи мав прохати посередництва батька? — Чи вона любить Ойтозіра, чи його, чи кого третього?

Вкінці рішився розказати усе батькові.

Аґатонікос налякався зразу, почувши, які наміри має його син. Надило його одначе велике майно Гарміони, дім у Атенах, кораблі та винниці. Одначе блідий жах обхоплював його на спомин Ойтозіра. Двічі зраджений царевич Скитів не дарує йому і смерть у нечуваних муках буде його заплатою… Хоч щоправда, золото блестить як лучі Геліоса, розсипані по хвилям…

— Слухай, Трофіє! — сказав вкінці, — якщо вдасться тобі здобути прихильність Гарміони, блеск нашого дому притьмить перших Евпатридів в Атенах. Тут оставати не можемо, хиба, що Ойтозірос десь у степах запропаститься. Гей! далиб се боги! В Атенах також не малиб ми чого боятися, бо Трофіос, син Аґатоніка з Ольбії, не відповідає за гріхи Евтрезія з Атен. А й то розказують, що з тиранами вже круто… Так чи сяк, Гарміоне се золоте яблоко. Бачиш одначе, молоді дівчата часто-густо самі не знають, чого їм забагається, а про любов та подружжя знають тільки, що я про Касітеріди. Одним видається ґінайконіт Олімпом, другим спальнею гетери, в міру сього, чи повільніще, чи швидче бється кров у їхніх жилах. Тому не даром не дають у нас волі дівчатам… Але на Геракля, який сидів при колінах Омфалі! Часом добре є піддатися забаганкам дівчат, якщо бажаємо добути їх ласку, бо найчастіще жінка не вимагає від чоловіка прав, тільки привілеїв, не любови, тільки зверхніх її проявів. У квітні, коли на Борістені сливе лід, поїдемо на наші поля, до наших риболовів та ловців. По дорозі буде нераз нагода віддати дівчині якусь прислугу, оборонити її від якоїсь небезпеки, а тоді легко буде тобі добути собі її любов. А як тільки вчуєш слівце „так“, то сейчас на кораблі і майнемо так само швидко відсіля, як вона тікала з Атен.

IV.

Здавалося, що Парка Ляхезіс сплела разом нитку життя Гарміони з Трофієм. Над усяке сподівання все складалося, як не можна краще. Хотяй люта зима скувала ледом хвилю Гіпаніса та не позваляла Ольбіополітам з ранку до вечера гуляти по городі, замисли Аґатоніка розцвіталися у пишню квітку будуччини. І як нераз найкращі квітки виростають із гробів, так і тут смерть була помічницею Ероса.

Демофілє, яка від осені слабла з кождою дниною, померла якраз тоді, коли південній вітер став приносити відлегу після довгих морозів. Перші його подуви, які заповідали весну життя, принесли дівчині смерть.

Здавалося зразу, що вона відживе з приходом тепліщих днів. Холод, сніговиця, острі степові вітри томили бач несказано ніжну дівчину і відбирали її останки відпорности та сили. Коли потепліло, очі Демофілі поясніли зразу, рухи оживилися, вона навіть перестала маячити, тільки без слів вдивлялася у палахкотяче полумя непогасаючого огнища, а на її личку вітав давно невиданий усміх. Сим усміхом піддурила вона навіть Гарміону, яка бачила в ньому добру ворожбу, заповідь до повороту до здоровля. Але ось із початком квітня затягнулося небо знову важкими хмарюками, маси снігу засипали вулиці міста так, що годі було з хати виглянути. Околичні Скити Калліпіди з трудом тільки проторили собі доріжки на торг у місті, а в хатах запанував вогкий, проймаючий холод. Тоді Демофілє сіла одного ранку на лежанці та на вид зовсім притомно покликала до себе Гарміону.

— Прости мині, деспойна, що відходжу, — сказала своїм хриплим, тихим голосом, — прости, не гнівайся! Бачиш, мене кличе той, кому я віддала усе, що мала до відданя невольниця. Там, над Іліссом біла, ясна стелє з написом… Крітіяс і Тераменес вже погибли, а ти чомусьто не хочеш вертати до Стратоніка, тому я йду сама…

Закашлялася, кров виступила на її уста, лице загорілося цеглястим румянцем, а коли налякана Гарміоне покликала Аґатоніка та Трофія, Демофілє упала назад на подушку. Кров плила чимраз обильніще, і всі спроби її здержати були даремні. За годину Демофілє сконала.

З нею зійшла в могилу одинока людина, яка вязала Гарміону з Атенами та життям узагалі і вона почула себе нагло крайно самітньою. Зразу забажала повороту Ойтозіра і навіть запитала своїх скитських слуг про нього. Але її конюх відповів:

— Де він пробуває, там він і є! Один Папайос, бог неба, знає про нього, бо ослонює його, та Апія, богиня землі, яка його живить. У свій час він появиться як бог Ойтосур на небозводі. Він цар, йому слід хотіти і ділати, а не нам.

Сумні хвилі настали для осиротілої дівчини. Бліде марево помершої разураз являлося очам її духа, наче сказати хотіло: „Так вяне кожда цвітка, яку злі боги вирвуть із рідної почви та кинуть у холодні пустині Скитів. Бережись, бо й тебе може постигнути така сама доля!“

І тоді серед сумнівів та зневіри наблизився до неї Трофіос. У нього було доволі зрозуміння та спочування для горя дівчини і він умів у відповідних хвилях влити розраду та потіху в її зболіле серце. Мимохіть стала Гарміоне у хвилях душевнього страждання звертатись до Трофія по лік, який плив із його уст теплими словами. Сам Аґатонікос почував нераз зворушення, прислухуючись до їх розговорів при палаючій ватрі.

— На Афродіте! — сказав раз, коли Трофієві удалося спонукати Гарміону взяти до рук забуту кітару. — Тільки любов в силі викликати в людині правдиву щирість. Тільки вона вміє спочувати й потішати і тільки раз у життю каже людина правду, а то тоді, коли любить!

Коли молоді розійшлися на супочинок, старий сів при огні, а по хвилі зітхнув важко.

— Хоч щоправда, — продовжав свою гадку, — то також і найпідліщу лож, зраду, чи обман видало на світ се, що називаємо любвою. Ніхто не зрадить, не збреше та не упідлиться так гидко, як серце, пробите стрілою Ероса.

І старий задумався глубоко.

Весна на побережах Понту ступала кроками велетня, зазеленівся степ, сплила крига з Гіпаніса та Борістена, а каламутня, жовта хвиля несла зі собою тисячі вирваних із корінням дерев із Гілєї, яка лежала на північ від Скитії. Тоді став Аґатонікос ладитися до прогульки над Борістен, у край Скитів-орачів, де в нього була торгова та рибальська станиця. У хатах над рікою жило там кільканацять рабів і слуг із наставником Тетіксом. Він все літо ловив та солив рибу, а осінню скуповував збіже від Скитів, яке весною Аґатонікос посилав у Малу Азію та Геляду. До прогульки треба було чималих приготовань з огляду на розбишацькі ватаги скитавих царських Скитів, які вважали себе і були на ділі панами усієї Скитії.

Безпосередні сусіди Ольбії Калліпіди і Скити-орачі знали та шанували Гелєнів і радо помагали їм у скруті. Числилися з ними і їх князі-намісники, поставлені царем. Зате самі Скити-кочевики, або так звані Сколоти гордували кождим, хто вів осіле життя та при кождій нагоді нападали на станиці чи каравани. Тому Аґатонікос узяв зі собою дванацять оружних слуг, які мали луки, топори та списи, а крім того двацять гребців до байдака. Байдак був плоскодонний, широкий і мав чимале вітрило на низкій щоглі, бо се була якраз пора полудневих вітрів, то можна було користуватися й їх силою.

Посередині байдака була простора каюта для Аґатоніка та Трофія, а тепер відділено її частину для Гарміони.

Коли зібрано увесь потрібний припас, Аґатонікос заговорив із дівчиною про те, як чудовим, чарівним буває вид бурливих хвиль Борістена, його островів та безмежніх, зеленню покритих степів, про се, як живо бється придавлене горем серце людини на лоні безсмертньої природи.

— Як із підземелля повертає Персефоне й оставляє за собою всі страхіття Гаду, так і смуток облітає весною з душі людини. Се наче всохле листя безчерешкового дуба: свіжі пупянки своїм вибростом скинуть на землю пожовкле дрантя, а нова зелень укриє деревину. Тому не пручайся, дитино, а їдь із нами. Розірвешся!

Поїхали. Швидко минули ріг Гіпполяоса зі святинею Деметри, які лежали у місці спливу лиманів Борістена і Гіпаніса. Опісля вїхали у гирло найбільшої скитської ріки. З ранку до вечера гребли веслами гребці, а коли від моря зривався вітер, видувалося вітрило і наче пелікан нісся байдак по филях лиману. Тоді гребці спочивали, а й подорожні без перешкоди захоплювалися стрічними картинами. А були се картини, яких не бачив ні Протоґен, ні його наслідники, картини, яких не було ні в Пропілєях, ні в Стоа Поікілє, ні в домі Нікія. Вони чергувалися ненастанно, зміняючи безвиводно краски, види, постаті, а що більше, вони засувалися одні за другі, наче острови на Архипеляґу, або хмари на небозводі, губилися, появлялися відтак знову серед зміненої обстанови, у новому освітленні, на иншому тлі… На Мнемозіну, матір Муз! Може бути, що її дочки купалися залюбки у водах Пермессу та Гіппокрени, але певно нераз весною бистрий лет птиці переносив їх і сюди у країну Кімерійців. Бо навіть піднебесня, божеська штука, яка не знає голосу пристрасти, ні змислових похопів, мусить нераз відпочити та набрати свіжого життєвого розмаху на груди життям хвилюючої землі.

Грізний був вид велитенської ріки, якою здавалося, що пливе Океанос. Швидко, а невпинно котилися величезні маси вод, жовтавих або зеленавих, розбурханих, запінених, наче море у прибою. Серединою плила головна струя. Зі шумом та гуком перевалювалися водяні вали один через другий, наче ненаходили для себе місця у руслі та один через другого бажали вирватися вперед у даль, у незвісний, мрачний Понт.

Тихше плила вода при лівому березі ріки. Тут весняні води заливали простори, більші від усіх долин Геляди, рівніщі від низин Тесалії, буйніщі від берегів Пенея. Оттут у височенних комишах, очеретах, трощі, серед водяних лелій, купчатки та ситнику гніздилася безліч всілякої птиці Журавлі, меви, лебеді, гуси, качки, слукви, водяні курочки, бузьки, чаплі, а навіть пелікани виводилися тут міліонами, літали цілими хмарами, обсідали нераз щоглу, вітрило та каюту, наче святі голуби Афродіти крівлю Партенону. Крик усієї тої пташні глушив хвилями голоси людий, а особливо різко вирізнявся крик чайки: киги! киги! Сим сумним покриком, наче нагадать бажала птиця, що се не рай, а земля, що тут лиш тільки місця для живих, скільки оставили їм мертві, що се не вимріяні поетами, блаженні острови, а темний беріг Кімерійців, негостинний, дикий, варварський. Сумно ставало Гарміоні від сього покрику чайок.

— Скити розказують, — пояснював Трофіос, — що чайка се душа матері, яка кинута чоловіком, вбила його двоє дітий, а сама скочила у хвилі Борістену. Але бог ріки велів її прогнати, кажучи: „Убити теперішнє можна всякому. Його смерть робить місце майбутньому. Але вбивати будуче се злочин, якого не простить ніякий бог, бо будуче, се якраз власність богів“. Злочинна матір пізнала свою вину й пішла благати Паппая, бога неба, щоби простив її гріх. Але і Паппай прокляв її, щоби не найшла мира ні у світі, ні там у підземеллі, тільки змінена у чайку заводила ураз і нагадувала усьому навіть серед найпалкіщого розгулу життя… смерть!

— Видко Скити не шанують жінок, але люблять діти! — пояснював Аґатонікос.

І так раз у раз пропливали попри острови, повні гамору та життя, пестрі від цвітів, які ковром укривали всі отверті місця. Сині китиці незабудьок, жовті козельці та кульбаби надили око, а хотяй зміж високих трав не видко було инших цвітів, то зате хвиля пахощів неслася від них та обдавала видців, наче жертівні пахощі святині. На правому березі показувалися зате вечерами величезні череди ріжного звіря. У тіни могутніх дубів, верб, осокорів, тополь та вільх припочивали тисячголові череди турів, диких коний, оленів, а серни, кабани, сайгаки приходили до водопою. Але ліс ріс тільки при березі, дальше шумів височенною травою степ, а вечірний легіт зі заходу приносив виття вовків. Найрідшою у сій розкішній пустині була людина. Всього кілька разів бачила Гарміоне на березі людий, а Трофіос пояснював, що се оселі хліборобських Скитів, або торгові станиці херсонезьких, ольбійських та пантікапейських купців.

В кінці дванацятої днини після виїзду із Ольбії побачили подорожні на високому виступі берега іздця зі списою, у високій шапці та широкому плащі. Ярко-червону одежу розвіває вітер, наче прапор на щоглі.

Керманич чимдуж завернув байдак від берега на середину ріки, а Трофіос сказав:

— Се Скит — кочевик, або як вони самі себе називають царський Сколот. Треба тепер пильно глядіти, чи ніччю сторожі розставлені як слід, бо в кождій хвилі може нас постигнути нещастя. Численне бач потомство видала зі себе Ніч, мати всіляких страхіть у сьому та тому світі. Хай стереже нас Гермес, післанець богів, товариш і помічник людий!

— Якто, то ви ведете зі Скитами війну? — занепокоїлася Гарміоне.

— Зовсім ні! — пояснив Аґатонікос, — але царські Скити вважають себе володарями всіх людий, які замешкують їх землю, а одиноким законом який признають є воля їхнього царя.

— Се зовсім так, як у Персії! — замітила дівчина. Батько Евтрезій бував у Сардах, то й розказував мені про се.

— Без сумніву! — відповів Трофіос, — вони й тої самої породи що Перси та говорять подібною мовою, але тільки властиві Сколоти. Хлібороби або наші Калліпіди зовсім інакші. Калліпіди говорять як Тракійці знад Істру, а мову Скитів-орачів розуміють тільки сі, що живуть між ними. Вона звенить наче мідяна посуда та пригожа до співу, підчас коли тракійський говір наче немащена теліга. Тим то Калліпіди не співають зовсім, а зате Скит-орач кроку не зробить без веселої пісоньки або побрехеньки. Але одні і другі зовсім не те, що Сколоти.

Гарміону вельми зацікавили оповідання Трофія, а нові вражіння затерли звільна спомин Демофілі. Крім сього пізнала вона з неодного, що поминувши мову, пересічний Скит не ріжниться від атицького хлібороба більше, ніж Тебанець від Атенця або Етеокретієць від гелєнського Кретійця з побережа. Як нерозумними, прямо смішними видалися її сі закохані у своїй виключности атенські мудрики, що всякого прозивали варваром, як його колиска не стояла в тіни скалистої Акрополіди.

— На Палляду! — сказала собі, — більше є на світі людий, чим вони самі знають, а кращий хиба Скит, який переймає знання й обичай від Атенця, ніж Спартіят у своїй заскорузлости!

Третьої днини після сього, як пловці побачили Сколота на березі, а двацятої від виїзду з Ольбії, прибули до станиці Аґатоніка, де привітав їх його орудар Тетікс. Станиця лежала на правому березі ріки, у тіни високих, білих тополь і була окружена високим частоколом. На сей частокіл вирубали були перші поселенці всі дерева, які росли неоподалік від станиці, так, що тут степ доходив аж над саму ріку. З вартівні обіймало око не тільки весь простір вод, але й цвітисте море трав. Посередині майдану лежав низкий, з тугих дубових кругляків збудований двір, у якому мешкав Тетікс та його гості. Упродовж частоколу, кругом майдану стояли хати для залоги, робітників, склади на рибу, мід, віск, шпіхлірі, то що. Під хатою був просторий льох. Тут Тетікс переховував вино, яке було найважніщим предметом виміни у торговлі зі Скитами. У великій підмурованій коморі за хатою держав гелєнську куплю: золоті персні, ковтки, бляшки до упряжі та до, нашивання на одежу, кольчуги, панцирі, червоне сукно, борти, мідяні кітли, кубки, ковані спіжем роги тура, інкрустовані скриночки, триніжки, гарно поливані збанки, мішальники, амфори, вази. Сеї скарбниці пильнувала залога день і ніч не тільки перед кочевиками, але навіть перед сусідами, так великою була її вартість.

Вістка про появу Сколотів не була для Тетікса новиною. Вже від довшого часу цар Спадакес бушував по околиці, шукаючи за повернувшим потомком Санаґа. Пантікапейські Сколоти відмовили йому вже послуху, Калліпіди також, але ні у сих, ні у других не появився ще новий цар. У виду сього Спадакес думав, що він удався у Ґерргос на пороги, де є могили царів, принести жертву на могилі батька. Тому чатував над Дніпром, щоби зловити соперника при переправі та вбити скрито від прочих Сколотів. Вони бач ні хвилі не завагалисяб покинути неправного царя при появі Ойтозіра. При сьому нераз перешукував гелєнські станиці, а якщо заскочив яку ненадійно, то грабив безпощадно, що тільки найшов у них.

Одначе кілька днів минуло, а скріплена залога станиці не бачила ворога. Важка, дубова брама була на глухо зачинена, а конюх Гарміони, який що днини виїздив у степ, разураз приносив вісти, що ватаги Сколотів пробігають степ здовж цілого правого берега, одначе не підїзджають до станиці. Уми замкнених у дворищі Гелєнів стали успокоюватись, а там вони знову принялися за своє діло: рибальство та торговлю.

Ворота відчинено, а ясноволосі, синьоокі Скити орачі стали привозити свій товар: збіже, мед у сотах, віск, смушки, скіри волів, солену рибу бочками, то що. За се брали вино, сукно, прикраси, посуду та лишали Тетіксові описи або і зразки предметів, які бажали мати при слідуючому обміні. Тетікс пильно затямлював і записував і бажання, щоби відтак замовити потрібну куплю в Ольбійських ремісників та вдоволити вимоги доставців.

Вечерами випливали човни на ріку та при світлі смолоскипів ловлено рибу…

V.

У лугах над Борістеном співали соловії. Не один і не два, а цілий хор. Як там далеко в Геляді навзаводи чирикають цікади-цвіркуни, так тут розспівалися найкращі співаки землі. Солодкі, пліняючі серце звуки переходили разураз наглими та принадніми переливами у иншу мельодію, инший ритм, але й ся зміна і сі переливи не були гірші первісної пісоньки. Одному соловієві відповідав другий, третій, десятий. Одні підхоплювали розпочату пісоньку, другі уривали та починали на свій лад другу, зовсім иншу, та все таки у незрівняній понаді згідну з усіми прочими. Ось обізвався один… Довгий, протяжний тон, наче питання: Любочко ти тут? Прийди, прилети в зелений луг над воду, послухати пісоньки, яка не має слів, але понятна всякому, в кого живуча кров бється в серденьку. Ніхто не любить словами, любов, се музика, спів, мельодія і ось її почуєш тут у всіх грайливих відтінках тонів. Вона, наче мозаїка, вкрита огневою емалією, яка блестить, іскриться, сяє, а її зміст зовуть люди красою. Бо вона цвітом людської природи, у якому вся роскіш теперішности та вся надія майбутнього.

Чимраз голосніще, живіще тьохкав соловій у лузі. У вогке нічне повітря випливали трелі, щораз то инші, барвисті, пестрі, ріжноманітні наче морська хвиля у місячному світлі, наче цвітистий степ у травні. Тьохкав, тьохкав… аж звільна став втихати. Наче втомлена любовними ласками людина клонить голову, щоби у сонній мрії переживати ще раз усю радість життя, — стихав і соловій. Уривалися солодкі переливи нагло, несподівано, але і незамітно, бо вже другий мистець підхоплював слабіючу чергу тонів… І так співали соловії всю ніч, а весь світ заслухувався в їхню чародійну музику.

У станиці Аґатоніка не спали ще всі молодші мешканці. Лежачи на підсінні дворища, вони гуторили зтиха про рідню в Ольбії та про се, що і там живе хтось такий хто радо слухає нічних трелів, мріючи про вигнанців у далекій Скитії… Не спав і Трофіос, сидячи біля Гарміони на низкій лавочці. Перед ними у місячному сяєві розвернувся сріблистим туманом окутаний Борістен, а тихий шум його хвиль давав дострій до пліняючої любовної меліки соловія.

— Чи чуєш, Гарміоне, — питав Трофіос, — як надить нас фільомелє? Чи розумієш, що вона саме нам пригадать бажає? Недовго цвите степ, недовго пливуть весняні води Борістена, недовго співає й вона. Віз Геліоса, який поперепалював скіру Етіопів, перепалить і тут ніжні билинки та платки цвітів, випє воду з великих рік, пожовкне, спопеліє світ, втомиться й серце невзгодинами життя…

Гарміоне, чи не розуміє твоє серце ударів мойого? Чи ти з дружини Артеміди, яка не знає любови, ні роскоші? Скажи мині тільки одно слівце, у якому відбивається зміст чарівної пісні лугів, а не втраченою буде для нас весна. Пестлива рука Афродіти приведе нас до огнища, яке запалить Гімен, а його смолоскип освітить шлях нашого майбутнього щастя…

— Ні, Трофіє, не з дружиною Артеміди прийшла я сюди. Привів мене сюди хоробрий, благородний муж…

— Ах, ти ще його не забула?

— Можна гніватися, негодувати, але забувати не слід нічого й нікого!

— Бачу, що ти зрозуміла пісню фільомелі, але не я зірву квітку, яка виросла сеї весни на шляху мойого життя…

Гарміоне мовчала хвильку, аж відповіла:

— Не кидай надії. Трофіє! Ще всіляке може бути. Щоправда Ойтозірос близчий мині серцем, але ти Гелєнець, а він ні!

— Богове! — закликав Трофіос, обіймаючи лівою рукою круглі коліна Гарміони. — Пришліть яких ворогів і дайте й мині оружною рукою добути се, чого не можу добути серцем. Най счезне тінь сього, що ділить нас обоє, перед геройством Гелєнця!…

Праву руку підняв горі, наче призиваючи богів, але не скінчив промови. Нагло сталося щось, що, як здавалося, зовсім виходило поза обсяг мислимости. Понад темними палями частоколу, які ярко відбивали від сріблистих трав, появився нечайно ряд голов у високих, кінчастих шапках. З брязком та шумом піднялися вони в гору, аж на верху огорожі, наче галки на крівлі хати, станув ряд високих, чорних, людських постатий. На їх плечах розвівав вітер довгі плащі, наче крила хижих птиць. Над головами блестіли вістря спис, а з під високих шапок, ярко освітлених місяцем, видніли темні, грізні, бородаті лиця мужів.

Хвильку стояли напасники на частоколі, а там одним скоком найшлися на майдані і бігли без оклику, але з брязком мечів та щитів до дворища. За першим гуртком показався другий, третій, четвертий і в мить заповнила собою товпа площу перед дворищем.

— Сколоти! До збруї! — крикнув зриваючись Трофіос.

Йому відповів скажений рев нападаючих. З підсінь позривалися оборонці, але в мить як британи ведмедя у тростнику, обскакували кождого Скити. Свист, брязк, крики, проклони змінили вимріяну картину земного раю у якесь пекло злости, жорстокости, божевілля… Також на Трофія кинулося з диким криком кількох Скитів. Заки одначе прийшло до боротьби, у повітрі свиснув аркан, і наче остродонна амфора на гладкій долівці, упав молодець на землю. Серед реготу потягли його напасники перед дворище, де покотом лежали повязані слуги Аґатоніка. Дивним дивом усі були живі, тільки чотирох вартових лежало біля воріт із перерізаними горлянками.

Наче мраморна статуя, з широко розплющеними очима гляділа Гарміоне на хаос, серед якого опинилася так нагло. Кілька разів підбігали до неї розчіхрані Сколоти, але ні разу не займали її, наче її не було у дворищі, або начеб був на її пальці перстінь Ґіґеса. З отупіння вирвав її вкінці грімкий голос мужа, який станув на підсінні дворища і видавав прикази другим. Оглянулася.

З над Борістена ставав день, а на побілілому небі появилася червона смуга. Бліде світло днини зливалося з лучами заходячого місяця у непевний, зеленяво-фіолетній розсвіт. У ньому вже виразніще виступали постаті Сколотів, їх червоні плащі, довгі ногавиці та каптани, яких поли звисали з переду трикутнім зубцем аж до колін. Грізно хмурилися темні, худощаві лиця з вірлиними носами та лискучими, глубоко осадженими очима. Посеред майдану лежали бранці, а біля них вбито в землю чотири довгі списи, на яких висіли шкірки з голов побитих вартових. Кількох Скитів пильнувало сих трофеїв легкої побіди, а прочі за сей час виносили з під мурованої комори скарби Аґатоніка. Брама була виломана, а біля неї валялися трупи з крівавими обдертими черепами.

Довго гляділа Гарміоне на дію спустошення та грабунку, аж нагло погадала собі, що при березі ростуть очерети, а десять стадій долі водою лежить село Скитів-орачів, які певно переховають її перед Сколотами. Гадка та рішення прийшли майже рівночасно. Кинула оком довкола себе… ось при її ногах ніж, який випав із рук Трофія… живо підняла його і сховала у складках гіматіону. Відтак подалася у тінь дворища, щоби незамітно збігти між хати при частоколі. Вже добилася до воріт одної, коли саме з неї вийшло двох Сколотів. Вони заступили її дорогу й один усміхнувся, роздіймаючи рамена.

— Вертай, дівчино туди, де зложена добича! — сказав ломаною гелєнською мовою. — У нас жінки свобідні, але тільки в обсягу богині Тавіті, в войлоковому шатрі при огнищі. Не пробуй отже втікати, бо наш цар се не ваш астіном, а його приказ сильніщий від зелізних кайданів.

Білий одяг дівчини на тлі темної хати звернув увагу других і вкоротці біля неї зібрався гурток Сколотів. Вона сама стояла, дрожачи з переляку та озлоблення, а рука судорожно затискалася довкола ручки ножа. Ось перед нею неволя, або загибіль! Щож вибрати? Кому вбити в серце ніж Трофія, одному зі Сколотів, чи собі?

Але в сю мить поміж Скитами, які гуртувалися біля неї, майнуло лице Октамазада зі сивавою бородою, а поза його плечами доглянула Гарміоне черти свойого конюха. Оба Скити стояли спокійно, опіраючись на списи, а Октамазадес прикладав до уст палець. Щось наче лискавка осліпила нагло дівчину.

— Він тут! — забилося серце. — І сей і той. Побачимо…

І гордо, відкинувши з чола волосся, попрямувала назад до дворища і станула на порозі.

Тимчасом зійшло сонце, якого червоно-золотиста куля виплила з поза сірого овиду. Її лучі заграли на рухливій поверхні Борістена мигтячими рефлексами, наче кидали в жовтяву, каламутну хвилю сипкий вогонь. Заграли вони й на окервавлених вістрях спис та на мечі, який був вбитий у землю перед воротами дворища.

До сього то меча підійшов високий, молодий ще Сколот зі золотим чільцем на голові, у богатому, золотими бляшками нашиваному каптані. Із під нього іскрилася наче зеркало кольчуга, якої луска була теж грубо позолочена. Самоцвіти вкрашали пояс, за яким виднів застромлений ніж у богатій оправі. До мужа підвело двох Скитів коня, який пручався, ставав на диби та форкав із ляку.

Один із конюхів ухопив коня за храпи, а другий підбив йому рівночасно коліна, так, що кінь став навколішки передніми ногами та простяг голову до меча, наче справді бажав молитися. Тоді Скит у діядемі добув ножа и одним махом перерізав горло звірині. Вмить підставили два другі мідяний, позолочуваний ківш, і червона кров струєю потекла у нього. Члени звіряти судорожно двигалися, останній віддих зі свистом добувався з перерізаної горлянки, а Скит у діядемі, піднявши до сходячого сонця крівавий ніж, молився:

— Тобі, Паппає, боже неба, тобі, Апіє, богине землі й вам усім, могучі та блаженні боги, приношу сю кров. Хай земля і море, огонь і вода, ростина й живина радіє обличчам божества та нехай воно звернеться й до нас, Сколотів лицем Мітри, світлого, ясного, безсмертного, якого луч мечем, а меч лучем!…

Влив ківш крови на вбитий у землю меч і так кінчив:

— Зійди з високого Гара Берецайті, де твоя золота палата, о побіднику демонів, зійди і глянь у наші серця, повні правди та щирости, як щирою та правдивою є кров нашої жертви!

З набожнім мовчанням слухали уставлені в круг Сколоти слів молитви. Тимчасом оба помічники жертводавця наточили другий ківш крови і понесли його поміж товпу, де кождий устромлював туди свою стрілу, на знак, що і він бере участь у жертві.

— А тепер подавайте сюди ольбійського крамаря! — гукнув Скит у діядемі.

Заворушилися Сколоти і швидко перед лицем царя станули Аґатонікос та Трофіос. Старий охолов уже з переляку, а видячи, що його життю не грозить ще небезпека, вмить відзискав сомопевність.

— Могучий царю! — начав мовою Скитів. — О скільки знаю, між начальством сильного города Ольбіополітів а тобою панує вічний мир, обопільна згода та любов. Тому думаю, що нічний напад на мою оселю, се тільки помилка хоробрих Сколотів, які взяли мене за кого другого. Якщо бажаєш на дальше доброї злагоди, якщо не хочеш бачити тільки замкнених воріт нашого міста, верни мені забране добро та жінку мойого сина, як належиться по закону богів та людий!

— Що бреше ся лисиця? — звернувся цар до кількох старших Скитів, які стояли гуртком біля нього.

— Він каже, що ти, царю скривдив його й домагається відшкодування! — відповів із поклоном Октамазадес.

По скитському звичаю цар говорив тільки зі своїми достойниками, або з рівними йому станом чужинцями. А Аґатонікос не був ні сим, ні другим. Тим разом одначе цар Спадакес тільки для зазначення своєї гідности звертався до окруження, бо вслід за сим заговорив до Аґатоніка впрост.

— Таке? Ну, я тобі на се відповім. Ольбія живе у згоді зі мною, то правда, але чи й я знею, се не записали ніякі жреці, ні чарівники, ні на камені, ні на металю. Мир є в овець із вовками, та не у вовків із вівцями. Не мириться орел із сайгаком, ловець із туром. Ха! ха! Як смієш ти, гноєм та гнилою рибою годований крамарю, грозити мені замкненими брамами Ольбії? Вони для мене завсіди отверті, а якщо замкнуться, то я відчиню їх… але тоді крізь них втіче все життя із города, як вода з діравого глека, як кров із розірваної бючки…

Цар почервонів із досади, очі кидали лискавки, права рука стискалася в пястук. По хвилі одначе поміркувався і говорив далі:

— Та ти, як звичайно, брешеш! Усі Гелєни брехуни, але ти й між ними перший. Чи ти Ольбія? Чи Ольбія се ти? У мене є з тобою рахунок, а не з Ольбією! Ся дівчина, яку назвав ти своєю невісткою, се невіста Ойтозіра, який пропав десь у степах, а в якого руках право до власти над усіми Сколотами. Воно тепер в мойому посіданні, бо я добув його мечем. Бажаючи отже вдержати його в руках, питаю тебе: Де Ойтозірос? Скажи, а сповню усе, чого забажаєш від мене, хочби прийшлося відважити золотом тіла отсих побитих, або віддати тобі, старому трупові, сю цвітку.

Тут рукою вказав на Гарміону, яка підійшла аж до них. Ніхто її не здержував. Напроти, всі радо розступалися перед нею, доки не станула біля царя, око в око з Аґатоніком та Трофієм. Аґатонікос обтер рукою спітніле чоло.

— Могучий царю! Бажаєш від мене неможливого. Тільки Геліос, якого лучі проникають у всі закутини світа, може сказати, де укривається твій ворог.

— Га! Санаґові говорив ти що инше! — замітив їдко цар…

Аґатонікос заточився мов пяний.

— Ах, ти знаєш?… — прошептав.

— Знаю, знаю, з ким говорю та про кого і так гадаю, що договорився вже до сього, що бажав знати. Ти певно не завагавсяб зрадити Ойтозіра, якби знав, де він. Та не гадай, що між могилами Скитії, у її високих травах, плавнях та солончаках укриється злочин зрадника перед оком Мітри, або його заступника — царя. Не помилявся я, кажучи моїм: „Добудьте мені дворище Аґатоніка!“ Ти брешеш, як брехав усе життя. Одно тільки правда, що не знаєш місця, де укривається Ойтозірос… Тому йди! Сядь на човен зі своїми рабами та сином і счезай із моїх очий, бо я часами послугуюся зрадниками, як кождий цар, але ними горджу. Проч!

Аґатонікос подався взад, але ось виступив наперед червоний мов грань Трофіос.

— Царю! — сказав дещо дрожачим голосом. — Позволь узяти з комори одежу для дівчини!

— Дівчини? — спитав Спадакес, протягаючи руку, наче бажав здержати надходячого молодця. — Дівчини? — повторив по хвилі, пильно приглядаючися Трофієві. — До дівчини має право тільки сей, хто привісить сагайдак до ручиці її теліги, або до одвірка її хати та стане її оборонцем по закону Артімпази. Власником її був Ойтозірос, а я відібрав йому її мечем. Вона моя…

Спокійним кроком підійшов до одвірка дворища, вбив у нього ніж, а на ножі повісив свій сагайдак із луком та стрілами.

— Вона моя, — повторив ще раз, а на прю з царем може стати тільки рівний йому князь крови!

Слова сі, висказані по гелєнськи, зрозуміла й Гарміоне. Трофіос замовк і пригриз уста. Натомість між Сколотами озвався глумливий сміх, а по хвилі голосні оклики в честь царя та богині Артімпази. Аж знову поблідло лице молодця і він сказав:

— Не забувай, царю, що не ми двоє були зрадниками Ойтозіра, тільки Аґатонікос. Ми правимося законом Гелєнів, а не Скитів. Їх закон нас не тикається!

Серед загальної мовчанки виступив із круга Скитів Октамазадес і поклонився цареві.

— Позволь, могучий царю, сказати і мені слово! — попрохав.

— Говори! Цар, який слухає терпеливо брехень Гелєнів, тим радше може й повинен послухати голосу благородного князя Сколотів.

Октамазадес звернувся до Трофія.

— Ти не кажи, що тільки Аґатонікос зрадив Ойтозіра, бо чи ти не зрадив його довіря, бажаючи взяти йому його невісту? Він повірив тобі її, а ти що зробив із нею? Усіми силами змагаєш до сього, щоби її опутати гладким лицем гелєнського чепуруна! Цар Спадакес узяв її мечем, ти бажавби її украсти. Чимже ти не зрадник?

— Зрадник! Зрадник! — закричали Сколоти, з яких деякі розуміли добре мову Гелєнів.

— Одно тільки не подобалося мені, — продовжав Октамазадес, — і як досвідний у лицарському ділі Сколот, питаюся: Як може благородний лицар відбирати жінку у неприсутности її власника?…

Старий відважно глядів в очі цареві, а сей зморщив брови і схилив голову. Закид старого був оправданий…

Мертвецьки мовчали Скити, які добре знали, що власть Спадака не основується на праві наслідства, а на його особистих прикметах. Зядля них признали його всі царем, бо серед ріжнородніх племен Скитів конечною була царська власть і сильна рука. З появою одначе правного заступника богів кінчилася його влада, бо у Сколотів тільки мужі королівської крови могли спорити про царський діядем. Виступ Октамазада зрозуміли всі як оборону прав Ойтозіра. Деж він? Чому не явиться перед ними та не зажадає звороту украденої корони? Чому не покаже на груди тетованого обличча Апії, богині землі, матері всіх богів та людий? До чогож гне вкінці старий князь?

— Добре! — сказав нагло цар. — Ти, князю, закидаєш мені, що не я власником сеї дівчини, а Ойтозірос! Бачать боги, що се неправда, бо в Ойтозіра украв її Трофіос, а не я! Я відібрав її крадієві мечем, але щоби хто не сказав, що я ховаюся за свій царський щит, отже рішаю ось що: Ти, Трофіє, Гелєнець, то правда, але ти на вольних степах під небосклоном Паппая в руці царя Сколотів, скований їх законом, а не приписами ольбійських архонтів. Закон Артімпази обовязує тут і тебе. Тому скинь із себе плащ, як ось я і поборімся про се, кому припаде в уділі дар богині любови. Хай кров другого буде весільною жертвою богині Тавіті від побідника. Ставай!

На даний знак підійшло двох молодих Сколотів, які швидко здійняли з царя лискучу збрую та каптан, а дали в руки звичайний, скитський меч та щит. Впрочім уся горішня половина тіла була обнажена, щоби було видко кожду рану, кожду краплину крови. Величня а заразом грізна поява царя подобалася Сколотам і вони голосними окликами привітали його виступ.

Тоді ненадійно для всіх заговорила Гарміоне звучним, спокійним голосом.

— А нуко, Трофіє! — в твоїх руках твоя і моя судьба. Се, чого ти бажав, сподіялося! Поборися з ворогом, вчини те, що вчинив Ойтозірос, а тоді…

Не докінчила одначе, бо голосний регіт кількохсот мужів спинив її. Трофіос, побачивши царя готовим, оцінював через хвилину зором противника. Але трусливе серце задрожало йому в груди. Під ним зігнулися коліна, він сполотнів увесь, подався взад, один крок, другий… а там відвернувся і побіг за батьком до пристані.

Гарміоне закрила лице руками, щоби укрити румянець стиду. Але ніхто не глузував із неї, та її почувань. Вонаж була тільки жінка, а гідним погорди може бути тільки муж…

Цар звернувся до Октамазада і Гарміони.

— Бачиш, старче, що я виграв боротьбу самим царським оком, від якого тікають демони, мов перед щитом Мітри. Дівчино! Ти кинула свою любов брехунові, обманцеві, трусові, але Артімпаза не дасть твоєї краси негідньому, бо вона краще чим ти сама знає, чого треба людині в життю. Ти моя! Може й тепер заперечить мені права Октамазадес?

— Ні, царю! — відповів холодно князь. — Вона твоя, а ти заховаєш її для правного її власника, бо ти цар, а цар є першим сторожем закона. Ти сам признав, що не ти, а Трофіос украв дівчину Ойтозірові. Невжеж ти тільки на те її відібрав злодієві, щоби самому заняти його місце?

Спадакес спалахнув.

— На Апію! — закликав. — Коли сніг пізного віку покриє волос мужа, тоді у черепі замерзає мізок. Торочиш від ранку про правного власника, про Ойтозіра, а де він? Не будь він обманцем, він певно давно зажадавби звороту влади від мене і я віддавби йому її. Царський вінець валявся у грязи, коли я вістрям меча підняв його. Видко він не сміє станути переді мною…

— Ти не бачив його, царю, але бачив його я! — відповів спокійно старець. — Він не являється перед тобою, доки ти не вернеш у Ґерргос, де вершаться могили предків Ойтозіра і де всі Сколоти зберуться невдовзі на дорічній обхід смерти останнього царя. Ти, царю, настаєш на його життя, глядиш за ним у степу, у плавнях, у лісах, у селах хліборобів, у станицях Гелєнів, та все надармо! Ним піклуються безсмертні боги та вірні душі людий. Усе, що робиш ти, знає він від мене, усе, що діє його невіста, доносить йому його молодий конюх. Ти не досягнеш його рукою скритовбійника, а побачиш його аж тоді, коли віддаватимеш йому владу прилюдно, як щойно обіцяв.

Скажений гнів розсаджував груди Спадака. Очі вийшли з оправи, здавалося, що на раменах ось, ось і пукне скіра, яка обтягала тугі мязи; жили на карку пучнявіли, дрожали губи, а на них у кутиках уст показалася піна. Меч, який цар держав у руці, піднімався звільна у гору. — Не підняв його одначе. Наче рій пчіл при вилеті матки заворушилися Сколоти, а їх оклики спинили царя. Круг мужів змінився в товпу, яка хвилювала довкола обох розмовляючих серед окликів та запитів. А в сю мить між Октамазадом а царем найшлася Гарміоне. Мимохіть подалися найблизчі, щоби не придавити, або не зранити жінки.

— Мужі Сколотів! — закликала високим, жіночим голосом, який ярко та виразно вибивався понад гамір мужів. — Тут ходить не тільки о царську корону, але і про мою долю. Я не бажаю, щоби вирішував її Спадакес. Рішайте ви, а ні, то рішить моя рука!

І наглим рухом підняла горі лискучий ніж Трофія, а другою рукою розірвала на груди білу одежу…

Сколоти замовкли, але не вернули на давне місце. Вони щораз то виразніще гуртувалися у дві громади. Більша збіралася біля Октамазада, менча біля царя. Тоді цар кинув меч і сплів рамена на груди. Його лице було спокійне, тільки кутики губ дрожали замітно.

— Так ти, князю, починаєш ворохобню в імени Ойтозіра? Се злишнє! — Він бистро поглянув по дружині і вмить визнався в розкладі сил. — Се злишне, бо я ні хвилі не задержу на чолі неналежньої мені корони… Друга річ дівчина. Вона моя, а хто її мині відбирає, побореться вперед зі мною по закону Артімпази. Навіть сам Ойтозірос ще не цар, бо діядем ще на моїм чолі. Тож я і з ним стану до бою, про найвищі добра світа: владу та любов. Деж твій Ойтозірос? Пішли за ним, а поки що заказую всім яких небудь спорів, чи суперечок! Зате іменем промінистого Мітри та богині Апії приказую всім поклонитися без спротиву сьому, хто вийде побідником із нашого двобою!

Голос царя, зразу спокійний та рівний, задрожав при кінці, а на лиці знов заграла кров ненависти, гніву, завзяття.

Глумливо усміхнувся старець.

— Не треба, царю, ждати, Ойтозірос тут! — відповів. — Ось він!

Із одної з хат вийшов високий, стрункий Сколот у червоному плащі та кінчастій шапці. З брязком меча та щита, які висіли при поясі, переходив він поміж товпою, доки не станув проти Спадака.

— А ось і я! — сказав.

Голосний оклик радости привітав його появу. Видала його Гарміоне, але ніхто більше не обзивався. Всі ждали розвязки.

Наглим рухом скинув Ойтозірос червоний плащ. На нагій, широкій груди виразно відзначувався синявою краскою тетований образ богині Апії: суворе, жіноче лице, окружене полумяними язиками…

— А ось і я! — повторив, здіймаючи зі шиї малий, шкіряний мішочок. — На моїй груди святий образ богині, а ось тут те звено, якого недостає у твойому діядемі, Спадаку! Таке звено дає цар свойому наслідникові враз із першим мечем, як запоруку майбутньої влади. Ти, старий Артанаспе і ти, Октамазаде, знали батька Санаґа, то можете стати моїми свідками перед лицем лицарського збору Сколотів!

Старий Артанаспес, високий, худий старець зі згоїною на чолі та осліплим оком, виступив уперед, віддав Ойтозірові земний поклін і сказав:

— Не треба нам твоїх знаків, герою! Хто знав молодим блаженного Санаґа, сей ні хвилі не завагається признати тебе його нащадком. Ти був далеко, та ми не забули тебе. Поклін тобі і слава цареві Сколотів!

— Слава, слава, цареві! — закричали як один муж усі присутні.

Гордим рухом голови подякував Ойтозірос лицарським підданим за признання, яке неодному зпоміж прибічників Спадака було вельми не по нутру. Але лицарський дух побідив усі прочі згляди. Ойтозірос, який укривався перед нечайним нападом, ні хвилі не завагався виступити на прилюдній нараді, бо знав, що між Скитами нема лукавства ні ложі, де ходить про лицарські справи.

Втім виступив наперед Спадакес. Його лице було похмуре наче небо, коли з над Понту надвигається буря. Коли став говорити, слова виходили крізь стиснені зуби якісь хриплі та свистячі, наче гадючий сик, повні злоби, ненависти, глуму.

— Пожди, Ойтозіре! Ще царський діядем у стіп сеї гелєнської дівчини. — Тут зірвав із голови золоте чільце й кинув його до ніг Гарміони. — Вона вложить його на голову майбутнього царя. Заки поїдеш у Ґерргос, ще тут мусиш звести боротьбу зі мною на життя чи смерть. Хиба, що уступиш мені добровільно дівочу ласку, як я уступаю тобі царський вінець.

— Ні, Спадаку, — відповів Ойтозірос. — Царський вінець се моє право, оборона дівчини, се моя повинність. Вільно мені виречися права, та ніхто з богів, ні з людий не простить мені несповненої повинности!

Добув меча, підійняв щит, скинув з голови шапку й оба противники станули до бою, пробуючи землю ногами та оцінюючи оком противника.

VI.

Як тільки Гарміоне побачила Ойтозіра, уся її душевна мука счезла десь у глубині, ум відзискав рівновагу, а натомість зовсім ясно виринула гадка: „Ви обоє, Ойтозірос і ти належите до себе! Ви призначені собі, бо Парка Ляхезіс разом ісплела нитки вашого життя. Дарма, що він не Гелєнець. У безмежах степу ширшає кругозір, а око бачить тісноту атенського опістодому. У ньому темно, душно, невигідно, наче штучно плеканій ростині у черепку. А тут? Тут втвирається уся безкрай широкої волі, безмежній простір отвертої країни, з якої золоте яблоко Гесперід сотворить гелєнський дух. На Ареса! Атенський світ душиться сам у собі. Кинений на схід та північ він обійме землю аж по круг Океану!… Уосібненням сього розмаху гелєнського духа був для Гарміони Ойтозірос. Його могутня поява стане Прометеєм скитського варварства, а вона… вона, буде його Аріядною, якої провід дасть йому побіду над Мінотавром…

Схилилася й підняла кинений Спадаком діядем.

— Вложу йому на чоло вінець побіди! — погадала, — а якщо судилося йому впасти у порох боєвища, то й я умру разом із ним. Хай помішається разом наша кров! На Гекате! Не тільки невільниця Демофілє поклала любов до Стратоніка вище власного життя!

Стукнули мечі об щити. Зібрані Сколоти привітали сей перший відгомін бою одушевленим окликом. Зі здержаним віддихом стежила дівчина за лискавковими ударами, які завдавали собі противники з вирахуванням, але й із силою. Уже від перших ударів пірвалася шкіра на щитах, а металеві обручі, які їх окружали, повигиналися в кількох місцях. Оба противники не стояли на місці, а пробували то відти, то відси влучити ворога ненадійно. Недаром одначе Спадакес був першим борцем між Сколотами, недаром Ойтозірос уже двацятилітним хлопцем добув собі признання старців у народі так, що не забули його досі. Сили в обох були однакі, а Спадакес за час царювання вийшов був уже дещо з вправи, Він швидко помітив, що хитрощами не побідить Ойтозіра й тому, відбивши останній удар, напер на нього впрост, гадаючи розрубати щит і влучити противника смертельно. Завязалася січа. Стук та брязк змінився у ненастанне звеніння, а око ніяк не могло розріжнити швидких рухів мечів. Вони як огнисті вужі маяли у повітрі довкола голов борців і видко було їх тільки через сю коротеньку хвилину, коли упадали на щит противника між ударом а новим розмахом.

Чимраз близче і близче підходили до себе борці. Щораз густіща хмара пилі підіймалася з під їх стіп, а з повищерблюваних мечів стали сипатися іскри.

Аж ось Ойтозірос чомусь то звернувся в бік… подався взад… вперед кинув собою Спадакес… Гарміоне закрила очі… Її рука міцно стиснула ручку ножа… Грімкий оклик із соток грудий, оклик одушевлення та радости заставив її розплющити очі. Перед нею серед опадаючої куряви стояв над тілом поваленого противника… Ойтозірос із порубаним щитом на лівій руці, з окервавленим мечем у правій. Але й його лице було з лівого боку кріваве. Кров заливала ліве око й застигала на вусах та бороді, але він не звертав на се уваги. Щож сталося?

Після довгих зусиль пізнав Ойтозірос, що має діло з хоробрим противником, якого завзяття ще збільшували честилюбивість, любов, а то й ненависть до соперника. Тому удав, що слабне, щоби відтак наглим ударом ранити противника та осягнути перевагу. Але тут о мало що не поплатився за свій підступ життям, бо Спадакес у боєвому захваті нагло подвоїв силу ударів, а один із них досягнув чола Ойтозіра. Бризнула кров, але в сей мент, коли все тіло Спадака подалося за розмахом у перед, Ойтозірос зробив пів обороту в бік, а там із усієї сили вбив меч у шию противника.

Спадакес умірав, а бачучи се, всі його свояки та приклонники покинули круг видців та окружили його, щоби показати новому цареві свою вірність, але й свою благородність. Перша веліла їм не покидати у смерти близкої людини, як друга не позваляла їм спомагати мечем його неблагородних стремлінь. Ойтозірос зрозумів се й указуючи Гарміоні засумований гурток Сколотів, спитав:

— Як гадаєш, Гарміоне, чи вчинив би се при трупі Стратоніка Ономархос у прияві Крітія?

Але Гарміоне не відповіла, тільки підійшла до нього та вложила на його чоло золотий діядем скитських царів — а рівночасно всі Скити ударили мечами об щити та голосним криком привітали нового царя.

---

Ойтозірос здійняв сагайдак Спадака з одвірка хати, а привісив свій. Але даром ждала Гарміоне вечером його приходу. Тільки старий Октамазадес прийшов спитати, чи її чого не треба, а там і він вийшов.

Сколоти пристроїли її кімнатку усім, що найшли у скарбниці Аґатоніка, а коврів та опон дістали з найблизчого села хліборобів. Одначе сим разом самітно тільки слухала Гарміоне пісень соловіїв та самітньою найшов її солодкий Онейрос.

Другої днини підвели її коня і Гарміоне побачила себе на чолі двохсот Сколотів у високих шапках, червоних плащах, з довгими списами, на яких маяли шкірки з волоссям, позривані з голов побитих ворогів. Їздці співали дорогою походні пісні, показували всілякі штуки на конях, удавали напад та оборону, словом старалися скоротити її час подорожі. Під вечір заїхали у край степовий, филистий, у якому були могили давних царів. По тому боці лежав Ґерргос, околиця, у якій перебував царський двір. Туди зїздилися також деколи князі-намісники царя від Калліпідів, Алязонів, Аґатірсів, Скитів-орачів та кочевиків. Над Борістеном на рівнині вже здалека доглянула Гарміоне картину, яка була вельми схожа на вигляд атенської аґори у торговий день, тільки о много більша й богатша людьми та красками.

На широкій рівнині над рікою видніло наче чотири села, чотири табори скитських племен Авхатів, Катіярів, Траспіїв та Паралятів. Складалися вони з безлічі войлокових буд на колесах із занавісою ззаду, а віконцем зпереду. За ними, кожда про себе окремо, паслися величезні череди волів, коров, кіз та овець, а далеко на овиді показувалися бистроногі табуни невеличких, але палких та витревалих скитських коний. Біля черед та возів роїлося від їздців у довгих плащах зі списами та арканами, рабів у сірій полотняній, або шкіряній одежі та жінок у ярко червоних хустинах та барвистих строях. Посередині між таборами, окружений також рядом возів, був осідок царя: пять просторих стіжкуватих войлокових юрт із золотими верхами. Тут жив давніще цар із жінками та дітьми, тут переховував свої скарби, тут жили також підчас дорічніх зїздів князі чотирох племен Сколотів та намісники других скитських народів.

Човнами переїхала Гарміоне з дружиною на той бік ріки, а під вечір вїхала у табор, де приняв її Ойтозірос, цар, якого імя є імям бога сонця. З цікавістю приглядалися її жінки Сколотів, темнолиці, кароокі красавиці, стрійні в богаті намиста та узірчаті, богато золотом нашивані одяги. Вони гляділи на прибувшу без ненависти, бач минулися вже часи Анахарзіса та Скіллоса й ніхто не гіршився прибуттям гелєнської дівчини у царську юрту. Оттут у півтіни шатра вперве стрітилися Гарміоне та Ойтозірос від часу памятного двобою.

— Вітай, царю, — сказала вона, — вітай у своїй величі і змилуйся над безпомічною дівчиною! Ріши її судьбу як мога найшвидче, благаю тебе!

— Не глузуй, деспойна! — відповів цар. — Чи ти не розумієш, що між мною а тобою нема місця на пусті слова, та що наша судьба зависить після богів тільки від тебе? Скажи! Чи пізнала ти, чим ріжний Сколот від Гелєнця в очах тямущої жінки?

Хвильку гляділа дівчина у темне, худощаве лице Скита, вкінці усміхнулася жартівливо.

— Знати, то я знаю, тільки ніяк не можу зрозуміти, чому ти тоді… після втечі Трофія не прийшов вечірком у хату…

Вона надіялася обійму, поцілуя… першого поцілуя його повних, румяних, чорним вусом отінених уст… надармо! Ойтозірос кинувся зразу вперед, але припинився, зітхнув важко, потер чоло рукою, вкінці сказав:

— Ах, дівчино! Здається, поява самої святої Артімпази не врадувалаб мене більше, ніж твої слова, але щож! Недосвідна ти й незнаюча, тому гадаєш, що своєю згодою придбала собі чоловіка як у Геляді, більш нічо! Ти помиляєшся. У нас нема весілля, нема обрядів, як і нема пожиття між нелюбами, то правда! Але саме тому нема і сили, якаб розлучила сих, що справді любляться. Навіть смерть не ділить їх, навіть могила не кінчить пожиття між сими, що самі без свідків та жреців получаться любовним вузлом у тіни шатра.

— Ох! Демофілє померла з туги за Стратоніком. І їх не розділила могила…

— Ні, Гарміоне! Се не порівнання. Вона погасла наче випалений смолоскип, зівяла, наче осінний пізноцвіт. А ось ходи зі мною на Борістен, побачиш, що там діється. Спадакес не був справжнім царем, тому його хоронять уже нині. Побачиш…

Коли вийшли із шатра, кріваве зарево незлічимих кострів заливало ярким світлом долішню полосу чорної одноціли, якою налягла на землю хмарна, беззвізда ніч. При кострах суятилися Скити та їх жінки й дівчата. Мужі різали та паювали мясо, жінки виносили кобиляче молоко, сир, пшеничні коржі та лагодили вечерю. Видко було одначе, що вони спішаться. Не чути було ні співів, ні дотепів, ні розмов. Наче якась таємна сила підганяла всіх до поспіху, на якесь страшне, лячне діло, перед яким мовкне веселість та радість, а камяніє серце.

Цареві та Гарміоні підвели коні і вмить уся дружина царя зібралася біля юрти, а там і поїхала через табор туди, де плив Борістен та вершилася могила Санаґа. До дружини Ойтозіра разураз прилучувалися сі Сколоти, які успіли вже повечеряти і швидко зібралося довкола царської пари кількасот комонників та комонниць. Сі останні сиділи на конях по мужеськи так справно, як і мужі. У зборі панувало мовчання і чути було тільки брязк упряжі і збруї та тупіт коней. Мовчав і Ойтозірос, на якого чолі красувався діядем Санаґа, а Гарміоне, одягнена у синю, богато золотом нашивану скитську ношу, вся аж горіла з цікавости, що то саме бажає її показати Ойтозірос.

Аж ось і доїхали. Далеко від табору над рікою горіли великі огні, накладені з дров, які весняною порою наносила ріка з Гілєї. При сих кострах видко було гору викопаної землі, а біля неї глубоку, чотирокутню яму. З дещо отесаного каміння збудовано серед неї гробівницю, покриту сильною кришею. Не була вона велика, але Спадакес, як неправний володар, не міг мати більшої. Побіч ями, на низкому ложі покоїлося очищене з внутренностий, наповнене пахущим зіллям та обтягнене воском тіло Спадака. На ньому була богато золотом нашивана одежа, але не було царських відзнак, скиптра та вінця, тільки збруя і дорогоціннощі. Біля тіла плакали й заводили жінки та наложниці погибшого, а було їх кільканацять. З другого боку держали конюхи улюбленого коня Спадака, який спинався, форкав, пручався та світив білками великих, від переляку одичілих очий. Цілий ряд других коний стояв неоподалік, а при ньому кільканацять пастухів під вартою цілої ватаги оружних Скитів. Товпа народу з околичних осілих сіл та чотирох таборів окружала могилу, тіло Спадака, жінки та коні густим перстенем.

Коли появився цар, підїхали до нього сейчас усі князі Сколотів і віддали йому поклін, а Октамазадес як найстарший між ними спитав:

— Великий царю, лице Мітри-Ойтосура! Ти позволив похоронити по закону сього, хто піднімав меч на твою святу голову. Безмежня твоя великодушність ласкою заплатила за зло. Позвольжеж розпочати святий обряд!

— Начинайте! — відповів Ойтозірос. — Віддайте Апії се, що з неї вийшло, похороніть минуле, щоби буйно розцвіло майбутнє на славу та радість богів та людий!

— На славу і тобі царю! — хором відповіли Сколоти.

З круга виступило трйох мужів. Один у білій одежі, другий у червоній, третій у чорній. Всі мали на головах вінці з трав та цвітів, а в руках один мав ніж, другий зелізний обруч зі шрубою, а третій меч. Були се жреці, які мали довершити обряду.

Перш усього біло одягнений підійшов до мерця і діткнув ножем його груди.

— О Апіє, богине землі, життя і смерти! — закликав. — Нема вже крови у сьому тілі, ти випила її там у степу, у полі бою. Ти кличеш Спадака, який був могутнім, богатим, здоровим, сильним вождом комонників, кличеш його до себе, бо бажаєш тіла, як узяла кров. Так бери його як жертву від рідні, племени, народу! Хай із сього посіву зійде буйно нове життя!

Махнув рукою і вмить ухопили Сколоти тіло та по драбині знесли у могилу. Там засунули його у гробівницю. А тоді жрець спитав:

— Чи зладжено тобі, блаженний Спадаку, усе, чого потребує Сколот у вічному життю в Гара Берецайті? Чи є в тебе пожива, вино, олива, хліб? Чи є чарка, збанок, блюдо?

— О так! — відповіли з долу Сколоти.

Рівночасно на мотуззі стали у могилу спускати печені чвертки волів, баранів, всіляку дичину та пташню, далі смолисті амфори з вином, оливою, глеки з кобилячим молоком, медом, пивом, водою, вкінці дорогоцінні золоті, срібні, спіжеві та мідяні вази, збани, тарілки, кубки. На них видніли грецькими мистцями ковані фіґури. Вони зображували побут Скитів у степу, їх боротьби, лови, пири, збрую, коні та слуг.

— Не на се дбає людина, щоби після смерти раділи другі її добром, — сказав Ойтозірос Гарміоні — а на те, щоби користувалася ними сама у ясному, білому раю Мітри —Ойтосура.

— Се гарно! — відповіла дівчина, — бо тільки так можна пізнати, хто любив небіщика, а хто ждав з тугою на його смерть. Один бач заплаче, другий зрадіє і не буде ложі ні в сьому, ні в другому.

Одначе картина змінилася у иншу, а серце дівчини застигло від жалю на її вид.

Жрець у червоному плащі підійшов до слуг і підняв меч. В сій хвилині заспівали всі Сколоти пісню смерти, яка зачиналася від слів:

Відходиш у рай Ойтосура, у Апії царство святе,
Спадаку, вожде Сколотів і слуг забираєш усіх
З собою в далеку дорогу…

Рівночасно жрець махнув мечем, а в сю мить на голови спадакових слуг упали обухи топорів. Другі Скити різали коні, а перш усього боєвого коня Спадака. Кров полилася в могилу, а звуки пісні не завсіди глушили квік коний та харчіння убиваних мужів. Трупи конюха, підчашія та одівальника зложено біля гробниці, а поруч уложено коня. Коли пісня скінчилася, не чуть було вже нічого, тільки дзвіночки та балабони, якими обвішані були криша гробиці та скрізь понабивані палі, звенінням відганяли демонів…

А тоді білий жрець поспитав знову.

— А чи зладжено тобі, блаженний Спадаку, усе, чого потребує Сколот у вічному життю? Чи є в тебе любимий кінь, конюх, підчашій, одівальник? Чи є ясна збруя, молоді слуги-післанці, баский табун, який радуватиме твоє серце у степах вічности?

— О так! — відповіли з долу Сколоти.

— А чи є в тебе, блаженний вожде, наложниця-жінка, якої біле тіло подасть утомленому роскіш Артімпази?

— Ні, нема! Приведи її чим боржій, бо пора вже покрити землею се, що втікло від лиця дня!

— Невжеж вони убють і жінку? — спитала Гарміоне Ойтозіра, дрожачи, наче від смертельної трівоги.

Але Ойтозірос мовчав. До гуртка жінок підійшов чорний жрець з желізним обручем і спитав:

— Котру з вас вибирав звичайно блаженний Спадакес у своє ложе? Чиї коліна цілував він найчастіще? На чиїй груди покоїлася його свята голова найрадше?

— Скіллі! Скіллі!

— Ні, Ідантірси!

— Тісси! Тісси!

— Тісси! — закликали в кінці мало не всі жінки.

Молоденьке, може шіснацятьлітнє дівча висунено з гуртка наперед. При виді страшної, чорної, крівавої могили та валяви трупів подалася дівчина в зад, поблідла мов мерлець, а в широко розплющених очах малювався безмежній жах, ся живлова трівога, яка огортає людину при виді смерти, ся розпука молодого серця, яке має вмирати, заки ще жило.

— Я… чому я? Менеж силою взяв цар… — лебеділа. — Усього чотири дні тому… О Апіє! Не бери мене! Я ще не твоя!…

Упала навколішки і заломила білі, малі рученята, а там похилила головку й зімліла.

— Горе! — прошептав нагло біля Гарміони якийсь голос.

Живо оглянулася Атенянка. Її конюх закривав лівою рукою чоло й очі, а правою добував із за пояса ніж…

В мить догадалася що тут діється…

— Ойтозіре! — крикнула. — Сі жінки брешуть! Спаси Тіссу! Якби Спадакес любив був її, не чіпавсяб був мене!

Ойтозірос підняв руку. Чорний жрець та два Сколоти, які вхопили вже були свою жертву, відступилися.

— Пожди, знаючий отче! — сказав цар. — А ви, жінки, кажіть правду, бо якщо Тісса не була улюбленицею Спадака, то він сам прийде по сю, котру любив. І ні він сам, ні она не найдуть спокою у вічности. Проклін ложі вчинить із нього опиря-вовкулаку на весь час, який призначений до життя нащадкам Тарґітая… Тому хай виступить ся, яка володіла в юрті Спадака!

В мить розступився гурток, а посередині остала висока жінка середніх літ, повногруда та круглолиця з великими палкими очима.

— Ойбара! — закричали в оден голос Сколоти.

А покликана виступила в перед гордим кроком.

— Так, Ойбара! — сказала звучим, чистим голосом. — Я бажала пімститися на сій малій тварюці, до якої розгорівся був Спадакес соломяним огнем, а там булаб пішла за обоїма… Ось ніж… Життя без обійму любимого не стоїть і черепяного глека!

Тут кинула жрецеві під ноги ніж і витягнула обі руки до Сколотів. Вони вхопили їх, а жрець в мить заложив її на шию обруч. Покрутив закрутку раз, другий, а там і закинув на лице Ойбари чорну хустину… Через хвилю страшні судороги потрясали тілом жінки, тим страшніщі, що ні один стон не міг добутися зі здавленої горлянки. Швидко спустили Сколоти тіло в могилу і поклали на лежанку біля трупа Спадака.

— А тепер, — гукнув білий жрець, а голос його дрожав замітно, — хай лискавка Паппая та проклін віщої Апії влучать усякого, хтоб нарушив упокій померших!

Кинув ніж, який держав у руці, в могилу, а вслід за сим зашуміла земля під заступами копачів. Підчас коли одні засипали яму, другі вбивали на палі тіла коний. У сі палі встромлювано другі, на які насаджувано тіла Спадакових слуг. Швидко ряд страховинних кукол окружав вінцем кріваву могилу. Звичайно роблено се аж у першу річницю похорону, та виїмкове становище Спадака вимагало доповнення обряду сейчас.

Тимчасом ніхто й незавважав, як до зімлілої Тісси підбіг конюх Гарміони. Він підняв її, поклав перед царя і сам укляк біля неї.

— Віддай її мені, царю! — прохав. — Заки ще взяв її цар, вона моя була по закону Артімпази. Не мені було ставать на прю з царем.

— Вона твоя, — сказав цар, — як тільки захоче сама.

— Ох, вона захоче, захоче! Життям усім не заплачу тобі, деспойна, твоєї ласки!

І вдарив чолом перед конем Гарміони. А в сій хвилі Тісса розплющила очі.

---

У тьмаве шатро прокрадався розсвіт. Сірина його мішалася зі світлом оливної лампади, яка горіла в куті юрти перед ідолами домашніх богів володаря. На перських пуховиках царської лежанки сиділа Гарміоне у спартанському хітоні, який закривав тільки груди і плечі, а боки лишав відкриті. У стіп дівчини клячав Ойтозірос, а Гарміоне гляділа на нього солодким, пишним, а заразом боязким поглядом дівчини, яка уперве остане на самоті з вибранцем своєї любови.

— Скажи, могутня царице, — говорив Ойтозірос, обіймаючи білі, повні коліна дівчини, — скажи, порадь мені і ріщи мою долю, як дельфійський бог устами Пітії рішає судьбу народів. Я показав тобі похорони Спадака, щоби ти знала, як солодким, та заразом як страшним є закон Артімпази, щоби зрозуміла, що у нас подруже се злука на все життя до гробу і поза гріб. Без крику та гомону, без співу та смолоскипів лучаться в нас мужі з жінками, без злоби та глуму й розходяться, коли вязло почування за слабке… Але вічною неділимою є злука сердець перед богами і людьми. Я знаю, твоя душа здрігається перед страшною картиною варварських звичаїв. Тому на твій приказ кину ще нині сей табор і скажу до своєї душі: Радій молодістю, душе моя! Швидко прийде черга жити на других людий, а я повернуся у грудку пилі. Так не в сьому моє бажання, щоби покоїтися на царському ложі, тільки в сьому, щоби буть щасливим за життя. Як прийде смерть, то й проста рогожа може заступити ковер. І байдуже тоді, чи тверда під нами постіль, чи набита пухом…

Він цілував її руки і коліна. Тепло, яке било від них, відбирало йому тямку, а вона здрігалася під поцілунками усім тілом, а її грудь піднімалася, наче хвиля на розбурханому Понті.

— Страшні ваші звичаї, Ойтозіре! — сказала вкінці уриваним голосом, — страшні, бо незвісні та не кождому зрозумілі. Але тричі гидкіщі та жорстокіщі бачила я в Геляді… День стає, друже… Щож тобі відповім? Хиба словами Ойбари: Життя без обійму любимого не стоїть і черепяного глека!…

---

---

---

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні. Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1931 року. Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Україні, де авторське право діє протягом життя автора плюс 70 років. Автор помер у 1937 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.