Гіркий то сміх/Гіркий то сміх

Матеріал з Вікіджерел
Гіркий то сміх
Степан Шухевич
Гіркий то сміх…
Львів: «Новий час», 1930
 
ГІРКИЙ ТО СМІХ…

Вечером зібралися всі разом в команді сотні. В дійсності це була вже ніч. Були четарі Дон і Ґольдфрухт, хорунжий Глявачек, був чура Боровича, Орищук. Використав тишину на фронті конюший Стонавський. Він приїхав верхом. Коня припняв до дерева, трохи подалеко за позицією. Чорна сучка лишилася стерегти свого невідступного білавого товариша, а „вуйко“ Стонавський пішов до „каюти“ Боровича. Прийшов чура Ґольдфрухта, Зіденштуль. Це був здоровий, кріпкий і високий німецький кольоніст з Радехівщини. Він приніс зі собою два велитенські наплечники і доволі великий куферок та кинув їх у кутику землянки. Якраз його „пан“, четар Ґольдфрухт відїздив разом з ним на відпустку і по дорозі поступили оба, аби розпрощатися зі старшинами.

В невеликій землянці було доволі глітно. На столику, коло вікна, стояла невеличка нафтова лямпа, коло неї фляшка руму, три отворені пушки з консервою, бохонець чорного, комісьного хліба і полеві кубки, що мали служити за чарки.

Четар Ґольдфрухт їхав на відпустку. Треба було його гідно попрощати. Був добрим товаришем, відважним вояком. З людьми обходився дуже гарно і тому всі його любили. А хто там може знати, чи за два тижні, коли він поверне з відпустки, ще всі будуть жити? Доля на війні така непевна…

Розрадуваний Ґольдфрухт говорив:

— Знаєте, пане поручнику, я зателєґрафував до жінки, що приїду. Позавтра рано більш як певно буду вже у Відні. Вона напевно буде мене очікувати із моїм маленьким синком і родичами на північнім двірці. Тож то буде радости, буде. Старенькі в кожнім листі пишуть до мене, що бояться, що мене більше не побачуть. А пишуть майже що днини. Маю от такі гори листів — сказав і показав рукою.

— Знаєш, Ґольдфрухт, як я буду їхати перший раз на відпустку, то нічого не напишу до дому, ані їм не зателєґрафую. Противно, от я поїду вже на другий місяць, а родині написав і родичів приготовив, що буду у них щойно через два місяці. Уяви собі, які тортури переносять ті нещасні члени родини, які знають, що маєш приїхати позавтра. Кілько здоровля коштує їх те поденервовання останньої хвилини. Колиж вони гадають, що я приїду за два місяці, то до цього часу ще дуже далеко і моя рідня не потребує переходити тих мук останнього вичікування. Приїду несподівано до Львова і тоді пішлю свого Орищука наперед, аби заповів, що я вже у Львові, цілий, здоровий і тоді заощаджу своїй родині того поденервовання, яке їх просто убиває. Зрештою на фронті ріжно може статися. Я зателєґрафую, що нині виїзджаю і що позавтра буду дома, а тут нараз по наданню телєґрами стається якесь нещастя (про смерть на позиції не любили говорити, аби її не „викликувати“) і замість мене приїде на двірець мій чура зі сумним звітом про це, що сталося. Уяви собі те страшне розчаровання, ту страшну розпуку — говорив Борович.

— Пане поручнику — відповів Ґольдфрухт. — Ви так робите, бо мабуть не знаєте добре людської душі. Якби я таке зробив, як ви кажете і приїхав несподівано, тоді вся рідня взялаб мені це за зле. Вони напевно сказалиб мені: То ти приїхав і навіть нічого нам наперед не написав, аби ми вже наперед могли натішитися твоїм майбутнім приїздом, аби ми тебе нетерпляче вичікували… Ви говорите про мальтретовання поденервуванням. Таж для них це власне найбільша насолода, що мають змогу себе тим вичікуванням мучити. Це щось такого, як коли хтось грає в рулєтку і вичікує виграної або й програної. Він не находить повної насолоди в виграній, а тим менше в програній, але в тім напруженні нервів, коли вичікує, чи кулька впаде на його ставку, чи ні. І я мавби своїм найблищим відмовити цеї насолоди, якою вони жиють, на яку вони чекають. Правда, що може трапитися нещастя. Але мій Боже; чоловік іде вулицею, несподівано паде цегла і його убиває. Чи тому ніхто не повинен ніколи виходити з хати? Припадок може зайти всюди. Зрештою якось у нас ще не було нещасливих випадків і дасть Бог, що і я і ви, пане поручнику, доїдемо щасливо до своїх найдорощих. А вкінці, куди дійшлаби людськість, якби вона приноровлювала своє життя виключно до майбутніх нещасливих випадків.

— Я зовсім не думав тобі крякати як крук — відповів Борович. — Я тільки сказав, що я зроблю. А тобі бажаю, аби ти здорово доїхав до хати, здоровими застав жінку, дитинку і всю родину. Ну — і хоч всі тебе дуже любимо і шануємо, але таки по щирости бажаємо тобі всі, аби ти до нас більше не вертав, але постарався залишитися десь там у запіллю. Це краще.

Борович налляв в полеві пугарчики руму. Старшини цокнулися, випили на здоровля і закушували зимними консервами і комісьним хлібом, випеченим до половини з бараболею.

— А ми що, пси? — сказав Орищук. — Таж ми хочемо з нашим камратом Зіденштулем також розпрощатися.

Він витягнув зі свого барлога полеву фляшку, відіткав її, ликнув добре, після припису скривився і подав Зіденштулеві.

— За здоровля — сказав він.

— Дякувать! За наше і за ваше — відповів Зіденштуль, ликнув і віддав фляшку Орищукові.

— А наші вуйко що, від мачухи — сказав Орищук і передав рум Стонавському.

— Слухай, Зіденштуль, що ти там в своїх наплечниках тільки богато маєш? — спитав Орищук.

— А щож маю. Повно ріжуих відломків від ґранатів, запальники від ґранатів і шрапнелів, гільзи від артилєрійських набоїв і хто зна що ще — відповів Зіденштуль.

— Пощо вам того всього? — питав дальше Орищук.

— Абож то моє! То пан четар збирає і збирає. Ще від Опочного, як йшли походом аж по самі Барановичі, він все збирав такі кавалки і пхав мені. При кінці наплечник важив вже більше як пів кірця конюшини. Бігме, як прийшлося йти, то мені аж очі на верх вилазили. Я нераз казав: „Пане четарю, та пощо вам цього“. А він: „На памятку“ — жалувався Зіденштуль.

Орищук встав, попробував, чи наплечники тяжкі і сказав:

— Фест! А я бувши на вашому місці, то що вечера викидавби те, що він за день призбирає.

— Так не можна. Він що вечера переглядає ті свої памятки. А добре памятає кожний кавалочок. Не дурно жид. Має страшну память. Я раз викинув кілька відломків, то він десь аж за тиждень пізнав — жалувався дальше Зіденштуль.

— Слухайте! Я того ніколи не носивби на своїх плечах. То не добре. Залізо тягне друге залізо до себе. Пощо вам нещастя? — говорив „вуйко“ Стонавський.

Хтось застукав до дверей і до землянки увійшли три вояки сусідного мадярського полку. Один мав зі собою скрипку, другий цимбали, а третій решітку. Вони постійно ходили вечерами по закопах, головно по старшинських землянках, грали і заробляли трохи гроша.

— От такого прощання ще ніхто не мав, як їхав на відпустку. Навіть з музикою. Заграйте нам румунську дойну — сміявся Ґольдфрухт.

Вдарили музиканти по струнах і по решітці, заплакала скрипка і по малій землянці понеслася сумовита румунська музика: Всі поспускали голови вниз і слухали.

— Досить нам смутку — сказав Дон. — Грайте чардаша.

І понеслася в маленькій землянці весела, легка, підскочна арія мадярського народнього танцю. Старшини вже були добре ликнули прощального руму. Їх очі горіли. Лиця нараз розвеселилися. Почали вивівкувати і поспівувати за музикою:

Од Варшави вєє вятер, —
Ми мадярам..... матер.

Музика урвала.

— Алеж ви ще ніколи не чули нашого козачка, або коломийки — сказав Борович.

— Дуже добре! Нехай грає козачка — сказав Ґольдфрухт. Я його нераз чув в Баку. Але, пане поручнику, ви мусите нам затанцювати. Ані Дон ані Глявачек ще ніколи не бачили, як гуляють той український національний танець.

— Вмієте козачка? — запитав Борович у музикантів.

— Іґен — відповіли по мадярськи і знов заскакали палички по цимбалах, знов ударила рука по решітці, знов заспівала скрипка. Але тепер вже безжурно-весело.

Боровичеві ще дуще загоріли очі. Рум і музика робили своє. Він зірвався, скинув з себе блюзу, кинув її на лежанку і пішов в присюди.

— Славно, славно! — закричали старшини.

— З нашого пана поручника ще молодець — говорив чура Орищук.

— Дана, дана, дана, дана — приспівував старий „вуйко“ Стонавський, що стояв коло дверей, підтупував ногами і приплескував в долоні.

Танець скінчився. Музиканти дістали гроші і відійшли до свого полку.

— Знаєте що. Я вам щось покажу. Але не смієте про це нікогісінькому говорити, бо я мавби великі неприємности. Я вам покажу, малпу з віденського Шенбруну — сказав Ґольдфрухт.

Він швидко здіймив черевики, виліз на постіль Боровича, присів і почав удавати малпу. Кліпав очима, чіхався, ловив насікомі, порскав — зовсім як малпа. Все заревіло веселим сьміхом.

— Наш пан четар, то цілком як…

Та не докінчив Орищук своїх слів, як на дворі щось страшно завищало.

— Тарррах — гримнула ґраната десь таки недалеко від землянки, аж стіни задрожали і шибки у вікнах задзвеніли.

— То важкі — сказав Дон.

— Здається почув у нас музику і стріляє — додав Борович.

— Шукає нас — сказав „вуйко“ Стонавський і поблід як скатерть. — Мушу бігти до коня, аби йому що злого не сталося.

— Не йдіть. На дворі більш небезпечно як тут. Тут мусить трафити ґраната в саму землянку, аби кого убити, а там на дворі може вас поцілити відломок з ґранати — поучував Зіденштуль заляканого і непривиклого до боєвого гамору Стонавського — Треба трохи перечекати. То довго не потреває. Тяжко, аби міг поцілити якраз в цю маленьку землянку.

— Трах-тарррах — гримнуло ще близше коло землянки. Всі поглянули якось непевно по собі. Це вже таки направду було небезпечно.

— Піііі, піпі, піііі, — піііі, піпі, піііі — обізвався телєфонічний апарат.

— А що там у вас? Звідки бє? — питав полковий адютант.

— Здається з точки число шесте — відповів Борович.

— Ви знов щось там робили. Певно хтось засвітив занадто ясно в землянці, або люди наробили крику. На нікого ніколи не стріляють, тільки завсіди на ваш відтинок — репетував в телєфоні адютант.

— Таррррах — гупнуло коло самої землянки. По долівці посипалися кусники збитої шибки від вікна. Струя повітря згасила нафтову лямпу. Чути було, як в двері землянки ударили відломки ґранати.

— А рахуйте добре, кілько стрілів впало — говорив в телєфоні адютант.

Ґранати били дальше довкруги землянки. Вона зовсім не давала жадного захисту, якби яка ворожа ґраната хотіла її поцілити. Дах був слабкий, присипаний тонесенькою верствою землі. Землянка хоронила тільки перед стужею.

Чорна пітьма, що запанувала в землянці, мимоволі впливала неприємно на присутніх. Орищук витягнув зпід свого берлога мішок на пісок, з яких в закопах роблено захорони, розпоров його і заслонив вікно, аби здержати струю повітря. Потім засвітили світло. — Трах, тарах, тарах, тарах, тарах, тарах — гримнуло кілька разів коло самої землянки.

— Це вже валить сальвами — сказав Дон.

— Він так справляє прощання панові четареві. Стріляє на віват — жартував собі Орищук.

А Стонавський не привик до боєвого гармідеру. Він схилювався за кожний раз, коли тільки зазичали у воздухах ґранати.

— Вуйку, а ви кому так кланяєтеся? Як чуєте, що ґраната летить, то не кланяйтеся їй. То вже запізно. Вона вже давно перелетіла. Тої, що вас має трафити, ви не почуєте ніколи. Вона прилетить і аж потім заскиглить — поучував Орищук.

— Я так не перед ґранатою. Що мені там ґраната. Маю в лівій нозі „роматизм“. Дуже мене ломить. Мабуть не буде погоди — виправдувався Стонавський.

— Тррах — гепнуло десь вже трохи дальше.

— Вже перекладає вогонь — сказав Дон.

— Трах — гепнуло ще дальше.

— Перекладає на наше ліве крило. Слухай, Глявачек, іди до своєї чети. Там тепер бють. Треба бути на місці. Я там зараз також прийду — сказаз Борович.

Главачек розпрощався з Ґольдфрухтом, натягнув шапку і не конче охотно вийшов.

— Треба буде і нам рушати — сказав Ґольдфрухт до Зіденштуля.

— Я піду також з вами. Не хочу бути в тім проклятім декунку. Маю семеро дітей — сказав Стонавський.

— Вибачайте. Я вас попрощаю і вийду. Мушу бути в закопах і вияснити, звідки ворог стріляє. Ви тут ще трохи останьте, аж все успокоїться. Щойно тоді ідіть. Ну, Ґольдфрухт. Бувай здоров, їдь щасливо і бався весело. І вам, Зіденштуль, бажаю всього найкращого на відпустці — сказав Борович, стиснув сердечно обом руку і вийшов.

На дворі було зовсім темно. Треба було добре визнаватися в закопах, аби потрафити на властиве місце. Борович зайшов на позицію другої чети, що стояла в закопах зараз перед командою сотні. Там стояв на стійці фрайтер Стратійчук. Він пильно вдивлявся в передпілля.

— Але посипав, посипав на команду сотні — говорив Стратійчук до Боровича.

— Мабуть чув, що в нашій землянці грали ті мадяри, що крутяться по закопах. Треба на другий раз гнати їх на чотири вітри — говорив Борович.

— То ні! Я переходив коло землянки кілька разів і не чув музики. „Він“ тим більше не міг її почути. То зовсім що іншого. Нині перебіг від нас з третьої сотні до москалів якийсь чех. Він мусів за дня їм показати, де команда нашої сотні — говорив Стратійчук.

— Чомуж не показав, де команда третьої сотні? — спитав Борович.

— Бо там самі чехи. Він своїх жалує — відпов Стратійчук.

Оба станули коло передньої стіни закопів. Ґранати били дальше на недалеке ліве крило сотні. Вони так близесенько перелітали над їх головами, що здавалося от-от зачіплять за шапку, або за голову і зірвуть її. Направо, впереді десь там над Ціріном раз-по-разу блискало світло гарматніх вистрілів.

— Це бє та важка батерія за Ціріном, що обстріляна на нашу сотню — сказав Стратійчук.

Світло рефлєктора освітлювало ліве крило сотні. Там вибухали ґранати, тріскали шрапнелі. Нараз світло помалесеньки пересунулося поза закопи і стануло на склоні горбка, куди вела одинока стежечка до закопів. Власне за тим горбком припняв Стонавський коня. За світлом рефлєктора переложено гарматний вогонь на горбок.

— Ще готов мені забити мого коня — сказав Борович.

На горбку почали тріскати шрапнелі.

— На добре зачав нині забаву — кинув Стратійчук.

Борович стояв ще дальше в закопі. Він контролював ворожі стріли. Часом по противній стороні заблимнув маленький вогник, і щось забреніло коло самого вуха і з тої сторони долетіло знане „пік-пак“; це зрідка падали стріли ворожих крісів. Ворожа артилєрія побудила своїх піхотинців і вони також почали казати своє слово.

А артилєрія з тої сторони знов переложила вогонь на закопи і почала прати і тлумити ліве крило.

Вкінці побудилися власні гарматчики. Над головами засвистіло раз, другий, третій, шестий. На недалеких горбах, коло Ціріна, заясніли вибухи. Це зачали відповідь власні гармати. Знов і знов зашипіло над головами і знов залискали коло Ціріна вибухи. Били сальвами на ворожу піхоту. Значить:

— Бєш ти мого жида, то я бю твого.

А напроти, ізза лівого крила також заблислі вогні.

— О, вже москаль зачинає стріляти гарматами лівого крила. Та батерія обстріляна головно на нашу артилєрію — сказав Стратійчук.

Щось зашелестіло над головами, десь високо-високо. Наче які зловіщі птахи перелетіли. І далеко за боєвою лінією застогнало:

— Бабавх…

— Бє на нашу артилєрію.

Просто перед ними, за ворожими позиціями, також заблисло кілька світел і погасли.

— О, тепер бє з тої батерії, що проти нас. То легка полева батерія. Вона обстріляна на праве крило нашої сотні і на нашу батерію, що стоїть в ліску перед командою полку — говорив Стратійчук Боровичеві, хоч цей все сам добре знав. Так вже звиклося в закопах, що по тисяч разів повторюється те саме. Для браку заняття і через скуку. От, аби було про що говорити.

Знов зашуміло над головами і знов бабавхнуло десь за позиціями, там далеко перед командою полку.

Зачався гарматній двобій. Ні з цього ні з того.

— Пііі, пі, пі, піііі — пііі, пі, пі, піііі — пищав телєфон.

— А хто стріляє і кілько стрілів впало — питав адютант полку.

Стріляють до тепер точки шеста, тринадцята, вісімнадцята. Є надія, що заговорять ще і прочі. Стрілів до тепер більше чим сто шісдесять. Тепер бють сальвами — говорив Борович.

— Щож може бути причиною стрілів? — питав дальше адютант.

— Можуть бути дві причини. Або те, що тої ночі перебіг до них один чех з третьої компанії, або те, що москалі дістали новий транспорт муніції, або одно і друге — говорив Борович.

— Є у вас, які забиті або ранені? — питав дальше адютант.

— Наразі нема. І мабуть не буде, бо вже переложили вогонь поза закопи. Тепер бють вже виключно на нашу артилєрію. Але може Бог дасть, що і команда полку щось обірве — говорив дальше Борович.

— Но, но, но! Пане поручнику! Дайте спокій! Не викликуйте вовка з ліса — закінчив адютант.

В закопах затихло. Тільки понад головами вітром перелітали в цю і противну сторону ворожі і власні гарматні стрільна. Борович стояв дальше в закопі і вдивлявся в передпілля, чи ворог не схоче підсунути своєї піхоти.

— Пане поручнику, пане поручнику — закричав нараз ізза траверзи Орищук. — Ходіть зараз до землянки. Сталося велике нещастя.

Борович побіг до своєї землянки.

— Що таке? — питав він по дорозі Орищука.

— Прибіг засапаний Зіденштуль і сказав, що як йшли з паном четарем Ґольдфрухтом тим склоном горбка, де вуйко лишив коня, лопнула шрапнеля і кулька вбила пана четаря — говорив переляканий Орищук.

Борович увійшов до землянки. Там стояв Зіденштуль. Він був зовсім зломаний. Спустив голову, заломив руки. Цілий трясся, але не зі страху. Він нічого не боявся.

— Як то було? — спитав Борович.

— Та як було. Як пан поручник пішли з землянки, то пан четар зараз зачали збиратися в дорогу. Я казав ще зачекати хвилину, аж вогонь настане, але вони ні тай ні. Знаєте, що були дуже вперті. Ми пішли. Вже ми вихопилися на горбок, ще тільки хвилина, аби зійти з його вершка, де вже було зовсім безпечно, коли пан четар ще станули оглянутися звідки стріляє москаль. Стояли може зо три мінути і як обернулися і хотіли спуститися в діл, лопнула шрапнеля і трафила в саму потилицю. Ще пішли два кроки і сказали до мене:

— Зіденштуль, мене мабуть.... — але вже не докінчили і впали на землю. Щож тепер жінка і родичі скажуть? Вони десь тепер їх там вичікують. Що я їм скажу? Яку гірку новину привезу їм? — майже ридав Зіденштуль.

— Слухайте, Зіденштуль! Ми тут якось пана четаря поховаємо. Ви поїдете зараз на відпустку так як мали їхати. Будете у Відні і там все родині скажете. Я вам ще напишу лист до вдовиці. Ви віддасте листа і річі, а потім поїдете собі до дому — сказав Борович.

— Ой, прикро мені буде таке говорити. Не так я сподівався їхати на відпустку — жалувався Зіденштуль.

А Борович сів писати листа до родини убитого.

Сумний був той лист.
— Видите, пане поручнику — а не казав я, що залізо тягне друге залізо до себе. Якби пан четар був кинув всі ті кавалки ґранатів і шрапнелів, бувби цілий поїхав на відпустку. І пощо те все збирати? Мало того всюди валяється? Нещастя до хати вносити? Нам вже всім і так та війна геть остогидла, а пани збирають кавалки, аби на них дивитися і нагадувати собі війну. Пощо того — говорив в кілька днів потім „вуйко“ Стонавський.