Два брати (Мулярчик)

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Два брати.

Казка.

І.


Послухайте ви хвилину,
А я казку вам розкажу; —


Сумну, сумну за те щиру
У ній правдоньку покажу.

Раз два брати вийшли з дому
Шукати щасьтя по світі;
А були в’ни молоді ще
Як „той каже” в самім цьвітї.

Тай ходили в’ни усюди —
Поміж люди тай лісами;
Нераз -дерли ся по горах
Тай блукали долинами.

Тай ходили в’ни так довго —
Много лиха в’ни зазнали;
Тай видали всякі дива
Однак щасьтя не здибали...

Аж ось одного разу йдучи
Дорогою темним лісом;
Що за диво перед ними?...
З страху аж моргнули вусом:

Щось перед ними блищить ся
Одно жовто, друге біло;
Чи втікати?... Не годить ся!
Ходім блище, ходім сьміло!
Так вони прийшли вже близько,
(І лиш глянув брат на брата)
Перед ними дві купиці, —
Одна сребра, друга злата....

Що ви скажете на теє?...
Утікаймо каже старший!
Не втікаймо се є щасьтє,
Наше щасьтє, „рік молодший”.

А я чув — сребро, злато смерть
Сказав старший брат поблїдши;
І дав ногам зараз знати, —
Чкурнув лісом зайця швидше...

Ж що молодший брат зробив?
Був почав також втікати;
Та подумавши — вернув ся,
До купиць тих сребра — злата.

Глянув він ще раз на сребро,
І справді тяжко йому стало;
Та як глянув він на злато!
Таж в‘но так сьмієть ся мило!...

Забиру я каже в бидвох
«І те сребро і те злато;
Хоч чи добре чи не добре
Що я не послухав брата.

Зараз вийняв дві торбини
(Що маєбути то й буде)
Забрав сребро і те злато
Й подавсь в оселі між люде...


II.


Не було оно так скоро
Як говорить ся у казцї;
Проминули може й лїта —
Пройшли по житєвій кладці.

Брат молодший тії скарби
Розділив на штири части:
(Й по мудрому тут він зробив
Нема що на се й казати).

Одну часть роздав він бідним,
За другу збудував школи,
За трету шпиталь для хорих,
А четверта — му остала...


Збудував він — си крамниціо,
Файний поставив — си дім;
І розгордивсь з того всего
Що добре дїло Зробив він...


Ет, що каже, „сказав він раз”
Брат не знав що то є щастє
Тай утік від него дурно...
Добре що я вернувсь врешті.


А от я збудував школи,
Збудував шпиталь для хорих;
Кілько добра вже здїлав я —
Кілько поратував многих...

А згадавши він ще знову
На дурноту свого брата;
То гордо став,, розсьміяв ся ...
„Утікать від сребра, злата?”...

Як він так гордивсь, — сьміяв ся,
Що за диво з ним враз сталось?
Твар поблідла у небоги,
Щось в нїм строго обізвалось...

Що за голос се є чути?..,
Гірше грому, гірше смерти!
Чи сумлїнє се говорить?
Тай почав він наслухати...

Ти найнїкчемнїйший з усіх!
(Так щось ему рекло строго)
Ти гордиш ся соїм ділом?...
Ти наймізернїйший з всього!

Твій брат сто раз лучше зробив
Що втік від сребра тай злата!....
Чи ти знаєш які гордим
Вічнї втворяють ся врата?!

Ти полюбив сребро, злато, —
Ти полюбив славолюбство?...
О, ти гордосте нікчемна;
Найгірше в світі плюгавство!...

Голос гримів так ще довго,
А наш сребро — злато — любець

Впав до праху й застрашив ся,
Як ізпійманий голубець.

І так довго охкав з болю —
Гірко плакав і молив ся;
„Ох, я дуже помилив ся” —
Переплітав він з мольбою...

Відтак встав він, лишив усе —
Всї маєтки — сребра, злата,
й повандрував знов по світї
Відшукати свого брата...