Десять літ українського питання в Польщі/Pro patria
| ◀ Pro domo | Десять літ українського питання в Польщі Pro patria |
Додатки ▶ |
|
|
Політичні партії занадто часто переплутують батьківщину з своєю власною користю. (О. Спенґлєр). |
Після того, що було сказано в попереднім розділі, боюся одного непорозуміння: що безсторонній читач готов всю акцію Левицького — Кедрина — Палієва проти мене звести до чисто особистих мотивів — конкуренції чи пімсти. Таке пояснення не було-б справедливе; нікому з названої трійці я не входив в дорогу, і взагалі, вони мені дуже мало особисто знайомі. Коли отже два мо- лодші з них так брутально і так несовісно вдарили на мене — людину будь-що-будь значно від них старшу, як віком так громадянською працею, то основних мотивів сього треба шукати у сфері иншій ніж особиста. Се характеристичне і типове явище для українського воєнного покоління, його психики й метод ділання. У своїм життєвім розгоні, сей воєнний тип зустрічає представників иншого, йому чужого й несимпатичного типу, витвореного в инших обставинах і на инший зразок, — чи-то перед війною, чи-то в инших, позакраєвих, европейських середовищах — й атакує його як свойого суперника, дійсного чи фіктивного. До половини, се стара суперечність між дітьми й батьками; до половини — віковий контраст двох духів, східного і західного. Я належу, очевидно, до того старшого типу, скомбінованого продукту передвоєнних часів і західно-европейської культури, і то до таких його представників, що кождому самозванному ватажкови не піддаються, ні самі добровільно в могилу не лягають. Отже — се не мене, як особу, побивають усякі Кедрини й Палієви, а всіх вас, недобитки раніших часів й иншого світогляду! Вчора Ікс, сьогодні я, завтра Ипсильон цілею їх наступів, поки всі не капітулюють або не впадуть. Не стає наступаючим власних сил — вони кличуть у підмогу ще молодше покоління, цілком повоєнне, в сім випадку, академічну молодь. У культурних народів, зміна поколінь і типів внутрі громадянського життя відбувається культурально: себто орґанічно, спокійно, в атмосфері вирозумілости, пошани, навіть любови й пієтизму; у варварських племен — по варварськи: себ-то в антитезах до висше сказаного… А в результаті? Там — національний поступ, збільшування культурного добра і політичного стану посідання; тут — національний занепад, культурне здичіння, політична неволя.
Очевидно, як проти всіх нас, представників старшого й иншого типу, так і проти мене боротьба ведеться під „ідейними“ кличами, виписаними на прапорі партійної орґанізації. Бо партійна орґанізація, ся хороба новочасних демократій, що косить індивідуальности в користь пересічности, то єдина сила молодшого воєвничого покоління. Сим шляхом його провідники дістають у руки наємників для своєї акції, що знов вичерпується головно постійним наступом на всіх і вся. Задля сього дорабляється й відповідна „ідеольоґія“, чи пак псовдо-теорія, по якій, як каже італійський фільософ, всі чесні божества — правди, розуму, історії, а передовсім патріотизму — в пакті з даною партією, натомість поза нею самі темні духи. Отже й між зорґанізованими партійно моїми противниками і мною безпартійним мусить бути подібна ріжниця: вони патентовані патріоти, ідейні і безкорисні українолюби; я натомість, по льоґічній необхідности, мушу бути повним контрастом тих їхніх чеснот… За таку, приміром, ріжницю в поглядах на політичні справи, яка у здорових культурних націях допускається в лоні не лише одної й тої самої партії, а й у її заряді або в однім кабінеті міністрів, у наших людей видається присуд на виключення з нації, на відобрання хліба, на смерть, якщо не фізичну то хоч моральну, та ще по можности з тортурами. У кождім народі є всякі „-філи“ й їхні антитези „-фоби“, націоналісти і космополіти, мілітаристи й пацифісти, і всі вони вважаються його добрими синами, і нікому не йде навіть на думку виклинати когось з національної сім'ї, а навпаки всі розуміють національну користь із такого поділу симпатій і роль; у нас натомість в останніх часах, поза даним гуртом нема нації, а поза його пустою фразеольоґією нема патріотизму, хочби ти в національній справі виснажив свій мозок, хочби у праці для неї стратив найкрасші літа свойого життя, хочби ти і се і те вніс в національний дорібок, сам до смерти остаючи убогим… Чи в таких обставинах можна дивуватися, що инші народи ростуть і чужих до себе притягають, а ми нидіємо і своїх власних земляків від себе проганяємо?
При всім тім одначе не можу заперечити, що між обома названими типами сучасних Українців, отже й між мною і моїми противниками, є ціла низка дійсних і поважних ріжниць у національно-політичнім світогляді, та що сі ріжниці й сим разом не були без впливу на поведінку тих панів.
Від молодих літ, у питаннях громадянського життя, почував я і думав завсігди тілько національними катеґоріями, а не приміром соціяльними, і так остало до нині. Та з другого боку, те що сьогодні, в повоєнних часах, називається у нас „націоналізмом“, мені чуже: уважаю його деґенерацією національної ідеї, поворотом до ідейного поганства й культурного варварства. Дозрілі й сильні національні орґанізми перебудуть, очевидно, без шкоди сю пошесть, та для нашого молодого, несціпленого, не вирослого ще з процесу соціяльно-культурної кристалізації народного тіла уважаю сю хоробливу фазу націоналізму дуже небезпечною, що може затроїти і спинити весь дальший розвиток українського племени в орґанічну життєздатну націю. Вже й тепер, у наших молодших, націоналізм став синонімом гучного горлання при повній бездільности; приймаючи сектантські форми, повні ненависти і нетолєранції до хоч трохи відмінних думок, переміняє він наше убоге національне життя в обору розкинених биків і собак, що замість консолідації і розвитку народних сил витворює тілько розтіч і ширить безнадійність.
Від молодих літ, з усіми товаришами, ми леліяли в наших серцях найвисший національний ідеал: воля й самостійність української нації на зразок західно-европейських народів, вихованих на принципах католицької Церкви. Сьому ідеалови остали ми вірні досі, одначе не можемо погодитися з сим, як нові покоління зводять сей ідеал до карикатури, шукаючи в ньому тілько елєментів „державности“, розумілої дотого лише формально, поверховно й дуже однобічно. Державність сама про себе не ціль національного змагання, а тілько середник для обезпечення всесторонного розвитку народу; коли національно-культурна індивідуальність ще не вироблена, а державна влада в руках або під контролею елєментів чужих і ворожих самим принципам новочасної нації, в такім разі орґанічний розвиток може бути або цілком припинений або одержати форми й напрям нашому ідеалови цілком суперечні. Зокрема, в тому експерименті, що ведеться на українських землях за Збручем, не тілько не можемо видіти жадного, навіть частинного здійснення національного ідеалу, а то й, коли сьому чужому експериментови судилося потрівати довший час, тілько з жахом думаємо про можливі його наслідки для всеї нашої національної будущини. Ся небезпека тим більша, що одночасно пропаґується у нас, по сім боці, ідея резиґнації з власних національно-творчих зусиль, ідея бездільности і вичікування помочи зверха. В устах прихильників большевизму сі гасла зрозумілі і природні; в устах націоналістів се шарлятанство і самогубство.
Хто каже, що любить Україну, а не любить тої української землі, де він родився і живе, не дбає про неї, гордує нею, — той говорить неправду. Особливо той, що впевняє про свою любов до якоїсь уявленої, нереальної України та про свою віру в неї. Правдивий патріот знає, що абстрактну цілість можна любити тілько через конкретну частину і що сій цілости можна прислужитися тілько працюючи для добра даної частини. На сім пункті, ми старші громадяне основно ріжнимося від нових українських „націоналістів“. Ми в першу чергу Галичане й Волиняки; ми любимо сі наші річні, історичні, многострадальні землі; дорожимо кождим селом, кождою річкою; наш національний обовязок бачимо передовсім в удержанню, скріпленню і всестороннім розвитку автохтонної людности, що від тисячки літ боронить своєї індивідуальности і своєї скиби; що дала початок, напрям історичного розвитку, культурну форму і національно-політичну ідею всьому українському племени. Навіть якби за Збручем була дійсна українська держава, така сильна як люба европейська; навіть коли-б процес творення української нації і її типу був там закінчений і нічого не полишав до бажання, то й тогді перший і найсвятіший обовязок синів сих західних земель був-би в праці для їх добра, в обороні і поширюванню всіх доступних можливостей для повного національно-політичного і культурного розвитку їх людности, а не засуджувати їх на знидіння, на денаціоналізацію, не дезертерувати з них, послугуючися для вигоди свойого лінивства і безхарактерности фіктивними надіями спасіння з чиєїсь ласки — надіями, здійснення яких від нас незалежить і що може надійти аж тогді, коли тут не буде кого вже спасати. Досьогочасна українська політика в Польщі нехибно веде до такого кінця.
Ось-тут одна з головних ідейних прірв, що ділить мене від моїх противників. По котрім її боці правдиве, а по котрім фальшиве розуміння патріотизму і його завдань — рішить історія.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|