Дика панї/Монако

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Дика панї
Ґю де Мопасан
Монако
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
МОНАКО.[1]

Дуже дивний край — тото князївство Монако. Коли-б у мене було більше свобідного часу, я не одно розказав би вам про нього. Буде воно завбільшки як француське село, а подиблеш там і абсолютного монарха і біскупів і численнїйшу від княжої армії дружину єзуїтів і клєриків; є там майже понабивані гармати, етикета — ще більша як за бл. п. Людвика XIV., — „зелїзна рука“ як Вільгельма пруського… Все те не перешкоджує безграничній терпимости для блудів і хиб людських характерів; адже-ж тим дихають і монарх і єзуїти і мінїстри і армія і урядники — одним словом вся держава.

Я впрочім сильно поважаю сього добрячого, миролюбного князя. Не потребує він тремтїти перед ворожим нападом; серед незакаламученого мира управляє своїм щасливим невеличким народом. В округ нього двірські церемонії; традиция поклонів в „чотири погибели“ з двайцять шістьма „коліноприклоненїями“ і всякими звичаями дворів колишнїх великих імператорів — заховала ся непорочною аж до наших часів.

А прецїнь той монарх анї не мстивий, анї не кровожадний. Коли навіть випаде кого вигнати з краю (бо таке часом лучає ся), то зробить се делїкатно, шануючи нещасливу людину.

Ось вам примір!

Якось недавно один грач мав „Pech-а“ і попав в таку злобу, що обидив князя. Очивидно його вигнали з краю безпроволочно. Може який місяць кружляв нещасний довкола страченого раю, бояв ся меча архангела, по нашому — жандармського баґнета. Але таки не видержав; одної гарної днини переступив границю держави, за трийцять секунд був в центрі краю і притьмом до касина! Та за хвильку вже знайшов ся коло нього урядник.

— Pardon! панцю! Адже ви вигнані?“

— Безперечно… для того я від'їзджаю найблизшим поїздом.

— А так! ну, то все в порядку… Прошу, розгостїть ся!

Тепер приходить вигнанець що тижня; кождого тижня той сам урядник запитує так само, а він так само відповідає. Чи можна-ж ще більше лагідно інтерпретувати закон?

Та перед кількома роками лучив ся тяжкий випадок, якого ще не бувало — убійство жінки.

Оден пан, таки горожанин з Монака, а не з тих заграничних вітрогонів, що їх тілько тут крутить ся, чоловік жонатий — в приступі розяреня забив свою жінку. А пан той не мав нїякого права до чогось такого; навіть тяжко було винайти яку-небудь оправдуючу причину. Уми всїх зворушили ся.

Найвисший трибунал судовий зібрав ся сейчас, бо треба було розсудити сю незвичайну річ, — в Монаку се вперве лучило ся.

Злодїяку засудили одноголосно на смерть, а огірчений князь не проволїкав з затвердженєм засуду. Ще лиш треба було сповнити засуд. Та в тім була і найбільша халепа. В цїлій державі не було анї ката анї ґільотини.

Що-ж робити? За порадою мінїстра для справ заграничних просить князь француське правительство: чи-би не випозичило ката враз з реквізитами?

Дуже довго вели ся конференциї мінїстрів в Парижи. Наконець прийшла відповідь з рахунком коштів подорожи і транспорту. Зажадано дурницю — шіснайцять тисяч франків!

Тепер роздумало собі Їх Величество, що ся штука трохи за дорога; злочинець певно не був варт того. Шіснайцять тисяч за голову такого гольтїпаки! Шкода й бесїди!

Звернули ся з просьбою ще до італїйського правительства. Король — казали всї — по чину товариш нашому князеви, тож повинен бути чемнїйшим від републики.

Італїйське правительство вирахувало коштів дванайцять тисяч.

Дванайцять тисяч франків! Та то треба би податком стягнути; нова драча; на кожду голову випадало по два франки. Вже то само могло викликати в краю революцию.

Роздумували вже й над тим, чи би не приказати першому-лїпшому воякови, щоби зазарубав драба на смерть. Але головно-командуючий ґенерал замітив, що його вояки імовірно не мають на стільки вправи в борбництві, а до сповненя такого приказу, треба би добре знати правити шаблюкою.

Князь велїв на-ново поскликати найвисший трибунал касацийний і віддав йому до порішеня цїлий той клопіт.

Нарада потягла ся до пізна в ніч, але без результату. Остаточно на предложенє мінїстра-премієра переміннла кару смерти на дожизненний кримінал.

Криміналу дасть Біг, треба було збудувати. Рівночасно іменовано кримінального директора; він мав стерегти злочинця.

Так тревало може пів року. Кримінальник дрімав всю божу днину на тапчанї в казаматї; те саме робив і дозорець перед дверима, звідки мав гарний вигляд на уличний рух.

Але князь ощадний чоловік (се впрочім не такий великий гріх) і переглядає власними очима державні рахунки (вони не надто об'ємисті). Там була осібна колюмна коштів пенсиї нового урядника, удержанє вязницї, харчованє кримінальннка і т. д. Була се чимала сума і творила поважну рубрику в державнім буджетї.

Князя се затревожило, а коли нагадав собі, що то могло би тревати ще Бог знає доки (бо кримінальник був молодий), видав мінїстрови судівництва наказ, щоби таких видатків вже більше не було.

Мінїстер порадив ся з президентом трибуналу і порішили нагнати директора криміналу. Кримінальник мав від тепер сам себе стерегти. Всї надїяли ся, що втече, з чого певно цїлий край був би вдоволений.

Директор вязницї пішов в свояси, а кухонний хлопець з княжої палати мав обовязок: кримінальникови заносити полуденок і вечерю. Кримінальник анї в снї не думав утїкати.

Раз якось в кухни забули за нього. Він прийшов собі смирно до кухнї і забрав свою пайку. З того часу ходив він уже щодня сам за харчом, а опісля таки столував ся в купі зі службою і згодом гет заприязнив ся з цїлою службою. По обідї ходив собі на прохід до Монте-Карльо. Часом вступав до касина і тогдї ризикував пять франків на рулєту. Як виграв, то заходив до першорядної реставрациї на вечерю. Опісля вертав до криміналу і щільно замикав за собою двері. Все приходив на ніч до хати. Се дуже дивувало сусїдів.

Трибунал знов зробив сесию і ухвалено вигнати злочинця за границі держави.

Вирок оголосили йому, а він зложив таку деклярацию:

„Ви дуже дотепні. Що-ж я маю тепер почати? У мене нема способу до житя, нема родини… яку я дам собі раду? Був я засуджений на смерть, ви полишили мене при житю, — я мовчав. Ви засудили мене на дожизнену вязницю і передали дозорцеви, відтак забрали його, — а я все мовчав. Нинї виганяєте мене з вітчини. Але того не буде! Я злочинець, ваш кримінальник, бо ви мене засудили, — і я остану таки тут!“

Найвисший трибунал судовий був тою деклярациєю оголомшений. Князя огорнув великий гнїв і він наказав кінчити справу. Сяк чи так, аби раз був спокій!

Трибунал знов почав радити. Ухвалено зробити кримінальникови предложенє: 600 франків річної пенсиї — і нехай щезає з держави на сто вітрів!

Він приняв предложенє. Сейчас винаймив собі хуторець за границею — пять мінут від княжої палати. Живе щасливий і вдоволений своєю долею, садить фасолю й горох, а князя ненавидить цїлою душею.

З того часу двір в Монако прийшов до голови по розум і зробив угоду з француським правительством. Република за малу заплату переймає злочинцїв і держить їх в своїх криміналах. Судова реґістратура князївства зберегає до нинї дотичні акти і вирок, яким злочинця вигнано з держави і пенсию йому визначено…


_________

  1. Монако — се невеличке князївство зі столичним городом тогож імени, що лежить на побережи Середземного моря, зі сторони Франциї. Обшир землї має пів квадр. милї, а мешканцїв є около 10.000. Устрій держави абсолютно монархічний. Податку постійного нїхто там не знає, а величезні доходи приносить державі славний на весь сьвіт дім гри. Людська пристрасть удержує двір, уряд і все.
Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у всьому світі.


Цей твір перебуває у суспільному надбанні у всьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1923 року і автор помер щонайменше 100 років тому.