Дика панї і иньші оповіданя/Місячна ніч

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Дика панї і иньші оповіданя (1899
Ґю де Мопасан, переклад — В. Щурат
Місячна ніч
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Видання: Львів: Українсько-руська видавнича спілка, 1899.
 
МІСЯЧНА НІЧ.
 
(Пер. В. Щурат).
 

Не даром імя його нагадувало битву, — отця Маріняно. Він був високий ростом, худощавий, вражливий, фанатичного темпераменту, але при тім всїм правий. Всї основи його віри були непохитні, без найменьшого слїду вагань. Він вмовив в себе не на жарт, що знає свого Бога, та що розум може зглубити всї його думки, примхи і наміри.

Коли він, бувало, міряв широкими кроками алею свойого невеличкого сїльського приходства, його неспокійний дух зараз-же й насував йому от хоч би таке питанє: На що се Бог сотворив? І він роздумував уперто, ставляючи себе в думках на становиско Бога — і майже завсїгди находив відповідь. Не любив у приступі побожної покори лепетати: „Господи, стежки твої невислїдимі!“ Нї, він противно говорив собі: „Я божий слуга; я мушу його наміри знати, а коли їх не знаю, вислїдити.“

В природї все, по його думцї, було придумане з абсолютною і гідною подиву льоґікою та консеквенцією. Кожде „на що“ мало своє „на те“. Ранна зоря була на те сотворена, щоб уприємнити чоловікови пробудженє зі сну; днї на те, щоб пристигали засїви; дощ на те, щоб навівали на нас дрімоту, а темні ночи, щоб спати.

Чотири пори року відповідали як найточнійше всїм потребам сїльського господарства, і нїколи в сьвітї не прийшлоб пан отцеви на думку, що природа все робить без намірів і що, противно, вся твар підчиняє ся твердим законам пір року, клїмату і материї.

Але женщину ненавидїв він якоюсь несьвідомою ненавистю, трохи що не з інстиктовою погордою. Він часто повтаряв слова Христа: „Женщино, що менї з тобою робити?“ А потім додавав: „Можна-б думати, що се одиноке сотворінє, яким сам Бог незадоволений“. Для нього женщина була без сумнїву найнечистїйше з нечистих дїтий, про які говорить поет. Вона була спокусниця. Вона спокусила першого чоловіка і не покидала свого проклятого дїла й доси. Вона, се немічне, небезпечне, хитре — прехитре существо! І ще більше, як тїло прокляте на вічні кари в пеклї, він ненавидїв її люблячу душу.

Жіночу нїжність він сам нераз вже мав нагоду пізнати, і, хоч не дав її нїколи до себе приступу, то все таки гнївала його вічно ненаситна жіноча жажда любови.

Бог певно сотворив женщину тілько для того одного, щоб чоловіка досьвідчати і спокушувати, — се було його переконанє. Зближатись до неї належало-б лиш з певною осторожностю, трохи що не з тою самою, з якою зближаємо ся до наставлених сильцїв. І справдї, в її простертих руках до чоловіка і отвертих устах він бачив зрадливу лапку.

Більше вже схильчивости було в нього до монахинь, яких робив невиннїйшими їх обіт. Одначе і з ними він поводив ся остро, тому що помимо свого свяченичого стану не міг в души оперти ся їх вічно чигаючій нїжности, що настілько була небезпечнїйша, на скілько випливала з упокореного, закріпощеного серця.

Він добачував ту нїжність в їх вочах пяних побожностю, в одушевленях, якими жіночий рід особливо визначуєть ся; він з обуренєм дивив ся на їх любов до Спасителя, як на огнисту і змислову жіночу любов. Він сам бачив ті скриті залицяня, які проклинав нишком, навіть в їх послусї, в їх любязних словах, коли з ним говорили, і в проливаних слезах униженя, коли з ними часом за остро обійшов ся.

Лишаючи за собою брами монастиря, потрясав сутанною і біг прискореними кроками геть, як коли-б втїкав перед яким нещастєм.

Була в нього сестріниця, що з своєю матїрю жила в сусїднім домику. Він давно вже постановив, що вона мала стати сестрою милосердя.

Вона була гарна, легкодушна і дотепна. Коли пан-отець читав її текст, вона сьміялась, а скоро він розсердив ся на неї, вона обіймала його руками за шию і пригортала могучо до себе. Він старав ся увільнити себе з тих сїтей, одначе в души відчував лагідну, тиху радість. Завязок того батьківського чуства, що дрімав в кождім мужчинї.

Часто, йдучи з нею рука об руку пільною доріжкою, він розповідав її про Бога, про свого Бога. Вона зовсїм його не слухала, лиш звертала вочи, що сяли житєм та щастєм на небо, або на трави і цьвіти піль. Від часу до часу, пустїйка виривала ся на перед, щоб зловити яку комаху. Коли її се вдало ся, кликала: „Дивіть, вуйку, яке то красне, прямо до серця пригортати!“

Як раз в тій охоті „пригортати комарів до серця“ добачував знову затрівожений та гнївний пан-отець ту невикорінену жажду любови, що кільчить ся в серци кождої женщини.

Аж тут одного дня жінка титаря, що вела господарство в його домі, повідомлює його як найобережнїйше, що сестріниця має коханця.

Страшне обуренє придавило в ньому голос. Мовчки, з напів відчиненою губою він сидїв на місци як прикований, з лицем, що було цїлком вже вимазане милом, бо пан-отець мав голити ся.

Колиж вкінци відзискав притомність і мову, крикнув: „То неправда; ви брешете Меланіє!“

Одначе селянка поклавши руку на серцї, відповіла: „Бог менї сьвідок, я не брешу пан отче! Я вам кажу, вона що вечера, скоро лиш ваша сестра положить ся спати, ходить з ним по городї. Вони стрічають ся над потоком. Коли не вірите, підїть лиш туди так межи десятою а дванайцятою в ночи.“

Він перестав голити ся. Твердими кроками пройшов ся пару разів по кімнатї, що робив звичайно тілько в хвилях поважного настрою релїґійного; а коли в кінци усїв знов, щоб оголити ся до краю, то з іритациї затявся три рази бритвою межи носом, а вухом.

Цїлїсїнький день ходив мов не свій. В його душі кипіла укрита злість. Все поконуюча любов збудила в нїм його сьвященичий гнїв; до того прилучило ся іще щось в родї батьківської тревоги, того заклопотаня вітця і матери, котрим заявляє їх власна донька, що вона без них, нераз навіть против їх волї, сама найшла собі свого чоловіка. Тепер він попросту обдурений опікун, перехитрений, окрадений душпастир.

По вечери він даром збирав ся до читаня; його неспокій ріс рівномірно з поступом вечірного часу. Скоро вибила десята, взяв до рук палицю, спорий дубчак, яким послугував ся тілько тодї, коли вибирав ся в ночи до хорого. Усьміхаючись оглянув тоту примітивну збрую і піднимаючи в гору, стис її кріпко в долони. Нагло заскреготавши зубами замахнув ся і вдарив нею так сильно по кріслї, що поруч тріс і покотив ся на поміст.

Тепер відчинив двері, щоб вийти. Одначе переражений опинив ся на порозі. Повінь лагідного сьвітла вдарила його в вочи. Майже ослїплене дивило ся його воко на срібне проміня місяця.

Була се одна з тих фантастичних поетичних натур, які між давними отцями церкви певно частїйше стрічали ся; він почув, що його духа опанувала і поразила нагло величава і спокійна краса темної ночи.

Стрійні ряди дерев його огородця купали ся у сьвітлї і зазначували тїнею на стежках свої хисткі, майже безлисті віти. Солодкий, приємний запах розкішного жасміну, що ріс майже під самою стїною хати, линув на крилах холодного, ясного вечера мов з пахощів виткана душа.

Він повними грудьми пив повітрє, як пяницї вино. Поволи ступав на перед; забув про свою сестріницю.

Одушевлений, очарований вийшов у чисте поле. І знов пристанув та кинув очима довкола, по облитій мерехтячим сьвітлом рівнинї, що наче купала ся в якомусь нїжнім чарі. Жаби відзивали ся своїм уриваним, металїчним голосом; з ним зливав ся далекий, протяжний сьпів соловіїв, при котрім думку проганяють мрії. Ся нїжна, в душу проникаюча музика так наче й сотворена для поцїлуїв при блиску місячного проміня.

З тремтячим серцем, Бог знає чому, — йшов пан-отець далї і далї. Нараз почув, що він немічний, обезсилений і його зібрала немала охота сїсти на місци, та оглядати Бога в його творах, дивуючись їм.

Там в низу, здовж закрутів невеличкої річки вив ся довгий ряд топіль. На гребли і по-над нею знимав ся ріденький, білявий туман, що мов тонкий, прозорий серпанок, пронизаний посрібляним ясним промінєм місячного сьвітла, сповивав довгу, филюючу стрічку вод.

Пан-отець став знов на місци; зворушенє, що з хвилї на хвилю росло проти волї, проникло його до глубини душі.

Якийсь сумнїв, якесь неясне занепокоєнє підступило до нього; він почув, що з його душі виринає одно з тих питань, які він завдавав собі часом.

На що се Бог сотворив? Коли ніч призначена на спанє, на несьвідоме істнованє, на відпочинок, підчас котрого забуваєть ся про все, так пощож надавати її більше чару як дневи, більше примани як ранній зорі, та вечерови? Або й сї тихо мандруючі й повні чарівної сили зорі, поетичнїйші як сонце, а при тім такі дискретні, що їх дїло здаєть ся, тільки й присьвічувати таким річам, що для великого сьвітла булиб занадто нїжні, занадто таємничі, — пощо ті зорі появили ся як раз тепер, щоб мерехтїти крізь темряву ночи?

Чому найспосібнїйший сьпівак не спить тепер разом з другими, але наповняє своїм сьпівом богатий злудами сумрак?

По що ся на землю накинута намітка? Відки походить ся дрож серця? Се пробудженє змислів? По що се богацтво всїх способів покуси, яких не бачать прецїнь люде, що спокійно дрімають на своїх постелях? Для кого саме призначена ся величава драма, се богацтво поезиї, що ним небо обсипало землю?

Того пан-отець не міг зрозуміти.

Аж гляне, там в низу, край луки, під коронами скупаних у срібній імлї дерев появили ся дві тїни, що дружно ішли побіч себе.

Мужчина був висший ростом; він рукою обіймив свою любку за шию і від часу до часу пригортав її головку до своєї груди.

В одну мить мертва картина ночи набрала житя і окружила залюблену пару, як Богом на се власне призначена рама. Вони обоє, здавало ся, були тепер одним лиш существом, существом для якого була призначена ся спокійна і тиха ніч. І вони зближали ся до пан-отця, як жива відповідь на його питанє, як відповідь, котрої не сховав перед ним його Творець.

Він стояв на місци змішаний з тремтячим серцем. Йому здавало ся, наче він бачив перед собою біблїйну сцену, любов Рут і Бої, сповненє божої волї в одній з тих великих подїй, про які говорять сьвяті книги. В його голові бренїли стихи Піснї Пісень, проблиски придавленого жару любови і незаспокоєної туги, цїла огненна поезия тої найсердечнїйшої, найнїжнїйшої піснї.

І він сказав собі: „Може бути, що Бог творить такі ночи, щоб украшати людську любов!

І забрав ся геть від тої пари, що проходжувалась дальше, нїчого не підозріваючи; але перед його душею встало знов питанє, чи не грішить він тепер перед Богом? Невже-ж Бог справдї заказує любитись, окружаючи любов таким очевидним блеском?

Він втїк переражений і засоромлений, як чоловік, що втиснув ся до храму, хоч входити в нього не мав нїякого права.

 
Орнамент з книг УРВС - Мопасан - Дика панї (1899) - 04.jpg