Дика панї і иньші оповіданя/Любка

Матеріал з Вікіджерел
Дика панї і иньші оповіданя
Ґю де Мопасан
Любка
Львів: Українсько-руська видавнича спілка, 1899
 
ЛЮБКА.
 

Я любив її шалено! В чім причина любови? Чудно се: не бачити на сьвітї нїчого більше, тілько одно єство, не мати в голові нїчого більше, тілько одну гадку, в серци одно бажанє, а на устах тілько одно імя; імя, що виходить безнастанно з глубини душі, мов вода з жерела, що підходить до уст, вимовляє ся, повтаряє ся, та шепоче ся без упину, наче молитву.

Не буду розказувати вам нашої істориї. Любов має її однїсїньку, все ту саму. Я стрітив її та й полюбив. От і все. Я жив цїлий рік її любощами, в її обіймах, її поглядом, її одежею, її мовою, окружений, звязаний та полонений усїм, що від неї походило, так, що я не знав, чи робить ся день, чи ніч, чи я мертвий, чи живий, чи находжу ся на сїм, чи на тім сьвітї. Ось вона й умерла. Як? Не знаю, зовсїм не знаю.

Одного вечера вернула домів перемокла; рано вже кашлала. Кашлала з тиждень, вкінци лягла.

Як воно було дальше? Не знаю. Лїкарі приходили, записували, відходили. Як принесли лїки, сидїлка зготовляла для неї напій. Руки мала горячі, чоло палюче та вогке, а зір блискучий та сумний. Я до неї говорив, вона менї відповідала. Про що ми обоє балакали? Не знаю вже. Все позабув, все, все! Вона вмерла. Дуже добре пригадую собі легке її зітхненє, зітхненє легесеньке, слабеньке, та вже останнє. Сидїлка сказала: „Ага! тепер уже знаю, знаю!“

Я не знав більше нїчого, нїчогісїнько. Я бачив священика, що проголосив се слово: „Ваша любка“. Здавалось менї, що він собі глузує з мене. По її смерти нїхто не мав права того знати. Я його нагнав. Прийшов другий, миленький та добрий. Я плакав, коли згадував менї про неї.

В справі похоронів дораджували менї тисячні способи. Я нїчого не знаю. Пригадую собі лишень домовину, та стукіт, що походив від ударів молота, коли там її клали. Ох! мій Боже!

Її! у тій ямі! Скільки там було людей, приятельок! Я освободив ся. Утїк. Довго блукав ся по улицях. Опісля вернув домів. Другого дня виїхав я в подорож…

Вчера вернув я назад до Парижа.

Коли оглянув свою комнату, нашу комнату, наше ліжко, наші знаряди, цїле мешканє, де лишило ся всьо так по її смерти, як було за житя, оволодїв мною так великий жаль, що я хотїв відчинити вікно і кинути ся на улицю. Годї було лишитись довше серед тих знарядів, серед мурів, що її окружали та хоронили, що мусїли містити в своїх незамітних щелинах тисячі атомів з її тїла та віддиху; я вхопив капелюх, щоб вийти. Наближаючись до дверей, переходив я в сїнях по при велике зеркало. В нїм оглядала вона себе щоденно при виходї, від стіп до голови, щоби переконати ся, чи одежа лежить хорошо, доладно та без похибок і то від шнурованих черевиків аж до вичесаного волося.

Я задержав ся від разу перед зеркалом, що тілько разів її відбивало. Так часто, так часто; воно доконче мусїло задержати її образ.

Я пристанув дрожачи, встромив у скло вочи, у скло гладке, бездонне, пусте, що містило в собі її цїлу, мов от тепер мене, мій пристрастний зір. Здавалось менї, що я любив се зеркало, — доторкнув ся, — було зимне! Ой! спомини! спомини! зеркало повне болю, зеркало палюче, живе, страшне, скілько менї горя нанесло! Щасливі люде, котрих серце, мов се зеркало, де перелїтають і щезають образи; воно забуває все, що в нїм було, що коли лучилось, все, що своїми чуствами і любовію оглядало та подивляло! Страшно терплю!

Оголомшений вийшов я, та без сьвідомости й волї поплїв ся на кладовище. Там віднайшов її могилу, зовсїм просту, марморний хрест з сим написом: „Вона любила, була люблена і вмерла“.

Вона там, там глубоко гниє! Ой недоленько моя! Я похилив голову і хлипав. Там стояв я довго, довго, аж запримітив, що надійшов вечір. Тодї оволодїла мною якась чудна та шалена жадоба, жадоба очайдушного коханка. Я хотїв лишити ся при нїй цїлу ніч, останню ніч, щоби плакати на її могилї. Але мене тут побачуть, вигонять. Щож вдїяти? Треба вхопитись підступу. Я підвів ся, та став блудити по сїй країнї духів. Усе йшов, та йшов. Малесенько тут місця в порівнаню до сього, де живе ся! А таки о скілько більше мертвих, нїж живих. Треба нам високих домів, улиць, богато місця для чотирьох поколїнь, що оглядають в тім самім часї день, пють воду з жерел, вино з винниць, та їдять хлїб з піль.

А для всїх поколїнь померлих, для всїх клас суспільности аж до нас, майже нїчого не треба, одно поле — майже нїчого! Земля іх приймає, забутє змазує. По вас уже!

На кінци уживаного кладовища запримітив я опущено вже місце, де старі покійники мішали ся з землею, де хрести самі гнили, а де положать завтра останнїх прибулих. Город сей сумний, та величавий, живлений тїлом людським, переповнений був буйними рожами, здоровими і чорними кипарисами.

Я там був однїсїнький як палець. Притулений до зеленого дерева, сховавсь я цїлий між грубі та понурі гиля. Я ждав, та причепив ся до пня, мов корабельник до берега, що з розбитого корабля своє житє спасає.

Надійшла чорна, темна ніч; аж тодї покинув я свій сховок, став іти легко, повільною, тяжкою ходою, по тій земли повній покійників.

Я блудив довго, предовго, а її не замітив. Йшов з простертими руками та створеними очима, не находив її, а по дорозї товк об могили руками, ногами, колїнами, грудьми, навіть головою. Я мацав, мов слїпець, що шукає дороги, я доторкав ся каміня, крестів, зелїзних штахетів, вінцїв зі шкляних та зівялих цьвітів! Читав імена пальцями, пересуваючи ними по буквах. Що за ніч! що за ніч! А її таки не віднайшов!

Нї одної зірки! Що за ніч! Я бояв ся, бояв ся дуже на тих тїсних стежках, між двома рядами могил! Могили! могили! могили! Непроривно могили! На право, на лїво, перед мною, довкола мене, всюди могили! Я усїв на одній з них, бо годї вже було дальше іти, так колїна угинались підо мною. Я чув, що серце моє било ся. Чув також щось другого! Що? Глухий шум неозначений! Чи в сю непрозору ніч помішало ся менї в голові, чи сей шум виходив з під таємної землї, засїяної людськими тїлами? Я оглянув ся вокруг себе!

Як довго я там стояв? Не знаю. Обезсилений зі страху, пяний з тревоги, готов був я кричати, готов навіть умерти.

Нараз мелькнуло менї перед очима, що мармурова плита, на якій я усїв, порухала ся. Так, зовсїм певно, вона ворухнулась, мов би її хто підносив. Одним скоком кинув ся я на сусїдну могилу і з відтам бачив, справдї бачив, як камінь тілько що покинений мною, обернув ся на право; і вказав ся вмерлець, нагий кістяк, що зі свого згорбленого хребта камінь зсунув. Я бачив дуже добре, хоч ніч була глуха. На хрестї можна було вичитати:

„Тут спочиває Яків Оліван, умер в 51 роцї житя. Любив родину, примірний і чесний, заснув в Бозї“.

Вмерлець і собі читав напись над своєю могилою. Опісля підняв з дороги малий кінчастий камінець, і почав старанно сї слова ви скробувати. Став їх нищити повільно, оглядаючи пустими очима те місце, де вони що лишень були вириті; а кінцем кости, що становила його суть, писав огнисті букви, подібні до лїнїй, зроблених потягненєм сїрника по мурі:

„Тут спочиває Яків Оліван, умер в 51 роцї житя. Він прискорив своєю жорстокостю смерть батька, щоби стати наслїдником, мучив жінку, катував дїти, обманював сусїдів, крав, коли тілько міг і умер негодяєм“.

Скінчивши писати, нерухомий вмерлець оглядав свою роботу. Я обернув ся та замітив, що всї могили відчинені і усї покійники з них повиходили, та змазували на памятнику брехнї, пописані свояками, щоб привернути правду. І я побачив, що всї вони кати та вороги своіх ближних, люде без чести, притворники, брехуни, обманцї, клеветники, завистники, що ті добрі батьки, вірні супруги, прелюбенькі сини, сї молоді непорочні дївицї, сї чесні торговцї, сї мужі та бездоганні жінки, що всї вони крали, обманювали та робили всякі соромливі та огидні вчинки. Всї писали в тім самім часї, при входї їх вічного дому, безпощадну, страшну, сьвяту правду, якої нїхто на земли не знає, або лишень удає, що не знає.

Я думав, що й вона повинна її над своєю могилою виписати. Без тревоги біжу поміж напів відчиненими могилами, поміж трупами та кістяками; я йшов до неї певний, що й її найду. Пізнав її з далека, хоч не бачив ослоненого смутком лиця. На мармуровім хрестї, де читав я: „Вона любила, була люблена і вмерла“, завважав я напись: „Одного дня вийшла, щоби обманити свого милого, перестудила ся і вмерла“.

Другого дня піднесли мене без памяти обіч одної могили…