Дмитро Безперчий
 |
Д. АНТОНОВИЧ
ДМИТРО БЕЗПЕРЧИЙ
(1825-1913)
ВИДАВНИЦТВО УКРАЇНСЬКОЇ МОЛОДІ
ПРАГА
_Автопортрет.jpg)
.
Відомости про життя і діяльність Дмитра Безперчого взято із спогадів акад. Миколи Сумцова, п. п. Д. Ґордєєва, Є. Аґафонова, Б. Руднева та з листів Г. Семирадського, зібраних у виданню Д. Ґордєєва: Матеріалы для художественной лѣтописи г. Харькова. Харків 1914. Звідтиж взято й репродукції.
Прага, 23/XI. 1926.
Століття минуло вже з дня народження, а ще раніше — десятиліття з дня смерти останнього українського майстра старого академічного малярства, молодшого з учнів Брюлова, хранителя і оборонця брюловських заповітів Дмитра Безперчого. Нині досить основно забутий на Україні і навіть в самому Харкові, з яким звязав 63 роки свого життя і мистецької праці, Дмитро Безперчий в пятидесятих роках минулого століття був видатнішим артистом малярем у Харкові, майстром, що один з перших (після Штернберга) почав малювати образи з сільського українського життя.
3 Дмитром Безперчим зійшов у могилу наймолодший і останній з брюловців, майстер, що не тільки все своє довге життя оставався вірним заповітам класичного мистецтва й академічної умілости, але й майстер, що твердо перестояв під своїм прапором підчас довгої доби, коли його прапор був найбільше непопулярним у широкої громади; цей майстер в найнесприятливіших умовах не тільки своєму прапорові зостався вірним, але й сміливо старався пливти проти течії, й инколи ці його старання увінчувалися певним успіхом. Підчас найбільшого, здавалось, торжества тверезого реалізму в малярстві, відданого на громадське служення, Безперчий зумів натхнути тугою за класичним ідеалом і академічним умінням одного з найздібніших своїх учнів, Генрика Семирадського, в творчості якого ще раз засвітилася зірка старого академічного мистецтва, засвітилася в той час, коли, здавалося, академізм до кінця переможено, роздавлено й поховано, і тим задемонструвати, що туга за ідеалом класичної краси ніколи до кінця не видихається, і яким би густим шаром попілу її не присипано, вона все, як фенікс, виринає з-під попілу відсвіжена й оновлена, повна життя і нового свіжого змісту, і все спорадично, як нова класична течія, як «неокласичність» стає боєвим прапором майстрів мистецтва.
Українське мистецтво з класичністю зжилося міцно, звязалося з нею надовго і звенами трівкими. Нині ще мало досліджено в українському мистецтві течію класичности в добі барокко та рококо, але деякі виїмкові твори, як прекрасний портрет Івана Гонти з вусами і довгим оселедцем в пишній червоній тозі, перекинутій по класичному через плече, свідчать, що смак до класичности і в ті часи не був чужий на Україні, але навпаки доходив тут до своїх величезних осягнень. Заслуги українців перед класичністю в малярстві можемо стежити в непереривному процесі на протязі остатніх півтораста років. Місцем дії цього процесу є спочатку примусово Петербург, почасти Париж, а пізніше Україна і навіть українська провінція. Першим героєм цієї дії є Антін Лосенко (1737—1773), якого ще й досі дуже несправедливо подекуди вилучують з українського мистецтва, або не спостерігають в промінні слави иньшого його сучасника Дмитра Левицького. Тимчасом Антін Лосенко був на свої часи свідомий українець, по одинокий між пенсіонерами петербурзької Академії в Парижі, мимо того, що числився під особливою протекцією цариці, все підкреслював своє українське походження і не писався, як його товариші — «з Петербургу», тільки все — з України; завдяки старим, не все виясненим, українським традиціям він потрапив у Парижі не тільки сам захопитися і перейнятися класичністю малярського мистецтва, але, вернувшися до Петербургу, могутнім поривом захопити і потягти на цей шлях своїх товаришів, цілу петербурзьку Академію, не кажучи вже про своїх учнів. Лосенко мав двох товаришів Кирила Головачевського та Івана Саблучка, з якими разом його вивезли з України до придворної капели у Петербурзі, з якими разом із капели його передали до малярської науки. Обидва ці товариші поспішили на шлях, показаний їм Лосенком. Мало обдарований Головачевський остався менше видатним проводарем ідей Лосенка і прищеплював їх учневі і землякові Венеціянову не дуже успішно, навпаки — запальніший Саблучок встиг вирватися назад на Україну і в Харкові при колегіумі зорганізував мистецьку школу, яка на протязі свого чвертьвікового існування була центром академічної мистецької науки на Україні, де діло рано перегорівших і зійшових у могилу Лосенка та Саблучка провадили харківські учні останнього: Василь Неминущий, Семен Маяцький, Лаврин Калиновський. Після піввікової перерви у тому самому Харкові ті самі, але відновлені ідеї на свій час нового академізму почав з неменшим успіхом провадити Дмитро Безперчий.
Діло Лосенка для суворої дійсности на Московщині було надто нове, надто непосильне; московські мистецькі осередки були до нього не підготовлені, Московщина, яка тільки не що давно силкувалася прорубати вікно до Європи,
_На_селі.jpg)
в мистецтві мусіла послугуватися або майстрами чужоземними, виписаними з Італії, Франції, Німеччини, або майстрами силоміць спровадженими з України та почасти остзейськими німцями. Ці останні на протязі кількох десятиліть дали московському мистецтву Кіпренського (Швальбе), Брюлових (батька та двох синів), Штернберґа, Моллера та инших аж до Перова (син барона Крюденера) і т. д. Примусово зосереджені у Петербурзі в мистецькій колонії ці німці з українцями довший час творять мистецтво цілої Росії, і між українською та німецькою колоніями в Петербурзі завязуються близкі взаємовідносини, навіть інтимне співжиття, яке так зворушуюче описане в прозаїчних творах Шевченка. Як культурні елементи в московській державі, ці дві народності одинокі довший час можуть розвиваться поруч з Європою і в процесі розвою європейського мистецтва появляти видатні індивідуальності. Тому на чолі мистецького руху у Петербурзі довший час чергуються українці з остзейськими німцями, тому між ними є щось близьке і споріднене, тому, наприклад, і Карл Брюлов все являється звязаним з Україною якимись тайними, невидними зразу для ока нитками, тому він через петербурзьку колонію українських майстрів безпосереднє входить в українське мистецтво і грає в історії його не послідню ролю.
Лосенко, вернувшись із Парижу і змушений остатися в Петербурзі, не витримав холодної півночи і тридцяти років зійшов у могилу. Саблучок, хоч і вирвався на Україну, але теж із зруйнованим на півночі здоровям і тільки на чотирі роки пережив Лосенка. Учні Лосенка із росіян — Угрюмов, Єгоров могли нову для них квітку класичного мистецтва тільки зразу заморозити. І аж коли в майстерні Єгорова блиснув знову талан Брюлова, класичне мистецтво і академічна умілість знову віджили і засяяли блискучим промінням. Відношення до Брюлова у істориків мистецтва досі не встановилося. Одні в пориві ненависти до академізму не знаходять досить чорних фарб, щоби зганьбити цього видатного майстра і всю його школу, инші навпаки — засліплені небувалими тріумфами цього майстра замісць історії складають йому дифірамби. Боротьба навколо принципів мистецтва ще надто гостро провадиться і нині, щоб до Брюлова поставитися спокійно й обєктивно. Це найкращий доказ тому, які живучі ідеали Брюлова і яку вони мають силу ще й у наші часи. В дні слави Брюлова шерег його учнів, переважно все таки українців, так що між ними й такий німець, як Штернберґ, українізувався і став батьком українського сільського модерного жанру, розносили ідеї класичного ідеалу і в сорокових та пятидесятих роках користалися скрізь признанням і успіхом. Аполон Мокрицький, Платон Борисполець, Іван Сошенко, Тарас Шевченко, Василь Штернберґ, нарешті Дмитро Безперчий, — це далеко не повний список українських учнів Брюлова. Ледве чи було б великою помилкою додати до них Івана Соколова, Костя Трутовського; навіть Микола Ґе, що вже не застав у Академії Брюлова, свідчить, що за його часів вся Академія ще була перейнята духом Брюлова, тінь його незримо вітала в майстернях Академії, і сам Ґе вважав себе в Академії ніби ідейним учеником Брюлова і за кожним кроком завдавав собі питання: — а що б на те, або на те сказав геніяльний Карл Павлович? Як у ті часи Ґе заздрив щасливцям, що безпосереднє могли користуватися наукою у Брюлова!
І так учні Брюлова в значному числі поверталися на Україну, здебільшого на скромні становища учителів рисунку в загально-освітніх середніх школах, бо спеціяльних шкіл мистецтва в ті часи на Україні не дозволялося. Так Дмитро Безперчий, скінчивши року 1846 Академію з титулом «свободного художника» вернувся на Україну, спочатку на чотирі роки до Ніжина, а потім р. 1850 перейшов на все життя до Харкова, як учитель рисунку в першій, другій, третій харківських гімназіях та нарешті в харківській реальній школі, на цій скромній посаді працював 50 довгих років, аж поки р. 1896 не відсвяткував піввіковий ювілей своєї педагогічної праці, а р. 1900 не вийшов на демісію «за вислугою срока, согласно єго прошенію, с мундіром»…
Отже немає нічого дивного, що Дмитро Безперчий, хоч жив і ніби мав час для праці після скінчення Академії аж 67 років, в дійсності мав для своєї творчости зовсім короткий час, бо був обтяжений працею по середніх школах. В цей час, власне з переїздом до Харкова в пятидесятих роках Дмитро Безперчий працював як видатніший у Харкові майстер, працював олійними фарбами, а ще більше акварелями, сепіями то-що, і наше уявління про Безперчого, як майстра, головно базується на працях цього часу, які щасливо після його смерти, в числі близькому до сотні, попали до музею харківського університету. Володіючи академічним рисунком і маючи пристрасть до світлих, ясних і прозорих тонів, Безперчий, як і инші брюловці, як Штернберґ, як Шевченко, мав замилування до акварелі й охоче
_Милостиня.jpg)
для акварельної техніки облишив малювання олійними фарбами. В акварелях поруч олії рисував Безперчий цілі академічно викінчені образи, жанри, портрети, пейзажи, а крім того чимало працював і в релігійному малярстві. Власне коли час брюловців минув, і вони мусіли замкнутися в педагогії, то їм тільки й зосталося, що малювання церковних образів, в яких з ними все тяжко було конкуровати тверезим реалістам. Безперчий з початку шостидесятих років, коли не раніше, і до девятьдесятих включно працював для церков по селах на Слобідській Україні, в Криму і нарешті в самому Харкові в гімназіяльних домових церквах по тих гімназіях, де він працював як педагог. Особливо Безперчому завдячує малярськими працями церква при харківській Реальній Школі. Але зосередження Безперчого на іконному майстерстві — це був присмерк його творчої праці, коли він обмежив себе церковними працями та педагогичною діяльністю. Навколо шуміло життя, нова течія мистецтва перемогала класичність і академізм, справляла свої тріумфи і приходила до осягнень далеких і незрозумілих для Безперчого, торжествувала поки майстрі нового покоління, перемігши академізм, сами не стали благополучними професорами реформованої Академії. Безперчий дожив до того часу, коли ці нові люде запанували в Академії і стали хазяями в колишніх Брюловських салях, але разом із тим він дожив і до того, як слава майстрів цього покоління покотилася на долину, як на заміну йому виступили нові протестанти проти реалізму з новими символами і новими настроями, але вже без традиційної академічної школи. І хоч тріумфів цих декадентів та модерністів Безперчий уже не пережив, зійшовши в могилу р. 1913, але він повинен був зрозуміти, що торжество цієї новішої мистецької, безтрадиційної на російському ґрунті, течії ні до чого більшого недоведе, як тільки до початку ери шамотання, шукання без ясної провідної думки, блукання аж доти, доки мистецтво не знайде знову свого певного шляху у класичності й академічній умілості. Так, коли Безперчий це міг вдумуватись і обєктивно оцінювати події, то він міг умерти спокійно, в переконанні, що для його мистецької програми, хай у ще раз відновленому, ще раз неокласичному вигляді, але належиться час і місце.
Можливо, що віра ця не покидала Безперчого на протязі довгої піввікової педагогічної праці. За цей час його учнями були і вчений академик Микола Сумцов, і чимало майстрів мистецтва, що придбали собі поважне імя: так учнем Безперчого був відомий скульптор В. Беклемішов, один з небагатьох скульпторів-передвижників, що також став професором реформованої Академії; учнем Безперчого був і відомий пейзажист Михайло Ткаченко, і чимало инших, що, йдучи за голосом життя, не дотримали заповітів учителя. Але найвидатнійший із учнів Безперчого, Генрик Семирадський, до р. 1864 з благословенням учителя подався з Харкова до Петербургу, в цю Sturm und Drang'у нового тверезого реалізму, на все життя зостався вірним прапорові свого учителя і під цим прапором зробив своє імя славним у Європі. Семирадський, католик по релігії, тому його подекуди вважають за поляка, російське мистецтво вважає його за росіянина, але виховали талан Семирадського природа Слобожанщини та пильна праця й переконання Безперчого. Безперчий умів на протязі шкільної науки так глибоко прищепити Семирадському замилування до класичного ідеалу і до академічної удосконаленности, що ні московські, ні польські сучасні майстрі під цим взглядом не дорівнювали Семирадському, і сам Семирадський все своє життя відчував найтеплішу приязнь і подяку до свого незабутнього учителя і друга. Ще в 1896 році з Риму, майже наприкінці власної життєвої і мистецької дороги, Семирадський писав до Безперчого: «ставши на ноги, я мав нагоду на кожному кроці переконуватися в розумності принципів, що Ви мені дали, принципів широких, що уможливлювали одночасно розвиток уяви й техніки і вимагали паралельної вправи в рисункові, в малюванні, та в композиції. Вся моя послідуюча мистецька діяльність утворилася на цих вами посіяних принципах. Ви легко зрозумієте після цього, високоповажаний друже й учителю, скільки глибокого признання зібралося до вас у моїй душі…» Не менше зворушливо читати й перші справоздання Семирадського, що він по приїзді до Академії посилає улюбленому учителеві до Харкова. Взагалі учителем Безперчий був видатним і не менше тепло його згадує академик М. Сумцов.
Безперчий прожив 88 років. За цей час покоління змінили покоління, одна мистецька течія заступала иншу; сам Безперчий твердо пройшов свій життьовий шлях під прапором, одержаним від Брюлова, передав його Семирадському і, можливо, не багато не дожив до того, як знову його прапор, відновлений в новій класичності, побідно замає над ділянкою мистецької творчости.
_Над_Донцем_за_Чугуївом.jpg)
_p._17.jpg)
С. Васильківський. І. Левинський. М. Пимоненко. |
Л. Позен М. Сосенко. М. Ткаченко. |
 |
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|