Дніпрові хвилі/1912/1/Моя відповідь театральному рецензентові Ради
| ◀ Новий рік на Запоріжжі | Дніпрові хвилі Моя відповідь театральному рецензентові Ради (М. Жученко) |
З украінського життя ▶ |
|
На мою статтю в чис. 23—24 „Дніпрових Хвиль“, в якій я старався зьясувати той сумний факт, що наші великі артисти, корифеі украінського театру, на великий жаль, дуже мало виявляють себе, як громадяне рідного краю, обізвався театральний рецензент театра М. Садовського д. В. Старий. Я признаю д. Старому слушність, що саме він, яко постійний рецензент, виступив в обороні труппи М. Садовського, бо коли в цій труппі, на мою думку, є багато хиб, то в цьому дуже багато винні самі рецензенти, в даному разі д. Старий: в рецензіях, які містилися в „Раді“ на спектаклі труппи Садовського, дуже рідко можна було зустрінути справжню оцінку гри артистів і режисьорськоі праці; це здебільшого були уваги з приводу пьєси, з приводу спектаклю, замітки про те, що оркестр в антрактах грає чужі, а не українські мотиви, що з технічного боку те або те виглядало не зовсім добре. Але в тих рецензіях майже ніколи не давалося порад або вказівок, з яких артисти, особливо молоді, могли чимсь скористуватиса, щось взяти собі на науку.
В тих рецензіях повторювались одні й ті самі трафаретні похвали й компліменти, здебільшого на адресу самого керманича труппи, або М. К. Заньковецькоі, коли вона ще грала в труппі; це були „приятельські“, „дружні“ рецензії, які може, було приємно читати артистам, але які могли мати на них тільки деморалізуючий вплив, бо замість дружньої, доброзичливої поради виправити те, або друге, не робити того або иншого, це були самі компліменти. Я, розуміється, далекий од думки, що, пишучи такі саме рецензіі, автори іх, між ними й д. Старий, кермувались якимись иншими мотивами, як тільки бажанням добра труппі, д. Садовському і взагалі украінському театрові; але мені здається, що вони пішли не тим шляхом, яким треба.
Замість критики, вони весь час запевняли, що у нас не тільки все „обстоіть благополучно“, але й зовсім таки чудово. Я розумію, що, коли рецензент російської газети „снисходительно“ похваляє гру і всю справу труппи Садовського; це можна прийняти, як бажання сказати щось приємне діячам симпатичної справи, підняти іх престіж перед чужою публікою. Але коли одні приємности замість тверезого, критичного слова говорить рецензент українського видання, який повинен глибше дивитись на справу, це, на мою думку, може принести справі одну шкоду, і вже принесло навіть; бо, повторюю, в багатьох хибах постановки театральноі справи у д. Садовського винні самі ж українські рецензенти.
Д-й Старий знайшов у моій статті багацько неправди і по пунктах зазначає цю неправду. Дуже можливо, що в моій статті була й неправда, але спростовання д. Старого, на мою думку, зовсім тієі неправди не доводять і не виясняють. На пункти д. Старого я хочу відповісти теж по пунктах.
Одже — Д-ій Старий каже, що я помилився рівно в три рази, кажучи, що за 5 літ труппа Садовського виставила. 1½ десятка нових пьєс“. І от він наводить список пьєс, виставлених труппою, з якого виходить. що виставлено було аж цілих 45 пьєс. Але в цьому спискові, перш за все, є пьєси, які тільки готувалися ще або готуються до вистави („За синім морем“, „Мазепа паж“, „ БранкаРоксоляна“, „Різдвянаніч“); далі, д. Старий наводить пьєси, які пройшли тільки по одному разу, значить, не ввійшли в репертуар. („Євреі“, які Киіва й небачили, „Забавки“, „Остання ніч“), далі — цілий ряд маленьких одноактових водевілів („По Мюллеру“, „Сватання“, „Ведмідь“). Коли згадати, нарешті, пьєси, виставлення яких осуджувалося навіть рецензентами „Ради“ („Хатня революція“, „Панна штукарка"), то вийде список хоч і більший за 1½ десятки, але все ж і не такий великий — 45, — щоб можна було ім так тішитися. Та й які взагалі були новини! Чи всі були гарні?
Що до „безголосих артистів“, то попрошу д. Старого пригадати, що в „Енеіді“ партію Зевса співав сам д. Садовський, видатний драматичний артист, колись мавший гарний голос, але тепер, на жаль, для опери зовсім непридатний; партію султана в „Запорожці за Дунаєм“ та инші оперні партії співав артист Ю. Тобілевич, теж сила не оперна; коли ж і виступали в труппі справжні оперні артисти або вчені співаки, то часово, як гастрольори. Та й якби не було, але факт той, що ставилися опери драматичними силами.Можна хвалити д. Садовського за таку сміливість, але не можна по щирости хвалити за виконання. Я ж належу до тих, що не ухвалюють самоі ідеі виставляти опери драматичними силами.
Я теж не чув, щоб д.д. Занковецька, Ліницька, Борисоглібська, Карпенко-Кара — „примадонни або взагалі грали в оперетках“ (хоч в опереттах таки грали!), але я чув своіми вухами і бачив, як Гандзю грала д. Петляш, артистка з гарним голосом, яка може з успіхом виступати в опереттах і операх, але в драматичних ролях робить сумне вражіння.
Д-ій Старий розбиває моі слова про те, що „склад труппи не обновляється свіжими силами“, знову реєстром імен. Я од себе зауважу тільки: д-ку Карпенко-Кару запрошено тоді, як виключено було якийсь час д-ку Борисоглібську, а д-ку Линицьку тоді, як труппу покинула Заньковецька; але суть не в цьому: я казав за нові, свіжі драматичні сили. А таких справді в труппі д. Садовського зовсім мало.
Центр ваги „всього акту обвинувачення“ мною труппи Садовського д. Старий бачить у мойому твердженні, що д. Садовський ставиться „байдуже і неприхильно“ (а не „вороже“, як збільшив од себе д. Старий!) до українського одділу школи Лисенка. Д-дію Старому хочеться добачити іменно в цьому „центр ваги“. Нехай і так. Але на що ж д. Старий робе такий „подмін“: я кажу за украінський одділ школи Лисенка або клас украінськоі драми, і знов повторюю, що д. Садовський зовсім ігнорує цю інстітуцію, а д. Старий перелічує мені артистів, що вчились співу в школі Лисенка, очевидно не в класі украінськоі драми! Д-ій Старий називає імення д.д. Дніпрової, Коваленка, Буженка, які справді вчились в школі Лисенка. Але певно тому, що ці артисти вчились у школі Лисенка, іх прізвищ ніколи не видно на програмах і виступають вони здебільшого тільки, як статисти.
Розуміється, я, так само, як і д. Старий, не вважаю за геніів „усіх вихованців школи Лисенка“, але не вважаю за геніів і тих особ, яких приймав і приймає г. Садовський у свою труппу. Коли знаходиться місце в труппі Садовського — і вона од того не стала досі шпиталем отим невідомим „ще кільком молодим артистам“, то дивно, чом же не знайшлося місця вихованцям школи Лисенка, про яких ні „Рада“, ні київські російські газети не казали, що вони „бездарні“, але навпаки, знаходили у них талан і інтелігентність гри. Це я можу довести д-ію Старому, який з такою злою іронією глузує з вихованців школи Лисенка, — цитатами, як що він забув. Хоч, як постійний рецензент (навіть і „з перервами"), мусів би памятати.
На останку скажу знову: д-ій Старий хоче бачити „центр ваги“ моіх обвинувачень у справі відносин д. Садовського до школи М. В. Лисенка. Я ж кажу, що й ці відносини, і ще багато з того, про що я казав у своій статті, і про що д. Старий промовчав перед читачами „Ради“, це все послідок однієі причини: що наші корифеі, в тому числі й д. Садовський, — талановиті, великі артисти, але дуже мало громадяне, дуже мало свідомі національно, дуже мало почувають за собою певні громадські обовязки, хоч іх і вихваляють яко громадян. Це дуже сумний факт, який має певні причини в умовах нашого національного руху, факт, який мабуть, признає й сам д. Старий, але який у нас майже ніколи не зазначався. Не зазначався тому, що гадали, ніби лучче про таке публічно не говорити. А я вважаю, що треда говорити, бо інакше буде ще більше шкоди для самоі національної справи. Як що не признаємось в наших хибах самі, то вкажуть нам на них вороги наші. І це буде найгірше.
М. Жученко.