Дні (Плужник, 1926)/Лірика
Я знаю, —
Перекують на рала мечі.
І буде родюча земля
Не ця.
І будуть одні ключі
Одмикати усі серця.
Я знаю!
І буде так, —
Пшеницями зійде кров;
І пізнають, яка на смак
Любов.
Вірю.
Знаю, сіренький я весь такий,
Мов осінній на полі вечір…
— Тягарем минулі віки
На стомлені плечі!
Серце здушили мені — мовчи!
О, майбутнє моє прекрасне!
Чуло серце тебе вночі,
Що-ж, — нехай собі серце гасне!
Хтось розгорне добу нову
— І не біль, і не гнів, не жертва!
Воскресінням твоїм живу,
Земле мертва!
Я — як і всі. І штани з полотна…
І серце моє ноган…
Бачив життя до останнього дна
Сотнями ран!
От! І не треба ніяких слів! —
За мовчанням вщерть зголоднів.
Зійде колись велетенський посів
Тишею вірних днів!
Ось і не треба газетних фраз!
— Біль є постійно біль!
Мовчки зросте десь новий Тарас
Серед кривавих піль!
Для вас, історики майбутні,
Наш біль — рядки холодних слів!
О, золоті далекі будні
Серед родючих вільних нив!
Забудь про надхненні свята,
Що в них росила землю кров!
Мовчи, мовчи, душе підтята, —
— Агов!
Якийсь дідок нудний напише, —
Війна і робітничий рух…
О, тихше!
— Біль не вщух!
Уночі його вели на розстріл.
Хтось тримав ліхтар мов смолоскип.
На неголенім обличчі гострі
Волоски…
Віддалік, немов цілком байдуже,
Офіцер димок цигарки плів.
Тільки неба хмарний, темний кужіль
Чув нудне і коротеньке — плі!
Відбулось. Мета моя далека,
Я такої смерти не боюсь! —
Зійде кров, немов всесвітня Мекка
Для твоїх майбутніх синіх блуз!
Сідало сонце. Коливалися трави.
Перерахував кулі, — як раз для всіх!
А хто з них винний, а хто з них правий! —
З-під однакових стріх.
Не схибить куля, — не стогнатимуть довго.
Подивилися, — поле! Ромен з трави…
Передній, мабуть, ходив, — так човгав:
Черевики скривив.
Сховалось сонце. Сутініло помалу.
Час-би й росі!
А хтось далеко десь генералу:
— Усі.
Впало — ставай до стінки! —
Сперся плечем на ґанок…
Тільки й згадав, — у жінки
Грошей нема на ранок.
І ні жалю, ні болю.
Бачив, — ногана наставив…
Ніби виконував ролю
В нецікавій виставі.
Тільки й думок, — на ранок
Хліба нема у жінки…
Ґанок.
Труп біля стінки.
А він молодий-молодий…
Неголений пух на обличчі.
Ще вчора до школи ходив…
Ще, мабуть, кохати не вивчив…
Так очі-ж навколо лихі…
Крізь зуби один — розстріляти!
А там десь солома дахів…
А там десь Шевченко і мати…
Долоню на чоло поклав;
Крізь пальці майбутньому в вічі…
Хвилина текла, не текла…
Ноган дав осічку аж двічи…
А втретє… І сонячний сміх
На драні упав черевики…
І правда, і радість, і гріх,
І біль не навіки!
Притулив до стінки людину,
Витяг ногана…
Придивляйсь, дітлоха, з-за тину,
— Гра бездоганна!
Потім їли яєшню з салом,
До синців тисли Мотрі груди…
О, минуле! Твоїм васалам
І в майбутньому тісно буде.
Мабуть дуже йому боліло:
Все облизував губи. Потім затих.
Невеличке на розі тіло
Не спитають більш, — за яких!
Дуже просто. Гостренька куля
Заступила йому далечінь.
— Серце днями собі намуляв, —
Спочинь!
Подивіться, кому кортіло
Подивитись за межі дат, —
Непотрібне на бруці тіло,
А над тілом — плакат.
Ще в полон не брали тоді, —
Приліпили його до стовпа…
На землі від крови рудій
Кривава ропа…
А він був молодий такий!
Цілував, мабуть, гаряче…
Довго, довго йому круки
Випивали світло з очей!
А тепер там зійшов полинь.
Телеграфні стовпи…
Загубився селянський син, —
Відробив!
Був це хлопчик лагідний і тихий,
Як сосновий у безвітря ліс…
(Для якоїсь радости і втіхи
Кожний з нас у дні прийшов і ріс).
А сімнадцятий минув, зустрінув
Наречену, — кулю за Дніпром.
— Обертайся, земле, без упину!
Припасайте, припасайте бром!
Ах, цей хлопчик лагідний і тихий,
Що над степом ранній біль простер!
Для якої радости і втіхи
Кожний з нас приходить і росте?
Зціпив зуби. Блідий — блідий:
За байраком село палало.
Хтось прикладом у спину, — йди!
— Вас чимало!
Сухо чмихнув старий ноган
(Перша нота нової гами…)
Надвечірній лягав туман
Над житами.
Хтось один засвистав матчиш
На тачанки! — й шукай, де знаєш!
Поле, поле!
Чом ти мовчиш!
— Не ридаєш?
Зустрів кулю за лісом.
Саме там, де посіяв жито!
За яким бісом
Стільки було прожито!
Прийшла баба, поголосила…
Невеличка дірка поміж ребер…
Ну, звичайно, — краса і сила!
Marche funèbre!
Де коноплі були, — батарея.
За клунями — чати
Може, „Портрет Доріяна Грея“
Почитати?
О, майбутнє моє! Для тебе —
Тисячі слів подужав! —
Нащо-ж в'їлись до самого серця між ребер
Кулі та нужа?
Ні словечка йому не сказав старий.
Мовчки вивів коня за ворота.
Потихеньку осіння лилася згори
На степи позолота.
А коли упав перший у жовтні сніг,
Лист прийшов весь пом'ятий:
За далеке майбутнє ліг
В бур'ян головою спати.
До товару… По воду… А день за днем…
Знов подвір'я взялось травою…
Серце, серце! З твоїм вогнем —
У бур'ян головою!
Там, де полягли вони за волю,
Буряки тепер для цукроварні.
І не треба сліз. Не треба болю.
— Иншим дні прозорі, тихі, гарні.
Скінчено. Записано. — І крапка.
— Спочивайте, стомлені над міру!
…Розгортає знов іржава сапка
Землю від утоми сіру.
Розминувся зі мною сон.
Дні повій, галіфе й героїв…
Хто у сквері під цей газон
Грунт угноїв?
Певне, мріяв, — ось прийде час…
Рости, травко зелена!
Що-ж! Шенелька його як раз
І на инші рамена.
Тільки ґудзик приший новий, —
Та і мрій собі серед буднів…
Ви!
Майбутні!
Одірвались від днів слова,
В'януть собі по книжках, а у днях,
мов у темному лісі!
Радість у мене нова, —
Дощ осінній по стрісі.
Брешете ви, кому ясно усе!
Перед мрією всі ми ниць!
Дні! який це музей
Дрібниць!
Читаю Сінклера й ходжу на Біржу Праці.
А виріс мрійником серед гаїв на Пслі…
Та від минулого тільки шкільний Горацій
А про майбутнє — кілька тисяч слів.
Колись наважуся — заплющу серце й вуха!
Мета однакова — чи ця, чи та.
Ах, про майбутнє все я переслухав,
А про минуле все перечитав!
Попоїм, посплю… Щасливий ніби.
Роздобув собі штани нові!
Тільки очі так немов у риби,
Та на в'язах мулько голові.
Дотягнусь, пурну і буде тихо!
Мудреці!
Через віщо серце ніби віхоть
У чужій невимитій руці?
Розпочинає дні гудок о шостій,
Коли роси ще вітер не допив,
А там, вгорі, такі ясні і прості,
Пливуть рожеві зграї голубів…
Ще пішоходи холодком укриті, —
На передмісті десь ірже лоша…
І хочеться сказати кожній миті:
Не поспішай!
Але вже в'ється порох над базаром,
І синьоокий ранок мов засліп…
І закиплять, я знаю, незабаром
Купівля й продаж — боротьба за хліб!
І я іду, щоб десь продати м'язи,
Ще від учора стомлені напів…
І гаснуть, бліднуть відблиски топазів
На крилах голубів…
Торгуємо усім, чим тільки можна, —
Словами, дровами, життям, сукном…
Та на аршин лягла рука не кожна,
— Як і раніше мрію за вікном.
Що я продам? Мій крам — від мрій утома,
Широке серце й бідний оливець!
Річ світова і річ давно відома —
Який вже там ще й з мрійника купець.
Та знаю, вірю — через дні і муку! —
Ось підпереже землю мить така, —
І над базаром стисне мрійну руку
Упевнена долонь робітника!
Папірос кому! Папіроси!
Шльоп! Ляп! по калюжі… Коробок у руках.
Це-ж хто не зовсім босий, —
На візниках!
Саме отут на розі
Перша упала за волю кров…
Припасайте по змозі
Хліба та дров!
Бились, як леви, матроси!
З ними татусь!
А тепер — без руки…
Папірос кому! Папіроси…
Сірники…
Знов на сторінках ранні тіні
Покрали літери в очей…
Як непомітно вечір синій
Схиливсь до мене на плече!
Зіпрусь натомлений на лутку,
А там, де місто, — степ немов…
І чую, спогад, повний смутку,
В червоножилах тисне кров.
Промерзлий шлях… Швидкі тачанки…
І ось душа мала-мала!
А на снігу з чиєїсь ранки
Кров везерунки заплела.
Мовчіть, умріяні сторінки!
— Я справжнім болем догорів!
… І знов за вікнами будинки
І мертве світло ліхтарів…
Це снилось?… На тихім світанні
Багнети, і я біля стінки…
О, перші й довіку останні
Мої півхвилинки!
О ранки! Кінчається зараз
Вино нерозведене ваше!
— А в думці, — який тепер вираз
На очі нероблений ляже?
Це снилось? Не знаю. Не знаю…
І ось усміхнутись несила…
І ось не живу, не конаю…
О, правдо моя невесела!…
Питалась ласкаво, — чом, синку, ти зблід?
А слів не знайшов
І промовчав.
— На північ,
На південь,
На захід,
На схід
Над трупами вигуки вовчі!
Безсило повіки на очі впадуть, —
Старечі до рук моїх губи…
А бачу, —
Безкрайя скривавлена путь…
І трупи!
І трупи…
— Матусю! Хто очі мені замінив?
Всміхнеться, щоб сліз не побачив…
Сама — до вікна, до неораних нив —
І плаче…
Далеке майбутнє! скривавлену мить
Якими житами засієш?
… Ой, мамо! Чого це так серце болить,
Що й ти не зігрієш!
У дужих дні — немов слухняна глина,
Покірна волі й пальцям різьбаря;
А я схилюсь тихенько на коліна, —
Шумуйте, днів розбурхані моря!
Але не гнів, не заздрість і не втома
(Благословенний шлях, що ним іти!), —
Якась нова, словам ще невідома
Солодка мука здійснення мети!
Хай иншим дні прозорі і покірні,
Нехай я сам покірний дням моїм!
О, днів прийдешніх обрії безмірні,
О, тишина моїх маленьких рим!
Плакала вона… Натомлену спину
День ховав за дахами дач.
А я з усіх фраз пам'ятав єдину, —
— Годі, не плач.
Годі? Не плач? Як це дико, їй-богу!
Ой, яке мертве усе в словах!
Взяти-б серце своє — й об підлогу!
— Ах!
Скрикнула-б раптом. В одну хвилину
Бачила-б верстви моїх шляхів…
Горбив день натомлену спину
Над горбами дахів.
Долі моєї ціна —
У повітовому місті осінь,
А вона витягла серце, — на!
Неціловане й досі!
От і упала на неї тінь!
От і знесилів.
Мало, мало хотінь!
— Сили!
А коли-ж сила уся
Шклянка насіння?
Хоч-би вже спокій мені засяв,
Весно моя осіння!
Майже рік сиджу, мов кріт, на хуторі.
Вже й листів твоїх не відбираю.
Инколи копаюся у Мутері,
Та в пікет з одним знайомим граю.
От книжок коли-б хоч з пуд одержати!
Все-ж не Мутер цей! Та карт колоду…
Тихий я. Навіть не знаю, де вже ти…
Відчинив я осені господу!
Мертвий я. Це добре, ясно відаю.
Та і як, скажи, себе одуриш!
А проте, живу. Журюсь, обідаю…
О, — болить мені, єдина! Чуєш?
Здається, знову буде недорід:
Земля без снігу, а морози добрі.
Зблід
Обрій…
Вечеря тягнеться така нудна!
І страв і слів вживаємо потрошку.
І инколи, здається, не одна
Рука до вуст несе порожню ложку…
Старий мовчить. Не досить слів хіба?
Думки і ті розбіглися геть чисто!
Зими тієї згинула ряба,
А полову тепер відніме місто!
На поле вийшов, — зомлів:
Колос від колосу — чверть!
Висохло серце землі,
Кров'ю наповнене вщерть!
Кинув безсиле — агов!
Тільки луна, ні душі!
Вигадки ранку мого
Смуток вечірній здушив!
Поле, і місто, і я —
Море моєї рідні! —
Хто з нас хоч хвильку стояв
Справді над мукою днів?
Пропало сіно! Тільки покосили,
А дощ його й прибрати не дає!
Вже третій день ллє з усієї сили,
А особливо на моє!
В долинці саме. Їжте коненята!
Журюсь, лежу, й книжок нових нема…
А за вікном темнозелена м'ята
З-під стріхи краплі перейма.
Сьогодні день, здається, перший влітку
Полям засмаленим чоло омив;
Крізь дощову густу і рівну сітку
Запаленіли ізмарагди нив…
А скоро неба жар громами вичах,
Вгорі веселкою лишивши слід, —
І у селян на стомлених обличчях
Не так помітно слово — недорід!
І жаб на луках оргія весела
Знялася з вечора така жива,
Що крізь всю ніч вигукували села,
Так ніби пошепки пісень слова…
А снилось так: гарячий з півдня вітер,
Коса гадюкою блищить в росі…
І у газет — нові колонки літер
Про те, що хліба вистарчить для всіх!
Надходить дощ. Шумлять бліді берези…
Рвуть блискавиці сірих хмар рядно…
А дужий грім зустрів такі дієзи,
Що злякано дзвенить вікно!
Тікає день. Скриплять вози на греблі…
Під чередою стогне оболонь…
І раптом шріт — дрібні перлові краплі…
І знову вітер, гуркіт і огонь.
І вже туман пливе, бреде над полем,
Щоб за хвилину сонцем розцвісти,
Щоб навіть я з надією та болем
Твої старі перечитав листи!
Вже одспівали по дорогах гарби
Швидким жнивам мелодії свої,
І осени такі спокійні фарби
Ось-ось овіють небо і гаї…
І помандрують аж за синє море
Над смутком сел високі журавлі;
І хтось останній на полі дооре
Вузеньку смужку вохкої землі…
Та може вітер, трубадур осінній,
Від поля співом мудрим пропливе —
Про те, що сховано в малім насінні
Життя нове!
І вийшов на поле, а поле — мертве...
Тільки на обрії трьохрукий млин...
Від серця-б щирого слова віддерти —
Такий натомлений!
Один!
Один…
І впав навколішки, і плакав ревне…
І чув, як лагідно ростуть жита…
І болем спокою себе упевнив, —
Криваво зрошена зросте мета!
— О, часе велетнів! Прости утому
Мені, найменшому з твоїх синів!
І невідомому в світах нікому
Мені день радісний яснів…
Яснів…
— Дозволь, натомлений край поля згину!
І на обніжкові простерся ниць.
І ніби поле все житами: — Сину,
І біль натомлених — майбутня міць!
І ось ляжу, — родючий гній, —
На скривавлений переліг...
— Благословен єси, часе мій!
Навчи мене заповітів своїх!
Розцвітайте, нові жита!
А на кожному колосі — мука моя…
О, во-істину час ратай!
Славословлю його ім'я.
Благословен єси, часе мій!
О, жорстокий! І весь в крові!
— Це нічого, що я мов гній —
Під посіви твої нові!
— Бо ось вірю, зросту колись, —
І до когось вітрами, — жни!
… Серце, серце моє! навчивсь
Тишини…
Люблю в уяві де-кілька сторінок
Історії назад перегорнуть:
Яснішає мені далека путь,
Що приведе на землю відпочинок!
Коли відчую я міцний звязок
Між днем біжучим і простором часу,
Такі упевнені стають відразу
Мій кожний порив, кожна думка й крок.
І ось старанно в пам'яті ховаю
Я спогади великі і дрібні —
Бо і минулі, і прийдешні дні —
Мов сходи ті, що я по них ступаю,
Де незліченні споминів скарби,
Часів минулих досвід і наука —
Мені єдина певна запорука,
Від помилок, що я їх був робив!
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|