Доля (збірка)/Крук

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до: навігація, пошук

Вкінець змучений журбою,
Раз північною добою
Я схилився, задрімав
Над одним старинним твором,
Над забутим мислі взором,
Що велику славу мав.
Коли чую: стук роздався,
Стук роздався з двору мого...
Подорожній заблукався
Та прибивсь до двору мого,
 Подорожній — більш нічого.

Близько грудня се творилось,
Кругом пітьмою все крилось;
Меркло вугілля в печі.
Ждав я ранку, ждав я світу:
Ні привіту, ні одвіту;
Занудився я ждучи...
Хоча б звістка об Ленорі,
Що втекла життя земного,
Об Ленорі, ясній зорі,
Звістка з миру потайного...
 Дожидання — більш нічого.

Тужно вила хуртовина,
Розвівалася запина
Пурпурова на вікні,
Шамотіла, ляк будила.
Кажу вставши: що за сила?
Що за враг? Страхи дурні.
Зараз серце втихомирю:
Гість лучився — от і всього;
Кому бути в таку чквирю
За дверима дому мого?
 Гість приблудний — більш нічого.

Тож лякатись задаремно.
«Вибачайте: так нечемно
Я загаявсь, бо здрімнув;
Не розчуло зразу вухо:
Тихий гук донісся глухо,
Я уваги не звернув».
Проказав та й пометнувся
Я за двері дому мого,
Пометнувся та й жахнувся:
Зирк — навколо дому мого
 Ніч похмура — більш нічого.

Нігде іскра не заблисла;
Туча звисла; серце стисла
Така туга дошкульна,
Що ні одна душа в світі.
Не здолає зрозуміти,—
Тії туги світ не зна.
Враз «Ленора» віддалося —
Любе мення сонця мого...
Сам шепнув я: розляглося,
Залунало з шепту мого,
 Залунало — більш нічого.

Тяжко в грудях защеміло;
Припер двері я несміло.
Знову стук, та вже чутніш.
Думка: тріснуло де-небудь,
Ворухнулося що-небудь,
Вітер б’є в шибки буйніш...
Таємниця? Ніякої...
Відки взятись, як і з чого?
Плід уяви навісної...
Годі ж, годі, кат зна чого!
 Вихор знявся — більш нічого.

Пхнув вікно я: гість північний,
Крук днедавній, крук одвічний,
З-за віконниці вліта.
От влітає: постать горда,
Як буває тільки в лорда,
Не вклонився, не віта;
Махнув крильми з чуттям влади,
Махнув байдуже до всього
Він та й сів на бюст Паллади
Над дверима дому мого,
 Сів поважно — більш нічого.

От діждався собі лиха...
Усміхнувся тут я стиха:
Крук у всій своїй писі!
«Твого чуба вскуб хтось зручно,
А поводишся бундючно...
Як же звали тебе всі
Там, у вічнім пеклі Ночі,
Де не знають дня ніколи,
Де тьма Ночі сліпить очі,—
Як ти звався?» Крук поволі
 Відповів на те: «Ніколи!»

Мов людина — от дивниця —
Відказала мені птиця,
Хоч без глузду, та дарма:
Крук балака справді чудно,
Понять віри навіть трудно,
Непостижно для ума.
Гей, не жди собі відради,
Не шукай добра, відколи
В тебе сів на бюст Паллади
Хижий Крук, віщун недолі.
 Крук, що зветься скрізь «Ніколи».

Вік прокракав так розлучно,
Одногучно, але влучно,
Мовби душу виливав,
А сидів — не ворухнеться,
Пером злегка не тріпнеться...
Я тим часом міркував:
«Згибло братство... все загине...
Мрій розвіялось доволі...
Так і він мене покине,
Пурхне ранком в чисте поле...»
 Крук відрік на те: «Ніколи!»

Запитався я тремтяче:
«Що за назву мана кряче,
Мов не знає інших слів?
Десь її колишній владних,
Бідолашний який страдник,
У тім слові разом злив:
Безнадійність, думи журні,
Всі пригоди, що збороли
Як у повідь хвилі бурні,
Поривання, що схололи,—
 Злив, безщасний, в тім «Ніколи».

Коло уст у мене знишка
Знов забігала усмішка;
Я присунувсь, я пример,
Без сил спершись на оксамит...
Щось снувалось... вже й не тямить
Голова моя тепер...
«Крук... та що ж,— гадав я в кріслі,
Страшний Крук, що чинить болі,
Що труїть всі людські мислі,
Простирає зла приполи,—
 Що ж віщує тим «Ніколи»?»

Розв’язання ждав я марно;
Крук мовчав, дивився хмарно,
Грізним зором мене пік.
На подушку в ту годину
Зліг я — мукам нема впину...
Не злягати вже повік
На оксамит масаковий,
Не злягати вже ніколи
Моїй галоньці чудовій,—
Жалкував я мимоволі:
 Не припасти більш ніколи.

Хмара диму заходила,
Заходила, мов з кадила...
Що се? Ангел спочуття?
«Згинь, напасна потороче!
Сам бог визволити хоче,
Посилає забуття.
Швидше ж пити його буду,
Щоб не згадувать Ленори:
Все, що давить, скину, збуду;
Пам’ять зітреться Ленори!..»
 Крук відрік на те: «Ніколи!»

«Гей, прорічнику, мій жаху,
Лихий демоне чи птаху!
Тебе вихром принесло,
Чи дух ночі спокусливий
Тебе шле в наш край журливий,
Де панують смерть та зло?
Та скажи: чи є злік ранам
Там, де всі по божій волі
Всі ми будем; забуття нам
Чи дадуть хоч ті околи?»
 Крук відрік на те: «Ніколи!»

«Гей, прорічнику зловіщий!
Чи ти птах, чи демон віщий,—
Богом, скритим від усіх,
Вкупі з небом, заклинаю;
Ти скажи: в надземнім раю,
Межи ангелів святих,
Чи зустрінусь я з душею
Незабутньої Ленори,
Чи побачусь там із нею,
Що скрашає райські доли?»
 Крук відрік на те: «Ніколи!»

Хто б не був ти: птах брехливий
А чи Демон, Дух злосливий,
Геть від мене! Геть туди,—
Проказав я, з місця вставши.—
Геть — де Пекло Ночі завше,
Не вертайсь мені сюди!
Чорніш пір'я твоя злоба,
Твоя лжа, твоє «ніколи»;
З мого серця вийми дзьоба;
Щезни лютий!» Крук поволі
 Відповів на те: «Ніколи!»
З того часу над дверима,
Мов примара невмолима,
Крук насуплений сидить...
Ні спочинку, ні поради:
Не спурхає він з Паллади,
Сонним Демоном глядить.
Горить світло; тремтять тіні
Від дверей, хвилюють долі;
Топнуть очі в тім тремтінні;
Мре від його дух мій кволий.
Мре — не збудиться ніколи.