Дорош і інші оповідання/Межигорський дід
| ◀ Дорош | Дорош і інші оповідання Межигорський дід |
Мірошник ▶ |
|
МЕЖИГОРСЬКИЙ ДІД
(Оповідання бабусі).
Я ще була дівчиною, як ходив до нас із Межигоря якийсь здоровенний дід — пасічник, чи що. Такий якось чудний був, — зовсім і на пасічника не походив. Батько казав, що він літ пятдесять був січовиком, бився з ордою, та вже як зістарівся, — приїхав на байдаку з кошовим у Межигоря і зробився у ченців пасічником. Отож, було, як обридне йому сидіти із ченцями, то й прийде до батька, та й балакають собі у двох, споминаючи старовину; бо й батькові доставалося на свойому віку бувати у бувальцях. Було, як зачнуть о війні розмовляти, то дідуган зараз і в боки береться, і вус крутить, і чорта згадує… їй же Богу правда! Поки ще не випє, то було і многі літа співає і батькові, і матері, і мені, апостола чита, — а голос такий в його був, як з бочки, аж вікна джирчять, аж глина зі стелі сиплеться. Як же випив чарку, другу, — то вже годі з писання, зараз почне пісні співати, баляси точити, та таке вигадувати, хоч з хати тікай; було, й мене запічає… їй же Богу, правда! Така вже, бачите, запоріжська натура: ні літа її не вивітрять, ні під сивим волоссям не сховається. І молиться він якось чудно, не так, як ченці, а мовчки, — поклонів не кладе — а чортів було йому ченці й не настачаться: уранці подарують, а ввечері вже не питай, — загубив.
Раз мені довелось і бачити, як він молився. Прийшов до нас та й забалакався до пізного вечора, — а тут ік ночі насунули хмари, кругом замазалось, — а там як ушкварить дощ, як з відра, зробилось неначе горобина ніч. От батько й уговорив діда переночувати у нас, бо до пасіки було верстов пять. »Орисю, — каже мені батько, — постели пан-отцеві у світлиці« (була у нас через сіни світличка). Узяла я перину, подушки і пішла; стелю, — а тут і чернець увійшов. Тільки ввійшов, так і хряпнувсь навколішки; як ударить себе в груди, так руки й заклякли в його навхрест; як гляне на ікону, аж очи, що вже від старости позападали, викотились і заблищали, аж побілів, як крейда! Як глянула я на діда, то мені здавалось — не то Господь, і стіна почула його молитву!… Аж груди мені заложило, — сама не знаю, як і я опинилась на колінах, і подумала собі мовчки: »Господи, помилуй і мене грішну!« Не довго й моливсь: устав, — тут тільки догледівсь, що я у світличці. »А що ти, — каже, — тут робиш?« А я йому кажу: »Стелю вам постелю«. А він мене цмок — і поцілував… Зараз із неба, мов з печи: »Нехай же, — каже, — тобі присниться гарний козак«.
Так оттой, кажу, дід і співав і компонував пісні й думки. Раз у неділю, після обіду, вийшов у садок і каже мені:
— Хочеш, Орисю, я тебе навчу пісень і думок?
— Навчіть, пан-отче, — кажу — я дуже люблю і пісні і думки.
А я з молоду дуже була гостра: було на вулиці, на вечерницях, у досвітки, в колядці, на ігрищах, ніхто як я перед вела. Без мене не знали, як і за що взятися, як і пісню завести. Було, як мати не пустить мене на вечорниці, то й парубки порозходяться; а станемо гратися в хрещика, або в гусей, то ніодин парубок, з цілого села, не дожене мене: така була прудка… їй же Богу, правда! А парубки які були!… не теперішнім рівня! Які тепер парубки? оскубані горобці перед тими!… ка-зна на що попереводились… Ті, було, зійдуться на вечорниці в кармазинах, в блаватасі, у високих смушевих шапках, та як стануть баляндрасить, то й мертвий розреготався б, їй же Богу, правда!.. А, було, як понаходять з Києва вартові козаки, то такий гармідер підіймуть, — хоч тікай із села! Нашим парубкам пики порозбивають, оселедці пообривають, всі вечорниці розженуть… Та й нашому брату доставалось: піймають, було, дівчину — а вже від них не втечеш, і мене ловили, — обступлять та й не пускають. »Це, — кажуть — відьма: ми її бачили на Лисій Горі!« Божишся, заприсягаєшся, так не ймуть віри: »Треба — кажуть, — подивитися, чи нема у неї хвостика!« І вже, кажу, не втечеш від них і не сховаєшся, хоч пущі такі кругом села були, що не продерешся, пальця не просунеш. Теперечки і не вгадаєш, де той і ліс був: тоді трава вища була, як тепер дерево… їй же Богу, правда! Косарі, було, косять, то аж коси ламають, а теперечки що? і в коліно тієї трави не буде…
Ну, так бачите…, що ж я таке розказувала?… От їй же Богу, забула… Як згадаєш молоді літа, то, здається, і не вернулась би назад. — там з думкою й осталась би!… Еге, про думки, про ченця. »Хочеш, — каже, — я тебе навчу пісням і думкам? Як я вмру, то вони ще з тобою поживуть якийсь час«. От я й вивчилась, і старшу дочку Оксану навчила, так шкода ж: дочка моя вмерла, а з нею і пісні і думки. Та ще як небога і вмерла: наглою смертю, глинище завалилось та й її придавило… Після себе оставила двоє діточок: хлопчика і дівчинку, манюсеньких, ще так тільки що від землі піднялись. Та й сиротам не дав Бог талану: унука віддали в некрути і погнали під турка, та там десь у шпиталі і вмер, а унучка… Опять забрехалась!… що бо я розказувала?… їй же Богу, забула!… Еге, навчив мене чернечий дід пісням і думкам, і які ж були ті пісні й думки! так до серця й прикипіли. Де б не була, куди б не пішла, і вони зі мною, як курчата за квочкою. Засну, так і в сон мій залітають, як ті бджілки, що гудуть у вітях липи, як вкриється вона пахучим цвітом; а теперечки усе забула, усе розвіялось, як та роса, що ніхто й не знає, куди вона ховається. Одну тільки думку ще й памятаю, та й ту забуду, коли Господь протягне віку. Та й не довго ж мені вже і дихати на сім світі: зовсім стара стала, і ноги не держать, і не дочуваю, і не добачаю, а часом так груди заложить, що й голосу не відведу… Цю зиму трохи була не замерзла біля самісіньких дверей. Піднялась страшенна хуртовина, а я й вийшла з хати; тільки переступила поріг, а мене як підхопить вітер — та в сугорб; силкуюсь устати, а мене так і валить, так снігом і замітає; кричу, так що з мого крику, коли вітер на десять голосів і реве, й виє, і скиглить і гоготить!… Та вже дівчата, спасибі їм, догледілись, що мене нема, вийшли, вигребли з сугорба та й внесли у хату; трохи не одубіла… їй ж Богу, правда!
Що ж я розказувала?… опять забула… Що за напасть така!… Почну, почну, та й теє… і зібюсь з пантелику… Чи пак, про думку… Кажу ж вам, що одну тільки і памятаю. Дід мені казав, що скомпонував її, як ще був молодим і остався після батька та матері круглим сиротою. От послухайте, поки ще не забула:Схиливши голову козак,
На розпутті стояв,
З своїм серцем неборак
Таку думку гадав:
»Один, як билина в полі,
Чахну, загибаю,
Не по своїй волі
Талану шукаю.
Нема нені, нема тата,
Нема сестри, нема брата,
Нема жінки,
Нема тітки,
Нема волі,
Нема долі…
Моя ж хатина —
В сирій землі домовина!«
А серце йому в одвіт
Такий дає привіт:
»Не журися, козаче,
Забудь своє горе,
Оглянься, небораче,
На білий світ-море!
Твоя мати — твоя воля;
Батько твій —
Степ сивий;
Сестра твоя — твоя доля;
Брати твої — два пистоля!
Гостра шабля — твоя жінка
Яничарка — твоя тітка,
А хатина —
Світ без тина,
Козацька перина!
Мати-воля тебе знарядить,
Батько-степ тебе направить,
Сестра-доля не покине,
Шабля-тітка не загине,
Брати-пистолі оборонять,
Яничари врагів одгонить.
Іди ж, козак, світ за очима,
Неси свою смерть за плечима.
Не бійсь смерти: поки живеш —
Її нема,
А як умреш —
Тебе чорт-ма!«
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Польщі.
|