Дума пралісу/Він

Дума пралісу
Осип Турянський
Він

Київ, Відень, Львів: Апольон, 1922

Він.

І Він явився.

Непомітно, коли всі створіння переживали у своїх душах чародійний гомін почувань, які зродила й воскресила пісня, поволі, без гомону, наче тихесенько плив повітрєм, як сонно-мрійне видіннє, станув перед обличчем царя.

Стояв перед ним супокійно, непорушно, як зачарований.

Подивився кругом себе на безліч сотворінь, опісля його зір поклався на очі царя Лева. З очей сієї нової істоти сило ясними проміннями Найглибше Стражданнє, Найвища Мудрість і Надземна Любов.

З обличча царя Лева було видно, що він зацікавився; а може навіть утішився появою нової істоти перед ним і Найвищим Судом дітей природи. Однак він миттю здушив у собі свідомо сі мимовільні почування і впер свої очі в очі нового створіння з виразом царської поваги й суворости, а навіть із проблисками ледві помітної ворожости. Цар Лев був певний, що він своєю володарською величчу, а перше всього непоборною силою та прошиваючим огнем своїх очей приневолить нову істоту покоритися йому і всім йому підвладним сотворіням та припасти чолом до землі перед його престолом. Із тієї причини цар Лев підняв гордо й самопевно свою величню голову й почав пронизувати, прошибати і прямо палити очі нового єства жагучим огнем своєї царської волі.

Настала хвиля незвичайного, ще ніколи небувалого напруження межи створіннями. З великим переляком блукали очі звірів поміж очима царя Лева й очима нового єства й на дні своєї свідомости глухо почували, що в боротьбі сих очей рішиться може доля двох світів: природи та царства сього нового єства, яке їм, звірям, таке чуже, далеке, ними погорджене та їм ненависне.

Без тіні боязни, з повним супокоєм дивилися очі нового єства у два жевріючі вугілля царських очей. Здавалося, що тіла сих обидвох сотворінь застигли, скамяніли в німім ожиданні, а всі їхні почування, їх життє й думки зосередилися в їх очах на те, щоб у твердому, безпощадному, неублаганому двобою або вийти повним переможцем або згинути.

Вся природа слідкувала з напругою всіх сил чуття і свідомости, з запертим оддихом за боротьбою двох сил. Навіть хрустально-прозоре повітрє легесенько захвилювалося. Під його ніжним цілунком почали листочки на деревах тихесенько шепотіти межи собою, а білі головки квітів і билинки зелених трав хиталися з боку на бік, неначе серед великого дивування позирали то на очі царя Лева, то знов на очі нового єства.

Почуттє непевности, боязни, трівоги, жаху починало вже тягнутися, здається, в нескінченість.

Нараз нестерпуче, крайньо гнітуче очікуваннє стало розвіватися. Очі царя Лева, з котрих промовляла могутня сила, що їй на імя: закон природи, почали несподівано заходити опоною непевности і слабости перед новим єством, з очей котрого сила спокійна, могутня й величня одна сила, яку створили: Найглибше Стражданнє, Найвища Мудрість і Надземна Любов.

Стогін і крик трівоги продерся нараз із грудей сотворінь. Бо ото їх могутній володар, цар Лев, затремтів цілим своїм тілом. Опісля нагло заплющив очі та похилив свою буйну голову глибоко в долину перед новим єством і неначе застиг на свойому царському престолі.

А дивне нове єство дивилося все ще так само спокійно й непорушно й велика ясність і сила плила з його очей.

Незабаром усі звірі слідом на своїм царем Левом похилили голови до долу і здавалося, що вони в німім омертвінні зєдналися зі слабими билинками і з порохом, на якому вони уклякнули.

Серед могильної тиші почало сонце ховатися за верховіття густих дерев, а з поза його проміння визирало з поміж нетрів і сплетів пралісу тисячними здивованими очима обличче таємного сумерку.

Вкінці цар Лев прийшов до себе. Підняв голову і знов глянув на нове єство. Але тепер не видно було в його очах ні сліду давнійшої гордости ні бажання покорити дивну істоту напроти себе.

Довшу хвилину він дивився, як сотворіннє, що чує коло себе таємну силу вищого від себе єства. Опісля запитав нову істоту голосом, у якому пробивалася пошана, непевність і непоборна цікавість:

»Хто ти?«

Нове єство мовило:

»Я творчий дух у слабім тілі людини.«

Сонце поклало лагідний, розмрійно ніжний серпанок золотосяйного світла на лице й на всю постать людини. Здавалося, що синє небо, верховіттє дерев пралісу і маленькі рослини нахилились до людини, щоби слухати серцем і душею її слів.

А творчий дух людини говорив словами:

»Всемогутня сила соловейкової пісні окувала мене чародійними кайданами і привела мене перед твоє обличче, царю, та перед очі твоїх підвладних. Я радію, що станув перед незлічимою громадою створінь матери природи. Думаю, що тим легче доведеться вам уволити мою волю, замкнуту в мойому проханні:

»Братя звірі! Убийте мене!«

Зачухувані такими несподіваними словами звірі підняли голови та позирали з недовірєм і схвилюваннєм на людину, а цар Лев запитав її з ознаками дивно ясного спочуття в очах і в голосі:

»Чому?«

Людина говорила:

»Я загубив віру в людину і в доцільність усього буття. Як неможливо бачити без ока, так неможливо творчому духові жити без світла віри.

Людство котиться стрімголов у темні челюсти самознищення і смерти. Над усім творіннєм зависло прокляттє і тьма загальної злочинности та божевілля. Сине небо, зорі, сонне й місяць — се тільки слабенькі, марні іскри, які існують на те, щоб очі живих істот бачили ясно всю безмірну безодню всесвітньої темряви. Вони длятого світять, аби люди бачили на власні очі безкрає цвинтарище, яке вони викопали самі для себе й могли собі глянути в очі та сказати одні одним:

»Які ми малі, ми — люди! А який безконечно великий наш упадок і людська нікчемність наша!«

Безмірний синій небозвід зі всіми небесними світилами, з землею в середині і зі всіми живими єствами на верху — се нічо инше, як та сама водна банька, що випадково повстає на те, щоби блиснути на мить і заразже приснути й розвіятися в безвістях нічогости.

— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —

Велика тайна дала мойому батькові силу налити моє серце добром і вложити в мою душу талан.

І вирядив батько мене, маленького, в далекий світ.

На розпутті життя, на шляху до сонця, поклав свою мозольну руку на мою голову і благословив мене.

»Пізнай, сину, правду і пусти її проміннє на мене й на всіх людей.«

Як листок, од дерева, так одірвав мене невідомий вітер життя від батька і поніс мене на зустріч невідомим стежкам майбутності.

І в мандрівці життя я побачив безмірні шляхи до світла і змірив усі безодні тьми і страждання.

— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —

Я пізнав усю безсильність людського духа.

Людська свідомість — се вязень, який карається в тюрмі, що їй імя: голова.

Думка хоче огорнути собою вічність, а сама замкнута в маленьку клітинку.

Розірвеш ту клітинку — згинеш.

Не розірвеш її — вічним вязнем будеш.

— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —

Мій добрий батьку! І сам ти не знав, що твій ясний заповіт пізнати правду паде важким прокляттєм на мене!

Бо з виру життя і з книг найбільшої мудрости я виніс тільки оцю єдину правду:

Найвище людське знаннє — се дрібнесенька пилинка серед безконечної пустині незнання.

Се маленький місток, який веде від іскри свідомости та губиться заразже на її порозі перед темним Океаном Невідомого.

Тому чуттє — се вогонь, що спалює життє.

Думка — се лід, який зморожує його.

Ось чому життє — се мука страждання, а смерть — се радощі спокою.

Бо моя думка думає за міліони створінь.

Та проте вона безсильна.

Моя душа карається стражданнями всього світу.

Та даремні всі мої страждання.

Вони тільки вбивають мене.

— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —

Зневірений, розбитий я тягнув з найбільшим болем тягар марного життя й почав уже падати під ним.

Тоді з темної западні витягнув мене таємно могутньою силою батьків заповіт.

І влив у мою душу чародійний лік, якому на імя: віра.

І з вогню мойого чуття і з холодного хрусталю моєї думки народилася в моїй душі творча сила мрії.

З хаосу буття довкола мене створив мій дух ясний новий світ, у якому безмежній біль обернувся у всемогутню силу думки, огненне чуттє в соняшну любов, демон руїни у підніжже божеського єства.

У світі моєї мрії я найшов щастє, бо відкрив Найвищого Духа.

— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —

Міліони й міліони літ лежав Дух буття на хмарах безконечної тьми.

Він був безмежньо великий.

Та проте він був безмежньо слабий, бо в чорнім лоні тьми він був скований міліони й міліони літ сном повної несвідомости самого себе.

А коли після непонятно довгих віків він прокинувся з важкого сну, все ще серед глибокої несвідомости він одчинив очі.

І тоді вперве у всесвітньому просторі серед безмірної ночі блиснуло світло.

Бо світло — се відчинені очі Духа буття.

Всесвітнє світло впало в домівку життя Духа буття як перша іскра його свідомости.

І дивився Дух міліонами літ напів несвідомий і зачудуваний на проміння світла своїх очей.

Тоді в Духові народилося перше бажав не: хай його очі — світло сяють на віки вічні.

І зрадів Дух буття й мовив:

»Хай буде світло!«

Та хоча світло несвідомий величній твір Духа, та проте сонце, міліони зір — се тільки дрібненькі ясні зернятка в безконечнім океані темряви.

Могутній Дух буття, але тьма могутнійша від нього.

І почув Дух, що світлом своїх очей він тільки приніс радощі тьмі.

Бо вона побачила у світлі дзеркало, в якім почала з розкішним самопочуттєм своєї могутньости злобно й залюбки приглядатися, неначе стара грішниця, щоб розкошуватися сама собою.

Але світло показало тьмі її жахливе обличче.

І тоді розпочата тьма смертельну боротьбу зі світлом.

І боротьба створила в Духові вищий щабель на шляху до свідомости.

І Дух творіння, в почутті всемогутньої сили тьми, створив подібні до себе створіння й почав жити там, де зустрічається зі собою вічне світло його очей зі всемогутнього тьмою: в душах своїх дітей. Там, у сих душах, він оселився на те, щоб разом із ними вести боротьбу проти темряви.

Але тьма прогнала його з домівки створінь або привалила його в їхній душі понурими звалищами злочину й божевілля.

І лежить Дух буття на дні душі створінь, рознятий на хресті всемогутньої тьми.

Він розпятий тепер.

Але він живе, він переможе темряву.

Бо крайніми зусиллями перших проблисків своєї волі він запалив душі небагатьох своїх дітей могутньою ясністю свойого світла і кличе до них із хреста тьми:

»Борітеся, вибрані діти мої, за мене й за всі створіння. Тільки вашою боротьбою я зійду з хреста і створю вам, мої діти, щастє на землі й сам буду щасливий тільки вашим щастєм.

— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —

Я чув, що Дух творіння живе в мені. Ніч не мала сили розпяти його на хресті моєї душі.

— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —

Дух зробив мене оруддєм боротьби й дав мені огненний меч. якому на імя: творче слово.

І коли я з жару чуття, з глибин думки та з серпанку світляної мрії збудував звершений світ, я почув, що я зіллявся з Духом у одно всесвітнє єство живого втілення Щастя, що спірається на двох могутніх силах, яким імя: Правда й Любов.

І мовив Дух моїм словом:

»Твоє огненне чуттє будить мене все більш і більш із просоння несвідомости; силою твоєї думки росте моя сила в безконечність.

І прийде час, коли я з твоєю могутньою допомогою покорю тьму та зіставлю з неї тільки тінь, аби моє світло могло на ній сперти свої проміння, як спірає воїн свою побідну ногу на груди покореного смертельного ворога.

І як перед міліонами століть я мовив: »Хай буде світло«, так колись я промовлю:

»Хай царює світло!«

Тоді розпадуться двері тьми, за якими лежить найглибша тайна буття.

І запанує між усіми моїми дітьми найвище, вічне Щастє.«

Такий світ творчої думки показав я людям.

Кождий дих мойого життя я посвятив найвищій меті буття: прогнати тьму з людських душ і помогти розпятому Духові буття до перемоги над нею.

Я поклав собі мету: перенести в душі людей світ, який я створив у своїй душі з проміння правди, з перлин краси і з огню щастя.

Але люди, з душ яких тьма прогнала Духа, почали несамовито глумитися з мене й мовили:

»Ти з нас богів робиш! Ха-ха-ха!

Ти — божевільний!

Адже ми черви, що повземо в холоднім намулі землі.«

І побачив я, що моє творче слово паде на серця тих людей, як зерно пшениці паде на кремінну скелю.

О, прокляте безсиллє творчого духа!

Бо своїм пекельним болем, своїми ясними радощами з позасвітніх висот, своїм віщим словом усеобіймаючої любови, братерства і божества я не міг убити в зародку найтящого злочину, якого допустилося людство.

Перший раз од початку всього творіння на землі людство розпалило загально світовий пожар і довгий час роздирало, розшарпувало, вбивало себе безцільно й божевільно. Але в сім несамовитім вирі крівавої боротьби тліла іскра життєвого щастя, бо міліони людей, які тепер супокійно сплять під хрестами на безмірному цвинтарищі землі, вірили, що вони гинуть за ідею світла і добра. Гарно жити і вмірати за віру у світло навіть тоді, коли ся віра є злудою, самообманом.

Ось чому не страшні всі страхіття світового пожару.

Та найстрашнійший час, який настав після всесвітньої братовбивчої війни. Бо коли в великому пожарі міліони людей боролися з вірою в ясну мету свойого змагання, то тепер, у повоєнній сучасності, вся віра щезла, душа погибла, сліди чуття розвіялися, людина скотилася в чорний вир несамовитого нищення, упадку й ганьби. У світовім пожарі все таки боролася ідея проти ідеї за ідею, тепер бореться світове стерво за стерво!«

При останніх словах людини квіти й листочки на деревах легенько затремтіли, неначе злякалися, що з далекого, їм незнаного світу нагло приповзе до них якесь дивовижне жахіттє й дуне на них холодною отрутою смерти.

А людина підняла важко на груди похилену голову й говорила:

»Моє слово губиться в загально людському вирі одичіння, як губиться квітка у глибокому морі багновища.

Ніяка мрія не в силі народитися в серці сучасного людства, бо його пережерла їдь марности й нікчемности.

Ніяка ясна картина не може станути перед очима сучасних людей, бо їх заступила душлива хмара крамарського обманства та брехні.

Не треба теперішнім людям божеського творчого слова.

Їм давай лиш такі словесні виплоди, що їм лоскочуть і скобочуть полові знаряддя.

Найкраща гармонія сучасного людства — се бренькіт брудної мамони, найціннійший ритм — проценти, найсолодші рими — пяний регіт повій.

Люди прогнали зі свяченої домівки свого мізку духа й посадили на його місце ненажерливого божка на імя: білянс. Людська думка обернулася в число, серце у грошеву калитку, чуттє в ніж, який ограблює та вбиває брата для низької наживи й жадоби окайданити йому тіло й душу. Земля стала склепом хліба, банком, складом машин, конторою, касарнею, люпанаром, де прокидаються змисли, що роблять колишніх дітей природи холоднокровно жорстокими личманами.

Куди ми йдем?«

— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —

З глибин верховіття пралісу виповзла темно прозора тінь і легкокрилою хмаркою промайнула скоро понад голови створінь та розвіялась далеко на вечірньому крайнебі.

— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —

»Коли я побачив, що вогонь мого чуття родить лиш іржу ненависти, моє зерно добра марніє серед кукілю людських душ, безтямна розпука обхопила мене, бо нагло я почув, що Дух творіння зник із домівки моєї душі.

Даремно я ламав руки, даремно я тужив, болів, плакав, ридав за ним.

Даремно я днями й ночами благав його, щоб мені явився, молив його, щоб до мене обізвався.

Могильна тиша.

Може Дух творіння умер у мені!

Так, він умер у мені й зіставив мені безмірну глибінь болю і цвинтарну пустку чорної самоти.

І став я безсильною соломкою на розбурханих хвилях безконечної темряви.

— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —

У всебутті царить лиш одна всемогутня і страшенна сила. Її імя: закон падання.

Силою сього закону всі світи стрімголов летять у безодню смерти й нічогости.

В сім несамовитім леті великі тіла, мертві й живі, падуть на менші тіла, мертві й живі та роздавлюють, розторощують їх.

Ось вам закон природи! Ось вам боротьба за існуваннє, сонце, воля, небо, рай на землі!..

Але в тім божевільнім паданні у прірву жах смерти огортав всі думаючі й не думаючі єства.

І щоби припізнити розторощеннє на дні буття, всі єства, думаючі й недумаючі, почали судорожно чіплятися себе взаємно та крутитися, обертатися одні довкола других.

Крутиться земля, крутиться місяць, крутиться сонце й зорі і всесвіт.

І крутиться сонний Дух творіння.

Божевільний танець смерти перед розторощеннєм на дні хаосу.

Ось вам правда, ось вам краса, ось вам щастє!

Ха! Ха! Ха!

— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —

Я, слабенька соломка серед океану тьми, найшов на його розшалілих хвилях другу слабеньку билинку.

І впав я на коліна перед нею:

»Будь мені моїм другом, моїм світом, будь мені моїм єдиним Духом, котрий умер у мені й у всесвіті.«

І стала вона дружиною мені.

Але вона не бачила моєї душі, не плакала її сльозами, не раділа її радощам.

Вона була бездушним єством.

Мій важкий біль, мої небесні думи, моє творче слово вона брала на вагу золота.

І промінювала його на блискучі шати, щоб чарувати очі своїх коханців!

Ха! Ха! Ха —

Останні звуки його сміху здушилися в наглому й короткому хлипанню.

— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —

»Нема в мене дружини, немає друга. Умер у мені Бог, умерло все.

Стільки болю й розпуки я вже винести не годен.

Досить чуття, досить думки, досить дитячої мрії!

Все дим, піна, омана, безодня.

Роздерти, розірвати раз на все сю розятрену рану, що імя їй: свідомість.

Кінець.

Вічний супокій.

Братя звірі! Молю, благаю вас:

Убийте мене!«

— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —

——————