Дума пралісу/Гіпопотам сповідає пса й кітку

◀ Моральний упадок звірів на людській службі

Дума пралісу
Осип Турянський
Гіпопотам сповідає пса й кітку

Київ, Відень, Львів: Апольон, 1922

Гіпопотам сповідає пса й кітку.

Трибунал призначив на сповідника гіпопотама, як найвідповіднійшого до такого завдання з огляду на його чисту душу, тим чистійшу, що він мав нагоду щодня змивати її свіжою водою.

Гіпопотам станув перед престолом царя, уклонився неповоротно й закликавши собаку й кітку до себе, запитав їх:

»Яка є перша й наважнійша заповідь звіринної моралі?«

Пес почав тремтіти з великого стиду й закликав плаксивим голосом:

»Гав гав!«

Біле обличче кітки так почервоніло, що його барва майже не ріжнилася від барви багрової оксамітної хустини на її голові. Вона опустила очі й за псом застогнала:

»Мяв!«

Гіпопотам хитнув головою й забалакав:

»Гм… гав-гав-мяв! Отже ви обоє, безбожнії душі, навіть не знаєте першої заповіди?«

На мовчанку песика й кітки відповіли всі звірі громовим реготом, який довгим гомоном лунав по лісі й від якого листочки тремтіли й рухалися, наче під подувом вітру. Для доброго приміру цар Лев погладив-полизав своє наймолодше левинятко й на його бажаннє воно дзявкнуло голосно й гордо:

»Перша заповідь: »Люби свойого чоловіка або свою жінку вірно аж до смерти.«

Чутливі жінки аж розплакалися зі зворушення, слухаючи слів левинятка й дивлячися на його маленьку постать. Чапля сказала до бузьчихи:

»Кумцю — любцю, дивіться! Таке мале, а таке вже премудре!«

«Викапаний батюсь«, зауважила бузьчиха.

»А як голову задер! Справжній царевич!«, думала жірафа.

»А яка люба мордочка!«, докинула серна.

Гіпопотам приступив до сповіди. З поважного й гострого обернувся його голос у батьківсько-лагідний і він обізвався до обидвох грішників словами:

»Ви, грішні душі, певно навчилися від людини говорити неправду. Звертаю вам увагу на те, що на сповіді не смієте допуститися найменшої брехні, бо в такому випадку наша мати природа, що прислухається вашим словам ухами-листками папороти, листом одвічних дерев і пелюстками квіток, покарає вас тяжко за неправду. Найбільше дерево на вас упаде; земля під вами розступиться й вас проковтне. Отже запамятайте се й відповідайте на всі мої питання щиро і згідно а правдою. Найперше скажи мені ти, грішний песику, де твоя жінка?«

»В мене нема жінки«, застогнав пес.

Ся відповідь викликала шум зачудування. Всі звірі не могли зрозуміти того, як яка небудь істота може жити без жінки? А пані кабаниха висловила своїй сусідці, морській свинці думку, що жадна звірина не хотіла йому стати жінкою певно тому, що мати природа вкоротила його на розумі…

»А чи ти знаєш, що се коханнє?«, сповідав його гіпопотам.

»3наю«, сказав пес соромливо.

»3відкіля знаєш?«

»Я вже кохав.«

»Кого?«

»Першу ліпшу собаку…«

Звірі витріщили очі, а гіпопотам сповідав далі:

»Скільки собак ти кохав?«

Хоч і як пес боявся, але тут мимохіть усміхнувся і сказав:

»Тяжко булоб їх усіх порахувати…«

Тут пані кабаниха не втерпіла. Сплеснула обома передніми лапами, штовхнула свою сусідку носом і крикнула:

»Чуєте, кумо? Тяжко булоб їх усіх порахувати«, каже. А я думала, що з нього такий дурноватий штурпак. А, ти, нехристе, а, ти бісурмане поганий! Ти виродку лукавий!«

»Деж ті твої жінки?«, сповідав далі гіпопотам.

»Се — не були мої жінки… Се були мої принагідні любовниці, яких я на перший погляд покохав і в найблищій хвилі забув.«

»А де твої діти?«

»Не знаю. Я й не бачив їх. Певно розлізлися по світі, як миші.«

»3 тебе великий грішник«, говорив гіпопотам і тяжко зітхнув.

Останні слова пса дуже розхвилювали звіринну братію. Жінки почали здалека грозити псові кулаками і примовляли до нього:

»Давайте його сюди, сього розпусника, сього біса в собачій подобі! На шматки його роздерем!«

А каня лопотіла крилами перед його носом і, простягнувши гострі пазурі, кричала до нього:

»Очі йому видряпаю! Сього ще світ не бачив! Сестри і браття! Ся мала потвора — се не собака! Се — султан!«

Слон мусів знов рикнути й тупнути ногою, щоби втихомирити розбурхані звірячі пристрасти. Коли настав супокій, гіпопотам запитав пса:

»І скажи мені, блудний сину: »Чому тобі чужі сі святі імена: любов, жінка, батько, діти? Чому ти скотився в найчорнійшу глибінь розховстанних пристрастей?«

Пес довго вив-плакав, потім обтер сльози і мовчав.

Усі зусилля гіпопотама і других звірів приневолити песика до зізнання, що він навчився так неморально кохати від людини, були даремні. Песик на все відповідав тільки одним словом:

»Гав, гав, гав!«

Сповідник гіпопотам аж замнявся з клопоту й непевности й запитав:

»Що значить се собаче слово? Хто його розбере?«

Поважні звіринні мовознавці, психольоґи й пилозопи мовчали. Тільки духово слабі звірі, як зизоокий звір критик тхір і преподобний катехит цап гикай намагалися доказати, що й собаче мовчаннє й гавканє зясовують наглядно вплив людини на моральний упадок собак.

Гіпопотам очима звернувся до Лиса Микити з запитом, що йому далі робити з песиком? Прокуратор сказав, що про покуту буде мова пізнійше і просив, щоб гіпопотам тепер висповідав кітку.

Сповідь кітки була похожа на сповідь песика з тою ріжннцею, що вона розкрила перед обличчем звірів глибокий упадок того звіринного жіноцтва, яке пішло на службу людині. Кітка закінчила свою сповідь отверто зізнанням, що неморальність у любові вона переняла від людини.

——————